Пол ЗОННЕ, Ізабель ХУРШУДЯН, Сергій МОРГУНОВ та Костянтин ХУДОВ
The Washington Post – 24 серпня 2022 року
Частина Друга
«кремль мав підстави очікувати, що Зеленський може виїхати. Вісім років тому Віктор Янукович, український президент, підтримуваний Москвою, втік до Росії після проєвропейського повстання в Києві. Президент Афганістану Ашраф Гані, що підтримується США, втік з країни в 2021 році, коли таліби оточили Кабул. Російські лідери вважали Зеленського, 44-річного колишнього комедійного актора, легковагою, яка зламається перед танками.
Протягом дня Арестович дійшов висновку, що українські військові не зможуть захистити столицю і сказав про це президенту. За його словами, люди, які розбиралися у військових питаннях, підходили до нього та казали: «Ми не втримаємо», – сказав Арестович.
Зеленський нарешті гнівно вибухнув. Він залишився.
«Це останній раз, коли я це чую», – згадує Арестович його слова, – «Я не хочу більше це чути».
Зеленський сказав Данилову, щоб той перестав докучати йому постійними попередженнями про загрози його життю, і запитав голову Ради національної безпеки і оборони, чи може в нього ще щось сказати – щось важливіше.
«Послухайте, я жива людина. Я не хочу вмирати, як і будь-яка інша людина», – сказав Зеленський, – «Але я точно знаю, що якщо я думатиму про це, то я вже мертвий».
За його словами, перші години і дні він жив із постійним почуттям гострої напруги, його долоні були спітнілі, як у дитинстві, коли він складав іспити. За його словами, міністру оборони Резникову зрештою потрібно було звернутися до терапевта, тому що він був дуже емоційно та фізично виснажений.
Зеленському також надходили звернення щодо необхідності збереження спадкоємності влади від офіційних осіб США та Європи, у деяких випадках із пропозиціями допомогти йому залишити столицю. Чиновники вважали, що, забезпечивши власну безпеку, він зможе запобігти вакууму влади.
Він бачив ситуацію з точністю до навпаки — якби він утік, то без бою віддав би український осередок влади росіянам, і це призвело б до негайного краху уряду. Як би українські військові почувалися на передовій, якби президента зник? Зеленський сказав, що річ не в тому, що він чіпляється за пост президента.
«Я не намагаюся утримувати владу», – сказав Зеленський, пояснюючи це західним чиновникам, – «Якщо питання у тому, що я піду, і це зупинить кровопролиття, то я лише за. Я піду зараз. Я пішов у політику не для цього, і я піду, коли ви скажете, що це зупинить війну».
Зеленський підозрював, що деякі його закордонні співрозмовники просто хотіли, щоб конфлікт якнайшвидше закінчився, а його адміністрація фактично здалася Росії.
«Зі всіх, хто мені дзвонив, не було жодного, хто вірив, що ми виживемо. Не тому, що не вірили в Україну, а через цю демонізацію лідера Російської Федерації — його влади, його філософії, того, як він рекламував міць російської армії. А так [думали], за всієї поваги до українців: доб’ють через два-три дні, може, через п’ять, і тоді все скінчиться».
З перших годин його головною увагою стала мобілізація підтримки, яка потрібна Україні для виживання, — з боку українців, яким треба було чинити опір, а також з боку іноземних лідерів, які мали послати Києву зброю та збільшити ціну для Росії.
Під час однієї відеорозмови з європейськими лідерами він сказав: «Можливо це останній раз, коли ви бачите мене живим». Він сказав, що українські матері спостерігають, як їхні діти помирають в ім’я європейських цінностей. Це змусило деяких європейських чиновників розплакатися.
Інформаційно-просвітницька робота Зеленського виявилася рівною мірою джерелом натхнення та сорому. Хоч би скільки він говорив з лідерами тієї чи іншої країни, він також звертався до її народу, іноді публічно повідомляючи урядам відверту правду. Він закликав канцлера Німеччини Олафа Шольца «знести ц. стіну» — посилання на заклик президента Рональда Рейгана знести Берлінську стіну — стверджуючи, що Росія вкотре намагається розділити Європу. Він сказав німецьким політикам, що вони мають зробити все можливе, «щоб вам не було соромно за себе після цієї війни».
