Віталій Дудін.
Кількість задоволених клопотань з вимогою отримання статусу біженця в Україні у період 2003-2007 рр. складає 3%. Враховуючи, що в сусідній Білорусі аналогічний показник складає близько 50-60%, а в інших країнах Європи він ще вище, напрошуються невтішні висновки. Ця цифра характеризує українську державу, як таку, що не переймається проблемами біженців і не намагається виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Правозахисники щороку фіксують систематичні порушення прав біженців та шукачів притулку і звертаються із відповідними зверненнями до вітчизняної влади. Втім, суттєвого покращення немає.
Як відомо, міжнародна спільнота ще з середини 20-го ст. взяла під опіку питання забезпечення прав біженців. Результатом цього стала поява у 1951 році Конвенції ООН „Про біженців”, до якої приєдналась УРСР і згодом незалежна Україна. Світ лихоманило і тоді. В 40-50-их роках безліч людей світу були змушені шукати оселю поза межами своїх країн через масштабні військові конфлікти. Сьогодні ми живемо в епоху глобальних соціальних потрясінь і нагнітання політичної напруги, кліматичних змін що закономірно призводить до зростання кількості біженців. Тисячі людей змушені полишити батьківщину внаслідок громадянських конфліктів, масових порушень прав людини, іноземної агресії або окупації, голоду, хвороб. Втікаючи від переслідувань, люди шукають притулку в інших державах, культур і мов яких часто не знають.
До звичних проблем біженців в Україні, таких як загальна недосконалість законодавства, відсутність державних програм інтегрування біженців, порушення у термінах розгляду заяв на отримання статусу біженця, додалися нові. Йдеться про зростання рівня ксенофобії, що має різні прояви. Неодноразово іноземці стикались із образами на грунті міжнаціональної ворожнечі, а також з прямим насиллям. Окрім того, неприємним фактом є недовіра з боку пересічних громадян до людей інших національностей. „Траплялися випадки, коли власники житла відмовлялись надавати квартиру в оренду, дізнавшись, що в ній будуть проживати іноземці”, – зазначила правозахисниця Юлія Зельвенська.
„Одна з перешкод на шляху до вирішення проблем біженців – відсутність державного органу, який повинен називатися міграційною службою.” На думку Н. Дульнєвої, втчизняна система виконавчих органів у справах біженців потребує реформування. “Державного органу, який повинен називатися міграційною службою, який діяв би відповідно до європейських норм і стандартів, практично не існує”, – сказала вона. – В той же час, питаннями шукачів притулку та біженців займається занадто велика кількість державних органів. Існує певне перетягування повноважень між Міністерством внутрішніх справ та Держкомнацрелігії”.
Окрему увагу слід приділити недолікам вітчизняного законодавства. Перш за все, в українському міграційному законодавстві існує обмеження терміну подання заяви про надання статусу біженця строком в шість місяців (ст. 9 Закону “Про біженців” від 2001) і передбачено санкції за порушення термінів подання заяв. За словами експертів з питань біженців, застосування обмеження термінів подання заяв порушує стандарти Європейського Союзу у галузі надання притулку. Водночас, на практиці компетентні органи часто порушують строки розгляду заяв на отримання статус біженця. Цей строк не повинен перевищувати шести місяців з моменту прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця (ч.1 ст.13, ч.1 ст.14 ЗУ «Про біженців»). Крім процедури отримання статусу біженця в українському законодавстві відсутні інші форми допоміжного або тимчасового захисту. В більшості випадків органи міграційної служби відмовляють в наданні статусу біженця шукачам притулку з Іраку, Сомалі, Чеченської республіки Російської Федерації, вважаючи їх біженцями, які втікають від військового конфлікту та громадянської війни і не відповідать положенням ЗУ «Про біженців».
Внаслідок неналежного виконання чиновниками своїх прямих обов’язків, шукачі притулку залишаються без жодних документів, які свідчать про законність їхнього перебування на території України і стають об’єктом систематичних зловживань з боку правоохоронних органів. Такі зловживання набувають форми систематичного незаконного притягнення до адміністративної відповідальності, вимагання хабарів, незаконного затримання.
