Пропонуючи свою чергову серію запитань-відповідей, Том Купер пояснює виправданість тактики ЗСУ під Бахмутом, аргументує, чому ближчим часом не слід чекати великого українського контрнаступу, кпить з «витоку секретних матеріалів» у США і традиційно нарікає на нерозуміння справжніх потреб України в озброєннях. Наприкінці маленьке застереження про глобалізм. Загалом, матеріал спокійний та навіть оптимістичний.
Привіт усім!
Я ніби й «не збирався» публікувати ще один допис так скоро, але отримав дуже багато однакових питань від різних читачів, тож подумав, що саме час для «питань і відповідей».
1.) Чи переможуть росіяни в Бахмуті?
Наразі видається, що так, це можливо.
Причина от у чому: на відміну від ситуації в січні, коли ЗСУ ще намагалися «серйозно» захищати Бахмут, зараз вони змінили стратегію. Вдаючись до підходу, який на армійському жаргоні називають «збереження сил», ЗСУ зв’язують максимальну кількість підрозділів ворога мінімальною кількістю власних підрозділів, завдаючи ворогу величезних втрат.
Дозвольте трохи пояснити.
У соціальних мережах досі побутує думка, що в Бахмуті задіяно «багато різних підрозділів ЗСУ». Так було в січні, але тепер усе змінилося. Під час ротацій ЗСУ вводять і виводять обмежений контингент зі складу порівняно невеликої кількості підрозділів (загалом орієнтовно 7-8 бригад): саме тому постійно з’являються повідомлення про «багато різних підрозділів». Насправді ж, зазвичай, кожен контингент перебуває в місті від 2 до 7 днів, а потім виходить на ротацію. Це потрібно, щоб уникнути виснаження особового складу: за кілька днів безперервних бойових зіткнень хто завгодно втомиться. Втома призводить до того, що бійці не достатньо уважні, щоб помічати й уникати загрози, тож починають зазнавати втрат. Тим більше, за таких погодних умов. Тож ЗСУ виводить втомлені підрозділи і заводить нові.
Через такий підхід, росіяни — котрі, здається, не проводять регулярних ротацій — постійно воюють зі «свіжими українськими підрозділами» незмінним складом своїх пошарпаних і виснажених частин. Водночас велика кількість особового складу ЗСУ навіть не беруть участі в боях: їх відводять у тил, де вони відпочивають, проходять реорганізацію, тренування, навчання і перебувають у резерві.
Ця стратегія необхідна, оскільки (я кажу про це знов і знов) українці дійшли слушного висновку, що єдиний спосіб змусити путіна відмовитися від його планів — завдати ВСрф колосального виснаження, тобто завдати російським збройним формуванням величезних втрат особового складу. А оскільки ЗСУ бракує відповідних обсягів боєприпасів (тобто: артилерійських снарядів), вони вимушені шукати альтернативи.
Про це також свідчить наступне: у відповідь на масоване застосування російськими ВДВ вогнеметних систем ТОС-1 та важких мінометів, не маючи вдосталь снарядів, щоб відповісти тим самим, ЗСУ орієнтовно три тижні тому почали застосовувати нову «тактику». Вони закладають вибухівку в обраних великих будівлях Бахмута (насамперед у високих), дозволяють росіянам захопити таку будівлю, а потім її підривають. Якщо на штурм будівлі відправили замало росіян, українці контратакують і вбивають усіх в будівлі. Після цього увесь процес повторюється. Повідомляють, що кілька рот ВДВ та російських ПВК майже повністю знищено в такий спосіб.
Росіяни ниють, що це «огидно» і що українці «знищують Артьомовск» (стара назва міста, яку росіяни досі використовують); здається, через цю тактику росіяни в такому відчаї, що почали обезголовлювати полонених українських військових [жахливий відеозапис страти українського військовополоненого, судячи з рослинності, було знято ще влітку, тож схоже, Купер помиляється — перекл.]. Певна річ, будь-якому вірному фанату путіна це може видатися «правдою», але варто врахувати, що це не Україна (чи «НАТО») напала на росію. Правда, заснована на фактах, полягає в тому, що росія напала на Україну і що росія зруйнувала своєю артилерією більшу частину цього міста протягом літа й осені минулого року. Відповідно, Бахмут не був би зруйнований, якби не російський напад.
Підсумовуючи: ні, всупереч заявам деяких росіян, українці в Бахмуті — досі — не «оточені». Попри кілька успішних контратак на початку минулого тижня, вони справді втратили кілька позицій на півночі (а саме: Міський народний дім біля Алеї троянд і кілька кварталів на південь від нього) та в центрі міста (залізничний вокзал), але втратили «контрольовано», завдаючи нових важких втрат російським підрозділам ВДВ.