Єрмак, голова президентської адміністрації, сказав, що в наступні тижні він регулярно надсилав фотографії вбитих українських дітей та зруйнованих українських будинків на мобільні телефони офіційних осіб по всьому світу, зокрема Джейка Саллівана, радника Білого Дому з національної безпеки, Карен Донфрід, заступника держсекретаря у справах Європи та Євразії та членам Конгресу.
«Зізнаюся, це були жахливі фотографії, які не давали мені спати ночами», – сказав Єрмак, – «Дев’яносто відсотків людей, які їх отримали, відреагували, передзвонили і почали робити ще більше».
Українці різного віку, які ніколи не тримали в руках зброї, кинулися братися за зброю після того, як офіційні особи протягом кількох днів після вторгнення вирішили роздати зброю та озброїти потенційний партизанський спротив.
Українське військове керівництво було незадоволене цим рішенням, а пізніше заявило, що воно викликало інциденти із дружнім вогнем та втручання в операції їхніх сил.
Монастирський, міністр внутрішніх справ, назвав це «важливим фактором стримування» як для росіян, так і для потенційних українських перебіжчиків. За словами Монастирського, будь-який український мер, який думає про зраду народу, зрозуміє, що зовні на нього чекають 20 людей зі зброєю, і що «він і його родина будуть першими».
Видима рішучість простих громадян наголосила, що Україна не може бути насильно вилучена з Європи, як цього хотів кремль, – заявив Зеленський.
«Для Російської Федерації ми були як апендикс, який треба було видалити, але вони не розуміли. Вони думали, що ми придаток, а ми виявилися серцем Європи», – сказав Зеленський, – «І ми змусили це серце битися».
У ніч проти 25 лютого, коли в центрі Києва лунали постріли та ходили чутки про те, що його збираються вбити чеченські бойовики, Зеленський вийшов зі свого бункера на вулицю перед офісом президента, щоб показати на камеру, що він нікуди не збирався.
За його спиною у приглушеному світлі вуличних ліхтарів стояли його прем’єр-міністр, голова його політичної партії, керівник його офісу та ще один високопосадовець. Прем’єр-міністр підняв свій телефон, щоб показати дату та час.
«Ми всі тут», – сказав Зеленський, – «Наші війська тут. Громадянське суспільство тут. І ми тут. Ми захищаємо незалежність нашої країни. Ми продовжуватимемо це робити».
РОСІЯНИ ВХОДЯТЬ ДО МОЩУНА
Оточене сосновим лісом, річкою та озером, з довоєнним населенням всього 1500 чоловік, село Мощун являло собою картину заміського життя — суміш заможних людей, які проводили вихідні на своїх віллах та давніх місцевих жителів у скромних будинках.
Але коли 27 лютого до села увійшов командир роти 72-ї механізованої бригади капітан Роман Коваленко з невеликою групою бійців, будинки горіли, мешканці села бігли, а з неба падав літак.
За кілька хвилин командира взводу в одній із машин попереду Коваленка було вбито пострілом в обличчя. Російські розвідники щойно увійшли до Мощуна. У перші дні війни у села було мало захисників, за винятком жменьки українських бійців тероборони, хоча це було стратегічне місце: одразу за Мощуном була столиця.
Густі ліси, усіяні дотами часів Другої світової війни, та водний шлях надали українцям природний ландшафт, який вони могли використати. Річка Ірпінь відділяла Гостомель від Мощуна, і росіяни щосили намагалися переправити через неї людей і техніку, зіткнувшись з несподіваними атаками невеликих українських частин, що набігали на них, і артилерійськими ударами по їхніх понтонних мостах.
У центрі бойових дій опинився Коваленко, який всього за кілька тижнів до цього пішов стопами свого брата-близнюка Дмитра і став командиром роти 72-ї бригади. Протягом багатьох років 36-річні близнюки воювали на Донеччині. Тепер вони опинилися на протилежних околицях Києва – Роман на північному заході, Дмитро на північному сході.
