Віталій КУЛИК, Директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства
Боротьба з корупцією в країнах перехідного типу має поєднуватися з впровадженням запобіжників, які не допускають порушення прав та свобод людини. Інакше матимемо вибір між «корупційним суспільним договором» та авторитаризмом. Саме такий вибір нам пропонується зараз. Як вийти за межі подібного дискурсу та не допустити ревізії здобутків Революції Гідності?
Нещодавно політичний оглядач Віталій Портніков зробив резонансну заяву, що тотальна корупція, яка передбачає конкуренцію інтересів і можливостей, сьогодні не дозволяє встановити в Україні класичний східноєвропейський авторитарний режим, який неодмінно восторжествує після успіху антикорупціонерів.
Більшість оглядачів сприйняли ці слова Портнікова як виправдання сучасної української влади. Проте, на мій погляд, не варто занадто спрощувати ситуацію.
Ми живемо в умовах постсовка – це такий гібрид патерналістських побутових соціальних стратегій людей, які приймають корупцію як очевидний і неминучий спосіб взаємодії з державою з відносинами специфічного «дикого капіталізму», при якому головне отримати надприбуток, шляхом «розпилу» і шахрайства, а не створення продукту.
Майже 75% українців готові миритися з побутовою корупцією, ящо вона вирішує їх дрібні та середні потреби. Це своєрідна угода між олігархатом та громадянами: ви даєте нам красти, а ми даємо можливість вам виживати.
В такому режимі може існувати обмежений плюралізм і навіть елементи свободи слова. Олігархічний консенсус не виключає боротьби кланів та його політичного прояву.
Але чи хочимо ми сьогодні жити в такій державі? Відповіддю українців на це запитання став Майдан.
У значної частини суспільства після Революції Гідності склався нульовий рівень толерантності до корупції. Звідси маємо завищені очікування від антикорупційних зусиль влади.
Багато хто уявляє справедливість як суди Лінча, або тюрми, переповнені високопосадовцями-корупціонерами. Проте сьогодні для нашої держави головне закривати можливості для появи корупційних схем як таких.
Іншою поширеною думкою є те, що можна вирішити проблему боротьби з корупцією шляхом створення нових антикорупційних інституцій. Проте НАБУ чи САП мають діяти в правовому полі України і керуватися нормами закону, а не власними уявленнями про методи розслідування.
Це протиріччя між законністю та вимогою справедливості не вирішене. І це є проблема.
Не отримуючи швидких результатів та вироків суду щодо корупціонерів частина громадянського суспільства радикалізує вимоги, іноді вдаючись до підміни собою правоохоронної системи та судів. Дехто навіть вбачає в їх активностях привид сталінської «трійки» з «швидким класовим правосуддям». Політична доцільність знову стає пануючим дискурсом.
Прагнення «швидкого правосуддя» призводить до того, що в ЗМІ «зливають» конфеденційні матеріали слідства, закриті рішення, прізвища детективів, імена свідків в резонансних справах.
Одним з таких епізодів є публікація рішення Краматорського суду щодо спецконфіскації 1,5 млрд дол активів Януковича. Очевидно, що юридичних підстав для спецконфіскації достатньо. А з міркувань справедливості, робити це треба було якомога швидше.
Справи такої складності розслідуються не один рік. В усьому світі розкриття організованих злочинних мереж – довготривалий процес. Згідно заяв прокурорів, розслідування щодо інших компаній та осіб, причетних до злочинної мережі Януковича триває. Слідчі не можуть доповідати усі деталі розслідування онлайн зі зрозумілих причин. Оприлюднений документ було засекречено саме з міркувань доведення справ щодо інших фігурантів до кінця та конфіскації решти вкрадених в українців коштів. Тепер зробити це буде складніше.
Публікація рішення Краматорського суду ставить під загрозу життя та здоров’я свідків, ефективність розслідування справи проти інших фігурантів, ускладнює майбутні спецконфіскації та угоди зі слідством.
За словами заступника Генпрокурора Євгенія Єніна, за півроку до конфіскації 1,5 млрд Януковича компанії, пов’язані з Курченком та Януковчем, рішенням суду були визнані такими, що використовувалися злочинною організацією – це робота ГПУ. Все рухоме, нерухоме майно, що належить цим компаніям підлягає конфіскації, незалежно від того скільки разів представники злочинної організації будуть їх намагатися перепродати з дисконтом. Відповідне клопотання про правову допомогу вже направлено слідством ГПУ до іноземних держав з метою реалізації рішень українського суду.
Інша справа це участь компанії ICU в історії з офшорами Курченка та Оніщенка. Наскільки мені відомо, її діяльність, а також можлива протиправна діяльність посадовців НБУ розслідується в рамках інших кримінальних проваджень, слідство в яких наразі триває. І тут хотілося б почути більше про хід розслідування щодо як самої Валерії Гортарєвої, так і щодо її заступниці Катерини Рожкової та записів її телефонних переговорів з менеджерами і акціонерами “Платинум Банку” тощо.
Проте, як на мене, антикорупційна боротьба матиме успіх тоді, коли вона буде поєднана із справжньою деолігархізацією. Не перерозподілом фінансових потоків та активів, а переглядом результатів приватизації. Це неодмінно відбудеться. Якщо у олігархів забрати політичну ренту, то рівень корупції істотно знизиться. Але це вже інша історія.
Сьогодні важливо недопустити втягування українського суспільства в ситуацію хибного вибору між «корупційним договором» та авторитаризмом. Суспільний договорі має бути лише антикорупційним та антиолігархічним. При цьому він не має грунтуватися на «швидкому правосудді» Лінча. Наш простір свободи має бути захищений і неодімінно розширений.
