Усі загиблі на Донбасі 2020 року: Задаймо їхні імена й обличчя

За підрахунками сайту “Новинарня“, у 2020 році внаслідок бойових дій у зоні загинули 56 українських воїнів (55 чоловіків і одна жінка, Клавдія Ситник) – від обстрілів, підривів на мінах, на позиціях і під час бойових виходів.

Найбільше полеглих на фронті цього року було в березні – 12. У серпні й грудні обійшлося без бойових втрат.

Видання “Новинарня” розказує про загибліх героїв російсько-української війни і закликає: наш обов’язок – пам’ятати ваші імена й обличчя, шанувати вашу жертву. Помститися й перемогти.

Старший солдат, водій-санітар медичної роти 130-го окремого розвідувального батальйону Сергій Дичек народився 20 липня 1972 року у Волочиську Хмельницької області. Закінчив профтехучилище. Працював шофером у колгоспі, бригадиром тракторної бригади.

А коли почалася російсько-українська війна – пішов у військо, служити за контрактом.

У 130 орб 47-річний боєць воював з весни 2015 року.

“Сергій Олександрович був досвідченим військовослужбовцем, одним із найкращих водіїв батальйону. Його бойовий досвід, професійні якості та надійний стан автомобільної техніки не раз ставали у пригоді під час виконання бойових завдань розвідниками. До його мудрих порад прислухались товариші по службі”, – розповів командир підрозділу Олександр Р.

5 січня близько 13:00 в районі хутора Вільний (Золоте-4) вантажний автомобіль ГАЗ-66, у якому перебували українські військовослужбовці, підірвався на невідомому вибуховому пристрої – ймовірно, протитанковій міні ТМ-62. Сергій Дичек загинув одразу, ще двоє воїнів дістали поранення, один із них – тяжкі. За даними пресцентру ООС, підрозділ “здійснював заходи логістичного забезпечення”.

Поховали Сергія в селі Богданівка Волочиського району, де мешкає його сім’я.

Залишилися дружина, двоє синів, дочка від першого шлюбу, брат, сестра та старенька мати.

“Холодноярівець” Сергій Рацун також походив із Хмельниччини, як і його тезко Дичек. І також загинув 5 січня…

Він народився 28 жовтня 1976 року в селі Москвитянівка Полонського району, мешкав у місті Славута. Закінчив Грицівське профтехучилище №38, здобувши фах тракториста. Працював у місцевому фермерському господарстві.

Відслуживши строкову службу в 95-й окремій аеромобільній бригаді, влаштувався на роботу на Славутський завод “Будфарфор”.

У 2014-му Сергія мобілізували. На цей раз він потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, у складі якої, зокрема, брав участь у боях під Дебальцевим. Особливо відзначився в бою біля Санжарівки (за висоту 307,9 м).

Після демобілізації у 2015 році чоловік певний час побув із родиною, але довго залишатися осторонь бойових дій не зміг. І у травні 2016-го підписав контракт на службу в ЗСУ, який неодноразово продовжував – тепер уже в складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Старший солдат, механік-водій БМП.

Разом із 93 омбр Сергій Рацун брав участь у боях в районі Кримського, Новотроїцького та Авдіївки. У 2019-му в складі підрозділу піхотинців бригади відзначився на міжнародних навчаннях Combined Resolve у Німеччині.

Побратими розповідають про нього як одного з найкращих і найдосвідченіших механіків-водіїв, про якого “всі знали, що він ніколи не підведе”.

“Був у нас випадок – евакуація поламаної техніки. Противник це помітив і почав обстріли керованими ракетами та з крупнокаліберного кулемета. Тоді Сергій з товаришем викликали вогонь на себе, почали вести вогонь по противнику, який усю увагу перекинув на них. Таким чином, вони дали можливість вивезти поламану техніку”, – пригадує головний сержант взводу Роман Сінькевич.

А ще Сергій був дуже товариським – веселим, жартівливим, завжди сповненим оптимізму… І дуже пишався донькою Софійкою, фото якої стояло на заставці його смартфона.

Життя досвідченого воїна обірвалося 5 січня близько 21:05 на бойовій позиції неподалік села Кримське Новоайдарівського району Луганщини: ворожий снайпер з боку окупованого Жолобка поцілив Сергію в голову.

“Два місяці тому він мені обіцяв, що весною звільниться і більше [на війну] не поїде. Ще вчора у мене було два батька, а сьогодні – жодного…” – розповів пасинок загиблого Олексій, який також має статус учасника бойових дій. Напередодні він поховав і біологічного тата… Ледве стримуючи сльози, хлопець пообіцяв, що тепер повернеться на війну, помститися за смерть вітчима.

Поховали Сергія Рацуна на Новому кладовищі Славути.

Залишилися дочка, пасинок, мати і брати.

Миколі було лише 23. Він народився 26 липня 1996 року в селі Цибулівка Великомихайлівського району Одеської області. І хоча більшу частину життя прожив на Київщині, в Іванівці, після 9 класів школи на деякий час повернувся на Одещину, де у професійному аграрному ліцеї здобув фах тракториста-механіка.

У травні 2017 року юнак підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат, служив у 28-й окремій механізованій бригаді ім. Лицарів Зимового походу – спершу на посаді сапера-розвідника, а потім – старшого стрільця.

У Колі Довженка були великі плани на життя. Він кохав свою дівчину, яка нещодавно народила йому доньку (за інформацією із соцмереж, дівчинці п’ять місяців), пара планувала побратися…

Не судилося. 9 січня близько 23:00 у районі Красногорівки на Донеччині, де виконує завдання 28 омбр, російсько-терористичні війська обстріляли позиції ЗСУ зі стрілецької зброї. Тяжко пораненого, Миколу встигли доправити до лікарні. Проте за кілька годин, уже 10 січня, хлопець помер.

Поховали його в Цибулівці.

Залишилися цивільна дружина, донька, батько, брат і сестра.

Старший солдат, старший стрілець механізованого відділення мехбатальйону 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка Олексій Кучкін загинув через місяць після свого весілля. У грудні 2019 року, під час відпустки, він одружився зі своєю коханою, з якою разом виховував її маленького сина від першого шлюбу. Взявши прізвище дружини, 24-річний боєць став Василевським.

Олексій народився 22 березня 1995 року в селі Первухинка Богодухівського району Харківської області. Мешкав у селищі Карнаухівка, яке входить до складу міста Кам’янське Дніпропетровської області, працював зварювальником.

У травні 2016 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Спершу служив у 133-му окремому батальйоні охорони і обслуговування ОК “Схід”, а у 2019-му перевівся до 92 омбр.

“Найвідповідальніша людина за час несення служби. Дуже трудолюбивий був”, – каже побратим загиблого Ростислав Копайло.

За словами товаришів по службі, Олексій мріяв стати офіцером. Не встиг.

15 січня близько 15-ї години під час чергування на ВОП у промзоні Авдіївки ворожий снайпер влучив молодому воїнові просто в обличчя. Олексія госпіталізували, але врятувати його життя медикам не вдалося.

Поховали Олексія Кучкіна (Василевського) на Алеї Слави військового цвинтаря Соцміста у Кам’янському.

Залишилися дружина, син, мати і брат.

Старший солдат Ігор Хімічук народився 7 червня 1990 року в місті Чуднів на Житомирщині.

З початку 2015-го і до кінця 2016 року проходив службу в батальйоні оперативного призначення Нацгвардії імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Потім підписав контракт із ЗСУ, служив на посаді водія відділення забезпечення Чуднівського РВК. Звідти був відряджений до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, на передову.

Ігор загинув 16 січня о 14:03 поблизу села Новозванівка Попаснянського району. З боку окупованого селища Калинове в нього поцілив снайпер.

