Київ. 10 січня 2017 року (Політком). Окупація Криму та збройна агресія РФ продемонстрували дві наріжні проблеми, що є спільними для силових структур України. По-перше, в інституціях, що повинні боронити країну від зовнішніх та внутрішніх загроз, критично збільшилась кількість офіцерів (у тому числі, вищих), які працюють на користь окремих інституцій або політиків-високопосадовців, а не держави в цілому. По-друге, існуюча система видавлює тих, хто намагається йти всупереч, та пам’ятаючи про присягу та Конституцію, виконувати свій професійний обов’язок.
Красномовним прикладом другої тези є історія генерал-лейтенанта ЗСУ Юрія Думанського, що приймав участь у подіях, які докорінно змінили сучасну історію України.
Два рапорти
Стати військовим – це була дитяча мрія Юрія Думанського. Він закінчив Ташкентське вище загальновійськове командне училище. Далі служба, як в кожного офіцера та проходження всіх сходинок військової кар’єри. Паралельно закінчив Академію Збройних Сил України (оперативно-тактичний рівень), потім – Національну академію оборони України (оперативно-стратегічний рівень). У 2014 Думанський обіймав посаду заступника начальника Генерального Штабу ЗСУ. Його перше протистояння з Системою припало на лютий цього переломного для країни року.
– Юрію Анатольовичу, саме в цей період ви подали рапорт на звільнення з лав ЗСУ. Що трапилось?
– У найактивнішу фазу Майдану були спроби залучити військові частини до посилення блокування Києва та розгону протестуючих. Начальник Генштабу Володимир Михайлович Замана отримав такий наказ, але відмовився його виконати, тож його було звільнено указом Януковича. Ми розуміли, що прийде інший начальник Генштабу, який виконає злочинні розпорядження. Тому офіцери ГШУ вирішили написати рапорти на звільнення. Але жоден генерал мене не підтримав, рапорт написав я один. Це була моя особиста позиція, як громадянина, керівника, що відповідає за своїх підлеглих, та як офіцера, що не бажає виконувати наказів, які суперечать Конституції України.
Ксерокопія рапорту Думанського обійшла тоді майже всі українські ЗМІ. «Прошу звільнити мене з лав Збройних Сил України у зв’язку з незгодою з політикою втягування Збройних Сил до внутрішнього громадянського конфлікту».
Але Доля вирішила інакше – Думанський потрапив до шпиталю зі складним переломом ноги, переніс дві операції, тож одразу його не звільнили. А коли одужав, ситуація змінилась – відбулася анексія Криму, потім почали розгортатися події на Сході України. Як офіцер і громадянин, Юрій Думанський не міг залишити армію в ці часи.
«АТО мало розвиватися зовсім не так»
У червні 2014 року Думанський став заступником командуючого АТО. Він відповідав за проведення мобілізації, підготовку військових підрозділів, організація охорони критично важливих об’єктів. У перших бойових зіткненнях з потужним агресором Україна мала величезні втрати. Знекровлена країна мала отримати перепочинок, щоб провести другу хвилю мобілізації, бойове злагодження і ротацію підрозділів, відремонтувати пошкоджену військову техніку та озброєння. Саме тому були підписані перші Мінські домовленості, які містили суто воєнні вимоги: припинення вогню, створення буферної зони, відведення озброєнь, поступове встановлення контролю над тимчасово окупованими територіями.
За думкою генерал-лейтенанта Думанського, Мінськ-1 мав шанси на виконання саме тому, що не містив політичних вимог з боку так званих ЛДНР. Але він вдруге відчув на собі, як в надрах існуючої Системи приймаються рішення, що йдуть всупереч з інтересами держави, та власного народу.
– Юрію Анатольовичу, ви входили до складу тристоронньої робочої групи, що займалась реалізацією перших мінських угод. Як це було?
– На той час вже існувала дорожня карта – погодинний план відведення озброєння, та поступового взяття під контроль так званої ЛДНР. Вся окупована територія була розбита на 48 районів, де працювали робочі групи, з якими ми підтримували постійний зв’язок та здійснювали керування. Спільний командний пункт був розгорнутий в Дебальцеве. Тоді ще не було чіткої вертикалі управління бойовиками з боку РФ. Ватажки терористичних угруповань діяли кожен на своєму клаптику та здійснювали там повний контроль, тож щоб реалізувати «Мінськ 1», ми мали домовлятися з кожним окремо. Я особисто їздив на окуповані території, декілька разів спілкувався з ними, намагався доводити, що іншого шляху немає.
Незабаром під робочім документом були всі необхідні підписи: генерал-майора Лєнцова з боку РФ, Захарченко та Плотницького з боку так званих «ЛДНР». Більш того, цей документ підписав навіть представник ОБСЄ, хоча керівництво офісу в Києві забороняло йому це робити.
Я також поставив свій підпис, бо мав на це повноваження. Підписання відбувалося за планом, що був узгоджений з Генштабом, під час переговорів я разів десять виходив з кімнати, щоб доповісти ситуацію безпосередньо начальнику Генштабу. Муженко, в свою чергу, доповідав Президенту, і вже потім цей документ був підписаний з нашого боку.
Поступово ми взяли під контроль ситуацію майже на всій лінії розмежування. Тривало припинення вогню, почали відводити військову техніку згідно з планом, на 15 кілометрів в обидві сторони. Але потім почалось щось незрозуміле.