2) Чи означає це більшу ймовірність українського контрнаступу? Чи будуть українці атакувати російські війська навколо Бахмута з флангів? А якщо ні, то де і коли відбудеться контрнаступ?
Ні, не означає. І я не маю ані найменшого поняття про час і місце контрнаступу (а якби й мав, то не ділився б своїми міркуваннями публічно).
Звичайно, солдатів у ЗСУ достатньо. Проте, навіть якщо більша частина 14-20-ти новостворених бригад (кількість визначаю за швидкими підрахунками) уже на даний момент готові воювати — тобто отримали спорядження і завершили навчання — цього не достатньо для розгортання наступу.
Памʼятаймо, що ЗСУ ніколи не бракувало людей. Станом на осінь минулого року українці перебували в процесі посилення кожної своєї бригади пʼятим і шостим батальйонами (зазвичай мотострілецькими). Від початку цього року ситуація змінилася, і тепер ЗСУ збільшує кількість бригад, зменшуючи їхній розмір до таких собі «посилених полків» (приблизно по 1200-2000 піхотинців, танкова рота плюс відносно невелика артилерійська група).
Тим часом ЗСУ критично не вистачає засобів радіоелектронної боротьби та систем ППО, артилерійських снарядів і важкої піхотної зброї (мінометів, автоматичних гранатометів, великокаліберних кулеметів). Цього всього замало навіть для захисту Бахмута. Ситуація залишається незмінною від самого початку війни (тобто мені доводиться знову і знову повторювати все те саме, що я завжди кажу ще від початку березня минулого року; тому, прошу, більше не питайте мене одне й те ж). Якщо навіть щось уже й змінилося, поки Київ і Захід колупалися в носі, система «путін» мала час адаптуватися (наприклад, росіяни почали випускати системи УМПК [універсальний модуль планування та корекції – керована бомба – ред.] з китайською електронікою).
Не схоже, щоб ситуація змінилася найближчим часом, бо Київ і НАТО запізно усвідомили, що війна не завершиться «до Різдва». Крім того, вони згаяли добрих пів року, обговорюючи «танки» та «F-16», замість того, щоб говорити про озброєння, котрого ЗСУ справді потребує: наприклад, тільки в січні Київ почав просити про негайні поставки піхотної зброї. Тому замість збільшити виробництво артилерійських снарядів іще навесні минулого року, це почали робити лише в минулі кілька місяців. І якщо наростити виробництво снарядів per se можна доволі швидко (якщо, звісно, буде політична воля і кошти), то вибухівку, якою їх наповнюють, виготовляти в більших кількостях не так просто. Тому збільшення виробництва зараз лише в процесі. Залежно від виробника, знадобиться від 6 до 12 місяців для виходу на необхідний рівень.
Це тим більше важливо, що завдяки теплій зимі російська артилерія повертається до високих показників своєї ефективності: «Орлани-10» знову піднімаються в небо, а значить «Мста-С», «Гіацинти» і «Ланцети» знову бʼють по українській артилерії — а також установках ППО. Крім того, російські ВКС використовують щораз більше бомб УМПК, про що я читав звіти два дні тому (за минулий тиждень такими й аналогічними ракетами били по Сумській області, під Авдіївкою, Оріховим і Гуляйполем у Запорізькій області й у Бериславі на півночі Херсонщини).
Земля волога і грузька — в таких умовах неможливо провести серйозний піхотний наступ. А судячи з того, яка погода цього року, ситуація не зміниться до середини травня
Тому попри всі панічні дописи в російських соцмережах (зі здогадами, де ж може відбутися контратака українців) і попри всі надто оптимістичні настрої (особливо в українських соцмережах, втім, хвилі доходять і до Вашингтона) — усі роздуми про український контрнаступ залишаються самими тільки мріями. І ще деякий час такими залишатимуться.
3) Що ви думаєте про «пентагонівський витік документів», про що так багато зараз говорять західні медіа?
«Нічого особливого». З Пентагону постійно «витікають» якісь документи. Тут, найперше, слід думати про політичні причини. Тобто, як правило, вони допускають «витік» якоїсь інформації, щоб вплинути на цивільних політиків. Але в цьому випадку, хтось так вчинив, аби набути більшої ваги. Це принципова відмінність.
Попри все це, я думаю, що вся подія доволі абсурдна – хоча цілком логічна, з огляду на ступінь політичної корупції, якою вражені всі інструменти державного контролю в США (що, насправді, постійно підважують «державність») – це коли всі нарікають на «жорстку й надмірну регламентованість» американських війська та секретних служб, але ті, водночас, надають будь-які «надзвичайно секретні» матеріали Національній гвардії. Особливо, як у тому випадку, наприклад, коли управління розвідки ВПС США звинувачувало пілота «Боїнга RC-135», ветерана, вже звільненого зі служби, в тому, що він скористався якимись документами, розсекреченими ще в 90-ті, а потім знову засекреченими, що дало можливість одному з чиновників управління вислужитися коштом звинувачення того офіцера.
