Київ. 10 квітня 2015 року (Політична критика). Вчора Верховна Рада України ухвалила законопроект №2558, який засуджує комуністичний і націонал-соціалістичний режими. Ми спробували розібратися, які загрози несе цей закон і які суспільні процеси уможливили його появу.
Вчора Верховна Рада України ухвалила законопроект №2558, який засуджує комуністичний і націонал-соціалістичний режими та забороняє пропаганду їхньої символіки. І сам закон, і його швидке прийняття викликали доволі бурхливу дискусію у соцмережах: частина користувачок і користувачів обурювалися, закидаючи закону перешкоджання альтернативним тлумаченням історії, тоді як інші раділи й вітали одне одного з початком «дерадянізації». Ми спробували розібратися, які загрози несе цей закон і які суспільні процеси уможливили його появу.
Олександр Богаченко-Мішевський, блогер:
Я не дивуюсь ухваленню цього закону: чого ще можна було очікувати в реальності України 2015 року? Засудження «тоталітарних режимів» — це ще досить м’яко, порівняно зі схожим законопроектом авторства Турчинова і Пашинського про заборону «комуністичної ідеології». Вирішили, що «в Європі не зрозуміють», мабуть. Звісно, не буде масових убивств комуністів а-ля Сухарто, не буде місцевої локалізації «операції Кондор» — теперішні ініціативи українських депутатів більше схожі на центральноєвропейські, як у колишніх країнах Варшавського договору і країнах Балтії. Жорсткіше, ніж у Європі, звісно, адже відтепер можна отримати неілюзорне ув’язнення за прогулянку із прапором СРСР по центральній вулиці.
Це така своєрідна спроба поставити крапку у всіх дискусіях на тему другої світової війни, всієї радянської історії, зради-перемоги-ганьби під час радянської «окупації». На зміну Супергероям Великої Вітчизняної приходять нові герої — ті, котрі «здобудеш-українську-державу-або-загинеш-у-боротьбі-за-неї». Обидва історичні міфи, радянський і націоналістичний, не передбачають можливості будь-яких дискусій. Герої відомі наперед, зрадники також. Усі позитивні досягнення радянської влади, в тому числі і до сталінської контрреволюції, будуть знівельовані історичною пам’яттю про тоталітаризм і репресії, дбайливо виплеканою в спеціальному інституті. До людей, що мислять інакше, офіційно дозволено ставитися гірше. Риторика «історичної пам’яті» є глибоко антигуманістичною за своєю суттю, вона демонізує Іншого і висуває на п’єдестал шани сумнівних (м’яко кажучи) історичних особистостей.
Для правих цей закон не є загрозливим анітрішки, адже в Україні ніхто, крім хіба що найбільш божевільних футбольних хуліганів на трибунах, не використовує прапор НСДАП, а неонацистська символіка («вовчий гак» соціал-націоналістів і полку «Азов») чи пропаганда ідей інтегрального націоналізму не забороняється (мало того, історичні послідовники цих ідей іншим законом, прийнятим у той самий день, визнаються учасниками боротьби за незалежність нашої держави). Лівим загрожують не норми даного закону (навряд чи наявні чи майбутні гіпотетичні ліві партії й організації, що претендують хоч на якесь суспільне визнання, стали би використовувати серп і молот чи гімн СРСР, а перелік забороненої символіки є вичерпним і не включає ні червоного прапора, ні червоної зірки), а загрожує їм хвиля антикомунізму, що піднялася разом із патріотизмом і всіма цими «національно-визвольно-антиколоніальними» настроями. Вітчизняні сталіністи, ті «ліві», які пропагують радянський досвід побудови кращого суспільства (весь негатив — лише нюанси, не варті уваги прорадянського лівого), страждатимуть незалежно від законодавчого засудження будь-яких «тоталітаризмів», адже вони масово подалися в колаборанти «Новоросії», і їх за це «пресує» СБУ. Цілком імовірні показові процеси над активістами (тими, які не надто «пасіонарні» і не воюють за «Новоросію») майже мертвої зараз партії «КПУ», котрі проводитимуть традиційні «майовки» на 9 травня з повним набором аксесуарів радянського патріота. Але, оскільки для режиму вони загрози не становлять, я не бачу підстав для серйозних репресій. Імовірно, опозиційні мітинги, в тому числі прорадянських лівих, будуть розганяти патріотично налаштовані учасники добровольчих батальйонів — хіба потрібен їм для цього якийсь закон? Загалом, під час будь-якого військового конфлікту в будь-якій країні погляди, опозиційні дискурсу панівного класу, переслідувались і будуть переслідуватись. Пацифізм, озвучений публічно, розцінюється як зрада не лише державою, але й її добропорядними громадянами.
