додому Стратегія АНІБАЛ КІХАНО: «КОЛОНІАЛЬНІСТЬ ТА МОДЕРНІСТЬ/РАЦІОНАЛЬНІСТЬ»

АНІБАЛ КІХАНО: «КОЛОНІАЛЬНІСТЬ ТА МОДЕРНІСТЬ/РАЦІОНАЛЬНІСТЬ»

82

Есе перуанського дослідника Анібала Кіхано резюмує його численні роботи про деколонізації епістемології. Відправною точкою думки є деконструкція європейських концептів модерності та раціональності у деколоніальній перспективі.

Вступ

Із завоюванням суспільств та культур, що населяють Латинську Америку, почалося формування нового світового порядку. Його кульмінацією, через п’ятсот років, стала глобальна влада, що охоплює всю планету. Цей процес мав на увазі насильницьку концентрацію світових ресурсів під контролем і на благо невеликої європейської меншини і, насамперед, її правлячих класів. Незважаючи на періодичну зміну у зв’язку з повстанням пригніченого (dominated) населення, цей процес триває досі. Але зараз, під час нинішньої кризи, така концентрація реалізується по-новому.

Можливо, навіть більш жорстоким способом і набагато більшим — глобальним масштабом. Західні європейські королі та їхні євро-північноамериканські нащадки, як і раніше, є головними бенефіціарами, поряд з неєвропейською і неколонізованою частиною світу. В основному Японія і, головним чином, їх правлячі класи. Експлуатовані та пригноблені верстви населення Латинської Америки та Африки є головними жертвами.

Відносини прямого, політичного, соціального та культурного панування було встановлено європейцями для підпорядкування інших континентів. Це панування відоме як специфічний європоцентричний колоніалізм. У своєму політичному аспекті колоніальне панування було переважно переможено. Спочатку була звільнена Америка, а потім, після Другої світової війни, Азія та Африка. Таким чином, європоцентристський колоніалізм, у сенсі формальної системи політичного панування західноєвропейських суспільств над іншими, видається питанням минулого. Його наступник, західний імперіалізм, є об’єднання соціальних інтересів між домінуючими групами («соціальними класами» та/або «етносами» (ethnies) країн з нерівноправною артикульованою владою всередині і впливає навіть більше, ніж нав’язана влада ззовні.

Проте, специфічна колоніальна структура влади породила специфічні форми соціальної дискримінації, які можна зрозуміти (залежно від часу, агентів та населення) через категорії «расового», «етнічного», «антропологічного» чи «національного». Ці інтерсуб’єктивні конструкції (продукт європоцентристського колоніального домінування) були навіть прийняті за «об’єктивні» та «наукові» категорії, які потім мали історичне значення. Тобто як природні явища, що не належать до історії влади. Ця структура влади і залишається рамками (фреймами), у яких діють інші соціальні відносини класів і станів.

Якщо ми поспостерігаємо основні лінії експлуатації та соціального панування в глобальному масштабі, основні лінії світової влади сьогодні і розподіл ресурсів і праці серед населення світу, то стає зрозуміло, що переважна більшість тих, що експлуатуються, пригнічуються і дискримінуються, це саме представники «рас», «етносів» або «націй», куди колонізоване населення було розділено у процесі становлення цієї колоніальної влади, починаючи з завоювання Америки.

Так само, незважаючи на те, що політичний колоніалізм був ліквідований. Відносини між європейською (також званою «західною») культурою та іншими культурами залишаються стосунками колоніального панування. Йдеться не лише про підпорядкування інших культур європейської у зовнішніх відносинах. Ми також маємо справу з колонізацією інших культур, хоч і з різною інтенсивністю та глибиною. Ці відносини складаються, насамперед, у колонізації уяви підлеглого, тобто вони діють у надрах цієї уяви, у певному сенсі є його частиною.

