Останні кілька днів публіка аналізує “злитий” в медіа президентський законопроект про так звану “деолігархізацію”. Попри те, що притомні люди від початку не очікували від нього нічого дієвого, документ виявився напрочуд нікчемним.
Власне, гарний аналіз проекту дало “Дзеркало тижня”, мій колега Геннадій Друзенко та ін. Тому не буду докладно зупинятися на тексті самого законопроекту.
Це не деолігархізація. Деякі експерти вважають, що метою документу є – позбавити окремих олігархів медіаактивів. Очевидно тих, які критикують Банкову.
Також відзначу, що “указуючий перст” (хто саме є “олігархом”, а хто “чесним бізнесменом”) знаходиметься в руках офісу пана Єрмака. Хоча, рішення про визнання олігархом й приймається РНБО на підставі подання КМУ, члена РНБО, НБУ, СБУ або АМКУ і вступає в силу з дня офіційної публікації відповідного указу президента.
Люди на Банковій із задоволенням скористаються “вікном можливостей”, для того, щоб: а) спрямувати зусилля олігарха “в конструктивне русло” (наприклад, підтримувати політпроекти Банкової); б) перерозподілити “смачні” фінпотоки та сфери впливу; в) отримати “моржу” в схемах олігархів.
Я ж пропоную читачеві трохи аналізу самої сутності олігархату та можливих способів його усунення в Україні.
ЯК КУВАВСЯ ОЛІГАРХАТ
Усі без винятку країни колишнього СРСР обрали в якості орієнтира модель „наздоганяючого розвитку“. Логіка вибору моделі полягала в тому, що на початку 1990-х років (коли визначався основний мейнстрім економічного реформування), єдиним конкурентоспроможним ресурсом була дешева робоча сила. Це стало основним аргументом для політичної еліти того часу.
Модель „наздоганяючого розвитку“ передбачає різноманітні економічні експерименти і навіть втручання держави. Проте, у підсумку ніхто нікого не наздогоняє. У кращому разі країна отримує чітко окреслене місце у світовому розподілі праці та її люб’язно беруть у “клуб”… “молодшим партнером”. В гіршому – консервується неоколоніальна модель ресурсної економіки, де основними гравцями стають “олігархи” та “свої сукіни сини” автократи.
Економічна політика України довгий час являла собою комбінацію монетаристських та адміністративних заходів – так званий „адміністративний монетаризм“. У той же час, „внутрішня“ кухня політико-економічної моделі пострадянських режимів мала всі ознаки „неопатримоніалізму“ (за Олександром Фісуном).
По-перше, держава стала ніби приватним володінням правлячих груп (в Україні це було оточення Леоніда Кучми чи Віктора Януковича).
По-друге, виникає своєрідна модель „політичного капіталізму“, за якого накопичення капіталу відбувається шляхом отримання доступу до політичних і адміністративних ресурсів (ПОЛІТИЧНА РЕНТА). У цій системі провідне місце належить новому класу „політичних підприємців“ (олігархів), які досягають економічних цілей за допомогою „політичних інвестицій“ в главу держави, в силові структури, політичні партії, депутатський та чиновницький корпус. А натомість отримують політично обумовлені пільги і привілеї, доступ до бюджету, до державної власності, дуже часто – імунітет від закону.
По-третє, вирішальна роль в політикоекономічному процесі належить так званим клієнтарно-патронажним відносинам і зв’язкам. Патрон – президент, прем’єр, мер і так далі – захищає своїх клієнтів, а ті натомість надають йому всілякі послуги. Економічні та владні ресурси першого обмінюються на політичну та електоральну лояльність другого. У цьому сенсі неопатримоніальна система являє собою складну піраміду різноманітних регіональних, галузевих і бізнесових патронатів, яка об’єднується вертикаллю президентської влади.
Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже – фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. Недоліки другого етапу приватизації в Україні органічно пов’язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу.
