Вивчення політики страждає заздалегідь через термінологічну двозначність, яка прирікає на нерозуміння тих, хто за подібне береться вперше.
Наприклад, уривок із третьої книги «Політики», в якій Арістотель для «дослідження politeiai, щоб встановити їхнє число і якості» безапеляційно заявляє: «для politeia і politeuma (to kyrion ton poleon) важливо, щоб верховна влада в державі, і верховна влада неодмінно перебуває в руках або одного, або небагатьох, або більшості» (1279 а 25-26). Сьогочасні переклади свідчать: «державний устрій означає те саме, що і порядок державного управління, останнє ж уособлюється верховною владою в державі…» [1].
Незалежно від того, чи є цей переклад більш-менш правильним, у будь-якому випадку він висвітлює те, що можна визначити як амфіболію, можливо, фундаментальної концепції нашої політичної традиції, яка представляє себе як «конституція», і як «уряд». У своєрідному запаморочливому скороченні два поняття ототожнюються й водночас відрізняються, і, згідно з Арістотелем, ця двозначність визначає kyrion, суверенітет.
Те, що ця амфіболія не є випадковою, дослівно підтверджується інтерпретацією Athenaion Politeia, яку в нас перекладають як «Трактат про державний устрій афінян». Описуючи «демагогію» Перикла (27, 1), Арістотель пише, що в ній essa demotikoteran eti synebe genesthai ten politeian, що перекладачі передають як «увесь державний устрій став демократичнішим»; одразу ж після цього ми читаємо, що більшість apasan ten Politeian mallon agein eis hautous «зосередила владу в своїх руках» (вочевидь, перекласти «увесь державний устрій», як того вимагає термінологічна послідовність, не видається можливим). Двозначність підтверджують і словники, де politeia перекладається як «державний устрій», так і «уряд, адміністрація».
Чи позначається воно парою «державний устрій/уряд», чи «держава/адміністрація», фундаментальне поняття західної політики є бінарним поняттям, своєрідним дволиким Янусом, який показує: то суворе й урочисте обличчя інституції, то затінене та неформальне обличчя адміністративної практики, не надаючи змоги ідентифікувати чи розділити їх.
У статті «Легальність і леґітимність» (1932) Карл Шмітт розрізняє чотири типи держави. Залишаючи осторонь дві проміжні фігури юрисдикційної держави, в якій останнє слово належить судді, який вирішує наявні юридичні суперечки, і урядової, яку Шмітт ототожнює з диктатурою, нас тут цікавлять два крайні типи, законодавчо-державний і адміністративний статус. У першій, законодавчій державі або праві, «найвищий і найвирішальніший вияв загальної волі» складається з норм, що мають характер закону. «Виправдання такого державного устрою спирається на загальну законність будь-якого здійснення влади державою». Той, хто здійснює владу, діє тут на підставі закону або «від імені закону», і законодавча влада і виконавча влада, отже, закон і його застосування розділені. Сучасні парламентські демократії дедалі менше підстав ототожнюють себе з цим типом держави.
Тип, який, можливо, не випадково посідає останнє місце в списку, нібито інші форми держави зрештою схилялися до нього, – це адміністративна держава . Тут «командування і рішення не проявляються в авторитарній та особистій манері, але й не можуть бути зведені до безпосереднього застосування вищих норм»; скоріше вони набувають форми конкретних положень, які ухвалюють час від часу на основі стану справ у зв’язку з практичними цілями або потребами. Це можна виразити й тим, що в адміністративній державі «люди не правлять, норми не вважаються чимось вищим, але, за знаменитою формулою, “речі керують самі собою”[2].
Як це цілком очевидно сьогодні, але як Шмітт уже міг зробити висновок у ті роки з утвердження тоталітарних держав у Європі, законодавча держава поступово має тенденцію трансформуватися в адміністративну державу. «Наша державна система перебуває у фазі трансформації, і «тенденція до тотальної держави», характерна для теперішнього моменту… проявляється сьогодні типово як тенденція до адміністративної держави» [3]. Хоча сьогоднішні політологи, здається, про це забули, Шмітт беззастережно заявляє як «загальновизнаний факт», що «економічна держава» не може функціонувати у формі парламентської законодавчої держави і має обов’язково трансформуватися в адміністративну державу, в якій право поступається місцем указам і постановам.
Для тих із нас, хто був свідком повного завершення цього процесу, варто поставити під сумнів значення цієї трансформації — якщо це справді трансформація. Ідея трансформації фактично передбачає, що дві моделі формально та часово відрізняються. Шмітт чудово знає, що «в історичній дійсності постійно відбуваються змішування та поєднання» [4] і що законодавство, адміністрація та уряд належать кожній державі. Однак можливо – і це наша гіпотеза – що ця суміш ще тісніша і що законодавча держава й адміністративна держава, законодавство й адміністрація, конституція й уряд є істотними й невіддільними частинами єдиної системи, якою є сучасна держава, що ми знаємо. Тому якщо тактично можливо зіграти один із двох елементів один проти одного, було б абсолютно оманливим вважати, що ми можемо назавжди ізолювати те, що є невід’ємною частиною однієї біполярної системи.
Щось подібне до іншої політики буде можливе тільки виходячи з усвідомлення того, що держава й управління, державний устрій і уряд – це два боки однієї й тієї самої реальності, яка має бути піддана радикальному сумніву. Не існує влади, яка могла б легітимізувати своє здійснення законами, не припускаючи при цьому позаправового порядку, який би її обґрунтовував, як і не існує чистої управлінської практики, що претендувала б на те, щоб залишатися законною на підставі указів, які видають з огляду на необхідність.
Це, як вважає сам Шмітт, два різні способи зробити покору обов’язковою. Як ми сьогодні ясно бачимо, істина обох є фактично винятковим станом. Незалежно від того, чи дієте ви від імені закону чи від імені адміністрації, в кінцевому підсумку питанням завжди буде суверенне здійснення монополії на насильство. І це кірос, прихований суверен, який, за словами Аристотеля, об’єднує в систему два видимих обличчя державної влади.
* * * * *
[1] Арістотель, “Політика”
[2] Шмітт К, “Легальність та легітимність”
[3] Ibid
[4] Ibid
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