Спочатку колоніалізм був продуктом систематичного придушення як конкретних вірувань, ідей, образів, символів чи знань, які були корисними/продуктивними для глобального колоніального панування. У той же час колонізатори експропріювали у їх знання, що колонізуються (особливо в галузі гірничої справи, сільського господарства, машинобудування), продукцію і саму працю. Репресії насамперед торкнулися: способів пізнання; виробництва знань; виробництва перспектив та образів; систем образів, символів та знаків ресурсів; патернами та інструментами формалізованого та об’єктивованого вираження інтелектуального чи візуального. Після цього було нав’язування використання власних моделей висловлювання правителів, і навіть їх вірувань і образів, що з надприродним. Ці вірування й образи служили як перешкодою для культурного виробництва пригноблених, а й дуже ефективний засіб соціального і культурного контролю, коли безпосередні репресії переставали бути постійними і систематичними.

Колонізатори також нав’язували містифікований образ своїх власних моделей виробництва знань та смислів. Спочатку вони помістили ці моделі далеко поза досяжністю пригноблених. Пізніше вони викладали їх частково та вибірково, щоб залучити деяких до своїх інститутів влади. Потім європейська культура стала спокусливою: вона давала доступом до влади. Зрештою, окрім репресій, головним інструментом будь-якої влади є її спокуса. Культурна європеїзація була перетворена на «прагнення». Це був спосіб участі, а згодом і досягнення тих самих матеріальних благ і тієї самої влади, як і європейці, тобто підкорити природу чи іншими словами для «розвитку». Європейська культура стала універсальною культурною моделлю. Уявне в неєвропейських культурах навряд чи могло б існувати сьогодні і відтворюватися поза цими відносинами.

Форми та наслідки цієї культурної колоніальності були різними залежно від часів та випадків. У Латинській Америці, культурні репресії та колонізація уявного супроводжувалися масовим та гігантським винищенням корінного населення. Головним чином, шляхом використання його як витратної робочої сили, на додаток до насильства протягом завоювання та хвороб, принесених європейцями. Між зонами ацтексько-майя-карибської та тавантинсуйанської (або інків) близько 65 мільйонів жителів були винищені за період менше 50 років.

Масштаби цього винищення були настільки величезні, що воно включало не лише демографічну катастрофу, а й знищення суспільств і цілих культур. Культурні репресії та масовий геноцид разом перетворили колишні високі культури Америки на неписьменні, селянські субкультури приречені на оральність, тобто позбавлені власних моделей формалізованого, об’єктивованого, інтелектуального, пластичного чи візуального вираження. Відтепер у тих, хто вижив, не буде інших способів інтелектуального, пластичного і візуального виразу, крім культурних зразків правителів, навіть якщо в деяких випадках вони були підмінені для передачі інших потреб у самовираженні. Латинська Америка, без сумніву, є крайнім випадком культурної колонізації з боку Європи.

В Азії та на Близькому Сході високі культури ніколи не могли бути знищені з такою інтенсивністю та глибиною. Проте вони були поставлені в підпорядковане (subordinate) становище не тільки в європейському уявленні, а й в очах їх власних носіїв. Завдяки політичній, військовій та технологічній могутності своїх передових суспільств, європейська чи західна культура нав’язала свій парадигматичний образ та його основні когнітивні елементи як норму орієнтації на всі форми культурного розвитку, особливо інтелектуального та художнього. Ці відносини, отже, стали конститутивною частиною умов відтворення тих товариств та культур, які були підштовхнуті до європеїзації повністю або частково.

У Африці руйнація культури була, звісно, набагато інтенсивнішою, ніж у Азії, але менше, ніж у Америці. Там [в Африці] європейцям також не вдалося повністю знищити моделі вираження, зокрема об’єктивізацію та візуальну формалізацію. Що європейці зробили, то це позбавили африканців леґітимності та визнання у глобальному культурному порядку, в якому домінують європейські зразки. Перші були обмежені категорією екзотики. Саме це, безперечно, проявляється, наприклад, у використанні продуктів африканської пластичної експресії як мотив і джерело натхнення для мистецтва західних чи європеїзованих африканських художників, але не як самостійний спосіб художнього вираження, рівнозначний європейській нормі. А це таки визначає колоніальний погляд.

