Пол ЗОННЕ, Ізабель ХУРШУДЯН, Сергій МОРГУНОВ та Костянтин ХУДОВ
Вашингтон Пост – 24 серпня 2022 року
Частина Перша
Град уламків від безпілотників-камікадзе розірвав намет, в якому спали українські прикордонники, недалеко від пункту перетину кордону з Білоруссю, за три години їзди на північ від столиці України.
Віктор Дерев’янко прокинувся від болю, що обпалює, його тіло горіло. Кров текла з його руки, коли він намагався витерти обличчя. Шматок металу пройшов через його руку і живіт і проникнув у м’яз навколо серця.
«Я не міг зорієнтуватися», – сказав Дерев’янко, заступник командира підрозділу. – «Тільки після третього вибуху мені вдалося встати з ліжка та спробувати знайти хоч якесь укриття, бо вибухи не припинялися».
Це було близько 4:15 ранку 24 лютого.
За кілька годин до цього Дерев’янко та інші прикордонники зневажливо жартували щодо чергового попередження президента Джо Байдена про російське вторгнення. Тепер вони стали його першою мішенню.
За кілька хвилин російські ракети почали вилітати з пускових установок. Вони обрушилися на українські ППО, радарні батареї, склади боєприпасів, аеродроми та бази, наповнивши ранок звуками війни.
Майже у той самий час міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський прокинувся від дзвінка свого мобільного телефону. В останні дні він відчував приплив полегшення щоразу, коли відкривав очі від ранкового світла, розуміючи, що настання нового дня означає, що Росія не вторглася. На цей раз було ще темно. Начальник прикордонної служби України був на зв’язку та повідомив йому, що його підрозділи вступили у бій з росіянами у трьох північно-східних областях країни.
Це не було обмежене вторгнення, ізольоване на сході країни, на яке чекали багато високопосадовців.
«Почалося», – сказав Монастирський українському лідерові.
«Що саме?», – запитав Зеленський.
«Зважаючи на те, що атаки ведуться в різних місцях одночасно, це воно», – сказав Монастирський, повідомивши Зеленському, що це схоже на повномасштабне вторгнення, що насувається на Київ.
«У перші хвилини вони завдали страшних ударів по нашій протиповітряній обороні, страшних ударів по наших військах загалом. …Там були 20-метрові вирви, таких, яких ніхто в житті не бачив», – згадував пізніше Монастирський.
За словами Монастирського, на той момент перед усіма постало питання: «Як далеко може зайти ворог із цим величезним кулаком?».
Якби росіяни змогли захопити владу в Україні або хоча б змусити уряд у паніці втекти, оборона країни швидко розсипалася б. Москва могла б встановити маріонетковий уряд.
Таким був план кремля.
Натомість те, що сталося у Києві та навколо нього у наступні 36 днів, стало найбільшим зовнішньополітичним провалом президента Росії Володимира путіна за 22-річний період його правління. Його атака на місто миттєво перебудувала архітектуру безпеки Європи проти Москви та ізолювала його країну настільки, що такого не бувало з часів холодної війни. На подив усього світу, наступ на українську столицю закінчився принизливим відступом, який оголив глибокі системні проблеми в російській армії, на відновлення сили якої він витратив мільярди.
Незважаючи на недоліки, що розкриються у російському військовому плануванні, результат битви за Київ був далеко не визначений. Ця розповідь про те, як українські війська захищали та врятували свою столицю, ґрунтується на інтерв’ю з більш ніж 100 людьми – від Зеленського та його радників до військових командирів та добровольців-бійців територіальної оборони, а також високопоставленими американськими та європейськими політичними та військовими чиновниками.
Реконструкція подій показує, що навіть коли політичне керівництво України применшувало можливість повномасштабного вторгнення, військові зробили важливі кроки, щоб протистояти початковому нападу Росії. Командири вивели особовий склад та обладнання з баз, незважаючи на те, що в багатьох випадках вони самі сумнівалися в тому, що на них чекає попереду.
Українським військам не вистачало зброї, боєприпасів та засобів зв’язку. Але вони мали глибоку волю до боротьби, яка поширювалася не лише на солдатів, а й на простих цивільних осіб і, що найважливіше, на самого президента.