Поховали бійця у Чуднові.

Залишилися дружина, син, мати і сестри.

Валерій народився 27 жовтня 1987 року в Латвії, де після служби в армії одружився й залишився його батько. Втім, після розлучення з дружиною Василь Закусило вирішив повернутися на Батьківщину, в село Гуничі Овруцького району Житомирської області, і забрав собою і сина (мати хлопця, за даними місцевої влади Житомирщини, досі мешкає у Латвії).

Закінчивши Житомирський агротехнічний коледж, Валерій відслужив строкову службу в морській піхоті. А потім переїхав до Білої Церкви та пішов служити за контрактом у місцеву 72-гу бригаду ЗСУ (старший солдат, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки).

Загинув 18 січня в Попаснянському районі Луганської області від кульового поранення в голову під час ворожого обстрілу. За деякими свідченнями, в нього поцілив снайпер.

Поховали бійця в Білій Церкві, де живе його сім’я, на Алеї слави кладовища “Сухий Яр”.

Залишилися дружина, дві донечки, батько (мешкає в Гуничах) та мати (в Латвії).

На Різдво молодший сержант Олександр Слободанюк відзначив 48-річчя: він народився 7 січня 1972 року на Одещині, в сім’ї військових. Потім разом із батьками мешкав у місті Первомайськ Миколаївської області.

Після школи закінчив Одеський університет внутрішніх справ і пішов працювати слідчим – спершу в місті Саврань на Одещині, а згодом – у Києві. В органах внутрішніх справ мав офіцерське звання.

У російсько-українській війні Олександр брав участь ледве не з перших її днів. Спершу служив у прикордонних військах, у 2015-2016 роках – у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Згодом підписав контракт із 72 обмр. Зокрема, воював у Гранітному.

На Водохреще, 19 січня, збройні формування РФ атакували позиції ЗСУ із заборонених Мінськими домовленостями артилерійських систем калібру 122 мм та 120-мм мінометів, станкових протитанкових гранатометів, великокаліберних кулеметів та іншої стрілецької зброї. Найбільше обстрілів дісталося Попаснянському району Луганщини, де виконує бойові завдання 72-га бригада.

Під час одного з таких обстрілів Олександр Слободанюк отримав поранення, але евакуювати з позиції його не встигли – наступною в чоловіка влучила снайперська куля…

Поховали воїна у Первомайську.

Залишилося двоє дітей, батьки та сестра.

Василь Муха народився 6 квітня 1988 року в селі Піски-Радьківські Борівського району на Харківщині.

На той час, коли на сході України почалася війна, він саме працював будівельником на Півночі Росії, непогано заробляв. Проте залишатися на прибуткових заробітках у країні, яка розгорнула воєнну агресію проти його Батьківщини, Муха не зміг. Повернувшись в Україну, Василь пішов у військкомат, щоб записатися в добровольці. І це при тому, що строкової служби в армії він не проходив.

Починав службу в 92 омбр. Спершу був розвідником, потім опанував ще й саперну справу. Про те, як воював біля Катеринівки, під Мар’їнкою тощо, молодший сержант Муха не без гумору розповідав газеті “Сільські вісті“.

Він кілька разів продовжував контракт. Востаннє – в січні 2019 року. Командир відділення – командир машини 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.

“Василь був дуже доброю та щирою людиною, любив життя. До кінця контракту йому залишалося 10 діб”, – написав у фейсбуці харківський волонтер Борис Редін.

Як розповів військовий комісар Харківської області Юрій Калгушкін, свій останній бій Василь Муха прийняв у районі селища Опитне Ясинуватського району 20 січня близько 19:45, відкривши під час ворожого обстрілу вогонь у відповідь з кулемета. У нього влучило три кулі, одна з них – зі снайперської зброї. Вона й стала смертельною.

Поховали бійця в рідному селі Піски-Радьківські.

Із рідних у Василя залишився тільки батько.

Микола назавжди залишився 22-річним.

Старший солдат, військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сорочук народився 23 травня 1997 року в селі Чорниж Маневицького району на Волині. З 2000-го мешкав у селі Лище під Луцьком.

Закінчивши профтехучилище, здобув професію електрозварника… і підписав трирічний контракт на службу в Збройних силах. Брав участь у бойових діях поблизу Попасної, Новозванівки, Красногорівки, Мар’їнки, Новотроїцького. На війні втратив найкращого друга і бойового товариша, Ростислава Доброшинського (загинув 01.08.17 біля Новозванівки).

“Минулого року я побачила Колю під час зустрічі випускників. І не впізнала у цьому розумному, виваженому, зрілому чоловікові того хлопчика зі школи, – розповіла інформагенції “Волинські новини” однокласниця бійця Наталія Гаврилюк. – Він дуже змінився. Він став чоловіком. Спокійним, розумним, начитаним, більш обізнаним…”.

За словами однокласниці, якщо у школі Микола був “таким собі веселуном з відмінним почуттям гумору”, то після кількох років на війні вразив її зрілістю поглядів на життя.

Після повернення з фронту Микола певний час працював на підприємстві “Модерн-Експо”, вступив на заочне навчання в Академію рекреаційних технологій і права, на факультет правознавства. Але 16.12.2019 вдруге уклав контракт на військову службу.

На фронті Сорочук познайомився з коханням усього свого життя – парамедиком батальйону “Госпітальєри” Яною Чорногуз.

“Якось я зайшла на кухню, де він вчив молодшого побратима розбирати автомат Калашникова, і спостерігала за цим. Він мав золоті руки, вправно розбирав зброю. Ми почали говорити, хто чого прийшов на війну. Я казала, що мені не вдалося потрапити у 2014-му, тому я хочу бути тут зараз. Що мені подобається бути поруч з такими, як вони, справжніми, захищати нашу країну, бути живою стіною. На що Микола мені сказав:

«ЗНАЄШ, КРАЩЕ ОДИН РІК НАСТУПАЛЬНОЇ ВІЙНИ, В ЯКІЙ ЗАГИНЕ БАГАТО ЛЮДЕЙ, АНІЖ ДЕСЯТЬ РОКІВ ТАКОЇ ВІЙНИ, ЯК ОЦЯ, ВІД ЯКОЇ УСІ БОЖЕВОЛІЮТЬ. КРАЩЕ ХАЙ СИН ПРИЙДЕ НА МОГИЛУ ДО БАТЬКА, АНІЖ ДО НЬОГО В ДУРДОМ».

Оцієї миті, коли він це сказав, я зрозуміла, що це чоловік, якого я любитиму”, – розповіла Яна історію їхнього знайомства вже на похороні коханого.

Микола Сорочук загинув 22 січня в районі Водяного Волноваського району на Донеччині. Під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї життя бійця обірвала куля – ймовірно, снайпера.

Поховали воїна на Алеї почесних поховань міського цвинтаря Луцька.

Залишилися мати і сестра.

Євген не дожив до свого 42-річчя всього один день.

Він народився 27 січня 1978 року в селі Ліски Кілійського району Одеської області. Мешкав у Кілії.

Працював трактористом, водієм.

Тож коли у серпні 2019-го пішов на службу за контрактом, цілком логічно отримав посаду старшого механіка-водія 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

26 січня о 7:15 поблизу міста Красногорівка бойову машину з українськими бійцями обстріляли з СПГ-9 з боку окупованої Старомихайлівки. Від уламкового поранення в голову солдат Щуренко загинув миттєво.

Поховали Євгена в Кілії.

Залишилися дружина, син-військовослужбовець (проходить “строчку”), мати, брат і сестра.

Антон Хоба народився 5 листопада 1992 року в місті Шостка Сумської області.

Закінчив Шосткинський профліцей, отримав фах апаратника технологічної продукції. Працював на фірмі “Стандарт-2002”, потім – на заводі “Імпульс”.