Суспільство, звісно ж, менше уваги приділятиме ймовірним політв’язням (під час подій Майдану широкого розголосу набували будь-які слідчі дії проти будь-яких антиурядових активістів і політв’язнями хибно вважали навіть бандитів із СНА), якщо вони «комуністи» і «сепаратисти» (перше визначення буде в свідомості споживача новин автоматично означати друге). Треба визнати, ми вже зараз погано обізнані щодо винуватості чи невинуватості людей, затриманих за останній рік за підозрою в тероризмі, шпигунстві, державній зраді. Єдина відома справа подібного штибу — справа журналіста Коцаби, і тут громадська думка явно не на боці обвинуваченого, попри сумнівність матеріалів кримінальної справи. Можливо, хтось працює на російські спецслужби, можливо, хтось просто потрапляє «під гарячу руку» людей «із холодними головами» — цікавитися такими речами під час війни виглядає як моветон. Парадоксально, але з моменту початку російської агресії українське суспільство все більше стає подібним на російське. Гайки закручують і в РФ, і в Україні, і в окупованих псевдо-республіках. «Діалектична єдність жаби і гадюки», як жартують в інтернеті. Втім, в Україні вас поки що погрожують посадити, в Росії уже саджають, а в «Новоросії» кидають у підвал, катують, і потім вас знаходять із розрізаним животом.
«Закони про диктатуру» Януковича були неуспішними лише тому, що були ухвалені в невдалий час, — на хвилі патріотичної істерії зробити це було б набагато легше. Економічна неоліберальна «доктрина шоку» майже завжди поєднується зі згортанням прав і свобод. Якщо продовжити відому цитату Сартра, антикомуніст — не просто собака, а собака, здатний боляче вкусити. І тут не важливо, чи у вас вдома лежить ікона Сталіна, чи називаєте ви себе марксистом, чи анархістом. Коли вас будуть бити, ніхто вам не допоможе, якщо в процесі екзекуції нападники кричатимуть «це комуняка, це сепаратист». Поки гегемонія на формування політичного дискурсу буде у правих, лівим у цій конкретно взятій країні (тим більше у її сепаратистських частинах) «нічого ловити», і загалом я песимістично ставлюся до будь-яких сценаріїв настання соціальної справедливості у найближче, як мінімум, десятиліття. До закінчення війни, до розчарування в патріотизмі, до пересичення ілюзіями, що ми всі, великі українці — майбутні атланти, плечі в нас широкі, а ніщебродське існування — лише наслідок наших лінощів і небажання стати «успішними».