Захисники також скористалися перевагами місцевості навколо столиці – густими лісами, вузькими дорогами, звивистими річками, – які сприяють партизанській тактиці, а також погодою, за якої не було заморозків, і за якої відтала земля ставала непрохідною для російських машин. Зокрема, річка Ірпінь, водна колія, що позначала лінію оборони на західній околиці Києва, допомогла захистити столицю, коли українські війська спускали воду з гребель, щоб затопити її береги.
Борці за порятунок Києва також отримали велику користь від ключових прорахунків кремля, який привів у дію план вторгнення до Києва, заснований на невірних припущеннях про силу українських військових, стійкість уряду Зеленського та рішучість українського народу чинити опір. У результаті Росія не захопила жодної території в межах міста Києва, застрягши на кілька тижнів на периферії столиці перед своїм відступом.
кремль не відповів на наші прохання про коментар.
Коли почалася війна, путін перебував у Москві на відстані близько 765 кілометрів. Сидячи за дерев’яним столом у чорному костюмі та бордовій краватці, він виступив по телебаченню, щоб оголосити про те, що він назвав «спеціальною операцією» щодо «демілітаризації та денацифікації» України. У Москви не залишилося «ніякої іншої можливості захистити Росію, крім тієї, яку ми будемо змушені використати сьогодні», – сказав путін.
Коли його промова закінчилася, Києвом прокотився звук вибухів. Перша леді України Олена Зеленська сказала, що вона перекинулася у ліжку та виявила порожнє місце, де спав її чоловік. Вона встала і підійшла до нього, щоб побачити його одягненим у темно-сірий костюм та білу сорочку. Краватки не було.
«Що відбувається?» – Запитала вона.
«Почалося», – відповів Зеленський. Він подивився на обличчя своїх дітей, 17 та 9 років, перш ніж виїхати до свого офісу. Зеленський сказав, що він не міг позбутися думки, що російські ракети летять «над моїми дітьми, над усіма нашими дітьми», що неймовірна кількість українців ось-ось загине.
Вибір, який зробила Москва після місяців удаваної дипломатії, вдаваної гри в жертву і своєї брехні на міжнародній арені, був нижчим за всяку гідність, вважає Зеленський. Він був упевнений, що українці поділяють його лють, що вони боротимуться.
Зеленський скликав нараду своїх найвищих радників. Вони вирішили, що частина кабінету міністрів, включаючи відповідальних за поліцію та оборону, залишиться у Києві, а решта переїде на захід України. Чиновники з подивом спостерігали за тим, як камери спостереження на кордоні фіксують сотні російських танків та інших броньованих машин, які навалюються в Україну колонами, що нагадують наступи часів Другої світової війни. З Білорусі на півночі. З Росії на сході. З Криму на півдні.
«Вся мапа була червоною і вимагала уваги», – каже Монастирський.
Росіяни увійшли до небезпечної зони навколо непрацюючої Чорнобильської атомної електростанції, де командир українського прикордонного сектору Віталій Яворський пізніше виявив докази того, що вони рили окопи в радіоактивному ґрунті та їли заражених оленів, яких вони підстрелили у довколишніх лісах.
Метою загарбників було проникнення до Києва та його захоплення. Захоплення багатовікового мегаполісу, увінчаного золотими куполами над Дніпром.
Проголошене новгородським Олегом «матір’ю міст руських», коли він захопив його в середні віки, місто має спільне з Росією минуле, яке путін використав для підриву суверенітету України. путін характеризував росіян та українців як один народ, розділений радянськими вигадками та втручанням Заходу, обґрунтовуючи необхідність розв’язання війни для перегляду історії.
Коли в Києві настав ранок, Зеленський не відходив від телефонів, розмовляючи з президентом Байденом, прем’єр-міністром Великобританії Борисом Джонсоном та іншими лідерами з проханням про допомогу. За кілька годин він сів за стіл і записав відеозвернення до українського народу – мільйонів людей, які вважали штурм Києва неможливим, а тепер прокидалися від вибухів і в шоці сідали у свої машини.
«Сьогодні я прошу вас, кожного з вас зберігати спокій. Якщо є можливість, будь ласка, залишайтеся вдома», – сказав Зеленський, – «Ми працюємо. Армія працює. Працює весь сектор безпеки та оборони України». Він пообіцяв з’явитися пізніше протягом дня і залишатись на постійному зв’язку, запевнивши українців, що вони залишаться сильними. «Ми готові до всього. Ми переможемо будь-кого», – сказав він, – «Слава Україні!»
