«Точка біфуркації – критичний стан системи, при якому система стає нестійкою щодо флуктуацій і виникає невизначеність: чи стане стан системи хаотичним або вона перейде на новий, більш диференційований і високий рівень впорядкованості. Термін із теорії самоорганізації»
Вікіпедія
ПРЕЗЕНТАЦІЯ ІДЕЇ
Ситуація в країні нині завмерла в точці нестабільного очікування. Видно, що наразі всім сторонам протистояння бракує сил та енергії, щоб переломити ситуацію і скерувати її у бажане для себе русло.
Спробуймо використати паузу для аналізу подальших перспектив.
Крок перший: розділяємо подальші сценарії на (а) безкровні та криваві, і (б) пов’язані та не пов’язані з розпадом цілісності країни.
Крок другий: відкидаємо криваві сценарії та сценарії, пов’язані з розпадом цілісності країни, як такі, що через масштабність гуманітарної катастрофи не піддаються раціональному прорахунку.
Отже, актуальне питання: за яких умов з теперішньої кризи можна вийти (а) безкровно і (б) зберігаючи цілісність країни?
За такої постановки питання одразу стає очевидним, що бажаний вихід не може бути позапарламентським. Адже, за умов одночасного підважування легітимності Президента (про що публічно заявив, зокрема, Девід Крамер) та Кабінету Міністрів (статус в.о.), і навіть попри скоєння посадового злочину частиною керівництва парламенту («фейкове голосування» 16 січня), парламент в цілому досі залишається єдиним центральним органом влади, спроможним здійснити загальнодержавний і легітимний (в очах країни та світу) акт виходу з нинішньої кризи.
Альтернативний сценарій передбачає делегітимізацію також і парламенту, з передачею повноважень на місцях низці новостворених «Народних рад». Але цей сценарій не може бути поширений на всі регіони країни. Отже, він тягне за собою або (і) фактичний розкол країни на тлі відсутності легітимних органів центральної влади, або (іі) силове захоплення державної влади протестувальниками (за умови переходу на бік альтернативних органів влади критичної маси представників силових структур), або (ііі) перехід ситуації в тривале силове протистояння. В усіх цих варіантах порушується умова (а) та/або умова (б).
Отож, повернемося до парламенту. Що саме має здійснити парламент, щоб позначити невідворотний вихід з «точки біфуркації» і початок нового суспільного шляху? Що може стати маркером переходу ситуації у нове та конструктивне русло?
Спершу відкинемо декілька хибних варіантів відповіді.
1. Таким маркером не може стати самий факт формування нової парламентської більшості. Адже більшість може бути ситуативною та нестійкою.
2. Таким маркером не може стати самий факт повернення до Конституції в редакції 2004 року, з обранням нового керівництва парламенту і нового складу уряду. Адже нема гарантії, що новий уряд не продовжить стару економічну і культурну політику в її «послабленій та модифікованій» версії. Та й «нова стара Конституція» може розглядатися лише як тимчасовий паліатив, враховуючи закладені в її тіло структурні протиріччя (зокрема, між Кабінетом Міністрів та Президентом з його адміністрацією).
3. Таким маркером не може стати будь-яка прийнята парламентом «декларація про наміри». Адже декларацій в нас за роки незалежності вже було прийнято стільки, що кожна нова тепер зустрічається активною частиною суспільства вже не зі скепсисом, а з відвертим роздратуванням. Перефразовуючи Салтикова-Щедрина, якщо вчора за «декларацію про наміри» в Києві на вулиці давали копійку, то сьогодні вже одразу даватимуть в рило.
4. Таким маркером не може стати самий факт безумовного звільнення всіх «державних заручників», бо цей конче необхідний крок не дає відповіді на питання про те, як далі житиме і розвиватиметься країна.
5. Таким маркером не може стати повноцінна програма реформ, розроблена новим урядом і прийнята голосами нової парламентської більшості, оскільки на кваліфіковану розробку такої програми, адаптованої до теперішнього стану економіки та суспільства (з проектами нормативно-правових актів, конкретними термінами та виконавцями) потрібні місяці роботи; причому компетентно розробити таку програму може виключно новий повноправний уряд (а не «тіньовий кабінет» опозиції), спираючись на всі наявні в державі інформаційні та організаційні ресурси. Отже, до моменту презентації цієї програми Майдан буде стояти, а країна балансувати у «точці біфуркації»? Такий сценарій не виглядає реалістичним.
