Київ. 12 травня 2015 року (Критика, Андрій ПОРТНОВ). За часів Януковичевого президентства Україну методично ставили перед ідеологічним вибором між двома Т: Табачником і Тягнибоком, тобто між погано прихованою під радянську ностальгію українофобією та провінційним етнічним націоналізмом. Простір «третьої» думки свідомо звужували, а суспільство технологічно ділили за мовною ознакою, яка рутинно інструментувалася під час виборчих кампаній.
Обговорення похапцем ухвалених у Верховній Раді «історичних» законів викликало в мене гостре відчуття déjà vu. Ніби нас знову повертають до логіки вибору без вибору між двома Т («актуальніші» прізвища можна підібрати на власний смак). У дискусії істориків чітко окреслилися два табори, які, майже за Зощенком, «висловили свою ідеологію в повному обсязі». Місцями ця дискусія прихильників і противників «декомунізації» (при чому під нею інколи розуміють ухвалені закони, а інколи якийсь ширший, неокреслений ідеологічний проєкт) скидалася на паралельні комсомольські збори. На тих зборах піддавали засудженню і закликали викорінити, залежно від партійної належности, націоналізм або ж комунізм. Під непримиренною риторикою сховалася досить очевидна подібність підходу сторін до обговорюваних проблем.
У чому полягає ця подібність? Насамперед у розумінні ролі історика як лікаря, що має прописати суспільству ліки від комунізму чи націоналізму. При цьому обидві сторони ідеологічної барикади взаємодіють, наче сполучені судини. Вони взаємозалежні. Вони потребують одна одної, щоби вписати опонента в чітко окреслену ідеологічну нішу, а потім на його тлі морально вивищуватися та заробляти соціяльний капітал. У західній академії це надалі можна непогано робити, експлуатуючи стереотипний візерунок Східної Европи як терену політичної анархії, економічної відсталости й етнічного націоналізму. В українському ж контексті можна блискуче грати на гострому відчутті нестачі емпатії з боку «західного світу» і численних забобонах та захисних реакціях, підтримуючи які не так важко здобути репутацію патріота й людини твердих переконань. Дві позірно антагоністичні ідеологічні позиції ідеально співіснують. Викриваючи одна одну, вони себе взаємно підтримують і підживлюють.
Цікаво, що в запалі суперечки часто геть непомітною залишається разюча подібність, наприклад, «антидонецької» та «антигаличанської» риторики. В обох наративах присутнє уявлення про зіпсований ідеал (залежно від ідеологічної позиції – европейський чи православний), грубо спрощений образ уявленої протилежної групи («галичани», «жителі Донбасу») як наділеної «ідентичністю» чи «цінностями», що їх та група буцімто аґресивно нав’язує решті країни, тим самим заважаючи їй «нормалізуватися».
Мені такий образ України здається не лише дискримінаційним і руйнівним, а й далеким від соціяльних та культурних реалій. Він жорстоко спрощує специфічний плюралізм сучасної України, закладаючи, наприклад, що всі прихильники «реабілітації УПА» чи «збереження пам’ятників Лєніну» поділяють ідеологію інтеґрального націоналізму чи марксизму-лєнінізму або принаймні мають про них уявлення. Тим проблематичнішим є те, що в українському публічному просторі дотепер відчутно бракує критиків інтеґрального націоналізму та його символіки з демократичних, плюралістичних позицій, а не з перспективи «Русского мира» чи «Великої Вітчизняної війни радянського народу». Так само бракує критики комуністичного наративу, яка не викликала би підозр у вузько націоналістичній настанові автора. Тому я вважаю за засадничо важливе для такої критики відмежуватися від тоталітарних ідеологічних конотацій. За не менш важливу вважаю відмову від проявів зверхности і повчального тону. Сподіваюся, що це підвищить сприйнятливість тез про ризики нехтування темними сторінками історії УПА (чи Червоної армії) або «невинність» символіки, яка прямо відсилає до нацистської традиції й аж ніяк не до «знаку Нобеля».
Тому такою важливою є відповідальна контекстуалізація. Болючий приклад безвідповідальної контекстуалізації – спроби заперечити, применшити чи виправдати Волинський злочин 1943 року. Історія українського націоналістичного підпілля не зводиться до Волині, але цю історію годі відповідально оповідати без Волині. Тим більше, що історію цього спланованого насильницького акту може (і, на мою думку, має) бути проаналізовано не в категоріях етнічних звинувачень, а в контексті уважного дослідження створення ситуації насильства та її динаміки. Зведення питання Волині до колективних етнічних звинувачень не лише не має евристичного потенціялу, але й може призвести до трагікомічних політичних непорозумінь. Прикладом цього другого є відзначення нагородою польських кресових товариств депутата Колісніченка за публічне наголошення тези про Волинську різанину як «геноцид». Шкода, що перед нагородженням цього одіозного персонажа польські кресов’яки не запитали в нього про Катинський розстріл (певен, що у відповідь вони почули б чимало цікавого). Іншими словами, нам дуже важливо усвідомити глибину ризиків, що їх несе вибіркова етнізація, яка квітне у публічному просторі. У контексті перемоги над нацизмом Кремль акцентує увагу на визначальній ролі російського народу, але, говорячи про штучний голод 1932–1933 років, згадує про «багатонаціональний» склад Політбюра. Але вибіркова етнізація аж ніяк не є прероґативою Путіна. Наведу український приклад: з одного боку, чимало українських медій писали про те, що саме українці в лавах Червоної армії звільняли Авшвіц, а з другого – ті ж медії оповідали про масові зґвалтування, що їх здійснювали солдати Червоної армії, яких цього разу ототожнювали з росіянами.
