Прості рішення за визначенням залишають нас в тій самій ментальній площині, в якій виникла певна соціальна проблема, а тому вони не можуть допомогти її розв’язати. Хвора соціальна система не лікується прикладанням самої до себе. Як продажні судді будуть слідкувати за дотриманням законів, які писали під себе і замовника корумповані депутати? Як може людина, яка хоче щось зробити корисне, діяти в таких умовах без порушень спеціально створених правил, таких, щоб їх не можна було в принципі задовольнити? Усе це і навіть варіант виходу з патової ситуації через залучення громадян, вже тривалий час обговорюється.
Що можна до цього додати? Мені здається важливо підкреслити, що прості рішення в певній сфері діяльності, окрім їх неефективності, завжди мають наслідком руйнування відповідного кола довіри.
Що це за кола довіри і як створювати їх? Наприклад, коло довіри до судової системи може бути вибудоване завдяки прозорості законів та мінімізації їх дозвольної функції, виборності суддів та періодичного залучення громадян до роботи судів в якості присяжних. Довіра до силових структур може з’явитися за умови загальної (для усіх чоловіків і жінок) військової повинності та участі поголовно та перманентно озброєнних та навчених громадян у роботі територіальних загонів міліції, підпорядкованих виборним шерифам. Довіра громадян до силових структур через їх активне залучення також роз’язує числені проблеми совковості армії, мобілізації та ціни військової агресії проти такої спільноти.
Пряма демократія має підвищити довіру до законодавчої та виконавчої сфер шляхом зведення ролі депутатів різного рівня та працівників виконавчих органів до ролі найманих і вільно звільняємих клерків, які лише юридично коректно оформлюють, лобіюють та впроваджують волевиявлення своїх роботодавців (виборців), керуючись лише їх інтересами, бо інакше будуть миттєво ними звільнені. Люди мають припинити делегувати іншим свої права, а відтак, і відповідальність мають нести самі за себе.
Скажу декілька слів і про роль науки у розвитку суспільства довіри. Розмова про довіру до науковців набуває сенсу лише після того, як їх робота стає потрібною економіці та державі в цілому, для чого потрібно на рівні всієї держави замінити корупційну ренту на спосіб одержання прибутку завдяки наукоємній доданій вартості. Після цього у самих науковців виникне потреба у доброчесності, бо інакше їх результатам роботи не довірятимуть та не вкладатимуть в них кошти.
У кожному з розглянутих вище та безлічі інших випадків має бути забезпечена однозначність правил, прозорість їх дотримання (для області держтаємниці має бути створена окрема мережа довіри з людей, які мають допуски) та мінімізація людського фактору (у т.ч. за рахунок інформатизації усіх сфер діяльності). Це складні задачі, але зусилля на їх розв’язання окупляться сторицею.
Подивимося, як за рахунок імплементації таких відносин, що формують кола довіри, можна було б досягти, наприклад, справедливості у розподілі грантових коштів в науці? Почати можна було б зі створення бази даних авторитетних (фаховість та доброчесність яких не викликає жодних сумнівів) рецензентів, яким подавати на оцінювання запити на нові роботи з прихованим авторством, та забезпечити анонімність самих рецензентів. Замість оцінки невідомо як набутого авторитету авторів гранту, рецензентами має оцінюватися сама ідея роботи, її корисність для держави та наукового прогресу в цілому та забезпеченість авторів всім необхідним для виконання проекту (у т.ч. за рахунок придбання обладнання і матеріалів в рамках самого проекту). При цьому як рецензентів, так і авторів, потрібно обов’язково перевіряти на дотримання наукової етики, наприклад, на створення порочних кіл накручування цитувань, коли члени (особливо голови) редколегій або рецензенти журналів “спонукають” авторів посилатися на роботи тих, хто приймає рішення щодо доцільності публікації, або коли кілька груп авторів домовляються штучно цитувати одні одних.
Так, додаткових обов’язків у громадян стане більше, а час між ним стане розподіляти складніше, але більше буде й їх залучення до спільних справ та відповідних кіл довіри, а відтак і віддача від людей зростатиме разом із їх самоповагою та самооцінкою. Як свідчить досвід Швейцарії, яка частково живе за схожими правилами, навіть за не дуже великого ВВП на душу населення (ще у минулому столітті), індекс щастя громадян там був найвищим. Отже, і нам не варто боятися складних своєю незвичністю рішень та “зайвого” навантаження для відповідальних громадян, бо платою за таку природню складність буде нова якість життя – життя дорослої (не інфантильної як зараз) та більш щасливої і гідної людини.
Автор: Э. Парэссэ
Джерело тут