Обстріли та бої на Ірпені тривали кілька днів. Вранці 6 березня російські війська нарешті у великій кількості почали пробиватися через річку. Коваленко та його солдати контратакували, кидаючи гранати та стріляючи з БМП у ближньому бою.
«Стріляйте, без зупинок!» – наказав Коваленко.
Російські ракети «град», артилерійський вогонь, мінометні обстріли, авіаудари, атаки безпілотників та обстріли з вертольотів обрушилися на їхні окопи. Російські глушилки перервали зв’язок та вивели з ладу українські безпілотники. Коваленко втратив зв’язок з рештою своєї роти, залишившись у селі за десять кілометрів на північ.
За словами Коваленка, українці продовжували боротися, не даючи росіянам пройти через цей район. «Ти так втомлюєшся, що вночі просто непритомнієш», — сказав Коваленко, — «Тебе вже не хвилюють обстріли, що б там не летіло, потрібно просто поспати годинку-другу. Вам все одно, мороз, сніг, дощ, або довкола вас бруд. Ти просто лягаєш».
«Багато хто не справлявся психологічно, — продовжив Коваленко, — «Важко не зламатися. Іноді я ламав себе».
Коваленко намагався додзвонитися до артилерійських частин, щоб попросити їх відкрити вогонь і хоча б на кілька хвилин припинити постійні російські обстріли.
Але оскільки у його солдатів закінчувалися боєприпаси, він наказав їм відступити до центру села, а російські солдати йшли за ними по п’ятах. Там Коваленко та його люди перегрупувалися і з’єдналися з українськими спецназівцями, іншими військами та іноземними добровольцями, в тому числі озброєними протитанковими ракетами «Джавелін», поставленими США.
За словами високопосадовців, на той час бої протягом усього Київського фронту стали настільки інтенсивними, що протягом кількох днів українські сили навколо столиці ризикували вичерпати боєприпаси для 152-мм гармат.
За словами високопоставленого представника міністерства оборони США, Сполучені Штати озброїли Україну переносною зброєю, такою як «Стінгери» та «Джавеліни», які могли бути використані підпільним опором, якщо росіяни швидко здолають українців. Обладнання та боєприпаси для артилерії були обмежені, що змусило Сполучені Штати та їхніх союзників терміново поповнювати запаси Києва.
11 березня росіяни штурмували Мощун з усіх боків.
«Того дня я почував себе так, ніби мене вдарили молотком по голові щонайменше вісім разів, бо все падало прямо поряд з нами», — сказав Коваленко, — «Більшість наших військовослужбовців отримали контузії. Багато хто потрапив під уламки. Все, що вони мали — авіація, артилерія, «гради» — все стріляло по наших окопах, щоб нас звідти вибити».
Українці ввели в село танки та досвідченіших бійців, щоб відбити натиск. Коваленка відправили до лікарні з травмою голови внаслідок вибухів, коли його люди пішли. Сльози котилися його обличчям, коли він дзвонив братові дорогою до Києва.
«Ми затримали їх, – сказав він. Він не міг повірити, що живий.
На той час росіяни зіткнулися із запеклим опором українських сил та загонів територіальної оборони у прилеглому місті Ірпінь та інших районах на захід від столиці. Не маючи змоги зламати там оборону України, росіяни вирішили зосередитися на просуванні до Києва через Мощун.
Дивлячись на кадри з дронів та тепловізорів, Сирський, який відповідав за оборону столиці, побачив ряди російської техніки на іншому березі річки Ірпінь, що вишикувались у бойовий порядок. Мощун ось-ось мав бути зламаний.
«Це був, напевно, найкритичніший момент, коли я подумав: «Ну невже так і буде?», — згадував Сирський, — «Тому що [взяти] Мощун — це означає увійти до Києва».
Частина рішення полягала в технічному диві на річці Ірпінь, яка впадає в греблю за 25 кілометрів на північ від Мощуна, а потім піднімається насосами у водосховище на Дніпрі. Совєти збудували складну систему шлюзів уздовж 160-кілометрової течії Ірпеня, щоб зробити прилеглі землі придатними для обробітку.
На початку війни українці підірвали частину греблі артилерією, щоб викликати потоп із водосховища в Ірпінь, що йде проти течії річки, як бар’єр проти росіян. За словами начальника військової розвідки Кирила Буданова, підрозділи спецназу військової розвідки України проникли в тил ворога, щоб замінувати інші ділянки греблі.