Ірина Когут, аналітик Центру дослідження суспільства, соціальна активістка:
Прийнятий у першому читанні Закон нібито має на меті недопущення повторення злочинів тоталітарних режимів (масових убивств та політичних репресій). Здійснюватися ця мета має через державну політику історичної пам’яті — усіх державних та партійних діячів, державну символіку СРСР та нацистської Німеччини можна згадувати лише в негативному ключі, як елементи тоталітарної системи. Здавалося б, хороша ідея — сказати «Ніколи знову!» концентраційним таборам, каральній психіатрії та переслідуванням за альтернативну політичну позицію. Однак спосіб, у який пропонується вберегти Україну від цих страшних речей, не має нічого спільного із «забезпеченням прав і свобод людини і громадянина» та «зміцненням демократичної і правової держави». Цей закон (особливо в пакеті з ушануванням борців за незалежність України) не просто засуджує тоталітарні режими — він забороняє критикувати борців за незалежність України, зобов’язує їх вшановувати. Знаючи перипетії української історії ХХ століття, можна з упевненістю сказати, що злочинами заплямували себе всі сторони численних конфліктів, але одні з них гідні осуду й забуття, інші ж мають бути звеличені — тому що вони борці за незалежність. Така політика пам’яті, що героїзує певну групу осіб і виправдовує всі їхні вчинки, бо вони боролися за незалежність, є творенням нового міфу — ірраціонального, некритичного й абсолютно позадемократичного прочитання історії, яке ставить крапку як на наукових дискусіях навколо історії ХХ століття, так і на дискусіях політичних щодо сучасності. Цей закон вкотре закріплює правий політичний консенсус, який сформувався на сьогодні, і від нього недалеко до думки, що насправді СРСР та Третій рейх засуджують не так за злочини проти людяності, як за злочини проти української державності. А у злочинах самих по собі нічого такого немає — якщо їх вчиняли «наші».
Переходячи у більш практичну площину можливих загроз, що несе в собі цей закон, варто виділити два напрямки його дії — політичний та загальногуманітарний. У політичному ключі під удар потрапляють парламентські та навколопарламентські «ліві» — передусім КПУ. Це не така вже й проблема, якби не те, що їхній електорат, швидше за все, перетече до Опозиційного блоку, тим самим підсиливши політичну силу, проти якої так завзято боролися автор(к)и закону. Ті ж ліві, що не мають сентиментів щодо радянського минулого, зможуть спокійно провадити свою діяльність (і в цьому позивтивна відмінність прийнятого законопроекту від альтернативних редакцій, які хотіли заборонити саме ідеологію, а не державну символіку).
У гуманітарному полі ж усе набагато сумніше. Цей закон може обмежити свободу наукових досліджень, передусім історичних (і так практично безальтернативно затиснутих у нові ідеологічні рамки державницького націоналізму), художньої творчості та загалом свободу слова. Адже будь-які висловлювання та дії, що можуть бути потрактовані як «заперечення злочинного характеру» СРСР та нацистської Німеччини, тягнуть за собою до п’яти років ув’язнення (науково-експертне управління ВР в своєму висновку зазначило, що такі суворі санкції жодним чином не відповідають потенційній шкоді, вчиненій порушенням цього закону, однак депутатів це не зупинило). Така спроба уніфікації бачення історії та політичного простору, обмеження свободи слова є кроком назустріч тоталітарним режимам, які засуджує цей закон, а не від них.
Сергій Гірік, історик:
Питання про те, якими можуть бути наслідки ухвалення цього закону, може мати кілька варіантів відповіді. Ми чудово розуміємо, яким є стан правозастосування в країні. Вибірковість українського судочинства вражає. Якщо з нею все залишатиметься так, як було дотепер, закон залишиться виключно на папері (якщо не враховувати якихось кроків у сфері політики пам’яті як особливо помітній для широких мас населення). У випадку з цим нормативно-правовим актом (далі — НПА), оскільки не вдалося запобігти його ухваленню і навряд чи вийде домогтися його ветування президентом, такий сценарій був би найбажанішим.
Власне, сам факт термінового ухвалення закону №2558 одразу в першому читанні й у цілому, за скороченою процедурою, у пакеті з іншими законодавчими актами з настільки ж прозорими політичними мотивами дуже нагадує те, як було ухвалено «закони» від 16 січня 2014 року, і чітко демонструє їхню політичну, а не правову природу. І демонструє, що, у разі входження в дію цих НПА, їхнє застосування на практиці також матиме місце лише у випадках політичної доцільності.