Нинішня модель економічного розвитку України виникла в результаті транзиту номенклатурно-олігархічного капіталізму до обмежено конкурентного капіталізму останніх років президентства Леоніда Кучми. Відбулося прискорене зрощування промислового й банківського капіталів (великі банки „прихопили“ ліквідні підприємства, великі промислові угруповання створили банківську мережу).
Таким чином, в економіці велика монополістична капіталістична власність підім’яла і середню, і дрібну форми приватної власності. Фактично, держава переходить під контроль кількох фінансово-промислових груп, які мають потужний адміністративний ресурс.
До 2013 року в Україні спостерігалася система так званого „олігархічного консенсусу“ – така конфігурація політичних сил і такий переділ владних повноважень, який дозволяв основним ФПГ при мінімальних ризиках для себе провести новий перерозподіл власності в державі. Іншими словами, хто б не перемагав на виборах (так було до 2012 року), він змушений знаходити консенсус з олігархами і грати за їхніми правилами.
Проте, вже після ув’язнення Юлії Тимошенко, парламентських виборів 2012 року та встановлення контролю над основними фінансовими потоками в країні з боку найближчого оточення Віктора Януковича, „олігархічний консенсус“ розсипався.
Також, відбулася остаточна делегітимізація власності в Україні. Не в останню чергу через клептократичні практики оточення Януковича. По суті, в останній рік його правління в Україні спостерігався екстремальний стан „чистої кримінальності“ власності.
Країна увійшла в штопор авторитаризму, що швидко призвело до політичної кризи, повстання та масових жертв.
КРИЗА МОДЕЛІ
Попри усі спроби деяких вітчизняних експертів представити сучасні олігархічні фінансово-політичні групи у вигляді “корпорацій західного типу, які забезпечують створення ВВП країни”, олігархічна суть значної частини ФПГ залишається стримуючим фактором для розвитку України.
За словами вітчизняного політолога Анатолія Сорокіна, сьогодні переважна більшість українських олігархів є „ресурсниками“. „Вони знаходяться в найнижчій ланці в ланцюзі виробництва товарів і послуг. Викачують ресурси з землі, проводять первинну переробку і в такому вигляді продають за кордон. Більшість з них за всі роки незалежності України дійсно не побудували жодного підприємства, не створили нових робочих місць, не ввели жодної інноваційної технології. Проте і далі експлуатують радянський мотлох, який їм дістався практично задарма за допомогою “темних” приватизаційних схем“, – говорить Сорокін.
Звичайно цю тезу можна заперечити прикладами точкових модернізацій в металургійній та хімічній галузях. “Інтерпайп сталь” – єдиний в Україні металургійний завод, збудований з нуля за роки незалежності. У 2012 році тут закрили мартенівські цехи для виплавки металу і запустити процес виплавки сталі за допомогою електроенергії тощо.
Але для розуміння – на підприємствах ГМК України досі використовуються доменні печі, зразка початку ХХ ст. Обсяги інвестицій в модернізацію виробничих потужностей не співмірні з отриманим майном в результаті приватизації.
Справжньої цивілізованої конкуренції наші олігархи бояться, як вогню. Тому що вони ніколи не були справжніми підприємцями, а весь їх „бізнес“ побудований на монополізмі, доступі до тіньових схем приватизації та бюджетного корита (за Ярославом Оберемком).
Пострадянський український олігархічний капіталізм може існувати тільки за рахунок держави, експлуатуючи політичну ренту, працюючи на „відкатах“, відтворюючи корупцію. Олігархія – це вічний “наздоганяючий розвиток”, без шансу вирватися з пострадянського животіння.
Наші олігархи давно перестали бути (і швидше ніколи і не були) прогресивною частиною національної буржуазії, що створюють національний дохід.
Як слушно зауважує Вадим Єремейчук, власність і капітал з непрозорим минулим, як основний ресурс утримання влади олігархічного консенсусу не дає можливості розвивати державні інститути, які спираються на довіру суспільства, які очевидно, позбавлять олігархів, як власності і капіталів, так і елітарного положення.