Сирський, покладаючись на широкі знання місцевого сільськогосподарського бізнесмена, якого чиновники почали називати «нирцем», сказав, що цілеспрямований вибух в одному зі шлюзів допоміг ще більше підняти рівень води навколо Мощуна.
Вибух на греблі був лише одним із прикладів того, як українці громили власну інфраструктуру, щоб створювати перешкоди для росіян, руйнуючи дороги, вибухаючи мости та руйнуючи залізничні колії.
«Вода текла і заливала росіян, а потім ми знайшли місце, де російським морським піхотинцям довелося скинути з себе спорядження і плисти, щоб залишитися в живих», — сказав Сирський.
Але пізніше, приблизно у третій тиждень березня, росіяни висадили десант на українській стороні річки біля Мощуна, за словами Вдовиченко, командира 72-ї бригади.
Він повідомив Залужному, що українським силам, можливо, доведеться відступити із села, бо вони більше не мають сил і засобів його утримувати.
«Будемо шукати сили та засоби», — відповів Залужний.
Вдовиченко змінив тактику. Він почав ротацію сил не рідше ніж раз на три дні і ввів у бій новий батальйон. «Через щільність обстрілу та холоду залишатися довше було неможливо», – сказав він. Його війська блокували Мощун з двох сторін і почали обстрілювати сильним артилерійським вогнем місця переправи та зосередження росіян.
Українці відтіснили росіян за річку, коли наступ Москви почав руйнуватися.
У шпиталі Коваленко відповідав на дзвінки близьких загиблих солдатів. Троє командирів його взводів загинули. Багато солдатів, яких він залишив у місті за десять кілометрів на північ від Мощуна, також було вбито. Ця ціна обтяжувала його. Деякі підлеглі ставили під сумнів його рішення.
«Ти зробив усе, що міг, як вважав за потрібне, — сказав йому його брат-близнюк Дмитро. «Якби люди тебе не слухали, це інше питання. Це були абсолютно нові люди, всі просто мобілізовані, практично ніхто один одного не знав».
Виписавшись зі шпиталю, Коваленко повернувся до Мощуна, щоб забрати з окопа, де вони боролися, тіла солдатів своєї роти. Російська артилерія продовжувала обстрілювати село, змушуючи українців переховуватись серед тіл своїх товаришів. Коли стрілянина стихла, Коваленко та його люди винесли тіла по одному.
РАКЕТНІ АТАКИ
Генерал-лейтенант Анатолій Кривоножко, голова командування «Центр» Повітряних Сил України, 24 лютого перебував на лікарняному ліжку у Києві, одужуючи від тяжкої коронавірусної інфекції. Коли перші ракети почали вражати його людей на військових аеродромах і станціях радіолокації, він витяг крапельницю з вени і викликав водія. Він був потрібний на своїй базі.
«Коронавірус, ймовірно, просто зникає в таких ситуаціях», – сказав він.
Перебуваючи в ізоляції, Кривоніжко працював віддалено та готувався до можливого нападу з боку Росії. Багато українських бойових літаків та засобів ППО були передислоковані. В результаті, коли розривалися перші ракети, росіяни часто били по порожніх місцях. Деякі літаки, за його словами, вже перебували у повітрі, коли сталися удари – ще одна тактика для порятунку флоту.
«Ми створили фальшиві цілі для наших ворогів», – згадував міністр оборони Резников.
Кривоніжко дав своїм частинам близько 90 хвилин, щоби зібратися після першого ракетного обстрілу. У деяких випадках російські ракети того ранку успішно вражали цілі. Казарма 138-ї радіотехнічної бригади була зруйнована, але 50 людей, які спали всередині, дивом залишилися живими. Сирена, яка мала попередити їх про необхідність перейти у притулок, не спрацювала.
Молодші пілоти взяли гранатомети та зайняли позиції для захисту Васильківської авіабази та її злітно-посадкової смуги, яка знаходиться приблизно за годину їзди на південь від Києва. Старші та досвідченіші пілоти вийшли вперед, щоб підняти літаки в повітря, знаючи, що ці місії, швидше за все, стануть для них останніми.
