Володимир МУЛЯРЧУК, Центр досліджень проблем громадянського суспільства
Рівно чотири роки тому, 21 листопада розпочались протести на Майдані, які потім отримали назву «Революція гідності». Зазначимо, що того ж дня 2004 року почалась «Помаранчева революція».
21 листопада 2013 року національно-патріотичні протестні акції почались майже у всіх регіонах України. Головною причиною цього стала відмова уряду Миколи Азарова підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, підписання якої обіцяв колишній Президент Віктор Янукович. Натомість, тодішнім урядом було об’явлено курс на зближення з Російською Федерацією та Митним Союзом. Україна сотні років знаходилась у складі Російської держави, а потім Радянського Союзу, тому патріотично налаштована частина населення сприйняла таку зміну зовнішньополітичного курсу як повернення до імперії. Від початку на Майдан виходили десятки тисяч українців. Наприклад, на віче 24 листопада були присутні за різними даними від 50 до 150 тисяч осіб. Однією з головних їхніх вимог була відставка уряду Азарова за зраду національних інтересів та скасування рішення про призупинення підготовки до асоціації з ЄС, інакше протестуючі вимагали проведення дострокових парламентських виборів та імпічмент Януковичу. Потім до вимог додалося відновлення дії Конституції України в редакції 2004 року. Люди сприймали протести, як шанс врятувати країну.
Протестні акції набули значно більших масштабів після розгону декількох сотень студентів, що відбулося вночі 30 листопада. Євромайдан став ще й протестом проти свавілля правоохоронних органів та корупції. Більша частина мітингувальників була налаштована безпосередньо проти режиму Януковича, старої політичної системи, олігархів та зловживань з боку влади. Крім того, Януковича вже з перших місяців його президентства неодноразово звинувачували в узурпації влади та переслідуванні політичних опонентів. А менталітет українців такий, що вони не люблять тиранів та узурпаторів.
Можливо, ці протестні акції не мали б настільки серйозних наслідків, якби команда Януковича не вважала, що може робити все, що завгодно і ніякої відповідальності за свої злочини не понесе. Коли б ще у перші тижні Майдану звільнили міністра внутрішніх справ Захарченка та прем’єр-міністра Азарова і покарали хоч когось, причетного до розгону протестів, можливо масштаб акцій був значно меншим. Втім, Янукович і не збирався цього робити. Але фатальними для Януковича стали наступні події – невдалий штурм Майдану, який відбувався 11 грудня; прийняття Радою «Диктаторських законів» 16 січня, які приймалися підняттям рук й обмежували права громадян, надаючи правоохоронним органам більшу свободу дій у покаранні учасників протестних акцій. Нагадаємо, що згідно з цими законами людей можна було покарати лише за участь у мітингах в шоломі чи в масці, або з використанням інших способів маскування; за встановлення без дозволу міліції наметів можна було отримати штраф у розмірі 4 тисяч гривень, або арешт до 15 діб; особи які надавали допомогу недозволеним протестам теж каралися; за блокування доступу до житла чи іншого володіння особи, якщо це здійснюється групою людей передбачалося до 6 років ув’язнення: за участь у групових протестах передбачалося позбавлення волі терміном до двох років, а за блокування споруд органів місцевого самоврядування та інших об’єднань громадян встановлювались покарання у вигляді ув’язнення до 5 років.
Внаслідок цього почалися протистояння на вулиці Грушевського, які ще називають «Криваве Водохреща». 22 січня загнули перші герої «Небесної сотні» – Сергій Нігоян та Михайло Жизневський.