Колоніальність, таким чином, залишається найбільш загальною формою панування у світі сьогодні, після того, як колоніалізм як явний політичний порядок було знищено. Це не вичерпує, мабуть, ні умов, ні способів експлуатації та панування між народами. Але він не перестає бути протягом 500 років їх фундаментом. Колоніальні відносини попередніх періодів, ймовірно, не призводили до таких самих наслідків, і, перш за все, вони не були наріжним каменем жодної світової держави.

Категорія «раса» та колоніальність влади

Колоніальність влади була задумана Америкою та Західною Європою, у тому числі за допомогою ключового елемента соціальної класифікації, що колонізуються. На відміну від будь-якого іншого попереднього колоніалізму, старі ідеї про перевагу домінуючого та неповноцінності домінованих в умовах європейського колоніалізму мутували у біологічні та структуралістські відносини переважаючих та неповноцінних [1].

Процес європоцентризації нової світової держави в наступні сторіччя призвів до нав’язування такого «расового» критерію нової соціальної класифікації населення світу у глобальному масштабі. Таким чином, насамперед у всьому світі були створені нові соціальні ідентичності: «білі», «індіанці», «негри», «жовті», «оливки», використовуючи фізіономічні риси народів як зовнішніх проявів їхньої «расової» природи. цій основі були створені нові геокультурні ідентичності: Європейська, Американська, Азіатська, Африканська, і набагато пізніше – Океанічна.

Під час європейського колоніального світового панування розподіл праці всередині світової капіталістичної системи між найманими працівниками, незалежними селянами, незалежними купцями, а також рабами та кріпаками, було організовано в основному за тими ж «расовими» лініями глобальної соціальної класифікації.

На основі колоніального фундаменту було розпочато процеси формування національних держав, громадянства, демократії і т. д. Такий розподіл праці у світовій капіталістичній системі повільно змінювався через боротьбу проти європейського колоніалізму, особливо після Першої світової війни і змінюються вимоги самого капіталізму. Але остаточний розподіл праці аж ніяк не було закінчено, оскільки європоцентристська колоніальність влади виявилася довговічнішою, ніж європоцентристський колоніалізм. Без неї історія капіталізму в Латинській Америці та інших пов’язаних з нею місцях у світі навряд чи може бути пояснена [2].

Отже, колоніальність влади ґрунтується на «расовій» соціальній класифікації населення світу в умовах європоцентристської світової влади, але колоніальність влади не вичерпується проблемою «расистських» соціальних відносин. Вона пронизує основні інстанції європоцентристської та капіталістичної системи, щоб стати наріжним каменем цієї колоніальної влади.

Європоцентризм, культурна колоніальність та модерність/раціональність

У період Європейського колоніального домінування сформувався культурний комплекс «Європейська модерність/раціональність». Інтерсуб’єктивний всесвіт (створений європоцентричною, капіталістичною і колоніальною владою) розроблений і формалізований європейцями утвердився у світі як виключно європейський продукт і як універсальна парадигма знання та відносин між людством та рештою світу. Такий збіг колоніальності та вироблення раціональності/модерності не був випадковим, про що свідчить сам спосіб вироблення європейської парадигми раціонального знання.

Насправді колоніальність влади мала вирішальні наслідки у конституюванні парадигми. Вона пов’язана з виникненням міських та капіталістичних соціальних відносин, які, у свою чергу, не можуть бути повністю пояснені поза колоніалізмом та колоніальністю (особливо якщо йдеться про Латинську Америку). Вантаж колоніальності у конституюванні європейської парадигми модерності/раціональності виразно проявляється у фактичній кризі цього культурного комплексу. Розгляд деяких основних питань цієї кризи допоможе висвітлити проблему.

Проблема виробництва знання

Почнемо з того, що в нинішній кризі європейської парадигми раціонального знання ставиться під сумнів її фундаментальна передумова: знання як продукт суб’єктно-об’єктного відносини. Крім проблем валідації знання, ця пресупозиція порушує й інші проблеми, гідні короткого викладу.