«Я б не назвав це традицією, але було правилом, що якщо була дуже небезпечна і погана місія, то старші хлопці стрибали в літаки», — сказав український льотчик-винищувач, який використовує позивний Moonfish. «Старші хлопці взяли відповідальність: «У мене вже виросли діти».
Кривоніжко сказав, що деякі пілоти здійснювали по три-чотири літако-вильоти на день, щоб розпочати бій з російськими військами. Вони часто не робили передпольотних перевірок і злітали з укорочених злітно-посадкових смуг, які були розбомблені, а потім за ніч відновлювалися. Той факт, що Україна взагалі дає відсіч, здається, здивував росіян і змусив їх змінити модель поведінки, сказав Кривоніжко, зазначивши, що після перших хвиль в Україну літало менше російських літаків, і натомість Москва почала використовувати більше своїх обмежених запасів високоточної зброї.
«Всі, особливо Росія, вважали, що наша ППО протримається лише кілька днів», – сказав підполковник Денис Смажний, головний спеціаліст навчального відділу зенітно-ракетних військ, – «Якщо не кілька годин».
На землі українські підрозділи ППО стріляли по російських цілях і одразу ж переходили на інші позиції, що дозволило їм протриматися довше, ніж багато хто очікував, навіть незважаючи на те, що вони боролися з великими російськими перешкодами. Полковник Юрій Перепелиця, командир 138-ї радіотехнічної бригади, сказав, що його війська ніколи не мали перебувати в радіусі дії російської артилерії, але іноді вони діяли в межах 16 кілометрів від лінії фронту.
«Ми порушили всі доктрини», – сказав він, – «Але наражаючи себе на ризик, ми збільшували свої шанси на знищення цілей».
ППО залишалися головною ціллю росіян, і Перепелиця постійно переймався тим, що диверсанти можуть розкрити його місцезнаходження.
Співробітники СБУ, головної служби внутрішньої безпеки України, кажуть, що українські колабораціоністи позначали деякі місця фарбою, яку було видно вночі – сигнал для нанесення авіаударів. В інших випадках вони надсилали кодовані повідомлення з координатами своїм російським кураторам. Текст із червоними кольорами означав об’єкт громадянської інфраструктури. Зелені квіти означали військовий об’єкт. За словами чиновників, текстові повідомлення підписувалися як від «бабусі».
Українські винищувачі, що літали протягом перших кількох днів після вторгнення, стали символами запеклого опору, який продовжувався, та відіграли ключову роль у стримуванні російського наступу.
«Росіянам сказали, що там не буде жодних систем ППО», – сказав Перепелиця. «Вони нахабно увійшли до (нашого) повітряного простору, і ми їх знищували».
СТАЛИ НА ШЛЯХУ РОСІЇ
Поки його товариші намагалися зупинити росіян на захід від Києва, полковник Леонід Хода, командир 1-ї танкової бригади України, проводив мобілізацію на північний схід від столиці Гончарівського.
На той час, коли вранці 24 лютого перша російська ракета вдарила по його базі, Хода підготувався до гіршого. Він перевіз боєприпаси, паливо та продовольство до замаскованих безпечних районів і розосередив свої війська за межами бази в полі. Він обговорював зі своїми помічниками, як вислизнути та сформувати підпільний опір. Він готувався до останнього прощання із дружиною.
За кілька годин після початку війни здавалося, що сталося найгірше.
Російські війська, чисельність яких зрештою мала скласти близько 30000 осіб, переходили кордон із трьох напрямків у бік північного українського міста Чернігова.
Їхній план, за словами українських чиновників, полягав у тому, щоб швидко взяти місто з населенням 280 тисяч осіб і протягом трьох днів просунутися на південь уздовж східного берега Дніпра до Києва. Разом із силами, що висадилися у Гостомелі та наставали з боку заходу від столиці, вони мали сформувати кліщовий рух на Київ.
Між російськими та східним флангом столиці стояв Хода, його бригада налічувала близько 2000 солдатів.