А коли на сході спалахнула війна, пішов добровольцем на фронт. Підписавши контракт із ЗСУ, потрапив у 91-й окремий полк оперативного забезпечення: спершу на посаду сапера, згодом став командиром інженерно-саперного відділення.

Воював під Дебальцевим, а в грудні 2014-го разом із групою добровольців полку виїхав на захист Донецького аеропорту. У 2016-2017 роках виконував бойові завдання на Світлодарській дузі в складі 1-го механізованого батальйону 53 омбр.

Про ті часи Антон докладно розповів 2018 року в телепроєкті “Хоробрі серця”.

Повернувшись із фронту по завершенні контракту, він активно брав участь у ГО “Братерство”, займався патріотичним вихованням молоді, зокрема в патріотичному таборі “Лицар честі ім. Івана Євдокименка”.

А у 2018-му знову пішов у військо на контракт. На цей раз старший сержант Хоба опинився у 13-му окремому мотопіхотному батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади (командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперного відділення).

26 січня в районі селища Північне Донецької області “кіборг” Хоба підірвався на міні-пастці. Ушкодження, отримані внаслідок мінно-вибухової травми, виявилися несумісними з життям…

Поховали бійця на Алеї Слави у Шостці.

Залишилися батьки і брат.

Клавдія Король (чоловікове прізвище Ситник вона взяла, коли вийшла заміж) народилася 24 лютого 1986 року в селищі Зачепилівка Харківської області.

Земляки відгукуються про дівчину дуже тепло. “Дуже трудолюбива була, завжди допомагала батькам – ще починаючи зі школи. Оскільки в них дома ситуація складна – сестричка інвалід. Душа в Клави була наскільки добра… Мабуть, домашня обстановка теж вплинула на формування характеру цієї дівчинки”, – згадує перша вчителька Клавдії Валентина Сухорукова.

Чи не з першого класу Клава мріяла стати медиком. Але на лікаря вступити не вдалося, тому закінчила тільки медучилище (Красноградський медичний коледж), здобувши фах фельдшера. Проходила практику на швидкій допомозі, потім працювала медсестрою в лікарні.

Із чоловіком стосунки не склалися, тож сама виховувала донечку.

“Бойова була дівчина, “рубаха-парень”. Добрячка”, – розповіла “Новинарні” колишня сусідка й однокласниця загиблої по Зачепилівці Інна Бех (Сорочинська).

За її словами, з районної лікарні пішли в АТО добровольцями кілька лікарів і одна медсестра – Клавдія. Потім подруга вирішила залишитися у війську вже за контрактом.

“Вона досить активна та бідова, тому й не боялася. Хотіла мамі допомогти, надсилала їй гроші. Вдома складна ситуація: сестра з інвалідністю, батько дуже хворий…” – пояснює Інна.

Трирічний контракт на службу в ЗСУ Клавдія Ситник підписала в лютому 2017-го. Спершу проходила службу в 54-й окремій механізованій бригаді, потім перейшла до 93 омбр “Холодний Яр”.

Сержант, старший бойовий медик механізованої роти.

І “цивільні” друзі, й товариші по службі одностайно згадують Клаву як усміхнену, життєрадісну, оптимістичну людину, завжди готову прийти на допомогу й підтримати.

Сержант Ситник загинула 1 лютого близько 13:30 поблизу смт Новотошківське Попаснянського району. Їй залишалося трохи більше трьох тижнів до 34-річчя і… лише десять днів до завершення контракту. Уже в середині лютого жінка збиралася демобілізуватись – заради доньки, яка дуже сумувала за мамою й просила її швидше повернутися до цивільного життя.

Як пригадують товариші по службі, бою як такого під Новотошківкою того дня й не було. Але вибух ворожої гранати перебив опору маскувальної сітки на українській позиції, і коли опорник ЗСУ відкрився бойовикам, вони вчинили обстріл.

Клавдія Ситник, яка саме доставляла медикаменти на позиції, не встигла добігти до входу в бліндаж лише близько метра, коли отримала поранення: осколкові – в руку й ногу, кулю калібру 7,62 – у район грудної клітки, на міліметр вище від пластини в бронежилеті.

Побратими кинулися надавати пораненій першу допомогу, але вона померла на ношах для евакуації.

“Спершу вони стояли в спокійнішому районі, а за два місяці до завершення контракту їх перевели в інше місце. Напередодні вона відчувала, що не виживе там, говорила своїй мамі, що це справжнє пекло…” – переповідає почуте про бої “холодноярців” у Попаснянському районі однокласниця Інна Бех.

Поховали Клавдію Ситник в рідному смт Зачепилівка.

Залишилися батьки, сестра та дочка 2008 року народження.

Навесні 2014 року, коли Росія незаконно анексувала Крим і розгорнула агресію проти України на Донбасі, Максим Хітайлов іще ходив до школи. Займався спортом, дуже добре вчився – у 2013-му навіть став переможцем конкурсу Міністерства освіти “Кришталева сова”.

“Золота дитина, дитина-сонце. Якби він пішов у 10-11-й класи, то міг би закінчити школу якщо не із золотою, то зі срібною медаллю точно. У нього був математичний склад розуму, найкращі оцінки з математики”, – розповіла заступниця директора Вирішальненської школи з виховної роботи Тетяна Козачко.

“А ще він був дуже активним у самодіяльності. Взагалі цей клас був дуже творчим. От була в них щедрувальна група на Василя, Максим дуже майстерно грав там Бабу Ягу. Взагалі, брав участь скрізь: треба було співати – співав, потрібно було серйозний захід підготувати – він і там, треба було перевдягтися в якогось героя – ніколи не відмовлявся”, – згадує вчителька.

Максим народився 7 жовтня 1997 року у Великій Знам’янці Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, але з самого дитинства мешкав у селі Вирішальне Лохвицького району на Полтавщині.

У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. Гоголя за спеціальністю “Виготовлення тугоплавких неметалевих і силікатних матеріалів і виробів”, після чого продовжив навчання на будівельному факультеті НУ “Полтавська політехніка” (“Будівництво та цивільна інженерія”).

А в квітні 2019-го вступив до ЗСУ на військову службу за контрактом. Солдат, гранатометник мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців.

Побратими розповідають про Хитайлова, який через своє прізвище отримав позивний “Хітмен”, що він був веселим, добрим, ніколи не розкисав.

“Він був позитивним хлопцем. Усім допомагав, виконував накази. Був мужнім воїном, захищав Україну заради мами і брата. Прагнув до своєї мрії – хотів купити машину. А крім того, постійно допомагав родині”, – розповів журналістам на похороні Хітмена 20-річний Микола, який служив разом із Максимом вісім місяців, починаючи з навчального центру “Десна”.

22-річний Максим Хітайлов загинув у бою за сумнозвісний спостережний пункт “Баня” на Луганщині, на схід Золотого, 18 лютого, коли російсько-окупаційні війська посунули в масований наступ. Білоцерківська бригада зайняла цей “спостережник” у “сірій зоні” в Попаснянському районі кількома місяцями раніше.

Під час спроби прориву бойовики завдали масованих артилерійських ударів по тимчасовому СП перед краєм опорного пункту, на якому перебував Максим.

“Одночасно із завданням ураження та під його прикриттям штурмові групи окупантів висунулись до спостережного посту у “сіру зону”. Серед наших воїнів троє отримали поранення, ще двоє – контузію. Щоб дати можливість врятувати поранених і травмованих вояків, гранатометник Хітайлов залишився біля зруйнованого спостережного посту та стримував наземну атаку штормових груп противника”, – розповіли у пресслужбі ООС.

