додому ПОЛІТИКА ЧОТИРИ ЧИННИКИ УСПІХУ. ЧОМУ МОДЕЛЬ ОПОРУ УКРАЇНИ ПІДІЙДЕ НЕ ДЛЯ ВСІХ

ЧОТИРИ ЧИННИКИ УСПІХУ. ЧОМУ МОДЕЛЬ ОПОРУ УКРАЇНИ ПІДІЙДЕ НЕ ДЛЯ ВСІХ

344

Український досвід спротиву унікальний: “Укрзалізниця” евакуювала людей, військкомати приймали добровольців, а закон про національний опір спрацював, попри численні ризики.

Український національний опір, безперечно потужний і разюче стійкий, — це привабливий приклад для малих країн, яким загрожують агресивні держави. Нашвидкоруч винесені уроки, наслідування та висновки з прикладу України вже поставлені на потік. Так і має бути. Відповідь України на російське вторгнення — це джерело інноваційних і сміливих тактик і методів, які можна взяти на озброєння в межах національної стратегії оборони. Через два роки після початку війни, у якій багато хто передрікав поразку, Україна заслуговує на повагу та вивчення.

Фокус переклав статтю Браяна Петіта про те, чому українську модель опору не можна вважати універсальною формулою.

Але, попри це, було би помилкою розглядати “українську модель опору” як універсальну. Перш ніж інші країни візьмуть українські методи на озброєння у своїх власних планах оборони й очікуватимуть на аналогічні результати, їм слід уважно вивчити ключові чинники, які дозволили Україні досягти успіху. Є чотири складові, характерні для “української моделі”. Якщо політики або практики не звернуть уваги на ці чинники, це може призвести до хибних припущень про готовність держави до оборони й опору.

Ці чотири складові:

  • аномальна мобілізація,
  • закони про національний опір,
  • управління ополченням,
  • залізниці.

Мобілізаційна аномалія

Мобілізація України під час переходу від миру до війни — це аномалія. У день вторгнення Росії об’єдналися дві нездоланні сили, спонукавши український народ до мобілізації всього суспільства.

Першою з них було оголошення президента Росії Володимира Путіна про вторгнення, гарячкова фетва про те, що українці — не народ, що Україна — псевдодержава, а всі ідеї про те, що вона відокремлена від Росії, — смішні, антиісторичні та злочинні. Чи може заклик до зброї бути більш однозначним і сповненим мотивації? Путін, який довгий час був майстром заплутування та похмурих заперечень, замість цього зробив вибір на користь прямої, максималістської заяви. Російське військове вторгнення за п’ятьма напрямками, яке відбулося потім, викликало в кожного українця реакцію втечі або боротьби. Як би натхненно не звучали його слова для вух росіян, заява Путіна зробила його головним відповідальним за мобілізацію України.

Другою силою став указ президента України Володимира Зеленського, згідно з яким чоловікам, старшим за 18 і молодшим за 60 років, заборонялося залишати Україну, і вони повинні були з’явитися на службу. Указ Зеленського надав організацію, напрямок і юридичні межі шокованому та розлюченому населенню.

Черга у військкомат у Тернополі, 25 лютого 2022 року

Загалом психологічну мобілізацію в Україні було повністю завершено до заходу сонця 24 лютого. За нею мала йти мобілізація фізична. Звичайно, залишалося залагодити складні деталі, пов’язані із сім’ями. Ці непрості рішення ухвалювали на шляху до пунктів територіальної оборони та складів зброї. Українська мобілізація ніколи не була питанням “якщо” та “коли”, вона була питанням “як” і “де”.

Хоча путін почав цю війну з гарячих закликів, повільне сповзання до конфлікту завдає більше клопоту. Росія успішно використовувала такі потайливі методи у 2008 році в Грузії та у 2014 році в Криму. Ці уповільнені починання: інсценовані заворушення, підривні бунти, диверсії або анонімні акти терору — покликані заплутати органи, що ухвалюють рішення, що, зі свого боку, збиває мобілізаційну лихоманку. Сигнали напруженості, які не є сигналами неминучої війни, цілком можуть змусити населення боєздатного віку тікати замість того, щоб приєднатися до місцевих сил оборони. Це не означає боягузтва. Радше факти свідчать про те, що соціальний контракт, згідно з яким людина має віддати життя за свою країну, не є загальноприйнятим, особливо за відсутності однозначної та очевидної екзистенціальної загрози.