У цьому законопроекті містяться навіть не потенційні, а цілком реальні загрози для фундаментальних принципів свободи слова, академічної свободи та свободи мистецького самовираження. Запропоновані тлумачення використовуваних в ухваленому законопроекті термінів допускають цілком довільне трактування поняття «пропаганда символів нацистського і комуністичного режимів» — по суті, забороняється їхнє використання в будь-якому мистецькому творі чи оформленні наукової книжки, метою якої є дослідження певних подій, а не засудження дій режиму як самоціль. Крім того, ухвалений НПА передбачає за цю «пропаганду» — гадану чи реальну — санкції у вигляді позбавлення або обмеження волі на термін до п’яти років. У попередній редакції змінюваної новим законом відповідної статті ККУ, де йшлося виключно про нацистський режим, санкції були в рази м’якшими — максимальним покаранням було позбавлення волі на термін до двох років, але передбачалася й можливість штрафу. Відвертим знущанням виглядає те, що новий закон зосереджується виключно на символіці — передбачені ним зміни до Кримінального кодексу декриміналізують виправдання або заперечення злочинів нацистів, натомість запроваджуючи покарання виключно запоширення символіки, яке за визначенням несе значно меншу небезпеку для суспільства. Наскільки можна зрозуміти з тексту ухваленого НПА й пояснювальної записки до нього, альтернативний варіант змін у вигляді простого доповнення відповідної статті ККУ забороною заперечення або виправдання Голодомору й масових репресій — а це було б цілком виправдано — навіть не розглядався. Отже, до сьогодні ми мали заборону заперечення чи виправдання Голокосту, що є звичайною світовою практикою. Відтепер її замінено на заборону виключно символів.
Звісно, в законопроекті міститься чимало уточнень, які начебто пом’якшують його формулювання. Скажімо, підкреслено, що під терміном «комуністична партія» мається на увазі виключно партія більшовиків, тож «пропаганда» — за будь-якого розуміння цього слова — символіки чи програмних постулатів небільшовицьких і антибільшовицьких комуністичних груп, що діяли на території України, нібито не криміналізується. Але ці уточнення є надзвичайно розмитими, передбачають дуже широкий спектр тлумачень і виявляють відверте історичне неуцтво авторів законопроекту. Чого варте, скажімо, використання терміну «комуністичний режим 1917-1991 років в Україні». Навіть якщо залишити за дужками антинаукове означення «комуністичний» (я схильний вживати для радянського режиму термін «державно-монополістичний капіталізм»), встановлення 1917 року як нижньої хронологічної межі є простим запозиченням із радянської історіографії. Ця відсилка до фіктивного проголошення «радянської влади на Україні», яке начебто сталося 25 грудня 1917 року, є свідченням невігластва тих, хто формулював відповідні положення закону. Незрозуміло, чи нинішні зміни криміналізують використання гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», на яке РКП(б)/ВКП(б)/КПРС аж ніяк не має монополії. Незрозуміло, чи криміналізується використання, скажімо, для привітань із 8 чи 9 травня зображень радянських бойових нагород, в оформленні яких використано заборонені відтепер елементи (серп і молот, п’ятипроменева зірка абощо).
Поява цього й подібних законопроектів є суто популістським ходом, покликаним маскувати відсутність помітних зрушень у питанні люстрації представників колишньої влади, прорахунки у соціальній політиці тощо, а також свідчить про наявність суспільного запиту на правий популізм. Думаю, це перехідне явище, а застосування цього закону, оскільки він є політичним, а не юридичним документом, буде епізодичним і обмежиться змінами топонімів та знесенням пам’ятників. У майбутньому ж, коли постане питання про реінтеграцію непідконтрольних територій Донбасу і Криму, скасування цього закону або суттєве переформулювання його найбільш безглуздих положень стане нагальною необхідністю.
Тетяна Безрук, дослідниця сучасного українського націоналізму, правозахисниця:
Історикам, котрі виступали радниками в написанні даного Закону, варто виходити трохи за межі власних внутрішніх дискусійних кіл та доєднуватися до міжнародної інтелектуальної спільноти. Поняття «нацистського» у Законі звелося до 1939-1945 років та нацистської партії Німеччини. Тобто в Україні нацизмом вважається лише цей окремо взятий період. Визначення нацизму в такому сенсі є відкиданням дослідників до того, що хотіла робити радянська школа, коли такі поняття як «фашизм» та «нацизм» розумілися лише в контексті чітко визначеного історичного проміжку. Але ідеології видозмінюються і трансформуються. Я маю на увазі «новий консенсус», запропонований Роджером Гріффіном, який каже про те, що «фашизм» — це революційне переродження нації, і ми не можемо застосовувати поняття «фашизм» до окремо взятої історичної епохи чи періоду. Щодо даного Закону, то його автори відштовхуються від розуміння нацизму як «конкретного поняття свого часу», що не зовсім так.