Прикриваючи побратимів, Хітмен був убитий кулею ворожого снайпера в голову. Його тіло залишилося в “сірій зоні”.

Бойовики запросили “режим тиші”, щоб забрати своїх численних убитих і поранених, і разом із ними вивезли на окуповану територію й Максима.

Уранці 20 лютого його тіло було передане українській стороні на мосту в районі міста Щастя.

Після прощання на центральній площі Полтави бійця поховали у Вирішальному.

У Максима залишилися мати і брат.

А спостережник “Баня” 72-га бригада артилерійськими ударами у відповідь зрівняла з землею. Ворогу він так і не дістався.

Дмитро Гринь народився 15 липня 1992 року в місті Шостка Сумської області. Закінчив місцеве вище професійне училище №19, працював будівельником.

Як розповідають вчителі та знайомі, Дмитро був дуже відповідальним і працьовитим. Захоплювався карате та, як і всі хлопчаки, футболом. Але найбільшою його пристрастю було малювання, яке солдат Гринь не полишав навіть на фронті.

На службу в ЗСУ він був призваний у вересні 2014 року. А з січня 2019-го служив уже за контрактом.

Старший солдат, старший водій мотопіхотного відділення 13-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Уже в армії у Дмитра з’явилося ще одне велике захоплення – військова техніка.

“Я відчуваю, що потрібен там, і там я – на своєму місці”, – зізнався якось хлопець своїй сестрі.

26 лютого під час виконання бойових завдань поблизу Майорська, на Горлівському напрямку (Донецька область), Дмитро Гринь отримав множинні осколкові поранення, підірвавшись на невстановленому вибуховому пристрої. Його встигли евакуювати до лікарні, але того ж дня боєць помер.

“Якщо я загину на війні, то я загину заради своєї родини», – передають побратими слова 27-річного воїна.

Поховали Гриня на цвинтарі Шостки – поруч із його найкращим другом дитинства Антоном Хобою, який за місяць до того загинув на тій же ділянці фронту, що й Дмитро.

Залишилися батьки, бабуся, сестра і брат.

Головний сержант взводу 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” Володимир Федченко захищав від окупанта свою малу батьківщину: він народився 5 травня 1973 року в селі Нещеретове Білокуракинського Луганської області. Здобув середню професійно-технічну освіту.

У 93 омбр прийшов у грудні 2016 року, але досвід участі в бойових діях мав і раніше. Обороняв Старогнатівку та Авдіївку.

“Це була людина, на якій трималася рота, опора роти. Він був досвідчений, три з половиною роки у нашому підрозділі. Командири йому довіряли. Дуже хороший дядько. Він був за людей, завжди тягнув за своїх”, – згадують Феда товариші по зброї.

Володимир загинув на рідній Луганщині, поблизу Новотошківського (Попаснянський район). 27 лютого близько 16:40 в голову головному сержанту поцілив ворожий снайпер, який діяв під прикриттям обстрілу зі стрілецької зброї. Куля прилетіла в той момент, коли Фед надавав допомогу пораненому побратиму…

Поховали 46-річного бійця в рідному Нещеретовому.

Залишилися дружина і четверо дітей: доросла донька й троє синів, двоє з яких ще вчаться у школі, а третій – студент.

Сергій Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював спершу на меткомбінаті “Азовсталь”, потім – у Маріупольському порту, механіком перевантажувальних машин (начальником зміни).

Колеги розповідають про Сергія як професійного, зібраного й поміркованого чоловіка. Він був ерудованою людиною, цікавився всім новим – передусім інноваційними технологіями. І хоча захоплювався спортом та єдиноборствами, усі конфлікти розв’язував мирним шляхом. Мабуть, завдяки цим умінням та громадській активності й очолив на своєму підприємстві профспілку.

“Він усім допомагав, був добрим, можна сказати, прагнув до гармонії. Щоб якусь “підлянку” кому-небудь зробити – це взагалі не про нього. Навіть коли був молодий, то з нього і в житті, і в роботі брали приклад багато старших людей», – розповів маріупольському сайту 0629 знайомий Сергія, Віктор Мізенков, який працював разом із ним у порту, а потім також пішов служити в ЗСУ.

Сергій рвався на фронт одразу після початку російської агресії, проте завадили медики, які не давали “добро” через його проблеми зі здоров’ям. Та через кілька років чоловік таки “прорвався” у Збройні сили (як зазначають у бригаді, на контракті він служив з 2018-го).

Спершу навчався на зенітника, а потім потрапив у десант.

Сержант, військовослужбовець 46-ї окремої десантно-штурмової бригади.

1 березня 2020 року в Станично-Луганському районі Луганської області під час підвезення продуктів на позиції українських захисників біля села Нижньотепле російські окупанти поцілили в автомобіль ЗСУ з ПТРК.
Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля Сергій Руських загинув, ще двоє бійців були поранені й двоє отримали бойове ураження.

“Враховуючи те, що відстань до автомобіля українських військових становила близько 3500 метрів, цілком імовірно, що прицільний вогонь на ураження по ньому вів підготовлений оператор-навідник ПТРК збройних сил Російської Федерації, а не поспіхом навчена вчорашня цивільна людина”, – припустили в пресцентрі Об’єднаних сил.

Поховали Сергія на Алеї слави Старокримського кладовища в Маріуполі.

Залишилися мати, дружина та маленька донька.

Старшому сержанту Володимирові Черненку незадовго до загибелі виповнилося 25.

Він народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Жили небагато: у багатодітній родині Черненків була аж шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат.

Сусіди згадують, яким Володя був добрим і роботящим – завжди допомагав по господарству, й не лише власним батькам.

“Хто що не попросить – він усім допомагав. Хороший був хлопець. Чуйний, спокійний, хороший”, – розповідає сусідка, Валентина Казора.

У травні 2015 року Володимир пішов на строкову службу. А 1 березня 2017-го – підписав контракт із ЗСУ на три роки. І коли цього року термін контракту вичерпався, старший сержант, головний сержант 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського Черненко його продовжив.

Він ще встиг з’їздити у відпустку додому, до братів та сестер. Батьків уже немає: тато помер ще десять років тому, мама – три.

Односельці молодому воїнові дуже зраділи.

“Ми з ним довго спілкувалися, десь протягом години. Ніколи у нас з ним таких відвертих розмов не було, але у цього разу розмова зав’язалась у сільраді. Поговорили про все: і про особисте життя, і про плани на майбутнє. Був веселий, налаштований позитивно. Говорив, що відпустка закінчується – від’їжджаю на передову”, – згадує останню зустріч із Володею голова Мамекинської сільради Валентина Литвин.

Звістка про загибель хлопця буквально через тиждень після повернення на фронт шокувала все село.

Того дня, 3 березня, сестра Олена десь о 14-й, як і щодня, поспілкувалася з Володею телефоном. А коли потім подзвонила знову – він уже не відповів. Відчувши, що з ним щось сталося, Олена набирала брата ще 43 рази, аж поки чужий жіночий голос у слухавці не відповів, що їй передзвонять пізніше…

Володимир загинув приблизно о 17:40 від кулі снайпера. “Був теплий весняний день. Володька був старшим поста. Пішов на пост. Ворог виявився підступним. Зловив його під час того, як він спостерігав…” – розповів командир його роти Дмитро Марковець, який приїхав провести товариша в останню путь.

“Володя був мені не просто підлеглий, не просто сержант, не просто мій помічник. Це, дійсно, друг, Завжди любив справедливість. Щоб усі справедливо працювали – стояли, ходили, носили, стрибали. Завжди турбувався про своїх людей, навіть старався десь більше сам заступати на пост, щоб хтось більше відпочив”, – каже командир.

Поховали Володю в рідному селі. Залишилися двоє братів і троє сестер.