Прогнозування волі населення до боротьби — неточна наука. Усередині країн, що перебувають під загрозою, такі опитування проводяться регулярно. Навіть у раніше окупованих країнах Балтії — Латвії, Литві й Естонії (із загальним населенням близько 6 мільйонів осіб) — менш ніж половина респондентів стверджують, що в разі вторгнення візьмуть до рук зброю. Дивно, але ці цифри зростають завдяки зусиллям уряду й суспільства з психологічної “попередньої підготовки” громадян до національної оборони. Проте, озброївшись шенгенськими візами, маючи затребувані навички та вільно володіючи кількома мовами, багато європейських громадян мають можливості для мобільності, яких українцям бракувало 2022 року, та й зараз бракує.

Чи настане такий недвозначний момент для держав, які бажають, щоб їхні громадяни, які перебувають під загрозою, взяли до рук зброю? Було б нерозумно робити таке припущення. Радше обережний планувальник припустить протилежне: населення, яке перебуває під загрозою та має можливість битися або тікати, цілком може врятуватися втечею та залишити боротьбу силам безпеки.

Закони про національний опір та управління ополченням

29 липня 2021 року Зеленський підписав одні з найагресивніших і найризикованіших законів про захист суспільства. Закон 5557 “Про засади національного спротиву” був доповнений законом 5558 про розширення тероборони. Ці закони роз’яснювали, як мобілізоване суспільство повинно організовуватися та битися. У цьому законодавстві були визначені ролі й обов’язки внутрішніх сил безпеки, збройних сил і нерегулярних формувань громадян. Закони заклали широкі засади субординації, повноважень на організацію і дії, а також управління зонами та секторами. Із іншого боку, закони надавали свободу й простір для дії приватним ополченням і вільному опору. Із політичного погляду, це було та залишається небезпечним: дозволити войовничим рухам, ополченцям і неурядовим силам озброюватися та застосовувати насильство високого рівня. Уряд України пішов на ризик, на який готові небагато держав. І це принесло свої плоди.

Уряд України пішов на ризик, на який готові небагато держав. І це принесло свої плоди.
Фото: УНІАН

Україна змогла розробити й ухвалити такий закон про національний спротив, тому що в неї була семирічна історія ведення війни проти Росії силами та з використанням продержавних збройних формувань у поєднанні з офіційними силами безпеки у формі. Чи є подібний досвід у інших країн? Таких прикладів набереться дуже мало. Країни, які допускають подібну діяльність, такі як Ліван, наближаються до статусу держави, що не відбулася. Дійсно, Ліван, як і Судан, Лівія чи Ірак, практично контролюються ополченцями, тоді як Україна контролює ополченців. Україна — аномалія, оскільки їй вдалося створити позазаконну культуру опору, яка є продуктивним опором, — принаймні досі.

Українські закони про національний опір народилися з кризи 2014 року, коли Росія несподівано вторглася в Крим і через кілька місяців окупувала частину Донбасу. Щоб зупинити російську анексію на східному фронті, українські цивільні ополченці заповнили проломи в системі безпеки, здебільшого відповідаючи на дії підтримуваних Росією сепаратистів, які захоплювали й анексували міста та селища. Протягом кількох тижнів уряд України ухвалив поспішний закон про Національну гвардію, який санкціонував цей органічний приріст продержавних ополченців. Виник неідеальний, але ефективний альянс.

Українські ополченці прагнули автономії та незалежності у своєму опорі, попри всі їхні недоліки. Український уряд надав їм цю автономію з певними обмеженнями. В обмін на це український уряд отримав багатократно більшу міць нерегулярних формувань, здатних вести високоінтенсивні бойові дії. Сім років потому, у липні 2021 року, Україна запропонувала законопроєкт 5557 — новий закон, розроблений законодавцями, ратифікований парламентом, підписаний президентом і ухвалений до виконання силовими та цивільними структурами. Це досить рідкісний ланцюжок.

За тиждень після того, як Україна ухвалила закон про національний опір, я брав участь у форумі, метою якого було перетворити цей новий закон на щось працездатніше, із роз’ясненням політики, організаційних ролей і шляхів взаємодії. Мета полягала в тому, щоб вивчити методи, необхідні для використання зростання потенціалу сил спеціальних операцій і опору. На мій подив, цей закон виявився настільки інноваційним, що його реалізація поставила в глухий кут навіть найдосвідченіших українських керівників із оборонного, правоохоронного, наукового та політичного секторів. Засукавши рукава, українські міжвідомчі групи зайнялися вивченням того, який вигляд може мати і як працювати ця “система опору”.