«Психологічно важко змиритися, коли чуєш, що йде колона із 10 танками. Інша колона йде із 30 бронетранспортерами. За ними йде ще одна колона з 12 БМП», – сказав Хода, – «Це були такі хвилі».
Хода покинув базу і помчав на північ, до Чернігова, щоб створити передовий командний пункт. Очікуючи біля шосе на північ від міста, його підрозділи влаштували засідку та знищили першу російську колону, обстрілявши її з артилерії з такої близької відстані, що росіяни не встигли зреагувати. Друга російська колона була знищена так само.
Атака зупинила сили, що наступають, і дала українцям критично важливий час для зведення оборонних споруд і збору власних військ.
У наступні п’ять тижнів українці боролися з росіянами, що відіграло вирішальну роль у запобіганні «блискавичному удару» Москви по українській столиці.
Українці намагалися загнати масу російських військ на вузькі ділянки місцевості – ґрунтові непрохідні дороги, що відтанули, поля чи болота, які затягували машини та змушували витрачати більше палива. Транспортні засоби, що залишалися на асфальті, ставали мішенню для українських військ, що швидко пересуваються. Мости та переправи мінувалися та блокувалися.
«Ми змушували їх їхати певними маршрутами, де потім підривали їх та відрізали», – сказав генерал-майор Віктор Ніколюк, командувач українськими військами на півночі країни.
Ця стратегія викликала захоплені вигуки у Пентагоні.
«На підході було близько 30 батальйонних тактичних груп. Їх зупинила одна українська бригада. Я не знаю, хто був цим командиром, але він зупинив їх на їхньому шляху», – сказав пізніше генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів.
«Вони не могли зійти з дороги. Їхні молодші офіцери не виявляли жодної ініціативи», – сказав Міллі про росіян, – «Цей хлопець (український генерал Ніколюк) був як пила, що дзижчить, просто пережовував їх».
За словами Ніколюка, старий радянський спосіб ведення війни, при якому командири давали офіцерам мало волі у прийнятті рішень і прагнули приголомшити супротивника, спрямовуючи на нього величезні маси військ, залишається російським фірмовим знаком.
«Ми вбивали двох-трьох людей, а потім на їхнє місце приходили інші. Перші ще лежать, а ці хлопці наступають», – сказав він, – «Це просто 1941 рік, коли життя особового складу нічого не означає для командирів».
«Проблема [також] у тому, що вони самовпевнені. Вони гадають, що Україна маленька. Ми їх просто переграємо (як вони думали)», – продовжив він, – «Ми пройдемо з танками, і все».
З українського боку командири, які керували військами на сході країни з 2014 року, дізналися від західних партнерів про те, як передати повноваження щодо прийняття рішень вниз по ланцюжку командування та забезпечити, щоб офіцери нижчої ланки знали, що вони мають діяти на основі того, що відбувається на даний момент, без опори на штаб.
Ініціативу, у будь-якому разі, мали офіцери. Як і на захід від Києва, росіяни повністю заглушили українські комунікаційні та супутникові мережі, залишивши Ходу та інших без зв’язку із солдатами на передовій. Українські командири переміщалися до позицій своїх військ, щоб спілкуватися та віддавати накази.
«Військові комунікації були повністю паралізовані», – сказав Хода, зазначивши, що його сили також спиралися на місцеве населення, – «Нам довелося працювати через інформаторів. Я не збираюся викладати всі карти на стіл, але ми знали з 95% точністю навіть незначні їхні переміщення за допомогою інших засобів. Це все повідомляли нам місцеві мешканці».
Українська воля до боротьби всупереч усьому була продемонстрована на пагорбі на північний схід від Чернігова, з якого відкривався чудовий краєвид на місто та околиці. Тримайте цей хребет, сказав Хода, він наказав бійцям, бо інакше Чернігів матиме росіян «як на долоні».
Протягом кількох днів українські бійці захищали вершину пагорба, незважаючи на жорстокі російські обстріли з танків, реактивних систем залпового вогню та, зрештою, фугасних бомб ФАБ-500, які зруйнували більшу частину пагорба, сказав Ніколюк. Майже всі українці там загинули і були знайдені згодом у братській могилі з хрестом на вершині, сказав Ніколюк, але вони не здалися.