5 березня поблизу селища Піски під Донецьком внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00 загинув старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Дмитро Осичкін.

У зведеннях штабу ОС та Міноборони ця втрата не була віднесена до бойових. Однак у 57-й бригаді відкинули версії самогубство і необережне поводження зі зброєю чи вибухівкою. Характер ураження з самого початку свідчив про бойову втрату – підрив на “розтяжці”, повідомила “Новинарні” пресофіцер 57 омпбр Лідія Василенко.

“За результатами службового розслідування встановлено, що втрата бойова. Приїздили експерти, вибухотехніки. Дмитро зачепив невідомий вибуховий пристрій в закинутій будівлі поблизу блокпосту “Республіка”. Начебто РГДшка”, – розповів “Новинарні” заступник командира 34 омпб з МПЗ майор Олег Горященко.

За його словами, була проведена перевірка, яка показала, що в ротах батальйону всі такі гранати на місці й опломбовані.

Дмитро Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеський район Херсонської області.

“Характеризувався він позитивно. Хороший хлопчик, командир бойової машини механізованого взводу. Нарікань не було. Ви ж розумієте, “Республіка” – це така позиція, куди ставлять тільки самих відповідальних людей. Того дня я був у них на блокпосту, ми пів години спілкувалися. Дмитро якраз збирався у відпустку, купив собі цивільний одяг”, – розповів замкомбата Горященко.

Поховали воїна в Новогригорівці. Залишилися батьки й сестра.

“Відвага в нього межувала з якоюсь безбашенністю”, – так охарактеризував Дмитра “Новинарні” командир механізованої роти 93 омбр Олександр Борщ.

Про те, яким діяльним і в хорошому сенсі “шаленим” був Фірс, його побратими згадували багато. І сам на сам із “сепарським” кулеметником виходив, і під час боїв за Донецький аеропорт міг запросто піти у сповнену ворогами темряву, щоб дістати на злітній смузі “наш” безпілотник.

Коли воювали біля ДАПу на позиції “Мурашник” (з якої спершу вибили сепарів), Дмитро показував друзям одну з багатоповерхівок: “Бачиш той будинок? А той поверх? А бачиш той балкон? То балкон моєї квартири”.

Жартував, що раніше він жив біля аеропорту, а тепер живе біля свого дому. І що тільки-но ремонт зробив у квартирі, як почалася війна.

Після початку російської агресії він фактично одразу взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні “Донбас”, допомагав евакуйовувати українських бійців з іловайського котла. А за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі “домашня адреса” він зазначав номер військової частини.

Дмитро Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії, в родині військовослужбовців. Згодом сім’я переїхала в Донецьк.

Пішовши на фронт звичайним солдатом, Фірс дослужився до лейтенанта, був командиром взводу механізованого батальйону 93 омбр. Брав участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve, указом президента був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” (а 1 грудня 2015 року, тоді ще як молодший сержант).

“Він був сміливий, безстрашний. Чудово володів мистецтвом війни. Під час боїв у Невельському на Донеччині він уже підривався у БМП на протитанковій міні. Але тоді був лише контужений. Це було влітку 2015 року. Потім, восени, на тому ж напрямку під час розвідувального виходу він знову підірвався – тоді ушкодив ногу й око. Тоді один боєць загинув – мій командир взводу – Андрій Фігурний із позивним “Лем”. А Фірс отримав поранення. Потім ми більше року воювали у Кримському біля Бахмутської траси. Також Дмитро тримав оборону в районі Новотроїцького, Новоселівки Другої, і знову на Бахмутській трасі, де й загинув”, – згадує побратим із позивним Слон.

Якщо сам Дмитро був збіса “безбашенним”, то його дружина Тамара – до речі, грузинка за національністю – вражала відданістю чоловікові. Принаймні побратими зізнаються, що в цьому сенсі Фірсу навіть трохи заздрили. Адже жінка із сином без вагань покидала щойно обжите наймане житло і переїздила за чоловіком, коли підрозділ змінював місце дислокації.

Зрештою, Дмитро попросив товаришів порадити йому, де отаборити сім’ю на постійній основі, щоб син міг нормально вчитися. Адже в деяких школах на лінії зіткнення, в які Георгій ходив раніше, навіть української мови фактично не вивчали.

Побратими нараяли Вінницю, де і з навчанням усе гаразд, і “квартирне питання” для учасників бойових дій вирішується.

Зараз Тамара з 15-річним сином живуть в одного з побратимів Дмитра, а згодом мають отримати й квартиру… щоправда, тепер її оформлятимуть уже на Георгія.

Дмитро Фірсов загинув 6 березні під Кримським на Луганщині – від мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він знову підірвався у БМП. На жаль, на цей раз звична “фартовість” Фірса не врятувала.

“Я навіть не уявляю, чи можна взагалі замінити таку людину. Це був мотивований офіцер, патріот, що воював з перших років війни, навчений керувати людьми і технікою”, –командир бригади полковник Дмитро Брижинський.

Поховали Дмитра на Алеї слави міського кладовища Вінниці. Залишилися дружина та син.

Солдат Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське (Новокаховська ОТГ) Херсонської області.

На захист України Євген став серед перших – у 2014-му. Тоді служив у 28 омбр, воював за Мар’їнку.

Після звільнення із ЗСУ повернувся на рідну Херсонщину, де до 2019-го працював у КП “Муніципальна охорона”, створеному в Новій Каховці з ветеранів бойових дій для охорони громадського порядку.

Втім, війна не відпускала, і в січні 2020 року Євген знову вирушив на фронт. Підписавши другий контракт зі Збройними силами, на цей раз він опинився у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.

8 березня російські окупанти обстріляли вантажівку Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька), з протитанкового ракетного комплексу. Євген Черних загинув на місці, ще двоє воїнів отримали досить тяжкі поранення та один – бойове ураження.

“Ми, волонтери, знали Женю ще з 2014 року. Пам’ятаємо його усміхнене обличчя. 28-ма окрема механізована бригада, де він служив, тримала Мар’їнку. Був сильний бій, і хлопці трималися зубами, бо це була лінія розмежування. І стримали – ворог не просочився! …Женя не міг бути спокійним, бачачи горе, коли гинуть його побратими. І він знову пішов служити, щоб захистити всіх нас”, – згадувала координатор Херсонського волонтерського центру допомоги військовим ЗСУ Галина Уманець на похороні Євгена Черниха.

Поховали 29-річного воїна в рідному Райському. Залишилися батьки.

23-річний військовослужбовець 72-ї механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців, старший навідник гранатометного взводу Богдан Петренко боровся за життя шість днів.

4 березня під Оріховим на Луганщині він зазнав украй важких осколкових поранень у голову. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета.

Богдана доправили у Військово-медичний центр Харкова. Медики не давали йому фактично жодних шансів, проте до останнього намагалися витягнути хлопця з того світу. На жаль, 10 березня солдат Петренко помер, так і не прийшовши до тями.

Він народився 3 січня 1997 року в селі Кощіївка Фастівського району Київської області.

Поховали бійця на Алеї слави Інтернаціонального кладовища у Фастові.

Залишилися батьки, сестра і трирічний син.

10 березня близько 9:30 окупанти атакували позиції Об’єднаних сил на Донецькому напрямку, в районі селища Піски. Із протитанкового ракетного комплексу вони підбили вантажівку ГАЗ-66, у якій їхали військові 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ.

Віктор Солтис загинув одразу, його побратим Андрій Ведешин помер від ран під час евакуації в медичному гелікоптері. Ще семеро бійців також були поранені й один отримав бойове травмування.

Віктор Солтис із позивним “АК” народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Після школи вступив у Жовтоводське профтехучилище, де отримав фах маляра-штукатура. У 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Через рік, у липні 2018-го, продовжив контракт на ще один термін.

