В оцінюванні маршу з нагоди річниці створення дивізії СС “Галичина”, що вперше пройшов у Києві 28 квітня, більшість коментаторів, як мені здається, робить помилку, змішуючи в одну купу історичні, морально-політичні та юридичні аспекти. Мені, однак, для адекватного розуміння акції та її наслідків вбачається правильним ці аспекти розрізняти.
Подія спричинила безліч доволі однотипних коментарів у ЗМІ та соцмережах. З одного боку, навіть якщо не брати до уваги пропаганду самих організаторів, дивовижна кількість коментаторів закликала з розумінням поставитися до мотивів добровольців, які записувалися в дивізію. Основним аргументом у таких закликах була апеляція до історичного контексту та імпліцитна настанова на оцінювання гітлерівського режиму як щонайменше не жахливішого (принаймні для етнічних українців), ніж сталінського. Хоча в багатьох подібних висловлюваннях історики прямо не схвалювали глорифікації бійців української дивізії СС, саме їхні аргументи використовували в публічній риториці організатори акції. Зокрема, й постфактум, як, наприклад, лідер праворадикальної організації “С14” Євген Карась.
З іншого ж боку, на очевидну недоречність публічної глорифікації есесівського формування звернули увагу такі різні люди, як Володимир В’ятрович та Георгій Касьянов (сама назва колонки останнього “Твою дивізію!” видається мені ідеальною короткою реакцією на звістку щодо проведення маршу). Не повторюватиму аргументації цих істориків: вона є очевидною.
Українські добровольці присягали Гітлеру і вступали до збройних сил країни-окупанта, а точніше, не просто в армію, а до військ СС. Якщо в деяких з них ще була ілюзія примарної перспективи легітимації майбутньої української державності через активну участь у війні як самостійної одиниці, то для нас сьогодні безглуздість цієї помилки є очевидною.
Зроблю акцент ще на одному моменті. Війська СС, згідно з рішенням Нюрнберзького трибуналу, є невіддільною частиною самої СС – організації, визнаної злочинною. Змушений повторити цю банальність тільки тому, що прихильники моральної реабілітації дивізії апелюють до висновків “комісії Дюшена” і , оскаржують участь бійців дивізії у військових злочинах або навіть прямо брешуть, стверджуючи, що Нюрнберзький трибунал не визнавав дивізії злочинною організацією.
Якою б не була мотивація самих добровольців, які б аргументи не знаходили апологети дивізії, з історичного погляду питання взагалі не існує. 14-та добровольча гренадерська дивізія СС “Галичина” в перспективі Нюрнберга – така ж злочинна організація, як і СС загалом. Прославлення колишніх членів військ СС однозначно засуджує і ООН. Характерно, що приховане розуміння цього продемонстрували організатори маршу, які послідовно сором’язливо упускали літери “СС” у назві дивізії в публічній агітації (подія відбулася під назвою “Марш вишиванок на честь створення дивізії “Галичина”).
Політична оцінка події також видається очевидною. Організатори та учасники маршу продемонстрували в чистому вигляді інтенцію до того самого “перегляду підсумків Другої світової війни”, в якому Україну постійно звинувачує Кремль. Іміджу нашої країни та нашого суспільства завдано серйозної шкоди. Публічні засудження з боку посольств і численні публікації у світових ЗМІ тому підтвердження.
Крім самого факту проведення такого заходу багато спостерігачів звертали увагу на мовчання влади, яке інтерпретували як потурання. Те, що першим з українських державних органів із засудженням ходи виступило Міністерство закордонних справ, по-своєму зрозуміле: саме там швидше за всіх збагнули, якої шкоди міжнародній репутації країни завдано. Дещо запізніла політична оцінка, яка пролунала з Офісу президента ввечері 30 квітня, була не тільки абсолютно доречна, але й необхідна і з політичного, і з морального погляду.
Однак Володимир Зеленський не обмежився політичним засудженням. Він закликав Національну поліцію та МВС “встановити всі обставини події та притягнути до відповідальності всіх винних у порушенні закону”. Після заяви президента поліція, яка два дні не мала жодних претензій до організаторів та учасників маршу, поспішила взяти під козирок. Уже першотравневого ранку правоохоронці повідомили про відкриття кримінального провадження за ч. 1 ст. 436-1 Кримінального кодексу (“Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів”).
Поліцейські також відзвітували про складання адміністративного протоколу на учасника маршу, який нібито використав “заборонене нацистське вітання” (та кваліфікувала це діяння як дрібне хуліганство). І ось це мені вже вбачається проблематичним.
Наскільки можна встановити, йдеться про чоловіка, який витягав праву руку в жесті, що дійсно нагадує нацистський салют. Фотографії цього учасника події широко розійшлися в інтернеті та, зрозуміло, спричинили бурхливу реакцію. Однак, якщо збоку жест дійсно не відрізнявся від “зіги”, ба більше: я впевнений, що чоловік мав на увазі цю очевидну алюзію, з іншого ракурсу видно, що його долоня не розкрита – пальцями він зображав свободівський “тризуб”.
Іншими словами, поспішаючи догодити президенту і хоч когось хоч якось покарати, нехай і за “хуліганство”, поліція відверто дезінформувала громадськість. “Нацистського вітання” не було. Та й навіть якби було – вітчизняне законодавство не знає такої реалії, як “заборонене вітання”.
Неочевидними мені здаються і перспективи розпочатого кримінального провадження. Попри широке визначення поняття “пропаганда”, винесене в заголовок, власне формулювання ч. 1 ст. 436-1 передбачає відповідальність тільки за виготовлення, поширення і використання символів комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарного режимів, а також виконання гімнів (тільки щодо радянських). Можливо, я щось і пропустив, хоча старанно переглянув відеозаписи ходи, проте жодної забороненої нацистської символіки на марші я не помітив. Вважаю, не варто надто докладно пояснювати, що сама емблема дивізії такою не є: про це останніми днями сказано вже багато разів. Іншими словами, складу злочину, передбаченого цією статтею, в діях організаторів я не бачу.
Звичайно, на моє переконання, у цього кримінального провадження мало шансів дійти до суду, всупереч упевненості президента в тому, що “правоохоронці мають усі можливості” для “притягнення до відповідальності всіх винних у порушенні закону”. Однак сам факт готовності Національної поліції імітувати активність після вигуку з Банкової насторожує.
Характерно, що куди очевидніше порушення карантинних норм поліція проігнорувала. Нагадаю, що саме це формулювання використовували правоохоронці для зриву чомусь “незручної” для них антифашистської акції 19 січня, яка зібрала в десятки разів менше учасників, ніж марш 28 квітня.
На жаль чи на щастя, не все нерозумне, аморальне та шкідливе є незаконним. Однозначне моральне і політичне засудження подібних акцій видається мені адекватнішою реакцією, ніж кримінальний та адміністративний тиск на сумнівних юридичних підставах. Правовий нігілізм влади та готовність правоохоронних органів виконувати побажання Офісу президента потенційно є серйознішою проблемою, ніж кілька сотень сором’язливих шанувальників СС.
Автор: В’ячеслав Ліхачов, керівник Групи моніторингу прав національних меншин, дослідник ультраправих рухів в Україні