Адже якщо організації чи партії матимуть подібну до нацистської ідеологію, але уникатимуть назв та символів, перерахованих у Законі, натомість використовуючи нові, видозмінені — вони, звичайно, не підпадатимуть під категорію «нацистського». Наприклад, якщо певні праві групи малюватимуть графіті у вигляді не свастики, а інших символів — то це не підпадатиме під визначення, запропоновані у даному Законі, бо в законі саме поняття ідеології нацизму дуже спростили. Закон не враховує, що і риторика, і символіка організацій змінюються з часом. В Україні, наприклад, за 2014 рік спостерігається найбільша за останні десять років кількість антисемістского вандалізму, що характеризується не лише зруйнуванням споруд, але й дискримінаційними написами, серед яких можуть бути й такі, що відсилають до націонал-соціалізму, але не до спрощеного уявлення про націонал-соціалізм 1939-1945 років.
Історична пам’ять є складним феноменом. Мнемотичні битви — також. І те, що відбувається зараз в дискусіях про те, що є «Схід України», а що — «Захід», і про те, що є «українським», також є дискурсивною війною пам’ятей, яка переходить у ціннісний вибір. «Комунізм» у даному законі є «комунізмом» Радянського Союзу. Я не комуністка і не хочу повторення СРСР. В Україні є зараз окуповані території та є люди, котрі знаходяться ніби в інформаційному вакуумі, в який вливають тонни інформації про «добре хороше» життя Союзу, лякаючи Європою з її цінностями (безперечно, Європа не є ідеальною, але це інше питання). Забороні має передувати створення в країні дискусійних майданчиків, на яких говоритимуть про переваги та недоліки певних ідеологій; стимулювання проводити дослідження на цю тему й відповідне фінансування гуманітарних і суспільних наук. Варто брати до уваги, що у людей можуть бути інші спогади про радянське минуле, підкріплені прочитаною й побаченою пропагандою. Тому цей закон може очікувано посилити розрив між людьми. У мене насправді немає єдиного правильного бачення, що краще зробити зараз, проте я впевнена, що точно не криміналізувати світогляд, перш ніж вивести питання на дискусійний рівень — це може спрацювати погано. Натомість потрібна політична освіта, яка б дала змогу розібратися з власним бачення історії.
Денис Пілаш, політолог-міжнародник, мандрівний троцькіст:
У шоу Фрая і Лорі (знаних у Британії своїми лівими поглядами) є чудовий скетч про багача і жебрака, де звучить такий діалог:
— Бути комуністом — не злочин.
— Як це не злочин? Що ти несеш? Надворі 1989 рік, звісно, це злочин: комуністи — вороги демократії!
— А що хорошого в демократії?
— Що хорошого в демократії? Він ще питає, пані та панове! Це свобода слова, думки і віросповідання… А тепер геть з дороги, поки я тебе не підпалив!
Так і цей формально «антитоталітарний» закон має авторитарно-репресивний характер.
Теревені про те, що він спрямований «проти КПУ і сталіністів, нормальних лівих не зачепить» — маячня. Правлячий клас боїться не стагнуючої псевдокомуністичної партії, що сама підписала собі вирок довголітнім обслуговуванням буржуазної влади, чи політичного небіжчика Симоненка, а перспективи консолідації трудящих класів у боротьбі за свої інтереси та проти вітчизняного різновиду неоліберальної політики «жорсткої економії». Щоб цьому перешкодити, йому не завадить придушити носіїв демократичних та лібертарних лівих ідей у зародку.
