«Я не вірю в завтра, але, можливо, повірю в післязавтра», — писав Джозеф Рот. У що я вірю? Ні завтра, ні післязавтра — можливо, в poscrà o pescridde, як, здається, говорять по-апулійськи «день, наступний післязавтра». Але насправді я швидше вірю в nustérze (позавчора) або вчорашній день. Саме знання та розуміння минулого не вистачає сьогодні, і не лише молодому поколінню.
Але, можливо, не вистачає часу, у всіх його екстазах і формах, тому що майбутнє, що їх поглинуло, порожнє і в нього вже ніхто не вірить, а теперішнє за визначенням нежиттєздатне. Однак час, який нам потрібний, не є нічим із перерахованого: це aion або еон, якого древні зображали у вигляді юнака з крилами на ногах, що ширяє на колесі, якого можна схопити тільки за чубчик на його голові – шанс – і, якщо впустиш його , то пропадеш назавжди.
Aion – це колір часу, час життя, і, як говорить мексиканське прислів’я, це особливий час ніколи не минає, ay mas tiempo que vida – можливо, тому, що цей час і життя – те саме. Це час, який неможливо порахувати, який можна висловити лише прислівниками і ніколи цифрами: тепер, вже, завжди, зараз, скоро, пізно, ще, ніколи, poscrà…
Проблема в тому, що нас уже немає в живих, і шанс якраз і полягає в тому, щоб знову стати живим (або “ожити”, як то кажуть), повернути час назад, неважливо як і коли, якщо не сьогодні, і не вчора, то тоді в poscrà.
Навколо нас одні мумії, трупи, які претендують на керівництво власною ексгумацією, і мучать нас указами та новинами, щоб змусити брати участь у їхній зловісній церемонії. Саме з цими муміями нам доведеться розлучитися, тільки якщо ми покинемо, то можливо, nustérze або poscrà, що крилатий юнак із чубом на голові вийде до нас – і цього разу, ні, ми не проґавимо його.
Переклад – Антон ДАЛМОН
Джерело тут