Молодший сержант, командир бойової машини – командир розвідувального відділення 131-го окремого розвідувального батальйону.

Поховали Віктора у Володимирівці. Залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей – 8 і 1 рік. Молодший син незадовго до того відзначав день народження, і тато приїздив додому його привітати…

34-річний Андрій Ведешин також їхав у тій злощасній вантажівці 131 орб, в кабіну якої 10 березня влучила ракета з російського ПТРК. Його намагалися врятувати, проте поранення виявилося несумісним із життям.

Він народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району на Вінниччині.

Закінчив Національну юридичну академію в Харкові й повернувся в рідне село – працювати дільничним інспектором поліції.

Односельці кажуть, він був совісний і трудящий, та й роботи не боявся: за що не візьметься – все зробить. І до всіх ставився по-справедливості. Мабуть, тому дільничного Ведешина не лише поважали, а й любили.

А сам Андрій дуже любив свою сім’ю, особливо восьмирічну донечку Аню. Коли вона 1 вересня 2018 року йшла в перший клас, чоловік вже служив у війську, але відпросився у звільнення, щоб повести дитину в школу. Аня була щаслива не менше, ніж її тато.

Андрій підписав контракт на службу в Збройних силах у травні 2017 року. “Пішов записався, навіть нікому не сказав – перед фактом поставив. Його відмовляли, але він не пішов на це. Записався на рік, а відбув три роки”, – пригадує односельчанка Ведешина, Світлана Хавара.

12 березня Андрій мав приїхати на ротацію. Донечка Аня буквально рахувала години до зустрічі з татом…

Поховали воїна у Кинашеві. Залишилися мати, старший брат, дружина і донька.

10 березня 2020 року у 131 орб назвали “чорним днем”: батальйон втратив одразу трьох бійців. Попри те, що батальйон виконував завдання у найгарячіших точках Донбасу, попередні його безповоротні втрати датувалися ще 2018 роком.

Вранці від обстрілу з ПТРК загинули Віктор Солтис та Андрій Ведешин, а ввечері куля ворожого снайпера обірвала життя 26-річного молодшого сержанта Іллі Пережогіна “Князя” – на іншому відрізку Донецького напрямку ОС.

Він народився 13 листопада 1993 року в Молдові. У дев’ятирічному віці переїхав у село Орлівка Ренійського району Одеської області, де жила його бабуся. Вона оформила опіку над Іллею та двома його сестричками.

Закінчивши школу, Ілля переїхав у Білгород-Дністровський, де знайшов роботу.

У 2017 році він пішов у військо. Служив у 56-й окремій мотопіхотній та 28-й окремій механізованій бригадах, брав участь у бойових діях. Із 2019 року – у 131-му окремому розвідувальному батальйоні.

Близько 19:40 поблизу Пісків, де виконує завдання 131 орб, у Князя поцілив ворожий снайпер.

Поховали Іллю в Орлівці. Залишилися бабуся і сестри.

Олексій Сергійович Золін – житомирянин. Народився 11 липня 1984 року. Навчався у школі №7, у Технологічному коледжі.

Батько Олексія, Сергій Вікторович – військовий, підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО. І син пішов тією ж стежкою.

У 2002-2004 роках Золін-молодший проходив строкову службу у житомирській 95-й десантній бригаді. У січні 2015-го був мобілізований до ЗСУ та захищав Україну у складі 13-го батальйону тієї ж “дев’яностоп’ятки”. Після демобілізації сидів удома недовго й на початку 2018 року підписав контракт та повернувся до 95 одшбр. Згодом перейшов до лав 30-ї механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.

Служив у званні сержанта. Старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30 омбр.

“Доброзичливий, відповідальний, на нього можна було покластися. Йому довіряли командири”, – таким пригадують Олексія бойові побратими.

Загинув чоловік увечері 19 березня в районі Новоолександрівки Попаснянського району на Луганщині. Сержант Золін ніс бойове чергування на ВОПі, коли отримав поранення від снайперського пострілу в голову.

Лишилися батьки, трирічна донечка і сестра.

Поховали воїна на Смолянському військовому кладовищі Житомира. Міська рада попросила всіх бажаючих вшанувати героя, не виходячи з дому, у зв’язку зі спалахом коронавірусу. В останню путь полеглого проводжали близько сотні людей, військовий оркестр, численні товариші по службі, почесна варта. Поховали Олексія з усіма військовими почестями.

30 березня на позиції між селами Первомайське і Невельське, неподалік від західних околиць Донецька, загинув воїн 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади Володимир Мовчанюк. Фатальною для молошого сержанта стала куля ворожого снайпера.

Володимирові Сергійовичу було 36. Він народився 11 вересня 1983 року, мешканець села Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

Служив у ЗСУ з травня 2015 року. Відтоді двічі продовжував контракт. Посада – навідник СПГ (станкового протитанкового гранатомета).

“Харектеристика в нього позитивна. Негативу за ним жодного. Сміливий був, користувався авторитетом, повагою в підрозділі”, – розповів “Новинарні” заступник комбата з МПЗ старший лейтенант Роман Шелесько.

Володимир Мовчанюк був неодружений.

“Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності й незалежності України, не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений.
Вічна слава героям, імена яких навіки увійшли в історію України”, – заявили побратими з 57 омбр, яка в березні втратила трьох воїнів.

31 березня в Донецькій області внаслідок бойових дій отримав смертельне пораненнй 21-річний лейтенант Олександр Маланчук – командир взводу 3-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 8 огшб 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

За уточненими даними, які надала “Новинарні” мама полеглого Лариса Флорівна, її сина поранили поблизу Талаківки і Гнутового (міськарада Маріуполя) близько 23:30 31 березня, а помер Саша після півночі 1 квітня під час реанімаційних заходів.

Народоився він 26 вересня 1998 року, із Чернівців.

Як повідомили в обласному військкоматі, Олександр Васильович служив із 18 липня 2019 року.

“Спочивай з Богом, Саня! Вічная пам’ять!
Від рук ворогів України, окупантів, які хочуть зняття санкцій і жити так, якби і нічого не було, в зоні проведення бойових дій загинув офіцер Олександр Маланчук – випускник Національної академії сухопутних військ, який проходив службу у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Згадаймо про нього у молитві!!! Пам’ятаймо Героїв України!!!” – написав у фейсбуці Степан Сус, єпископ УГКЦ, відомий військовий капелан, настоятель львівського гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла.

Начальник НАСВ ім. гетьмана Сагайдачного Павло Ткачук розповів, що Олександр закінчив навчальний заклад минулого року за спеціалізацією “Управління діями механізованих підрозділів”.

І батько, і мати загиблого – військовослужбовці.

Батько Василь Миколайович Маланчук – полковник, до 2019 року був першим заступником комісара Чернівецького обласного військомату.

Олександр займався футболом, грав за молодіжну команду чернівецької “Буковини” як нападник, багато забивав, зокрема і на турнірах за кордоном. Також представляв Академію сухопутних військ на спортивних змаганнях.

24 липня 2020 року, відповідно до указу президента України, Олександр Маланчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Олексій Купріков народився 13 січня 1971 року в Росії, у Читинській області. Жив у селищі Черкаське Новомосковського району на Дніпропетровщині, де дислокується 93 омбр. Отримав середню технічну освіту.

Олексій вирішив піти на війну, після того як на фронті загинув його друг. Контракт із ЗСУ підписав у листопаді 2018 року.

Солдат, механік-водій механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Хоча спершу чоловік проходив службу на посаді стрільця-помічника гранатометника, а вже потім, після навчання у навчальному центрі, здобув новий фах.