Вони так і не виконали цього домашнього завдання, оскільки Росія незабаром вторглася в країну. Закон, який набув чинності 1 січня 2022 року, був доопрацьований на барикадах. Він був недосконалий, але працював. Українське суспільство незабаром вивчило та використало всі аспекти цього закону, спростувавши російські прогнози про те, що Україна розколеться та не зможе мобілізуватися. Хоча керівництво Зеленського та його адміністрації, яке надихає, заслуговує на велику похвалу, саме ця дивна правова структура послужила основою для мобілізації всього суспільства.

Українські закони про національний опір народилися з кризи 2014 року, коли Росія несподівано вторглася в Крим і через кілька місяців окупувала частину Донбасу

Державам, які планують реагувати на вторгнення всім суспільством, було б непогано вивчити ризики та переваги, виражені в подібних законах. Деякі подібні моделі вже існують: серед них Литва, Естонія, Латвія, Фінляндія, Сінгапур та Ізраїль. Відповідно до стратагеми “розкривати й приховувати”, не всі мобілізаційні заходи стають надбанням громадськості. Навіть із урахуванням цих застережень небагато країн готові терпіти, а тим паче заохочувати використання квазіофіційних ополчень і приватних структур для здійснення насильства. Лише деякі правові держави мають досвід повномасштабного вторгнення, а отже, вони менш схильні до залучення напівзаконних нерегулярних сил. Нещодавно запропонований Латвією закон, що дозволяє іноземцям вступати в армію та воювати, — один із кроків у цьому напрямі, але він не здатний забезпечити масову, розподілену бойову міць, яку забезпечив закон України.

Українські залізниці

Стратегічна глибина мало що значить у війні, поки вона не використовується матеріально. Використання Україною залізничної системи “Укрзалізниці” завдовжки понад 24 тис. кілометрів дало змогу використовувати її географічні й інфраструктурні переваги. Україна має велику та всеосяжну залізничну систему — вдалий пережиток радянського режиму, який будував ці залізниці для контролю, регулювання та видобутку природних і мінеральних ресурсів. Перед обличчям вторгнення Україна використовувала свою залізничну систему для забезпечення оборони, виконання цивільних функцій, евакуації населення та постачання. Рішення Кремля не атакувати цю залізничну систему на самому початку війни, щоб зберегти мережу для власного використання, безсумнівно, очолює довгий список невдалих воєнних рішень.

Україна має у своєму розпорядженні велику та всеосяжну залізничну систему — вдалий пережиток радянського режиму

Відтоді росіяни завдавали ударів по залізничній системі “Укрзалізниці” та її допоміжній інфраструктурі, такій як електропостачання, станції та залізничні мости. Росія зробила це тільки після того, як залізнична система дозволила українцям зайняти оборонну позицію, що зірвала російський план швидкого захоплення та капітуляції в результаті переговорів. “Укрзалізниця” адаптувала свою діяльність, щоб відповідати вимогам воєнного часу. Це разючий приклад стійкості інфраструктури. Потяги, винахід ХІХ століття, перевершують зброю ХХІ століття, яка легко проникає через кордони.

Стратегічна глибина України в поєднанні з прорахунками Росії дала Україні простір для поглинання ударів, адаптації та відновлення. Лідерство та людський капітал також мають значення, що демонструють 230 тисяч співробітників “Укрзалізниці”, які, самі перебуваючи під ударом, продовжують забезпечувати функціонування артерій. За стратегічним значенням “Укрзалізниця” стоїть в одному ряду з ППО, артилерією та розвідкою країни. Небагато держав, що перебувають під загрозою, мають настільки значну внутрішню територію в поєднанні з павутиноподібною залізничною системою. Для порівняння, Тайвань, що має всього 1850 км залізниць, міг би поміститися всередині України 17 разів. Ба більше, чи варто очікувати, що в майбутній війні Росія (або Китай) повторить цей стратегічний промах? Планувальники оборони не повинні на це розраховувати. Це була помилка, викликана гординею, а не здібностями.

Висновок

Тоді як Росія провалила багато аспектів цього вторгнення, Україна заслуговує на похвалу за створення багаторівневої, стійкої та цільної оборони суспільства. Крім прямої військової сили, яку забезпечила підтримка Заходу, система національного опору України містить унікальні складові, що дали їй змогу домогтися масштабу, широти й відносної впорядкованості. Ці чотири змінні заслуговують на пильну увагу під час вивчення “української моделі спротиву”. Адже одного разу їх уже випустили з уваги росіяни.

Про автора

Браян Петіт, полковник армії США у відставці, викладає та консультує з питань стратегії, планування, спеціальних операцій і опору. Позаштатний співробітник Об’єднаного університету спеціальних операцій.

Автор: Ольга Шевченко

Источник тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я