Тому Революція Гідності не закінчена, поки не покритий дефіцит справедливості. Простим „відняти в одних і віддати іншим“ тут не обійтися. Переділ власності повинен включати не тільки ФПГ, а й простих громадян.
За висловом російський політтехнолога Станіслава Бєлковського, „інакше просто не буває при переході від пострадянського стану державної речовини до постпострадянського, після закінчення багаторічної клептократії“.
СКЛАДОВІ СПРАВЖНЬОЇ ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЇ
1) Деолігархізація не можлива без реприватизації. Забрати у олігарха політичну ренту можна виключно через погрозу реприватизації та націоналізації активів, що були набуті в недоброчесний спосіб. Всі мантри наших лібералів, що “деолігархізація не повинна супроводжуватися реприватизацією” – це спроба врятувати олігархічний режим.
Тому немає сенсу обговорювати різного роду прожекти, на кшталт – прийняття якогось правового акту. Наприклад, “нового договору” між владою і бізнесом. Це все одно, що знайти чарівний перемикач, клацнувши яким можна було б разом перевести ситуацію з режиму нелегітимності в режим легітимності. Спроба винайти формальне рішення проблеми, яка за своєю природою є неформальною.
Свого часу російський експерт Ростислав Капелюшников стверджував, що британський досвід джентельменського пакту про “чесну гру” між владою і бізнесом ( “windfall profit tax”) для пострадянських країн мало прийнятний. У нас олігархи не джентльмени, у них інший життєвий досвід. Вони ніколи не грають “по-чесному”.
В українському суспільстві склалося майже консенсусне неприйняття приватизації, а отже і великої приватної власності. Важко відшукати якусь компактну соціальну групу, всередині якої переважна більшість вітала б приватизацію часів первинного накопичення капіталу в 1990-х і доброзичливо відгукувалося про велику приватну власність.
В українському суспільстві існує тверде переконання, що приватизація здійснювалася з масовими порушеннями навіть формальних “правил гри” – не кажучи вже про неформальних.
Тут жодні “договори” чи “пакти про чесну гру” не допоможуть. Лише деприватизація чи націоналізація можуть примусити олігархів посунутися чи поділитися.
Питання законності проведення приватизації та можливість повернення активів в держвласність піднімалося ще в 2005 році Юлією Тимошенко. Але тоді „помаранчева“ команда не пішла на революційний експеримент. „Олігархічний консенсус“, до якого були залучені більшість українських ФПГ і на якому трималася архітектура „дисфункціональної“ демократії Віктора Ющенка, не дозволяла великого переділу власності. Сьогодні ситуація трохи інакша. Може вийти.
2) Податок на недоброчесну приватизацію. В 2015 році Ігор Коломойський публічно заявив, що давав хабаря колишньому президенту України Леоніду Кучмі за можливість участі у приватизації „Укррудпрому“ і закликав до „Великої Вітчизняної Реприватизації“.
Раніше олігархи такого не робили. Були теми, які учасники „великої гри“ воліли не світити. Наприклад, реальні умови приватизації або наявність політичної ренти з держактивів. Ці теми небезпечні для правлячого класу. У підсумку можна втратити не тільки власність, але і владу. Адже легітимність власності і легітимність влади – речі між собою пов’язані (в основному корупційними „скріпами“).
Якщо приватизація відбувалася незаконно, і потрібно провести її націоналізацію за спеціальним законом, а потім знову виставити підприємства на торги. Як „легкий“ варіант, мова може йти про так званий український варіант „windfall profit tax“ Тоні Блера.
Кожен, хто хоче зняти з порядку денного питання про легітимність (справедливості) своєї великої промислової власності, повинен заплатити в бюджет податок у розмірі обороту компанії в рік її приватизації. З моменту виплати власник отримує від держави і суспільства безстрокову „охоронну грамоту“ – його власність вважається законною і чесною.