У бригаді 49-річний солдат отримав позивний “Лєший”, бо дуже любив ліс – усе про нього знав, учив побратимів, як там виживати.

“Він вирізнявся від більшості статечністю та виваженістю. Адже часто буває, що люди після “учебки” жаліються: мене, мовляв, нічому не навчили, тому я нічого не вмію. Льоша ж, навпаки, навіть якщо чогось і не знав, ґрунтовно та розсудливо намагався зрозуміти у деталях, як що працює, як краще полагодити техніку. І в нього це дуже добре виходило. Був спокійний, розважливий, зацікавлений у своїй роботі. З ним було легко служити”.

“Уважний батько, справжній професіонал та надійний друг”.

“Як безсмертний вів себе. Хороший, трудолюбивий, смерті не боявся”, – розповідають про Купрікова товариші по службі.

Олексій воював у районі Авдіївки, Новоселівки Другої, в останню ротацію – на околицях Кримського на Луганщині. Там, під час обстрілу позиції 93 омбр біля Кримського, і загинув 9 квітня, зазнавши множинних осколкових поранень.

Напередодні загибелі Лєший розмовляв по телефону із сином. Невдовзі мав приїхати додому у відпустку…

Поховали солдата в смт Черкаське, поруч із батьком.

Залишилися цивільна дружина, 19-річний син Владислав, мама та рідна сестра, яка також служить у 93-й бригаді.

Леонід Скакуненко не дожив десять днів до свого 33-ліття. Він народився 22 квітня 1987 року в селищі Лихівка П’ятихатського району на Дніпропетровщині.

Мав середню освіту.

У 2014 році, після початку війни, був мобілізований до лав Національної гвардії. А згодом повернувся на війну вже у Збройних силах, з якими підписав контракт.

Солдат, навідник у механізованому батальйоні 93-ї бригади “Холодний Яр”. Позивний “Барон”. Брав участь бойових діях у Новотроїцькому, Новоселівці Другій, на околицях Кримського.

“Барон був справжнім героєм – самовідданим, патріотичним. У лютому цього року він разом із побратимами відбили напад ворожої диверсійно-розвідувальної групи, яка спробувала прорватися на позиції “холодноярців”. Він поклав життя, воюючи з російськими окупантами на одній із найскладніших ділянок фронту”, – розповіли в підрозділі.

У Вербну неділю, 12 квітня, окупанти обстріляли позиції ОС поблизу Кримського на Луганщині з ручних протитанкових гранатометів. Леонід, який саме перебував на бойовому чергуванні, отримав поранення, несумісні з життям…

Поховали Леоніда в рідній Лихівці.

Залишилися дружина, син від першого шлюбу, сестра.

Андрій Шинкарук народився 16 липня 1991 року в місті Любомль Волинської області.

Коли почалися бойові дії на сході 2014 року, Андрій був у першій хвилі мобілізованих. Брав участь в АТО в складі 1-го окремого мотопіхотного батальйону “Волинь”, воював у районі Дебальцевого.

Після демобілізації у 2015-му юнак вирішив присвятити себе військовій кар’єрі. Тож пішов навчатися в Національну академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові, яку закінчив 2019 року за спеціалізацією “Управління діями підрозділів механізованих військ”.

“Він був справжнім патріотом, професіоналом своєї справи, старанним курсантом, відповідальним та мужнім офіцером”, – згадує начальник НАСВ Павло Ткачук.

На війну Андрій повернувся офіцером. Лейтенант, командир механізованого взводу 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.

“Він планував пов’язати своє життя з армією. Особовий склад, його підлеглі говорять, що Андрій був хорошим командиром, чув, розумів людей. Дуже тепло про нього відгукуються. Користувався авторитетом серед військовослужбовців”, – повідомляють у бригаді.

Андрій був товариським, любив ходити з друзями в гори, мав багато планів – як на військову кар’єру, так і на особисте життя. Але здійснити їх не судилося.

Близько 16:30 у Світлий понеділок після Великодня, 20 квітня, бойовики відкрили вогонь по позиціях Об’єднаних сил поблизу Мар’їнки на Донеччині з протитанкового гранатомета.

“Андрій переміщався, перевіряв свої позиції, коли неподалік від нього впав снаряд. Осколками йому посікло правий бік. Там множинні осколкові поранення. Їх дуже багато було, вони виявилися несумісні з життям. Андрій Шинкарук загинув на місці”, – повідомила пресофіцерка 28 обмр Аліна Демченко.

Поховали лейтенанта в Любомлі.

Залишилися мати і чотири сестри.

Солдат Олексій Лісін із 93 омбр “Холодний Яр” загинув на бойовому посту ввечері 28 квітня. По українських позиціях у районі Жолобок-Кримське на Луганщині ворог ударив з СПГ та важкої артилерії калібрів 152 й 122 мм.

Олексій – родом із села Гірке Гуляйпільського району, що в Запоріжжі. Народився 30 березня 1990 року.

До армії Олексій працював далекобійником у Дніпрі, де мешкав із батьками.

Приєднався до 93-ї бригади у 2019-му, коли підрозділ стояв на Авдіївському напрямку на Донеччині. Служив на посаді водія в механізованому батальйоні.

“Наш побратим пережив у своєму житті велику трагедію — втратив обох батьків та будинок у пожежі. Через це найбільше мріяв, після повернення з війни, відбудувати батьківський дім”, – розповіли в бригаді.

В Олексія лишилися 12-річна донька від першого шлюбу Ліда, кохана дівчина Ліля, з якою він планував одружитись, старенька бабуся, молодший брат Микола, старша сестра Тетяна.

“Він був спокійним і добрим. Мріяв скоріше повернутися до коханої”, – згадує один із побратимів, що служив з Олексієм на одній позиції.

“Холодноярці” оплакують смерть побратима разом зі всіма його близькими, це також непоправна втрата для нас. Найбільше зараз ми жадаємо помсти і обов’язково отримаємо бажане”, – заявили в 93 омбр.

Олександр народився 25 березня 1996 року в Старобільську на Луганщині. Згодом родина переїхала у Вінницьку область, в село Буди Тростянецького району.

Найстарший у сім’ї, він дуже любив своїх двох братів та маленьку сестричку Катрусю. Як розповідають сусіди, Карпики живуть дуже скромно, і Сашко мріяв заробити, щоб купити рідним просторий будинок.

Після школи хлопець закінчив Немирівський професійний ліцей, здобув фах електрогазозварювальника. Працював на м’ясокомбінаті. А коли навесні 2016-го прийшла повістка на строкову службу, вирішив одразу підписати контракт із ЗСУ. Казав, що мріє в майбутньому стати офіцером. Через три роки – підписав контракт удруге.

Старший солдат, хімік відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12-го окремого полку оперативного призначення.

Як розповіли “Новинарні” в 12 опоп, 13 травня Олександр Карпика виконував завдання в інтересах та в зоні відповідальності 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на рідній йому Луганщині, поблизу Катеринівки в Попаснянському районі.

Близько 17:00 у нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила під бронежилет, пошкодивши великі кровоносні судини. Медики Старобільської лікарні боролися за Сашкове життя ще кілька годин. На жаль, після тригодинної операції смерть виявилася сильнішою.

Поховали Олександра Карпику в рідних Будах.

Залишилися мати, вітчим, двоє молодших братів та сестра.

Про полковника поліції Сергія Губанова можна розповідати дуже довго. Це була справді непересічна людина.

Він народився 21 червня 1975 року в Стаханові (нині – окупована Кадіївка) Луганської області.

Хотів служити строкову у ВДВ, але зрештою потрапив у 95-ту окрему аеромобільну бригаду. А після демобілізації пішов у правоохоронні органи.

