додому Стратегія ДВА ОБЛИЧЧЯ ВЛАДИ

ДВА ОБЛИЧЧЯ ВЛАДИ

202

Вивчення політики страждає заздалегідь через термінологічну двозначність, яка прирікає на нерозуміння тих, хто за подібне береться вперше.

Наприклад, уривок із третьої книги «Політики», в якій Арістотель для «дослідження politeiai, щоб встановити їхнє число і якості» безапеляційно заявляє: «для politeia і politeuma (to kyrion ton poleon) важливо, щоб верховна влада в державі, і верховна влада неодмінно перебуває в руках або одного, або небагатьох, або більшості» (1279 а 25-26). Сьогочасні переклади свідчать: «державний устрій означає те саме, що і порядок державного управління, останнє ж уособлюється верховною владою в державі…» [1].

Незалежно від того, чи є цей переклад більш-менш правильним, у будь-якому випадку він висвітлює те, що можна визначити як амфіболію, можливо, фундаментальної концепції нашої політичної традиції, яка представляє себе як «конституція», і як «уряд». У своєрідному запаморочливому скороченні два поняття ототожнюються й водночас відрізняються, і, згідно з Арістотелем, ця двозначність визначає kyrion, суверенітет.

Те, що ця амфіболія не є випадковою, дослівно підтверджується інтерпретацією Athenaion Politeia, яку в нас перекладають як «Трактат про державний устрій афінян». Описуючи «демагогію» Перикла (27, 1), Арістотель пише, що в ній essa demotikoteran eti synebe genesthai ten politeian, що перекладачі передають як «увесь державний устрій став демократичнішим»; одразу ж після цього ми читаємо, що більшість apasan ten Politeian mallon agein eis hautous «зосередила владу в своїх руках» (вочевидь, перекласти «увесь державний устрій», як того вимагає термінологічна послідовність, не видається можливим). Двозначність підтверджують і словники, де politeia перекладається як «державний устрій», так і «уряд, адміністрація».

Чи позначається воно парою «державний устрій/уряд», чи «держава/адміністрація», фундаментальне поняття західної політики є бінарним поняттям, своєрідним дволиким Янусом, який показує: то суворе й урочисте обличчя інституції, то затінене та неформальне обличчя адміністративної практики, не надаючи змоги ідентифікувати чи розділити їх.

У статті «Легальність і леґітимність» (1932) Карл Шмітт розрізняє чотири типи держави. Залишаючи осторонь дві проміжні фігури юрисдикційної держави, в якій останнє слово належить судді, який вирішує наявні юридичні суперечки, і урядової, яку Шмітт ототожнює з диктатурою, нас тут цікавлять два крайні типи, законодавчо-державний і адміністративний статус. У першій, законодавчій державі або праві, «найвищий і найвирішальніший вияв загальної волі» складається з норм, що мають характер закону. «Виправдання такого державного устрою спирається на загальну законність будь-якого здійснення влади державою». Той, хто здійснює владу, діє тут на підставі закону або «від імені закону», і законодавча влада і виконавча влада, отже, закон і його застосування розділені. Сучасні парламентські демократії дедалі менше підстав ототожнюють себе з цим типом держави.

Тип, який, можливо, не випадково посідає останнє місце в списку, нібито інші форми держави зрештою схилялися до нього, – це адміністративна держава . Тут «командування і рішення не проявляються в авторитарній та особистій манері, але й не можуть бути зведені до безпосереднього застосування вищих норм»; скоріше вони набувають форми конкретних положень, які ухвалюють час від часу на основі стану справ у зв’язку з практичними цілями або потребами. Це можна виразити й тим, що в адміністративній державі «люди не правлять, норми не вважаються чимось вищим, але, за знаменитою формулою, “речі керують самі собою”[2].

Як це цілком очевидно сьогодні, але як Шмітт уже міг зробити висновок у ті роки з утвердження тоталітарних держав у Європі, законодавча держава поступово має тенденцію трансформуватися в адміністративну державу. «Наша державна система перебуває у фазі трансформації, і «тенденція до тотальної держави», характерна для теперішнього моменту… проявляється сьогодні типово як тенденція до адміністративної держави» [3]. Хоча сьогоднішні політологи, здається, про це забули, Шмітт беззастережно заявляє як «загальновизнаний факт», що «економічна держава» не може функціонувати у формі парламентської законодавчої держави і має обов’язково трансформуватися в адміністративну державу, в якій право поступається місцем указам і постановам.

Для тих із нас, хто був свідком повного завершення цього процесу, варто поставити під сумнів значення цієї трансформації — якщо це справді трансформація. Ідея трансформації фактично передбачає, що дві моделі формально та часово відрізняються. Шмітт чудово знає, що «в історичній дійсності постійно відбуваються змішування та поєднання» [4] і що законодавство, адміністрація та уряд належать кожній державі. Однак можливо – і це наша гіпотеза – що ця суміш ще тісніша і що законодавча держава й адміністративна держава, законодавство й адміністрація, конституція й уряд є істотними й невіддільними частинами єдиної системи, якою є сучасна держава, що ми знаємо. Тому якщо тактично можливо зіграти один із двох елементів один проти одного, було б абсолютно оманливим вважати, що ми можемо назавжди ізолювати те, що є невід’ємною частиною однієї біполярної системи.

Щось подібне до іншої політики буде можливе тільки виходячи з усвідомлення того, що держава й управління, державний устрій і уряд – це два боки однієї й тієї самої реальності, яка має бути піддана радикальному сумніву. Не існує влади, яка могла б легітимізувати своє здійснення законами, не припускаючи при цьому позаправового порядку, який би її обґрунтовував, як і не існує чистої управлінської практики, що претендувала б на те, щоб залишатися законною на підставі указів, які видають з огляду на необхідність. 

Це, як вважає сам Шмітт, два різні способи зробити покору обов’язковою. Як ми сьогодні ясно бачимо, істина обох є фактично винятковим станом. Незалежно від того, чи дієте ви від імені закону чи від імені адміністрації, в кінцевому підсумку питанням завжди буде суверенне здійснення монополії на насильство. І це кірос, прихований суверен, який, за словами Аристотеля, об’єднує в систему два видимих обличчя державної влади.

* * * * *

[1] Арістотель, “Політика”

[2] Шмітт К, “Легальність та легітимність”

[3] Ibid

[4] Ibid

Джорджо АГАМБЕН, філософ

ПерекладПолітКом

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я