Денис Артюхов
В центрі Києва буде встановлено „забронзовілого” Степану Бандері. Публічну заяву з цього приводу на днях зробили ініціатори встановлення монументу – Київське крайове братство ОУН-УПА. Вони запевнили, що пам’ятник буде споруджено за кошт організації, і жодної державної копійки на це не витратять. Та навіть якщо б на монумент пішли кошти із держбюджету, навряд чи хтось здивувався. В даному випадку важливішим є сам прецедент – українські праві форсують „похід на столицю”.
Успіх ВО „Свобода” на виборах в Київраду 2008 року був чимось з розряду сюрпризів. Тоді партія Олега Тягнибока набрала близько 2% голосів, випередивши навіть блок НУНС. Але такі результати не дають об’єктивної картини щодо політичної ситуації в столиці – насправді, прихильників ультраправих поглядів в Києві значно більше. Саме тому в період між виборами радикальним націоналістам необхідно закріпитись на взятих рубежах, щоб невдовзі отримати більший шмат виборчого пирога.
Партійні функціонери чудово розуміють просту істину: політика робиться у столицях. Не у Львові, Тернополі чи то в Донецьку і в Севастополі, а в Києві. Логічно, що до Києва прикута найбільша увага преси. Цілком логічно і те, що в сучасних умовах будь-яка політична акція в провінції в жодному разі не зрівняється із вуличними подіями під стінами Кабміну або Верховної Ради. З таких же міркувань навіть десятки пам’ятників Бандері в галицьких містечках не порівняються із одним монументом біля входу в Парламентську бібліотеку.
Але чому саме Бандера? Очевидно, покладання квітів до ніг ліберала Тараса Шевченка, соціал-демократки Лесі Українки і соціаліста Івана Франка уже не збуджують професійних патріотів. Самого факту боротьби за незалежність їм вже недостатньо для визнання. Їм потрібно, щоб в камені і бронзі постала „своя людина”. Потрібно увіковічнити діяча, котрий виступав не просто за незалежну Україну, але й за Україну, котра відповідає уявленням та ідеалам націоналіста. Тоталітарна держава з потужною елітою, сильним репресивним апаратом, з панівною доктриною інтегрального націоналізму, та ще й з імперськими амбіціями – такою бачив Україну Степан Бандера. І якщо на спадок Шевченка і Фрака можуть, так само, претендувати ліберали й ліві, то пам’ятник провідникові ОУН стане приватною власністю ультраправих.
Безумовно, якщо пам’ятник Бандері таки буде встановлений, для націоналістів це стане тріумфом. Причому тріумфом не стільки в політичному, скільки в чисто емоційному плані. Ці люди сприймають будь-яку подію, де присутнє національне питання, глибоко особисто. Війна між Нафтогазом і Газпромом є для них питанням честі. Коли відбувався суд між Україною та Румунією за територію навколо острова Зміїний, націоналісти готові були боронити кожен гектар рідного шельфу, неначе це стосується їх власної присадибної ділянки. Кожна перейменована вулиця, кожен зруйнований пам’ятник Леніну – це велика перемога. Водночас будь-яка російськомовна фраза з парламентської трибуни може перетворитись на глибоку особисту образу. Тож можна лише уявити з яким захопленням буде сприйматись увіковічення ікони націоналізму на Печерських пагорбах.
Реакцію російських шовіністів також передбачити не складно. Перераховані риси світогляду властиві їм не в меншій мірі, ніж їхнім українським візаві. Для них встановлення пам’ятника Бандері буде справжнім плювком в душу, адже „Мать городов русских” не може стерпіти подібного глуму. Іншими словами, людей, котрі оцінюють навколишній світ мірками національної ідентичності, передусім хвилює наявність „свого” і відсутність „чужого”. Ідентичність тут є своєрідною формою власності. А боротьба за українську Україну чи російську Україну, є нічим іншим, як перерозподілом цієї власності.