В урядовому комплексі в центрі Києва голова адміністрації Зеленського Андрій Єрмак подивився на мобільний телефон, що задзвонив. То був кремль.
За його словами, колишнього юридичного медіаконсультанта, який постійно перебуває поряд із Зеленським, спочатку він не міг змусити себе взяти слухавку. Телефон задзвонив один раз, потім ще раз. Він відповів. Він почув ґрасуючий голос Дмитра козака, заступника глави адміністрації кремля, який народився в Україні, але вже давно увійшов до ближнього кола путіна. Козак сказав, що українцям настав час здаватися.
Єрмак вилаявся на Козака і повісив слухавку.
ЗУХВАЛЕ ВТОРГНЕННЯ
Задумливий генерал-полковник Олександр Сирський, який виглядає по-вченому, відноситься до того типу досвідчених військових, які планують усі непередбачені обставини – навіть ті сценарії, які він вважає малоймовірними.
У те, що Київ, війна на вулицях якого поставила б у глухий кут навіть найдосвідченіших військових, може стати головною початковою метою путіна, не вірила більшість представників української еліти, навіть у збройних силах.
«Думати, що керівництво Росії розв’яже таку нахабну, масштабну агресію – відверто кажучи, я навіть не міг собі цього уявити», – згадує Сирський, який воював з Росією та її сепаратистськими союзниками на сході України і був призначений керувати обороною Києва незадовго до вторгнення. Мені здавалося, що якщо активні бойові дії й розпочнуться, то, швидше за все, на сході, довкола чи в межах кордонів Донецької та Луганської областей».
«Але ми – військові», – сказав Сирський, один із кількох високопоставлених українських військових та політичних чиновників, які докладно розповіли про битву за Київ, причому деякі з них, як і Сирський, дали нам свої перші великі інтерв’ю, – «Тому, незалежно від того, у що я вірив чи не вірив, як усе це мені здавалося, я все одно виконував необхідні дії».
Враховуючи чисельність путінських військ вздовж кордонів України, Сирський вирішив, що якщо росіяни атакуватимуть Київ, то їхні колони просуватимуть уздовж двох або трьох основних автомагістралей, щоб, як вони передбачали, швидко і безжально дістатися до урядового кварталу в Києві. кремлівський план бою припускав, що місто захищатимуть лише слабкі українські сили, які дезорієнтовані політичним хаосом, викликаним втечею Зеленського та його міністрів.
Для захисту міста Сирський організував два кільця військ, одне у зовнішніх передмістях та одне усередині столиці. Він хотів, щоб зовнішнє кільце знаходилося якнайдалі від внутрішнього, щоб захистити центр міста від обстрілів і утримати росіян від боїв на підступах до Києва.
Сирський розділив місто та околиці на сектори та призначив генералів із військових навчальних центрів керувати кожним із них, створивши чітку систему командування, якій підкорялися б усі українські військові підрозділи та служби безпеки. Тактичні рішення повинні були негайно прийматися офіцерами на місцях без необхідності консультуватися зі штабом.
Приблизно за тиждень до вторгнення українські військові перемістили усі командні пункти до ймовірних осей російського наступу. Сирський також наказав перекинути військову авіацію, включаючи гелікоптери та літаки, з основних баз, розмістивши їх далеко від очевидних для авіаударів цілей.
Однак, щодо танкової могутності, то для оборони столиці була лише одна механізована бригада, 72-а, явно недостатня для такого великого міста. За словами Сирського, як вирішення проблеми він наказав усім військовим навчальним центрам створити спеціальні імпровізовані батальйони, а артилерійські системи, які зазвичай використовуються для навчання, перекинути в столичний регіон.
Деякі з цих систем були доставлені з навчального центру Дівочки на південний схід від Києва, де кілька років тому Україна повернула на озброєння важкі радянські самохідні артилерійські установки, відомі як 2S7 «Піон». Гіганти артилерійської війни, кожен із яких важить 46 тонн і має 203-мм гаубицю, можуть стріляти снарядами вагою понад 109 кг на відстань понад 32 км.
Сирський наказав своїм артилеристам зайняти оборонні позиції за межами міста, на північному сході та північному заході, в районах, які, найімовірніше, зазнають російської атаки.
Цей єдиний крок, за словами мера Києва, колишнього чемпіона з боксу Віталія Кличка, виявився вирішальним, тому що в перші години війни Росія завдала удару по базах, де зазвичай розміщувалися ці системи.