По-перше, у цій пресуппозиції «суб’єкт» — це категорія, що відноситься до ізольованого індивіда, оскільки він конституює себе в собі і для себе, у своєму дискурсі та в своїй здатності до рефлексії. Картезіанське “cogito, ergo sum” означає саме це. По-друге, «об’єкт» — це категорія, що означає сутність, як відмінну від «суб’єкта» — індивіда, а й зовнішню стосовно нього за своєю природою. По-третє, «об’єкт» також тотожний себе, оскільки він конституйований «властивостями», які надають йому ідентичність і визначають його, тобтодемаркують його і одночасно позиціонують стосовно інших «об’єктів».

У рамках цієї парадигми розкривається кілька питань: по-перше, індивідуалістичний характер «суб’єкта», який, як і будь-яка напівправда, фальсифікує проблему за допомогою заперечення інтерсуб’єктивності та соціальної тотальності. По-друге, ідея «об’єкта» несумісна з результатами сучасних наукових досліджень, згідно з якими «властивістю» є режими та час даного поля відносин. 

Тому для ідеї тотожності (як онтологічно своєрідності, що не редукується) залишається не так багато місця. По-третє, екстернальність відносин між «суб’єктом» та «об’єктом», заснована на відмінностях природи, не є лише довільним перебільшенням цих відмінностей. Сучасні дослідження швидше ведуть до відкриття того, що у Всесвіті існує глибша структура комунікації. Набагато важливішим і вирішальним є те, що в такій когнітивній перспективі мається на увазі новий радикальний дуалізм: божественний розум та природа. Суб’єкт це носій «розуму», а «об’єкт» є зовнішнім щодо нього. По суті це і є «природа».

Можна, звичайно, визнати в ідеї «суб’єкта» як ізольованого індивіда елемент і приклад процесу звільнення особистості стосовно приписуваних соціальних структур, які позбавляли її свободи в Європі. Ці ж структури прирікали індивіда на єдине місце і соціальну роль протягом усього його життя, як це відбувається у всіх суспільствах з фіксованою ієрархією, що підтримується насильством, ідеологіями та відповідними образами. Так було у «досучасних» європейських культурах/суспільствах. 

Це звільнення було соціальної та культурної боротьби, пов’язаної з виникненням соціальних відносин капіталу та міського життя. Але, з іншого боку, ця пропозиція сьогодні неприйнятна у сучасному полі знань. Диференційована індивідуальна суб’єктивність реальна, але є сутністю т.к. не існує тільки по відношенню до себе чи сама по собі. Вона існує як диференційована частина, але не відокремлена від інтерсуб’єктивності чи інтерсуб’єктивного виміру соціальних відносин. Кожен індивідуальний дискурс чи рефлексія додає до структури інтерсуб’єктивності. Знання у цій перспективі — це інтерсуб’єктивне ставлення з метою чогось, а не відношення між ізольованою суб’єктивністю та цим чимось.

Напевно, невипадково знання розглядалося тоді як і, як і власність. Іншими словами, як відношення між одним індивідом та чимось іншим. В основі цих ідей (у період становлення сучасного суспільства) лежить той самий ментальний механізм. Проте власність, як і знання, — це ставлення між людьми з метою чогось, а не відношення між індивідом і чимось. Ці явища відрізняються тим, що відношення власності існує як у матеріальній, так і в інтерсуб’єктивній формі. Знання ж, навпаки, лише як інтерсуб’єктивне ставлення.

Таким чином, видається, що можна продемонструвати зв’язок між індивідуалізмом/дуалізмом та європейськими соціальними/культурними конфліктами в той час, коли розроблялася основна європейська парадигма раціональності. Але в цьому індивідуалізм/дуалізм є ще один компонент, пояснення якого не вичерпується внутрішнім контекстом Європи: «Інший» повністю відсутній; або є, може бути, тільки в «об’єктивованому» режимі.

Радикальна відсутність «Іншого» як постулює атомістичний образ соціального існування загалом, а й заперечує ідею соціальної тотальності. Як показала європейська колоніальна практика, ця парадигма також дозволила опустити будь-яку згадку про будь-який інший «суб’єкт» поза європейським контекстом, тобто зробити невидимим колоніальний порядок як тотальність, у той самий момент, коли сама ідея Європи утверджувалася саме стосовно іншого колонізованого світу. 