Законопроект 2558 є виявом загальної тенденції, яка ототожнює комунізм зі сталінізмом, таким чином намагаючись дискредитувати ліву ідею загалом. Але так і працюють антикомуністичні кампанії — вони б’ють по всій лівиці загалом. Згадаймо обидва періоди (1918-1920 і після 1947 року) «Червоної істерії» (Red Scare) і маккартизм у США. Під час маккартистського «полювання на відьом» репресіям нарівні з членами прорадянської компартії піддавали троцькістів, анархістів, поміркованих лівих. А почалися повоєнні антикомуністичні гоніння з того, що істеблішменту треба було нейтралізувати ліволіберальну Прогресивну партію Уоллеса. «Попутники комуністів» були під пильним наглядом ФБР: справи, заведені ним на двох чи не найвідоміших стихійних лівих інтелектуалів ХХ століття — Альберта Ейнштейна та Чарлі Чапліна — містили по 1427 і більш ніж 2000 сторінок відповідно.
У нас нині прийнято вважати, що комуністи бувають тільки організаторами, але ніяк не жертвами репресій. Між тим, кожен респектабельний латиноамериканський диктатор вів лік убитим марксистам та іншим лівим на тисячі й десятки тисяч. А в Індонезії після військового перевороту 1965 року було винищено до півтора мільйонів людей, запідозрених у причетності до найбільшої неправлячої компартії світу. Вбивали їх у найбільш брутальні способи — подивіться блискучі документальні фільми Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства» та «Погляд тиші», щоб у цьому пересвідчитись.
Дуже показово, що забороняючи «комуністичну тоталітарну пропаганду», новий закон (серед авторів якого — скандальний праворадикал Ігор Мосійчук) робить послаблення стосовно ультраправої пропаганди й символіки. Закон, мова в якому йде виключно про [німецький] нацистський тоталітарний режим, змінює попередню норму ст. 436 Кримінального кодексу: із неї випускається покарання за «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією “Вафен-СС”, підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами, а також пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників». Не те щоб це положення проти фашизму хоч якось працювало раніше, але вилучення згадок про неонацистську чи просто фашистську символіку/ідеологію — черговий крок до їх легітимації.
Мабуть, недарма ентузіасти нещодавно «прикрасили» центр Києва плакатами з великим фото мармизи Беніто Муссоліні — то було запрошення на лекцію «Естетика хунти», яку в Департаменті культури читав «письменник, філософ, політв’язень, футурист» (насправді — один з організаторів теракту на Троєщинському ринку в 2004 році, вчиненого на ґрунті ненависті до іноземців) Дмитро Савченко в рамках «освітньої асамблеї С14». Названій С14, яка є однією з найбільш одіозних відверто неонацистських груп, відзначених у численних нападах на своїх лівих політичних опонентів, як і СНА, що становить ядро полку «Азов» із його вовчими гаками і «білим вождем», покарання за ультраправу тоталітарну ідеологію та символіку не загрожує — навпаки, в масовій свідомості вони патріоти і герої війни. Навіть у розслідуванні підпалу кінотеатру «Жовтень» сором’язливо обходять те, що його виконавці з «Реваншу» вчинили злочин саме на ґрунті ненависті (до ЛГБТ).
Головна загроза в тому, що цей документ ще більше посилює правий консенсус, обмеження свободи дискусії й атмосферу нетерпимості до лівих. Також насторожує і те, як приймали закон (який депутати, схоже, його й не читали) — поспіхом, без обговорення, повністю проігнорувавши експертизу власного науково-експертного управління ВРУ, де чітко прописано, що положення законопроекту не відповідають Конституції, а чимало речей (до 5 років з конфіскацією за, скажімо, прапор тітоїстської Югославії) — просто неадекватні. Закон, який є очевидною наругою над ідейним плюралізмом, надає державному апарату чергові інструменти для переслідування інакодумців і запровадження цензури. У результаті маємо черговий внесок нової влади в копилку «нових законів 16 січня». Обличчя змінюються, а методи лишаються ті самі.