«Керівництво країни говорило, що війни не буде, але військові знали», – сказав Кличко.
Українці переважно тримали свої приготування при собі. Високопоставлений представник оборонного відомства США заявив, що Вашингтон знає більше про плани Росії щодо вторгнення, ніж про плани України з оборони, що підігріває сумніви щодо того, як поведеться Київ. Американські чиновники підозрювали, що українські військові побоюються ділитися військовими планами, тоді як політичне керівництво країни применшує ймовірність війни, сказав чиновник, виступаючи на умовах анонімності, щоб обговорити це делікатне питання.
Міністр оборони України Олексій Резников сказав, що він був одним із тих керівників, які не вірили у можливість тотального нападу.
Європейські чиновники запевняли його, що вони не бачать такої загрози, як США та Великобританія. Також і згідно з оцінками української розвідки, Росія не мала достатньо сил, зібраних на кордоні, щоб захопити або окупувати місто розміром з Київ.
22 лютого Резников розмовляв телефоном зі своїм колегою в Білорусі Віктором хреніним, який пообіцяв, що російські війська з білоруської території не вторгнуться, дав слово офіцера, сказав міністр оборони України.
«А він виявився брехуном», – сказав Резников.
Через два дні, вже після початку вторгнення, ці дві людини знову розмовляли. Резников почув нервовий і неприємний голос на іншому кінці лінії. Білоруський міністр сказав, що передає повідомлення від свого російського колеги Сергія шойгу, згадує Резников: Якщо Україна підпише акт про капітуляцію, то вторгнення припиниться.
Резников сказав, що відповів: «Я готовий прийняти капітуляцію з російської сторони».
АТАКА НА АЕРОПОРТ АНТОНОВ
Російські гелікоптери промайнули низько над Дніпром, їхні гвинти розрізали вологе зимове повітря в складках річкової долини. Вони летіли на південь із Білорусі до місця, де річка розширюється у простір, який місцеві жителі називають морем, а потім перейшли до передмістя Гостомель, що за 36 км на північний захід від урядового кварталу України.
Групи ударних гелікоптерів Ка-52 “Алігатор” взяли на себе ініціативу і відкрили вогонь по своїй цілі внизу – аеропортом Антонов, вантажним та випробувальним комплексом з великою злітно-посадковою смугою. путін обрав плацдарм для нападу на Київ – той самий аеропорт, про спробу захоплення Росією якого директор ЦРУ Вільям Бернс під час візиту до Києва 12 січня попередив Україну.
Віталій Руденко, командир бази національної гвардії, розташованої одразу за воротами аеропорту, здивовано дивився вгору. «До останнього моменту я не вірив у це. Можливо, я не хотів у це вірити», – сказав він.
У Києві військове керівництво України спустилося до укріпленого притулку. Помічники з оборонних комунікацій поспішали коридором у гонитві за генерал-лейтенантом Євгеном Мойсюком, офіцером №2 у збройних силах України, щоб запитати його, яке послання вони мають передати українцям, коли російські війська увійдуть до їхніх міст.
Мойсюк зупинився і обернувся.
«Скажіть усім: Вбивайте окупантів», – сказав Мойсюк, – «Вбивайте окупантів!»
Спочатку в Гостомелі були невдачі. Деякі із засобів протиповітряної оборони, які українці встановили навколо аеропорту, зазнали ударів ще до того, як Росія направила туди свої військово-транспортні засоби. За словами Сирського, працівник аеропорту, чий син був завербований російською розвідкою, розкрив їхні позиції.
Найбільш боєздатний персонал бази національної гвардії було перекинуто кількома тижнями раніше у східний Луганський регіон України разом зі своїм спорядженням, внаслідок чого в аеропорту та на базі залишилося лише близько 300 солдатів, включаючи призовників, які проходили строкову військову службу. Багато хто з них ніколи не бачив бойових дій.
Гелікоптери кружляли над аеропортом, як зграя стерв’ятників, дзижчання на тлі похмурого неба, яке вже почорніло від диму після ракетних ударів.
«Вони відкривали вогонь по всьому, що було в межах досяжності, по всіх будинках, по всіх людях, яких вони бачили, що пересуваються, незалежно від того, чи це були військові чи цивільні особи – їм було все одно. Вони просто стріляли скрізь, де виявляли рух», – сказав командир взводу національної гвардії із позивним Малюк. Як і інші, він приховав своє ім’я з міркувань безпеки.