– Що ви маєте на увазі?
– Наприкінці листопада 2014, десь у 20 числах, коли я перебував у Дебальцеве, по закритому каналу спецзв’язку мене викликав начальник ГШ ЗСУ Віктор Муженко. Він сказав, що я маю відкликати свій підпис, тому що це вже – «геополітика». Я його спитав: «Яка ж це геополітика? Ми ж маємо реальний шанс відновити територіальну цілісність країни і навести конституційний лад. Для цього є все необхідне». Він нічого не відповів на моє питання, і віддав мені наказ, якому я, як солдат, мав підкоритися. Все це було зафіксовано. Запис цієї розмови має зберегтися.
Вранці я подзвонив Захарченко та Плотницькому, повідомив, що мій підпис вже не має сили. Вони сказали: «Ми ж вам повірили, товариш генерал, і ми ж реально почали виконувати. У чому проблема?» Я не давав їм жодних пояснень, лише сказав, що виконую наказ. На другий день мене відкликали в Київ, замінили на іншого генерала. В Києві я мав ще одну розмову з Муженко. Я сказав: «Товаришу начальник Генштабу, я розумію всю глибину того, що діється, як воно розгортається, і всередині і зовні, в мене є поняття аналітики і я бачу ці процеси. Але я не актор вашої кривавої вистави. Я готовий піти, бо розумію, що вам не потрібні такі, як я у складі Генштабу» . Тож я вдруге написав рапорт і 4 грудня 2014 звільнився.
– Жалкували потім про своє рішення?
– Може я зробив неправильно. Але я відчував, що має бути внутрішня лінія, за якою я маю сказати «Стоп», і якщо я цього не зроблю, то не зможу себе поважати. Я офіцер, розумію солдат та командирів, але не розумію тих, хто готує рішення, та приймає їх, вводячи підлеглих в оману.
Система безпеки має працювати на випередження
– Юрія Анатольовичу, чим ви займались після звільнення?
– Я ще маю достатньо сил та енергії, тож треба це використати. Ми з колегами створили громадську організацію «Інші. Другие. Others». До складу організації входять військовослужбовці, люди, що пов’язані з національною безпекою, економісти, фінансисти, філософи, футурологи, фахівці в інших сферах. Всі вони не просто теоретично знаються на проблематиці, але й мають неабиякий досвід у своїй галузі. Ми займаємось візією майбутнього України, інтелектуально та творчо підходимо до прогнозування в усіх сферах діяльності. Головні напрямки – державотворення, національна безпека, економіка та фінанси.
– Яким чином має бути реформована система нацбезпеки, з точку зору фахівців, що входять до вашого об’єднання?
– З липня 2015 по лютий 2016 я, разом з іншими експертами, приймав участь в роботі над альтернативною версією Стратегії національної безпеки. У цьому була нагальна потреба, оскільки Стратегія нацбезпеки, що її оприлюднила РНБО України у лютому 2015, викликала жорстку критику з боку експертної спільноти. Ми, зі свого боку, намагались скерувати цю критику у конструктивне русло: критикуєш-пропонуй.
Серед іншого, ми зробили висновки, що загрозами національної безпеці України можуть бути і державний апарат, і правлячий політичний клас у їх теперішньому вигляді. Що стосується силових структур, то зараз вони обслуговують не державу, а псевдо еліту, що прийшла до влади.
– Що саме пропонують фахівці групи «Інші»?
– З нашої точки зору, для виконання цих завдань потрібно створити Агенцію Республіканської Безпеки (АРБ). Ця інституція має бути незалежна від державної влади, бо лише тоді вона матиме реальні важелі впливу.
По перше, у складі АРБ має бути потужний аналітичній центр, що ідентифікуватиме потенційні загрози та риски, що виникають як зовні, так і всередині країни. По-друге, до складу АРБ має входити проектно-програмна група, що пропонуватиме різноманітні варіанти вирішення проблем. До задач третього відділу входить відбір фахівців, їх навчання, формування команди для реалізації проектів.
– Як це можна застосувати до системи нацбезпеки?
– Система національної безпеки має складатися з системи виявлення, попередження, захисту, охорони та оборони. Зверніть увагу, що охорона і оборона знаходяться на кінцевому етапі. Ці ланки мають спрацьовувати, коли жоден інший інструмент не подіяв. Тобто система безпеки повинна працювати на випередження. Існуюча розбалансована модель нацбезпеки працює з проблемами, які вже виникли, та їх наслідками. А наша задача – випереджати ці виклики, правильно їх оцінювати і мінімізувати, мати чітку аналітику впливу кожного фактору для розробки стратегічних прогнозів. Але для цього треба по новому підготувати професійні кадри. Начебто, це простий підхід, але його зараз немає.
Комплексний підхід, що його пропонує ГО «Інші», базується на взаємодії та взаємозалежності різних елементів суспільства та особистості. Зокрема, він передбачає, що неможливо побудувати потужну систему національної безпеки у відриві від реформування системи освіти та виховання, які мають включати не лише патріотичне виховання, але й добре знання головних законів України.
В систему національної безпеки України мають прийти люди з новим мисленням, що бачать своєю метою служіння не особистостям, а державі. І в яких, як в Юрія Думанського, достане відваги у критичний момент відповісти будь-якому високопосадовцю: «Я присягав не вам, а народу України. І я захищатиму свій народ, свою країну та свою державу».