Виникнення ідеї «Заходу» чи «Європи» — це визнання ідентичності, тобто відносини з іншим культурним досвідом, відмінностей коїться з іншими культурами. Але для цього «європейського» або «західного» сприйняття, що перебуває у повній стадії формування, ці відмінності визнавалися насамперед як нерівність у ієрархічному сенсі. І такі нерівності сприймаються як природні. Тільки європейська культура є раціональною, вона може містити «суб’єкти». Інші культури не раціональні, вони можуть бути й можуть містити «суб’єкти». 

Як наслідок, інші культури відрізняються тому, що вони нерівні, фактично неповноцінні за своєю природою. Вони можуть бути лише «об’єктами» пізнання чи практик панування. З цієї точки зору, відносини між європейською культурою та іншими культурами були встановлені та підтримуються як відносини між «суб’єктом» та «об’єктом». Тому воно блокувало всі відносини комунікації, обміну знаннями та способів виробництва знань між культурами, оскільки парадигма має на увазі, що між «суб’єктом» та «об’єктом» може бути лише відношення екстернальності. 

Така ментальна перспектива, що зберігається як практика протягом п’ятисот років, могла бути лише продуктом колоніальних відносин між Європою та рештою світу. Іншими словами, європейська парадигма раціонального знання була розроблена не тільки в контексті, але і як частина структури влади, яка включала колоніальне панування Європи над рештою світу. Ця парадигма виражала, очевидно, колоніальність цієї структури влади.

Як широко обговорювалося, особливо після Другої світової війни, формування та розвиток певних дисциплін, таких як етнологія та антропологія, завжди показувало такі «суб’єкт-об’єктні» відносини між «західною» культурою та іншими. За визначенням інші культури є «об’єктом» вивчення. Такі дослідження про західні культури та суспільства практично не існують, за винятком іронічних пародій («Ритуал тіл серед Nacirema» (анаграма американський) є типовим прикладом).

Проблема тотальності у знанні

Незважаючи на її [проблеми] відсутність у картезіанській парадигмі, інтелектуальна необхідність ідеї тотальності, особливо щодо соціальної реальності, була присутня в європейських дебатах. На початку в піренейських країнах про збереження влади, що захищається церквою і короною, а у Франції дещо пізніше (XVIII століття), і тоді вже як ключовий елемент соціальної критики та альтернативи для соціальних пропозицій. 

Насамперед, починаючи з Сен-Симона, ідея соціальної тотальності поширювалася разом із пропозиціями революційних соціальних змін у протистоянні з атомістичною перспективою соціального існування, що переважала тоді серед емпіриків та прихильників існуючого соціального та політичного порядку. У ХХ столітті тотальність стала загальновизнаною категорією у наукових дослідженнях (особливо у дослідженнях суспільства).

Європейсько-західна раціональність/модерність конституюється не лише у спірному діалозі з церквою та релігією, а й у самому процесі реструктуризації влади. З одного боку, у капіталістичних та міських соціальних відносинах та національних державах, а з іншого — у колонізації решти світу. Це, мабуть, не відокремлено від обставини, що ідея соціальної тотальності була розроблена відповідно до органицистським чином, що призвело до прийняття редукціоністського бачення реальності.

Ця перспектива, безумовно, була корисна запровадження і закріплення ідеї соціальної тотальності, тобто. товариства. Але вона також відіграла важливу роль у створенні двох інших ідей: суспільство як структура функціональних відносин між кожною з частин, пов’язаних з дією однієї єдиної логіки, і, отже, виходить замкнута тотальність. Згодом це призвело до системної ідеї тотальності у структуралістському функціоналізмі. 

Іншою ідеєю було суспільство як органічна структура, де частини пов’язані між собою за тими ж правилами ієрархії між органами, що і образ, який ми маємо про кожен організм (зокрема про людський). Там, де є частина, керуюча іншими — мозок (хоча вона може їх виключити, щоб існувати), інші частини (зокрема, кінцівки) що неспроможні існувати без підлеглого ставлення до правлячої частини організму.