Коли перші гелікоптери досягли злітно-посадкової смуги, Сергій Фалатюк, 25-річний національний гвардієць, подивився в приціл зенітної установки «Ігла», що залишилася з часів радянського союзу, і випустив ракету.
Він схибив.
За словами Руденка, Фалатюк перезарядив установку, перевів приціл на інший російський гелікоптер і знову вистрілив. Ракета потрапила у вертоліт. Фалатюк закричав від захоплення.
Маленька перемога вдихнула енергію в українські війська, підняла дух призовників під командуванням Малюка. Насправді можна було їх збивати, зробити це», – думав кожен, за словами Малюка, – «Бойовий дух бійців підвищився. Вони стали наполегливішими. Незалежно від того, що були вони призовниками, вони були бійцями».
За день до вторгнення кілька українських систем ППО були перекинуті (на нові місця), тому вони залишилися непоміченими для росіян і протягом кількох хвилин почали контратаку, – сказав Сирський. Російським пілотам довелося нелегко під шквальним вогнем ракет класу «земля-повітря» та зенітної артилерії, особливо після того, як прямим попаданням був збитий один із їхніх лідерів.
«Вони стріляли з усіх боків. Під час першої атаки ми одразу втратили командира нашої групи», – сказав капітан Іван Болдирєв, один із пілотів Ка-52, російському державному оборонному телеканалу «зірка». Болдирєву довелося здійснити аварійну посадку після того, як його вертоліт отримав пошкодження.
Десятки цивільних службовців по всьому аеропорту побігли до бомбосховища під кафетерієм. Інші ховалися скрізь, де тільки можна, зокрема в каналізації.
«Люди… дивилися один на одного, розуміли, що відбувається, але не розуміли, чому», – сказав В’ячеслав Денисенко, один із співробітників «Антонова».
Зовні російські війська висадилися з транспортних вертольотів і попрямували до прилеглого невеликого лісу та комплексу будівель аеропорту.
Українські солдати зазнавали постійного обстрілу. Опинившись у меншості на території аеропорту і зіткнувшись з елітними російськими підрозділами, які мають набагато більший досвід, бійці національної гвардії почали відчувати нестачу боєприпасів. «Я дав команду… відступати», – сказав Руденко.
Відхід був хаотичним. Руденко наказав підрозділам ППО та розвідникам йти, перестрибуючи через паркан. Гвардійці, що були досить близько до машин, стрибали в них і мчали геть. Інші бігли пішки. Деякі гвардійці потрапили у полон до росіян.
Однак після відступу українські війська відкрили вогонь по аеропорту з важкої артилерії, яку вони розмістили за периметром аеропорту, пошкодивши злітно-посадкову смугу, щоб запобігти майбутнім посадкам. Крім того, пізно ввечері 24 лютого два українські бомбардувальники Су-24 пронеслися над аеропортом і розбомбили злітно-посадкову смугу, завдавши їй ще більших ушкоджень.
Тим не менш, у росіян залишався плацдарм.
Головнокомандувач Збройних сил України (посада, аналогічна посаді голови Об’єднаного комітету начальників штабів) генерал Валерій Залужний зателефонував полковнику Олександру Вдовиченко, командиру 72-ї механізованої бригади, єдиного такого підрозділу в Київській області та головної сили, що захищає столицю.
«Ми маємо знову взяти Гостомель», – сказав Залужний.
«Пан головнокомандувач, за всієї поваги, я не маю достатніх сил, щоб взяти Гостомель», – згадує Вдовиченко.
«Ми повинні спробувати», – відповів Залужний.
Разом з елітними українськими підрозділами війська 72-ї бригади протягом кількох днів вели бої за аеропорт, ведучи артилерійський обстріл та блокуючи російські сили, які намагалися залишити об’єкт. За словами українських чиновників, Москва планувала доставити важку техніку та додаткові війська на вантажних літаках Іл-76, щоб допомогти своєму просуванню, але не змогла зробити це негайно.
«Те, що вони змогли штурмувати аеродром і взяти його під контроль протягом кількох годин, з одного боку, відіграло негативну роль [для нас]», – сказав Сирський, – «Але з іншого боку, артилерійський вогонь по злітно-посадковій смузі та місцях висадки значно затримав висадку і зірвав план захоплення Києва, тому що ми зараз знаємо, що в принципі на захоплення Києва противник виділяв максимум до трьох діб.