Так… я відволікся. Але тому, що хочу обґрунтувати, як я бачу всю цю справу.
Питання от у чому: якого милого якийсь айтішник з Національної гвардії повинен взагалі мати доступ до матеріалів по Україні? Сумніваюся, що навіть ті, хто відповідає за відповідні рівні доступу, зможуть дати розбірливу відповідь, чому ці дані опинилися в руках (фактично) тінейджера, котрому забаглося вразити своїх молодших друзів.
Що ж до змісту матеріалів, які потрапили в обіг, то дивує хіба, як мало чиновники американських збройних сил та спецслужб знають (чи думають, що знають) про ЗСУ. Кажу так, бо більшість тієї «аналітики» можна дістати «з відкритих джерел», найперше, з соціальних медіа. Ну справді, вся ця інформація зрозуміла, якщо стежити за блогами типу Oryx чи аналізувати щоденні брифи Пентагону. Ясно, на це б пішло дофіга часу й тому вельми вдячний, що ви зекономили масу роботи на мою дупу, але запевняю: ці матеріали містять так мало «нового», такий мізер «серйозної аналітики», що це для мене, замалим, не шок – ну, й розчаровує теж – що в США так мало знають про ЗСУ.
Чому розчаровує? Та бо ми вже по горло ситі постійними наріканнями чиновників США, як вони не можуть довіряти українцям (бо там же багато зрадників, ага) і як українці не хочуть ділитися з ними своєю аналітикою… а тепер ми бачимо, що слабкою ланкою є якраз служби США і українська сторона цілком мала рацію, що не підкинула їм чогось насправді вартісного.
4.) Американці зі США — чи принаймні медіа зі США — знову нарікають на те, що росіяни глушать сигнал GPS в Україні, тому таке озброєння, як M142 HIMARS, M270 MLRS та авіабомби JDAM, стають менш ефективними?
«Великий сюрприз», чи не так? Ні, не так. Вже в 2000–2003 роках іракці успішно глушили сигнал GPS: хоча Пентагон брехав, що це неможливо. Не бачу нічого дивного в тому, що росіяни, — які дуже покладаються на засоби радіоелектронної боротьби принаймні відтоді, як вивчили операції Ізраїлю в Лівані 1982 року, — роблять те саме у 2023 році. Та ще й якщо їм дали час, щоб пристосуватися до місцевих особливостей та розробити потрібні засоби електронної протидії, а саме це відбувалося протягом минулих 7-8 місяців.
***
Дозволю собі завершити таким-от «зверненням» до всіх, хто (досі) вважає, що війна в Україні — це щось на зразок «(священної) війни (путіна) проти глобалізму».
Доки переважна більшість Заходу постійно нарікає на нестачу кваліфікованої робочої сили, але майже нічого не робить, щоб вирішити цю проблему (власне: багато західних урядів затято цю проблему роздмухують), проте щосили сподівається на те, що у росіян от-от розвалиться необхідне співвідношення військової та робочої сили, путінська система, здається, старанно працює над тим, аби розв’язати цю проблему в рф.
Зокрема, москва і Нью-Делі ведуть перемовини щодо залучення індійських працівників до роботи в росії, щоб скоротити нестачу російської робочої сили. Судячи з того, що я чув, росіяни прагнуть уникнути надмірної залежності від китайської робочої сили та технологій: відповідно, вони шукають співпраці з Індією у сферах будівництва інфраструктури, торгівлі тощо. Ходять чутки, що москва налаштована рішуче і навіть готова запропонувати спеціальну угоду щодо соціального забезпечення індійської діаспори, яка утвориться внаслідок такої співпраці…
Звичайно, можна сумніватися щодо того, чи справді путінська система дозволить тисячам індійців приїхати до росії та керувати великими частинами виробництва та інфраструктури. Завдяки путіну росіяни сягнули небачених рівнів шовінізму і расизму. Та справа в іншому: є дуже багато добре освіченої, але безробітної індійської молоді; населення Індії переважно підтримує росію в цій війні, тож не сумнівайтеся, що багато з них готові до переїзду.
У всьому цьому абсурдним видається тільки одне: «глобалізм» розпочався принаймні тоді, коли мешканці Хеврона побудували дорогу до Джаніна, щоб було простіше продавати свої вироби, щонайменше 11000 (а хтось каже, що й 14000) років тому. Мабуть, час нарешті зрозуміти, що ці процеси неможливо зупинити тільки тому, що комусь не подобається вплив корупції на наші суспільства, а комусь — люди з іншим відтінком шкіри, іншими статками чи іншим віросповіданням: потрібно боротися з корупцією, а не мріяти про якусь «війну з глобалізмом».
Переклад: Микола Ковальчук, Ростислав Семків, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
Джерело тут