Свого часу подібну схему пропонував російський екс-олігарх Михайло Ходорковський в проекті „Лівий поворот“. Легалізація власності за цим сценарієм дозволяла Ходорковському досить швидко „зачистити“ олігархічні групи, що підтримували „раннього Путіна“ і, в кінцевому результаті, отримати владу. Але у нього не вийшло. Замість Кремля Ходорковський здобув тривалий тюремний термін, а групу ЮКОС фактично знищили.
3) Запровадження демократичного контролю над капіталом і механізмів «трудової демократії». Системи «спільного управління підприємством», офіційно закріплені в багатьох країнах Європи, припускають здійснення права колективного представництва через діяльність рад підприємств, а в деяких країнах – і представництво працівників на рівні правління компаній.
В ЄС існують такі її форми, як «фонди найманих робітників» (wage-earner funds). Вони забезпечують колективну власність працівників на частину прибутку від успішної роботи корпорації у формі акцій фонду, що знаходиться під профспілковим контролем. Щось подібне застосовує американська AFL-CIO.
Елементом «громадянської економіки» є застосування та імплементація стандартів Міжнародної ініціативи з прозорості у видобувних галузях (Extractive Industries Transparency Initiative – EITI). Членство в EITI передбачає оприлюднення у відкритих джерелах доступної для розуміння інформації щодо доходів, які держава отримує від видобувних компаній. Вона повинна бути підтверджена незалежним аудитом та громадськими організаціями, що входять до складу наглядової ради.
4) Впровадження республіканської частки – щомісячної довічної виплати кожному громадянину України грошового еквівалента рівної частки доходів від використання загальнореспубліканських активів (природних ресурсів, державного майна і культурних цінностей).
Джерелом наповнення фонду «республіканської частки» можуть бути: частини доходів, отриманих в результаті корисного використання майна, що є власністю громадян на підставі цивільно-правових угод, також доходів від передачі за плату у володіння окремого майна; частини доходів отриманих від природного і інших видів ренти (оренди) за використання майна громадян; частини доходів, отриманих в зв’язку з застосуванням санкцій при залученні до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства; застосування санкцій за отримання доходів від застосування санкцій за діяння, що належать до адміністративних правопорушень і злочинів, скоєних з корисливих мотивів (корупційних діянь); частини доходів отриманих в результаті націоналізації майна з підстав,визначених законами; частини доходів, отриманих в результаті стягнення боргових зобов’язань за цивільно-правовими угодами, предметом яких було використання майна, що є об’єктом власності громадян, в порядку виконання судових рішень та ін.
Таким чином, деолігархізація б здійснювалася не в інтересах бюрократичного державного апарату або інших олігархів, а в інтересах громадян України. Кожен би відчув результат деолігархізації в своїй кишені.
5) Питання приватизації, боргів, податків, пенсії, освіти, охорони здоров’я повинні не замовчуватися, а, навпаки, напружено обговорюватися в публічному просторі. А це інша якість політики. В цьому питанні на догоді стануть референдуми, опитування, збори та інші форми демократії участі.
6) Судова реформа / право судитися в Лондонському суді. Відносини з приводу власності між «сильними» і «слабкими» повинні перейти в розряд «чесної гри».
7) Прийняття пакету антиолігархічних законів. Таких, як введення одноразового податку на надприбуток, яким повинні обкладатися фізичні особи – вигодонабувачі від приватизаційних угод. При цьому податок може бути або виплачений до бюджету живими грошима, або компенсований ліквідними активами.
Лише за умови комплексного підходу та застосування всіх 7 позицій, деолігархізацію в Україні справді можна провести, і досить швидко.
А так, зусилля Банкової, які її охранителі пафосно називають “закон про олігархів”, більше схожі на спробу друзів Єрмака отримати “маржу” з олігархів, та в ручному режимі стимулювати їх “до конструктиву”.
Проте, у Зеленського досить обмежений політичний ресурс. Офіс президента не лякає олігархів, а лише їх дратує. У підсумку олігархам набридне ця гра, і утвориться новий “олігархічний консенсус” – знести Зеленського. Що і буде досить швидко зроблено.
Джерело: Хвиля