Але вирішальними були бої між силовиками та протестувальниками 18-21 лютого, в результаті яких загинуло близько 100 осіб. У той час опозиційні лідери Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок намагалися домовитися з владою про компроміс, який задовольнив би учасників акцій протесту. 21 лютого Янукович та лідери опозиції підписали «Угоду про врегулювання кризи», яка містила п’ять пунктів і передбачала відновлення дії Конституції України редакції 2004 року, проведення конституційної реформи, результатом якої мало стати врівноваження повноважень Президента, уряду та верховної ради; у грудні 2014 року мали відбутися президентські вибори за новим виборчим законодавством та за нового складу Центральної виборчої комісії, сформованої відповідно до норм ОБСЄ та Венеційської комісії; розслідування актів насильства під час Євромайдану під спільним контролем влади, опозиції та Ради Європи; утримання влади і опозиції від силового протистояння та відмова від введення надзвичайного стану. Ввечері Кличко, Яценюк та Тягнибок вийшли на сцену Майдану, але народ, будучи шокованим останніми подіями, почав їх освистувати. Виступ лідера партії «УДАР» перервав сотник Парасюк, який заявив, що «політики не хочуть виконати одну умову – щоб зек пішов геть» і об’явив ультиматум, згідно з яким Янукович повинен добровільно скласти повноваження президента до 10 години 22 лютого і вночі того ж дня колишній Президент ганебно втік з країни, злякавшись розправи за свої дії.
Вже через декілька днів після цього почалась російська анексія Криму, проросійські протести на Сході, які закінчились проголошенням так званих «ДНР» та «ЛНР» та війна, яка вже забрала життя близько 10 тисяч осіб. Усе це сталося тому, що російська влада злякалася, що Україна проведе успішні реформи і стане членом НАТО та ЄС, а Кремль на завжди втратить вплив на нашу країну. І саме з метою не допустити такого сценарію російська влада пішла на дестабілізацію ситуації в Україні, хоча раніше Володимир Путін неодноразово називав українців «братнім народом».
Та ситуація, яка склалась в Україні зараз, через чотири роки після подій на Майдані є досить неоднозначною. Так звана «деоалігархізація» виявилася лише перерозподілом сфер впливу. Попри створення нових антикорупційних органів, рівень корупції залишається досить високим, бо нерідко антикорупціонерам не дають нормально працювати.
Але у той же час, казати, що нинішня влада не має успіхів теж не зовсім правильно. По-перше, за останні два роки було проведено декомунізацію – що символізує остаточне прощання з Радянським минулим, здійснюється децентралізація, яка вже була проведена у більшості сусідніх країн, що є тепер членами Євросоюзу. Хоча не без проблем, але реформуються збройні сили за стандартами НАТО, а українська мова за освітньою реформою повинна стати головною мовою навчання національних меншин. По-друге, Україна отримала безвізовий режим, що було б неможливим при попередньому режимі, а Угода про асоціацію з ЄС у вересні 2017 р. вступила в силу, попри те, що була на межі зриву, після референдуму у Нідерландах, який відбувся у 2015 році.
Крім того, під впливом російської агресії українці переосмислили своє минуле і по-іншому почали сприймати історію своєї країни. Наприкінці минулого року Інститутом політичних досліджень Польської академії наук в Україні було проведено соціологічне дослідження, згідно з яким збільшилась кількість українців, які найбільш негативно ставляться до таких історичних діячів як Йосип Сталін – 78% та Володимир Ленін – 59%, ще 51% опитаних негативно ставився до імператриці Катерини ІІ та 43% – до Микити Хрущова. Найбільш позитивно українці ставляться до таких осіб, як Тарас Шевченко – 92%, Богдан Хмельницький – 84%, Михайло Грушевський – 75% та Степан Бандера – 36%. Підтвердженням цих даних є опитування Інституту соціології НАНУ, згідно з яким рейтинг негативних особистостей в історії України очолили Віктор Янукович – 51%, після нього були Й. Сталін – 42% та В. Ленін – 19%.
Отже, попри всі проблеми казати, що позитивних змін в країні нема – неправильно. Але боротьба за краще майбутнє нашої країни ще триває і завдяки воїнам, які захищають Україну на Сході та активному громадянському суспільству в України є шанси на успіх. Головне – це вірити у перемогу.