Неодноразово експерти всередині і за межами країни звертали увагу на часте порушення фундаментального права біженців бути невисланими до країн, де їм загрожують катування чи смерть. Одним із останніх випадків стала брутальна висилка в лютому 2008 року 11 шукачів притулку зі Шрі-Ланки тамільського походження. МВС України проігнорувало факт звернення даних осіб за статусом біженця в Україні та перебування в процедурі отримання такого статусу. У 2006 році за ініціативої СБУ депортовано за межі України 11 узбеків, що переслідувались на батьківщині за оппозиційні погляди. Винні з числа правоохоронців до сих пір не покарані. Зусиллям громадськості вдалося перешкодити екстрадиції узбека Абдомаліка Бакієва та чеченця Льоми Сусарова.
Ще один фактор – Європейський Союз розглядає Україну в якості захисного бар’єра. Тому кошти виділяються першочергово на будівництво установ для утримання мігрантів і боротьби з нелегальною міграцією. Водночас, через нестачу коштів, в Україні відсутня державна програма інтегрування біженців – безкоштовні мовні курси, тимчасове надання житла, систематизований пошук роботи, курси перекваліфікації. Саме відсутність таких програм в значній мірі призводить до упередженого ставлення громадян до мігрантів.
Аналізуючи причини неналежного дотримання прав біженців в Україні, варто згадати ще один аспект. Як відомо, надання особі статусу політичного біженця або політичного притулку означає, що держава, яка приймає біженця, не схвалює політику іншої держави, що може призвести до значних конфліктів між ними. Дивно, що попри зорієнтованість „наших” владоможців на виконання волі Європи, Україна часто відмовляється надавати статус біженця, очевидно, побоюючись засуджувати сучасні недемократичні режими країн Третього віту.
Стурбовує те, що навіть надавши статус біженця, українська держава не здатна забезпечити належних умов існування для іноземців. Показовою у цьому відношенні є історія молодого чоловіка на ім’я Бенедікто, яку він погодився включити до брошури „Залишитися тут?”. На початку 90-их він був змушений покинути кордони рідної Анголи через громадянську війну. Втративши дружину і батька, він залишився з 3-х річною донькою. У Києві він неодноразово стикався зі свавіллям правоохоронців – одного разу він провів цілий місяць під арештом. Нащастя, за донькою доглядали знайомі Бенедікто. В 1997 році він отримав статус біженця, але в нього були проблеми з пропискою і реєстрацією, котру потрібно продовжувати кожні три місяці. Провівши 17 років у столиці України, йому так і не вдалося знайти кращої роботи, ніж вантажником на ринку. Попри матеріальні негаразди, біженець висловлює щиру радість з приводу того, що завдяки Україні він почувається в безпеці і зумів виховати доньку. Втім останнім часом, навіть ця людина, що бачила жахи війни, часто побоюється вийти на вулицю серед мирного часу. Бенедікто змушений констатувати, що ксенфобські настрої радикалізуються і особисто він не раз ставав жертвою збройних вуличних нападів, скоїних з мотивів міжнаціональної ворожнечі. „Коли я гуляю містом, я змушений постійно оглядатись, то вліво, то вправо, я не почуваю себе вільним, – каже біженець. – Найбільше лякає те, що міліція знає про нападників, але нічого не робить”.
Реальний стан справ переконує, що наша держава попри завіряння переймати найкращий європейський досвід, зухвало „забуває” про права біженців, як і про права своїх громадян. Безумовно, все це свідчить про те, що, нажаль, наша держава дбає про свій зовнішньополітичний імідж, а вже потім – намагається робити кроки в напрямку захисту прав людини. Схоже, що на даний момент, етичний кодекс українських політиків не зобов’язує їх виконувати положення тих високих декларацій, котрі вони мали честь підписати. Віталій Дудін.