Втім, облишмо хворих на розсуд психіатрії. Значно цікавішим є питання, що означатиме проект „Бандера у Києві” для українського суспільства?
В першу чергу слід говорити про пам’ятник, як виразник свого часу. Це об’єкт, який свідчить про ідеї та умонастрої, котрими живе країна в той чи інший період. Таким чином встановлення монументу провідникові ОУН в центрі столиці засвідчуватиме одне – домінацію тоталітарних ультраправих ідей в українській політиці.
Було б помилкою розглядати Степана Бандеру, як постать борця за незалежність України. Крім нього було багато інших, напевно, більш достойних і значно прогресивніших політиків. Можна загадати того ж Тараса Бульбу-Боровця або Івана Мітрингу. Вони воювали із німцями із 41го року, коли ОУН і не думало починати війну. І навіть, заснували УПА, коли бандерівцями у лісі іще і не пахло. Це були державники, але лісах Волині вони не боролися за тоталітаризм. Не брали участі у погромах 41-го, Бульба Боровець, навіть, засудив геноцид поляків. Тому насамперед Бандеру слід розглядати, як політика з табору ультраправих профашистських елементів. Власне „національне забарвлення” діячів подібного штибу є абсолютно не визначальним: ідейні засади угорських салашів, румунських залізногвардійців, російського націонал-соціолоізму функціонерів „Локотської республіки” і хорватських усташів мали відмінності, але це сукупність тоталітарніих націоналістичних ідеологій. Одна із них „український” інтегральний націоналізм. Не варто вважати своїх фаші кращими від іноземних.
Тобто йдеться про те, що в умовах консенсусу між владою і радикальними націоналістами на передовиці культурно-політичного життя опиняються історичні постаті із відверто реакційними політичними позиціями. Якщо ж суспільство толерує подібні явища, воно ризикує отримати нових диктаторів уже в найближчій перспективі.
Якщо в Україні не вистачає пам’ятників, то їх варто ставити аж ні як не на честь одіозних українських політиків чи російським кривавим монархам. Наприклад у Львові досі немає пам’ятника жертвам погрому 1941 року подібного київському у Бабиному Яру. Що заважає владі встановити цей меморіал? Відсутність коштів, чи все ж національна приналежність жертв? Одним з небагатьох позитивних прикладів в історії незалежної України може слугувати пам’ятник у селі Павловичі на Волині. Меморіал “Загиблим односельчанам у роки світових воєн” присвячено людям із різних воюючих таборів: січовим стрільцям, воякам УПА та солдатам радянської армії, односельчанам, які загинули в стінах Луцької тюрми, мешканцям села Павловичі, які загинули від рук українських націоналістів.
Насправді примітивними є спроби канонізувати історичних персонажів за їх „держаицьку”, або тим більше антиросійську позицію. Можливо варто заглянути дещо глибше? Наприклад на погляди цих персонажів стосовно своєї країни. Нам пропонують оцінювати Мазепу і Виговського, як борців із російським пануванням, при цьому замовчують їх відверто шляхетську пиху та зневагу до „черні”, . Нам показують гетьмана Скоропадського, як видатного державного діяча, забуваючи, що саме він гарантував поміщикам неділимість їх земельних наділів. І чим це відрізняється від спроб російської влади реабілітувати Миколу ІІ, а разом з ним і Колчака, Юденича, Врангеля.
В тім, у нас іще залишились постаті, котрими можна пишатись по праву. Наприклад, Олекса Довбуш і Юрій Кармалюк. Про них мало пишуть у підручниках, і їм не ставлять пам’ятників на Європейській площі. Вони не вигідні владі, оскільки не були державотворцями, але захищали селян від сваволі шляхти і магнатів. Бо на відміну від них Бандера не загрожує новітнім українським магнатам, а пам’ятник провіднику – це ще одна гарантія того, що сучасні шляхтичі спатимуть спокійно у власних маєтках у Безрадичах.