«Ти розумієш, що люди готові захищати те, що їм належить, і шляху назад немає», – сказав Ніколюк, – «Коли ти це бачиш, ти розумієш, що в тебе вже немає морального права діяти по-іншому».
Багато хто з загиблих входив до складу сил територіальної оборони України – добровольців, які записувалися тисячами у перші дні війни. Хоча більшість із них були недосвідченими бійцями, вони взяли на себе найважливіші та небезпечні ролі, забезпечуючи критично важливу додаткову силу.
Через шість місяців Україна втратила загалом близько 9000 військовослужбовців і понад 7000 військовослужбовців зникли безвісти, згідно з офіційними заявами України, хоча цифри можуть бути й вищими. Росія втратила понад 15000 військовослужбовців, згідно з коментарями, зробленими наприкінці липня главою ЦРУ, який сказав, що важко насправді встановити точну кількість.
Хода сказав, що рішення Зеленського залишитися в Києві підштовхнуло війська: “Уявіть собі, що йде війна, а вам кажуть, що президент кудись втік… це деморалізує”.
Спочатку російські ВПС домінували у небі над Черніговом. Тільки в середині березня бригада Ходи отримала від США та європейських союзників переносні зенітні ракети «Містраль» та «Стінгер», що нарешті дозволило їм збивати російські літаки, сказав він.
Завдяки грубій силі та чисельності, росіянам на той час вдалося прорватися на південь Чернігова та майже оточити місто. До бою приєдналася 58-та мотопіхотна бригада України, яка висунулася на південь від міста на допомогу 1-й танковій бригаді.
Кульмінацією боїв стало село Лукашівка.
«Росіяни зібрали цілу батальйонну тактичну групу чисельністю близько 750 осіб і складували боєприпаси між білими стінами старої православної церкви», – сказав Хода. Російська бронетехніка наповнила поселення – близько семи танків, 19 бойових машин піхоти та 12 або 13 бронетранспортерів, а також вантажівки, сказав він.
Якби українці не відбили Лукашівку, вони ризикували втратити останню «дорогу життя» до Чернігова та Чернігова.
Але рішення Росії про масове запровадження військ було помилкою. За словами Ходи, від сіл, які утримують українці, Лукашівку відокремлювали відкриті поля та сплетіння крихітних струмків, внаслідок чого росіяни виявилися незахищеними.
«Використовуючи невеликі групи, ми вийшли і знищили один-два танки, одну бойову машину піхоти, кілька людей особового складу – і просто помалу почали переривати їхню логістику», – сказав Ніколюк.
Решту зробила артилерія. Більшість російської техніки було спалено.
У той момент, сказав Хода, він уже знав, що росіяни зазнають поразки. Вони втратили надто багато людей, танків та бойових машин – і вони вже не мали достатніх сил для наступу на саме місто Чернігів. Їхня логістика була ускладнена контратаками, часом і відстанню.
Але на той час росіяни вже досягли східної околиці Києва іншим шляхом.
НОВИЙ ГАМБІТ РОСІЇ
Це було зухвало – і водночас безглуздо.
До середини березня, коли їхні сили по обидва боки від Києва вже не справлялися, Росія зробила новий гамбіт, спрямувавши колону танків шляхом 350 кілометрів від російського кордону на захід через центр України. Коли збита в купу колона наблизилася до околиці столиці, українці завдали удару, влаштувавши засідку і обстрілявши танки з артилерії.
Дев’ятнадцять машин було знищено, а близько 48 відступили, повідомив пізніше командир батальйону 72-ї бригади. На кадрах з безпілотника, опублікованих українцями, видно, як 20 російських танків намагаються розвернутися у багнюці біля шосе, тоді як колона відступає. У перехопленій розмові, оприлюдненій українцями, російський солдат повідомив про численні втрати, включаючи командира полку.
Удару росіянам було завдано і протягом кількох тижнів боїв батальйону Дмитра Коваленка в селах уздовж східної околиці Києва.
Під час бою Коваленко згадував слова свого покійного діда, який пережив штучний голод, влаштований Йосипом сталіним в Україні у 1930-х роках, та служив у радянській армії під час Другої світової війни: Ніколи не довіряйте російським чи комуністам.