Цей образ дифундує з підприємством і відносинами між підприємцями та робітниками, продовжуючи легенду про геніальну міркування Зміни Агрипи на початку Римської республіки, яка мала відмовити перших в історії страйкарів: господарі — це мозок, а робітники — руки, які разом з рештою тіла утворюють суспільство . Без мозку руки були б безглузді, а без останніх мозок не міг би існувати. І те, й інше необхідне підтримки життя і здоров’я решти тіла. 

Без якого ні мозок, ні руки не могли б існувати. Пропозиція Каутського, прийнята Леніним, варіант цього образа. Коли пролетарі не в змозі самі виробити свою класову свідомість, буржуазна інтелігенція та/або дрібна буржуазія повинні навчити їх цьому. Невипадково Ленін вже у полеміці з російськими популістами («Що таке друзі народу?») прямо стверджував, що суспільство — це органічна сукупність. У Латинської Америки цей образ використовувався неодноразово. Нещодавно, наприклад, Хайме Пас Самора у журналістському інтерв’ю, говорячи про відносини між політичними партіями та профспілками, між інтелектуалами та робітниками в Болівії, сказав: партії — голова, профспілки — ноги. Ця ідея часто просочує практику більшості політичних партій та їх народних баз.

Ця органицистська концепція соціальної тотальності сумісна із загальної парадигмою знання як суб’єктно-об’єктного відносини, і з його «системним» варіантом. Вони є альтернативним варіантом атомістичної перспективи реальності, але зберігають себе у тій самій парадигмі. Однак протягом дев’ятнадцятого століття та значної частини двадцятого соціальна критика та пропозиції соціальних змін могли спиратися на органічний погляд, оскільки останній робив очевидним існування влади як артикулятора суспільства. Таким чином, вона сприяла встановленню та обговоренню питання про владу в суспільстві.

З іншого боку, ці органіцистські ідеї передбачають передумову історично однорідної тотальності, незважаючи на те, що порядок, артикулований колоніалізмом, не був однорідним. Отже, колонізована частина, по суті, не була включена до цієї тотальності. Як відомо, у Європі епохи Просвітництва категорії «людство» та «суспільство» не поширювалися на незахідні народи, або поширювалися лише формально, у тому сенсі, що таке визнання не мало практичних наслідків. У будь-якому разі, відповідно до органічного образу реальності, правлячою частиною, мозком всього організму, була Європа, а в кожній колонізованій частині світу — європейці. З цим чином безпосередньо пов’язане відоме твердження, що колонізовані народи були «тягарем білої людини» (Кіплінг).

Таким чином, нарешті, ідеї тотальності (що розробили образ суспільства як замкнутої структури та побудували ієрархії в порядку з функціональними відносинами між її частинами) передбачали унікальну історичну логіку історичної тотальності та раціональності, яка полягає у підпорядкуванні кожної частини цієї унікальної тотальної логіки. Це призводить до уявлення суспільства як макроісторичного суб’єкта, наділеного історичною раціональністю, закономірністю, що дозволяє передбачати поведінку цілого та всіх його частин, а також напрямок та кінцівку його розвитку у часі. 

Правляча частина тотальності певною мірою втілювала цю історичну логіку стосовно колоніального світу — тобто. Європі. Не дивно тому, що історія представлялася як еволюційний континуум від примітивного до цивілізованого, від традиційного до сучасного, від дикуна до раціонального, від прокапіталізму до капіталізму і т. д. передовою формою історії всього виду. Проте не перестає дивувати те, що Європі вдалося нав’язати цей «міраж» практичної сукупності культур, які вона колонізувала. І, більше того, ця химера ще настільки приваблива для багатьох.