Однак пізніше, за словами Вдовиченко, росіяни таки змогли доставити до Гостомеля підкріплення за допомогою авіації.
У наступні дні російські сили, які вже були на землі, захопили сусідні міста Буча та Ірпінь, а також і саме місто Гостомель, намагаючись пробити собі шлях до Києва. Але через тиждень після висадки десанту вони ще вели бої на вулицях Гостомеля. 60-кілометрова колона з вантажами, що прямувала до Гостомелю з Білорусі, зупинилася на північ від Києва, оголивши проблеми логістики Росії.
31-річна мешканка Гостомелю, Маша Маас, переховувалась у підвалі скляного заводу в центрі міста, коли побачила трьох російських солдатів, які прибули 6 березня після відступу українських військ.
Я запитала себе: Що нам робити? – Згадує вона. «Якщо ми зачинимо двері зсередини, вони можуть подумати, що тут хтось залишився, і зламати їх чи затопити нас – хто знає? Якщо ми залишимо їх відкритими, вони можуть нас розстріляти. Вибирайте, що гірше. Ми вирішили не зачиняти двері».
У першого російського солдата, що увійшов, було світле волосся і темні очі з величезними зіницями, згадує вона. «Чому ви дивитеся на мене як на фашиста?», – запитав він, згадує Маас, – «Я не фашист. Це ваші українські солдати фашисти».
До 7 березня росіяни зайняли більшу частину Гостомелю і використовували аеропорт як центр.
Залужний, головнокомандувач українських збройних сил, знову поговорив з командиром 72-ї бригади і наказав йому утримувати узгоджену лінію на околицях Гостомелю і не дати росіянам просунутися ближче до столиці.
«Ні кроку назад», – сказав він.
Українці протягом кількох днів блокували просування російських військ шосе у бік Києва. Розчаровані, росіяни намагалися знайти інший шлях у місто. Найкраща їхня надія була на прорив через ліс у село Мощун на околиці столиці.
ЗЕЛЕНСЬКИЙ ЗАЛИШАЄТЬСЯ
Через кілька годин після вторгнення, глибоко під урядовим кварталом Києва, Зеленський вдихав важке повітря бункера, який було збудовано за радянських часів і відтоді практично не використовувався.
Голова Ради національної безпеки та оборони Олексій Данилов висвітлив президентові ситуацію. «Питання просте – всі наші партнери кажуть нам, що нам буде дуже важко, що у нас практично нульові шанси на успіх», – сказав Данилов.
«У перші дні ми не отримаємо великої підтримки, тому що вони дивитимуться на те, як ми зможемо захистити країну», – продовжив він, – «Можливо, вони не хочуть, щоб велика кількість зброї потрапила до рук росіян».
Данилов також зробив Зеленському особисте попередження. Була достовірна інформація у тому, що росіяни розробили план його вбивства чи захоплення. Як мінімум, Зеленський мав переконатися, що всі, хто знаходиться поряд із нею зі зброєю, є відомими та лояльними людьми. Чи має він евакуюватися, додав Данилов, залежить від нього самого.
Щоб ухвалити це рішення, «ви повинні заглянути глибоко всередину», – сказав Данилов президенту, не даючи рекомендацій у той чи інший бік, – «Ставки надто високі».
Інші закликали Зеленського виїхати. За словами Олексія Арестовича, військового радника українського лідера, його президентська охорона порадила йому переїхати у безпечне місце поза столицею, а потім, можливо, на захід України.
«Ваш офіс – мішень», – попередив керівник охорони президента, за словами Арестовича, який додав свою власну рекомендацію Зеленському покинути Київ, – «У нього стрілятимуть ракетами, і диверсанти атакуватимуть».
Навіть бункер не був безпечним місцем. «Ходили розмови, що вони можуть забарикадувати виходи та пустити газ», – сказав Арестович.
Похмурі попередження виходили з Москви протягом багатьох років, але ця можливість здавалася особливо збоченою. Російські частини наближалися до Києва, щоб «звільнити» Україну від передбачуваних «нацистів», погрожуючи життю першого президента-єврея – можливо, як побоювалися його радники, за допомогою смертоносного газу.
Далі буде…
Джерело тут
Переклад – Igor Aizenberg
