Київ. 03 березня 2015 року (ПолітКом, Дмитро ЛЕВУСЬ).
«Беріть стільки суверенітету, скільки зможете.
Чечня спробувала – надірвалася»
Б.Єльцин
Словосполучення «Російська Федерація» є настільки звичним для позначення сусідньої нам держави, що за останні декілька років стало фактично синонімом більш виправданому часом визначенню «Росія». Але постійне вживання цього, фактично пропагандистського штампу призвело до вихолощування його реальної сутності. Більше того, можна сміливо заявляти про те, що сучасна Росія ніякою мірою не є «федерацією» навіть у мінімальному наближенні до значення цього слова. І це усвідомлюється практично в усьому світі, у тому числі владою Росії.
Але спробуємо поставитися до питання «чи є Росія федерацією» більш-менш системно та наукоподібно. Для цього звернемося до загальноприйнятого (в тій чи іншій формі) визначення цього слова. Отже, федерація – форма державного устрою, за якої частини (іноді йдеться про частини з вищим статусом) держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації — це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб’єктів. Іноді йдеться, що федерація складається з держав, які перебувають у союзі і зберігаючи самостійність створюють федеральні державні органи, військо, громадянство. На всій території діють федеральні закони.
У випадку з Росією цікаво, що вона, фактично не має досвіду існування як федерація. За висновками російських же дослідників ані Російська імперія, ані СРСР, ані РРФСР не були федераціями. Тобто проблема є історично обумовленою та глибинною. Зокрема йдеться про те, що РФ є асиметричною федерацією. Це якщо підходити до типологій федерацій з точки визначення їх за функціональними особливостями та різницями в статусі суб’єктів. Причина асиметрії полягає в тому, що в основу створення суб’єктів РФ покладені різні фактори. А саме, як національні так і територіальні.
За великим рахунком у Росії була можливість переформатуватися на повноцінну федерацію після розпаду СРСР. Ми недаремно винесли в епіграф слова президента Єльцина, сказані саме в період, коли Кремль знову відчув свою силу та повернувся до своєї традиційної логіки існування, спрямованої на унітарність. До цього відбувався «парад суверенітетів», доходило до прагнення окремих суб’єктів РФ до виходу із її складу (не лише Чечня та Татарстан з Башкирією, можна пригадати ще ситуації з «Великою Черкесією», та різного роду Казакіями). Але як не дивно, саме тоді можна було організувати нормальні договірні відносини і сформувати повноцінну договірну федерацію (за способом утворення). Росія пішла іншим шляхом. Наразі декларується, що РФ є конституційною федерацією. Мова йде про те, що основою для функціонування федеральної держави є Конституція 1993 року (хоча, до речі, вона не передбачає права виходу із РФ). Але намагання піти легким шляхом зіграла злий жарт. Згідно з цією Конституцією практично усі суб’єкти колишньої РРФСР отримали однаковий статус та права. Дійсно, можна казати про певний хаос протягом деякого періоду. Але потім ситуація стабілізувалася. І все повернулося назад. Конституція залишилася той самою, але згортання прав у суб’єктів відбулося доволі швидко.
Відповімо на питання чому це відбулося, полишивши цілком зрозумілі традиційних пояснення щодо взагалі надто централізованої природи російської державності та побоювань у Кремлі будь-якої етнічної фронди. Російські експерти вбачають небезпеку саме в цій «асиметрії» про яку вже ми казали. А саме, те, що суб’єкт федерації може змінити свій статус. Так, в ч. 5 ст. 66 Конституции указано: “Статус субъекта Российской Федерации может быть изменен по взаимному согласию Российской Федерации и субъекта Российской Федерации в соответствии с федеральным конституционным законом”. Знову ж таки проблема вбачається в багаторівневості суб’єктів та їх «вкладеності» (був навіть спеціально вигаданий такий термін), коли йдеться про автономні округи. Ну і, звичайно, в експертному та науковому середовищі було сформовано думку, що національна ознака не може бути в основі федерації. Адже, етнічні утворення надто схильні до сецесії.
І думка ця, насправді втілюється у життя. Тобто «унітаризм» та уніфікація стають державною політикою РФ. Загалом, з огляду на великі розміри РФ, цього не помітно. Але, вже відбулося декілька ситуацій з поглинанням саме «вкладених» національних автономних округів і виключення їх із Конституції. Цікаво, що існує низка проектів створення іншої конфігурації федерації, яка передбачає утворення за територіальним принципом. Можна згадати і досвід створення федеральних округів – все це теж кроки до уніфікації. Другий знаковий момент – це скасування для автономних утворень права мати на чолі «президента». Президент може бути лише на чолі усієї федерації. Показово, що ця ініціатива вийшла від Рамзана Кадирова – чеченського лідера, який має найбільш високий статус серед лідерів усіх регіонів.
Саме цей момент підтверджує думку, щодо насправді унітарного характеру РФ. Вона наслідує й тут Російську Імперію. Тотальна уніфікація за губернським зразком співіснувала з фактично національними автономіями хоч і у формі монархій (Фінляндія та Польща) та залежними ханствами (Бухарське, Хівинське, Кокандське). Але вони не визначали загальної картини, так само як і зараз наявність декількох регіонів з нібито більш високим статусом. За великим рахунком і тоді і тепер все визначається особистою унією Кремля та правителя такого регіону, яку може бути скасовано. Правова основа РФ тут ні до чого.
Проблема ж полягає у відсутності реальних прав у суб’єктів федерації. Вона не в тому, що регіони (суб’єкти федерації), які є формально рівними утворені за різними принципами – національним або територіальним. І проблема не в зайвих правах цих регіонів. Навпаки проблема у зайвої централізації і прагненні Кремля контролювати усі сфери діяльності. Є гарний приклад цьому – система освіти. Місцеві особливості практично усюди зведені до так званого «регіонального компоненту», що не дозволяє взагалі сформувати повноцінну систему освіти національними мовами, які викладаються незначним обсягом або факультативно. Виключенням, й те, за певних умов, можуть бути лише Чечня та Башкортостан.
Таким чином російський «федералізм» не наповнений реальним змістом. Спроби його реформувати, насправді, є моментами подальшої уніфікації РФ та відкладенням модернізації та відтягуванням системної кризи функціонування державного апарату та відносин між суб’єктами та федеральним центром.