Епістемологічна реконфігурація: деколонізація

Ідея тотальності в цілому сьогодні піддається сумніву і заперечується в Європі, причому не лише багаторічними емпіриками, а й цілою інтелектуальною спільнотою, яка називає себе постмодерністською. Фактично ідея тотальності є продуктом колоніального/модерністського періоду. І, як ми бачили вище, очевидно, що європейські ідеї тотальності призвели до теоретичного редукціонізму та метафізики макроісторичного суб’єкта. Більше того, такі ідеї були пов’язані з небажаними політичними практиками, за якими стояла мрія про тотальну раціоналізацію суспільства. Однак, не обов’язково відкидати всю ідею тотальності, щоб позбавитися ідей та образів, з якими вона була розроблена в рамках європейської системи «колоніальність/модерність». Необхідно зробити щось зовсім інше: звільнити виробництво знання, рефлексії та комунікації від пасток європейської схеми – раціональність/модерність.

За межами “Заходу”, практично у всіх відомих культурах, кожне космічне бачення, кожен образ, все систематичне виробництво знань пов’язане з перспективою тотальності. Але в цих культурах перспектива тотальності у знанні включає визнання: неоднорідність всієї реальності; незводність та суперечливість характеру реальності; легітимність, тобто. бажаність різноманітного характеру компонентів усієї реальності та, отже, соціального. Ідея соціальної тотальності, в такий спосіб, як не заперечує, але залежить від історичного різноманіття і неоднорідності суспільства, кожного суспільства. Інакше кажучи, вона як не заперечує, а й вимагає ідеї різноманітного «іншого». 

Ця відмінність не обов’язково має на увазі нерівний характер «іншого» і, отже, абсолютну екстернальність відносин. І відповідно витікаючі з них ієрархічна нерівність та соціальну неповноцінність іншого. Відмінності обов’язково є основою панування. У той самий час історико-культурна гетерогенність має на увазі співчуття і артикуляцію різних історичних логік. Гегемоністська логіка претендуючи на унікальність у жодному разі їй не є. Таким чином, шлях закритий як для будь-якого редукціонізму, так і для метафізики історичного макросуб’єкта, здатного до власної раціональності та історичної телеології.

Критика європейської парадигми раціональність/модерність необхідна (навіть навіть невідкладна). Але сумнівно, щоб критика зводилася до: простого заперечення всіх її категорій; до розчинення реальності у дискурсі; до чистого заперечення ідеї та перспективи тотальності у пізнанні. Необхідно насамперед звільнитися від зв’язків між раціональністю/модерністю та колоніальністю та будь-якої влади, яка не заснована на вільних рішеннях вільних людей. Саме інструменталізація причин влади, колоніальної влади насамперед породила спотворені парадигми знання та зіпсувала визвольні надії сучасності. Альтернатива таким чином зрозуміла: знищення колоніальності світової влади. 

Насамперед, епістемологічна деколонізація (деколоніальність) необхідна, щоб розчистити шлях для нового обміну смислами та створення іншої раціональності, яка може законно претендувати на певну універсальність. Нарешті, немає нічого менш раціонального, ніж претензія те що, що специфічне космічне бачення певного етносу має бути прийнято за універсальну раціональність. Навіть якщо цей «етнос» називається Західною Європою, оскільки це фактично претендує на те, щоб нав’язати провінціалізм як універсалізм.

Звільнення міжкультурних відносин від кайданів колоніальності передбачає свободу всіх народів обирати індивідуально чи колективно. Після цього виникнуть нові відносини: свобода вибору між різними культурними орієнтаціями, і, насамперед, свобода виробляти, критикувати, змінювати та обмінюватися культурою та суспільством. Це звільнення є частиною процесу соціального звільнення від будь-якої влади, організованої як нерівність, дискримінація, експлуатація та панування.

* * * * *

1. Anibal Quijano (1992) ‘Raza, Etnia y Nacion: Cuestiones Abiertas’, in Jose Carlos Mariateguiy Europa, ed. Roland Forgues, La otracaradel Descubrimiento, Lima, Amauta, Peru.

2. Anibal Quijano (1993) ‘America Latina en Ia Economia Mundial’, in Problemas del Desarrollo, Revista del Instituto de Investigaciones de Ia Facultad de Economja, UNAM, vol. XXIV, no. 95, Mexico.

АНІБАЛ КІХАНО, соціолог

ПерекладПолітКом

Джерело“Globalization and the Decolonial Option”. Edited by Walter D. Mignolo and Arturo Escobarтут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я