Обговорення «декомунізаційних» законів ставить перед нами всіма вельми непросте запитання: Як поводитися з радянським минулим? На мою думку, передусім нам варто повною мірою усвідомити його неоднорідність і суперечливість, що жодною мірою не заперечує злочинного характеру радянського режиму. А ще варто замислитися про проблему незнання і нерозуміння радянського. Нині запекло обговорюють питання про перейменування Дніпропетровська. Набагато менше говорять про майже тотальне незнання серед дніпропетровців того, ким був Петровський. Чи важливо знати про Петровського (і купу інших речей), аби засудити комуністичні злочини? Наскільки важливе знання того, що, з одного боку, саме радянська влада встановила у Львові пам’ятник Івана Франка і популяризувала його творчість, а з другого боку, що вона ж цензурувала Франка й адаптувала його до вимог «побудови комунізму»? Взаємозв’язок (не)знання і засудження, способи і методи поширення знання, феномен естетизації політичного зла та «забороненого плоду» – це далеко не вичерпний перелік сюжетів, практично відсутніх у теперішній українській дискусії.
Натомість у міжнародній дискусії чимало мовиться про те, що історія, пам’ять і ідентичність є чи не головними причинами Майдану, анексії Криму чи війни на Донбасі. Про «ідентичність» та «історичну пам’ять» згадують набагато більше ніж про прагнення політичних свобод, корупцію, економічні проблеми, тиск групи, поведінки місцевих еліт і склад диверсійних груп. Цю обставину влучно описує Наталя Гуменюк у блискучій книжці «Майдан Тахрір»:
Мене дивувало, чому, коли йдеться про Україну, обов’язково протиставляють Захід і Схід, Брюссель і Москву, російську та українську мову, а у випадку Близького Сходу – іслам і християнство, Бен Ладена і Білий дім, фундаменталістів і лібералів. Тоді як люди виходять на вулиці протестувати проти корупції, безкарності поліції, бідності та утисків свободи…1.
Чи здатні ми помислити Україну понад «ідентичністю», «історією» та «зіткненням цивілізацій»? Майдан, серед іншого, став іще й соціяльним феноменом заперечення сконструйованих «поділів», що їх нам подавали як неподолані й споконвічні. Він увиразнив загалом не таку вже й сенсаційну річ: у сучасній Україні мова повсякденного спілкування не дорівнює автоматично етнічній ідентифікації та політичній лояльності. Щоправда, замість пошуку адекватніших і динамічніших засобів аналізу майданних та постмайданних реалій чимала частина аналітиків зберегла вірність звичним стереотипним схемам «двох Україн» та «етнічних зон». Анексію Криму і війну на Донбасі дотепер частіше описують у категоріях «ідентичности» й «історичних прав», аніж уважного аналізу поведінки ключових акторів (найперше локальних еліт та російського чинника).
Тривання ідеологічно забарвленої мови «ідентичности» гостро відчутно і в україно-, і в російсько-, і в англо- чи німецькомовній дискусії про Майдан та його наслідки. Соціяльні, економічні, поколіннєві, освітні, ґендерні аспекти українського суспільства часто залишаються поза увагою, а російське втручання пояснюється «провокаційною», «нерозважливою» чи просто «націоналістичною» політикою Києва за логікою «жертва сама винна». Водночас в українському медіяпросторі періодично підживлюються (не без участи знаних письменників і журналістів) дискримінаційні тези про «безнадійно совєтизований» Донбас…
P.S.: Що ж стосується змісту проголосованих законопроєктів, то свої коментарі та зауваження я виклав у відеоблозі на net.abimperio.net. Відтоді з’явилося декілька розважливих аналізів цих документів із правової перспективи, автори яких наголошували загрози довільного трактування багатьох ключових понять (як-от «пропаґанда» чи «заперечення злочинного характеру»), неправомірну суворість передбачених законами покарань за виготовлення та використання комуністичної символіки, наявність в ухвалених документах норм, що містять загрози серйозних обмежень свободи висловлювання і суперечать Конституції України й Европейській конвенції про захист прав людини та основних свобод2. Думаю, що українська влада не може не прислухатися до цих коментарів і має внести відповідні виправлення та доповнення.
Джерела:
- Наталя Гуменюк. Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції. Київ: Політична критика, 2015, с. 15.
- Володимир Яворський: «Аналіз закону про заборону комуністичних символів»; Катерина Дронова: «Борьба с призраками коммунизма. Парламент позволили себе лишнего».