«Вони принесли багато страждань моїй сім’ї, – сказав він, – «Тепер я їх ненавиджу».
Після танкової катастрофи росіяни не змогли перегрупуватися і так і не почали великого наступу на східну околицю столиці. У міру того, як йшли дні, українські командири, які стежили за російськими комунікаціями, почали чути зміни в тоні ворожих солдатів. Те, що раніше було ентузіазмом, перетворилося на паніку та розчарування. Київ тримався, а російські втрати зростали.
Росія оцінила свої втрати та наприкінці березня оголосила, що її війська будуть перенацілені на східну Україну. За кілька днів вони почали відступати.
«Вони раптом зібралися одного дня і пішли», – сказав Коваленко, який святкував це разом зі своїм братом-близнюком Романом.
«Передусім їх змусили це зробити люди, які встали один за одного і сказали: «Ні, ми не здамося», – сказав Роман, – «Це була сила їхнього духу».
Рятуючи Київ, Україна захистила свою незалежність як суверенну державу. Але Росія оскаржуватиме кордони цієї держави на другому, більш деморалізованому етапі війни на півдні та сході країни.
Почуття, що таке смерть.
4 квітня Зеленський вирушив до Бучі, передмістя Києва, де українська влада виявила 458 тіл. Понад 400 із них мали сліди пострілів, тортур чи ударів палицями.
Щодня протягом попередніх шести тижнів Зеленському доповідали про кількість загиблих та поранених, про сім’ї, розділені та розсіяні країною та Європою.
Хоча він відвідував війська, не спав під звуки нічних артилерійських обстрілів та авіаударів і зазнавав загрози власного життя, переважно він перебував у президентському кабінеті.
Солдати сиділи на підлозі у всіх численних коридорах. Біля вікон стояли снайпери. Зеленський звик до цього, сказав він, але ніщо не потрясло його так сильно, як візит до Бучі.
«Те почуття, що це і є смерть – коли тиша і мовчання, і нічого живого не залишилося», – згадував він.
На вулицях лежали трупи. Будинки були спалені. Чиновники показували йому тіла людей, які зазнали жахливих знущань.
«Це почуття лякає», – сказав він, – Все зруйновано, і що тепер? Так може бути скрізь. Ось що вони творять».
За його словами, до Бучі він був настільки захоплений спробами отримати більше зброї, затвердженням рішень на полі бою та переговорами з іноземними лідерами, що не міг повністю обміркувати те, що було втрачено внаслідок перемоги під Києвом.
«Настає момент усвідомлення, – продовжував Зеленський, – «того, що відбувається, того, що вони зробили, тієї незворотності, що повернутися назад неможливо».
Поранені, зниклі безвісти чи вбиті.
До червня Роман і Дмитро Коваленко перебували на сході країни, у вугледобувному регіоні Донбасу, де Росія розв’язала артилерійську війну, що нагадує битви Першої світової війни, внаслідок чого українські солдати, які поступаються в кількості озброєнь, благали надати їм більш сучасну західну зброю.
За півтора місяці понад дві третини роти Дмитра було поранено, зникли безвісти або загинули – більшість тих, хто вижив, отримали травматичні пошкодження мозку.
Дмитро відвідав позицію свого брата і побачив, як Роман теж страждає, надягаючи навушники, щоб пом’якшити звуки вибухів.
Через кілька днів Роман повернувся до шпиталю, де й залишався доти, доки нещодавно знову не повернувся до ладу.
На початку цього місяця Дмитро зібрав речі, щоб повернутися на східний фронт, провівши кілька днів під Києвом із батьками та 10-річним сином. Його син розуміє, куди він їде.
Дмитро каже, що йому важко попрощатися із рідними:
«Я говорю, що все добре, що я скоро повернуся. Просто чекайте».
У підготовці цього звіту взяли участь кореспонденти The Washington Post Девід Л. Стерн, Ліз Слай та Джон Хадсон у Києві; Лавдей Морріс у Слов’янську, Україна; Сударсан Рагхаван у Мощуні; Марія Інюшина у Ризі, Латвія; та Карен ДеЯнг у Вашингтоні».
Джерело тут
Переклад – Igor Aizenberg