Що залишається?
Я бачу лише один варіант оформлення зазначеного «маркеру», який спирається на кроки (1) і (2), є чимось більшим за (3) та (4), але може бути прийнятий значно швидше, ніж (5).
Йдеться про особливий декларативно-нормодавчий документ (себто, не суто політичний, і не суто правовий, а саме політико-правовий акт), який міститиме:
– зобов’язання парламенту (і представлених у ньому владних еліт) здійснити в інтересах цілого суспільства широкий комплекс реформ, зі вказуванням орієнтовних термінів, основних напрямів та концептуальних засад такого реформування;
– встановлення на законодавчому рівні постійно діючого механізму моніторингу громадянського суспільства за ходом підготовки та здійснення оголошених парламентом реформ.
Лише за умови інституціалізації такого громадянського контролю за діями всього владного апарату (від парламенту і уряду до місцевих органів влади) енергія сьогоднішніх протестів може бути спрямована в конструктивне русло.
Завдання дня: (а) розробити такий реалістичний механізм; (б) оформити його у вигляді проекту нормативно-правового акту; і (в) переконати більшість парламентарів у тому, що це єдиний спосіб конструктивно розв’язати сьогоднішню суспільну кризу.
КОРОТКИЙ КОМЕНТАР
1. Незаперечним фактом є те, що на Майдані і довкола Майдану сьогодні зосередилися провідні інтелектуали нашого суспільства. Наш порятунок в тому, щоб використати цей потенціал – кращий, який ми взагалі маємо! – для чогось конструктивнішого, ніж «коктейлі Молотова» на Грушевського. Адже цими останніми можна підштовхнути суспільну кризу до розв’язання, але неможливо її власне розв’язати.
2. Зі сказаного вище випливає, що ключовою ланкою виходу з кризи насправді є навіть не програма реформ, і (тим більше) не перестановки у владних кабінетах, а розробка і негайне впровадження дієвого механізму контролю громадянського суспільства за подальшими діями влади.
Інакше не домовимося.
І не буде подолано гостру кризу довіри між суспільними верствами.
І Майдан не розійдеться.
ІСТОРИЧНИЙ ПРЕЦЕДЕНТ
Певний прецедент, на який ми можемо спиратися, подибуємо в ситуації початку 1990-х років. Владний апарат тоді був достатньо «м’яким» та гнучким, а його притомні представники – здатними до реального діалогу з представниками (тоді ще зовсім незрілого) громадянського суспільства. Потім, за кілька років, цей апарат поступово «затвердів», і остаточно перетворився на непробивний моноліт десь на межі 1996-1997 років (висловлюю тут мої особисті враження, передусім від динаміки змін в МОН України того часу). Бюрократія перетворилася на замкнену в собі касту, здатну ділитися владним ресурсом (і прибутками від нього) лише з найсильнішими нуворішами, здатними підкріпити свою позицію чимось більшим за правові норми.
Цю систему треба наново відкрити для впливу з боку «цивільних» осіб, що не є частиною цієї системи, але можуть компетентно судити про її устрій та можливості її реформування.
Система не може реформувати сама себе. Але й ззовні цю систему можна тільки зруйнувати – тобто, «реформувати» її виключно за принципом «до основанья, а затем…». Єдиний конструктивний вихід – реформувати систему на засадах суспільного партнерства, поєднуючи енергію і свіжий погляд «цивільних» представників громадянського суспільства з обізнаністю тих, хто досконало знає систему зсередини, але визнає необхідність її реформування у декларованому парламентом напрямі.
Рано чи пізно вихід буде знайдено саме в цьому. Просто тому, що іншого притомного та мирного рецепту не існує.
Спробуймо усвідомити це просто зараз. Бо поки система перебуває в точці біфуркації, ми маємо реальний шанс здійснити правильний і доленосний вибір.
Чи зможемо?
