Аналізу поняття «пригоди» присвячено небагато філософських робіт. Але є винятки. Зокрема, це — два відомих есе: перше, автором якого є відомий німецький філософ і соціолог Георг Зіммель (1858–1918), було опубліковано 1911 року як невеличкий нарис про «пригоду» в збірці «Філософія культури»; другий текст належить перу відомого французького філософа Володимира Янкелевича (1903–1985), книга якого вийшла у 1963 році під назвою «Пригода, нудьга, серйозність».
З точки зору Зіммеля, «пригода — це невід’ємне явище життя, яке має місце, «трапляється» в специфічних її контекстах» [цит.]. Коли людське життя тече плавно і розмірено, і всі наші події, що становлять контекст її потоку, нібито органічно перетікають одна в одну, тобто коли одне закінчується, а інше починається, ми слідуємо звичному ритму: вранці встаємо о певній годині, займаємося зарядкою або заварюємо каву, приймаємо ванні процедури, снідаємо, йдемо на роботу.
А після роботи, нас чекає відпочинок, потім настає час вечері, потім ми дивимося соціальні мережі або телевізор, йдемо на прогулянку, вкладаємо дітей, розповідаючи казку на ніч і самі лягаємо відпочивати. Переживання пригод, навпаки, не залежать від «до» і «після» звичної черги подій.
Коли розмірене життя і його потік перериваються, у ньому відбуваються «незвичайні» явища, які змінюють встановлений ритм і напрям екзистенції: ми виходимо за межі налагодженого існування і переносимо центр нашої уваги на ці «дивні» для нас феномени, — і тоді даний фрагмент нашого життя починає переживатися нами як цілковита пригода. Ми схильні сприймати цей феномен наче казку, масштаб і конфігурації якої визначаються силою наших переживань.
Чим більш незвичайною є пригода, чим сильніше вона відхиляє нас від магістралі повсякденного життя, тим більшою силою вкорінюється в нашій екзистенції. Іноді нам навіть здається, що це не ми самі, а хтось інший переживає за нас ці дивовижні події і цікаві ситуації. Якщо в своєму аналізі Зіммель не проводить відмінності між авантюристом і шукачем пригоди, то Янкелевич вважає, що distinction є визначальною для всієї подальшої феноменологічної дескрипції станів поведінки і переживання людини у пригоді.
На думку Янкелевича, «пригода — це стиль життя, вписаний в сюжет між серйозною справою і «чистою грою», яка замкнута на собі і повинна не підбурювати гравця до чогось серйозного» [цит.]. Якщо з пригоди виключити елементи гри або вилучити елемент серйозності чи неочікуваності, то все стає намарним: ситуація перестає бути пригодою і зводиться в першому випадку до нудної розваги, а в іншому — до трагедії. «Шукач пригоди одночасно перебуває поза драмою як її актор і всередині драми як її агент, включений у містерію власної долі» [цит.].
Пригода і серйозне життя не завжди відокремлені один від одного в житті людини. Саме життя сприймається як пригода тоді, коли людина приймає все за належне, коли вона складає обітницю, святкує Різдво або радіє приходу нової весни.
В есе «Пригода» Зіммель розкриває образ екзистенційної повноти, наївну насиченість життєвого переживання, вирваного з контексту цілісного життєвого шляху. Пригода — це авантюрний крок, який ставить людину віч-на-віч із самим життям в його неприкритій, небезпечній і спокусливій подобі. Пригода зберігає свою чарівність у спогадах та у сновидіннях.
Й у випадку пригоди міститься більше сенсу, ніж це може здатися на перший погляд. Пригода, наполягав філософ, носить не механічний, а органічний характер, вона є особливим способом прояви «великих категорій життя». Пригода — це таке переживання, в якому, згідно з Зіммелєм, «випадково-зовнішнє охоплено внутрішньо необхідним» [цит.].
В оформленні використано картину «Леді Шалот» Джона Уотерхауса (1888; джерело: wikimedia.org).
Джерело: Koine