Починаючи з 1995 року, він пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановської міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління. Паралельно закінчив спершу Донецький інститут внутрішніх справ, а потім – Національну академію ВС у Києві.

На Луганщині Губанов користувався неабияким авторитетом, адже, на відміну від багатьох “ментів”, завжди залишався справедливим, чесним і принциповим. І навіть дослужившись до високої посади, на роботу їздив громадським транспортом (на виклики – службовим “УАЗиком”).

Події 2014 року застали його на посаді начальника Ленінського районного відділу міліції Луганська. Усвідомлюючи, до чого все йде, Губанов встиг вивезти з відділку всю зброю й разом із колегами заховати її в надійних місцях. Тож коли прийшли так звані “ополченці”, то забрали його “на підвал”: намагалися вибити інформацію про те, де поділися “стволи”.

Тоді Губанова вдалося витягти. Але після цього він тиждень ходив на роботу з гранатою в барсетці – вдруге в полон потрапляти не збирався.

Знаючи авторитет Губанова, московські куратори луганських бойовиків доклали багато зусиль, щоб завербувати його на свій бік. А коли не вийшло, оголосили йому “вендету”. Довелося терміново кидати дім, роботу, і вибиратися з міста.

Якось Сергієві подзвонив батько, який пішов в “ополченіє”. Назвав сина “бандерівцем” і заявив, що більше не хоче його знати. Відтоді вони більше не спілкувалися.

Одразу після виїзду з Луганська Губанов пішов до батальйону територіальної оборони “Чернігів”. Разом із ним звільняв Лисичанськ, інші населені пункти Луганщини. А згодом його справжньою сім’єю – окрім дружини й тещі, з якою мав дуже теплі стосунки – став батальйон патрульної служби поліції особливого призначення “Луганськ-1”, командиром якого Сергія Леонідовича призначили 2015 року.

В орієнтуванні угруповання “ЛНР” на розшук “воєнного злочинця Губанова” вказано псевдо “Мозг”. Проте українським воїнам він відомий під позивним “Сєдой” – сам такий придумав. Пояснював, що це “для конспірації”: “Бо я лисий!”.

Комбат мав не лише відмінне почуття гумору, а й неочікувано тонку душевну організацію: під час патрулювань фотографував квіти й метеликів, а у вільний час полюбляв… в’язати на спицях.

Жив у казармі зі своїми бійцями, там же і їв, і спав. А коли йому дали службову квартиру в Щасті, комбат віддав її своєму водію Роману, який був із ним ще з часів Стаханова і пліч-о-пліч воював усі шість років опісля. Сказав: “У тебе дитина народилася, тобі ця квартира потрібніша. А в мене дітей немає, я і так буду”.

Але для ворогів у доброму серці Сєдого не було жодної краплі пощади. Коли побратими запитували Губанова, чи не збирається він, бува, на пенсію – все-таки й вислуга була, і контузія, міг піти за станом здоров’я, – комбат обурювався: “Яка там пенсія? Буду воювати, доки не виженуть. А виженуть – піду контрактником в ЗСУ, хоч рядовим. Доки Луганськ не звільнимо, моє місце тут”.

Він знав кожну стежку своєї території, беріг кожного бійця свого батальйону. У рейдах завжди йшов першим – щоб у випадку небезпеки прийняти удар на себе.

Так було і 20 травня біля Трьохізбенки. Це був звичайний рейд із виявлення контрабанди – а до контрабандистів, які промишляють у тій місцевості на річці Сіверський Донець, Сєдой був категорично нетерпимим. Тож мав ворогів не лише з “того”, а й з цього боку…

Комбат, як завжди, ішов на чолі патруля. І першим підірвався на міні. Він помер дорогою до лікарні.

Указом президента Сергію Губанову надано звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

Поховали полковника поліції Губанова у Сєверодонецьку. На похорон прийшли сотні і сотні людей.

Залишилася дружина та батьки, які зреклися сина-“бандерівця”.

Євген Сафонов до війни працював на шахті. Народився він 25 листопада 1988 року в місті Павлоград Дніпропетровської області, здобув середню професійну освіту за фахом електрогазозварювальника.

Павлоградщина – це Західний Донбас. І коли у 2014 році зовсім поруч почалися бойові дії, Євген пішов на війну – захищати українську територію від ворога, щоб війна не прийшла і на його малу батьківщину.

У перший рік відбиття російської агресії Сафон певний час воював у складі добровольчого батальйону ЗСУ “Айдар”. Потім демобілізувався, а в січні 2019 року знову повернувся до війська. На цей раз – у 93-тю окрему танкову бригаду “Холодний Яр”, де був номером обслуги у протитанковому дивізіоні.

Тут Євген служив разом із друзями з рідного міста. Відвоював пліч-о-пліч із земляками під Авдіївкою, потім – ротація на Луганському напрямку (як відомо, 93 омбр діє в Попаснянському районі, біля Кримського).

Того фатального дня друзі також були разом. Близько 4-ї години ранку 21 травня вантажівка, в якій вони їхали, потрапила під ворожий обстріл.

Як розповідають свідки, “прилетіло” чотири міни калібру 120 мм. Одна з них влучила в “Урал-375” – згодом журналіст Андрій Цаплієнко опублікував фото вщент згорілої машини.

Євген Сафонов загинув на місці. Ще п’ятеро його товаришів отримали уламкові поранення та контузії, але важкопоранених серед них не було.

“Він знав, що нас підіб’ють. Ніколи такого не було: сказав – я відчуваю, що буде щось не те. Хлопця від себе пересадив, як відчував, на іншу сторону. Йому врятував життя. Але він знав, просто знав”, – розповів боєць 93 омбр із позивним “Бец”, військовослужбовець 93-ї механізованої бригади ЗСУ.

А так, каже, Сафон завжди усміхався.

“Можу сказати про нього тільки найкраще. Проявляв себе дуже добре. Був найкращим навідником”, – із сумом відгукується про загиблого командир батальйону.

Поховали Євгена Сафонова в Павлограді.

Залишилися мати, брат, дружина і 2-річний син.

Віталію Лімборському, як і загиблому за два тижні до нього Олександру Карпиці, у березні виповнилося 24. Хлопець народився 20.03.1996 року в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області.

Закінчив Знам’янське профтехучилище, вивчився на залізничника.

Рідні розповідають, що Віталик був серйозним і працьовитим, змалку захоплювався футболом, брав участь у районних змаганнях. А подорослішавши, став тренером для місцевої малечі.

Потрапивши в армію на строкову службу, вирішив залишитися у війську. І пішов служити за контрактом у 363-й батальйон охорони і обслуговування ОК “Південь”. Молодший сержант, командир 3-го відділення охорони 2-го взводу охорони.

Хлопець дуже добре зарекомендував себе на службі, тож командування підрозділу скерувало його для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів ЗСУ. Там боєць отримав звання молодшого сержанта.

“Те, що я підписав контракт і став молодшим сержантом, відкрило нові горизонти у моєму самовдосконаленні. І рідні пишаються мною, особливо мама, а для меншого братика Антона, можливо, колись буду прикладом для наслідування”, – казав Лімборський пресслужбі оперативного командування “Південь”.

“Скажу чесно, побачивши його військову та фізичну підготовку, вмотивованість та потенціал, я агітував його перевестися в наш полк. Але Віталік був непохитним”, – розповів “Армії інформ” боєць ССО Олександр, який познайомився з Лімборським саме під час навчання. Каже, Віталій був цікавим співрозмовником та справжнім другом.

Після навчання молодшого сержанта Лімборського відправили в розпорядження 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Саме перед виходом бригади в ООС його призначили на посаду командира 2-го відділення зенітного взводу 3-го механізованого батальйону 28 омбр.

26 травня у нього було звичайне чергування. Близько 19:45 російські найманці обстріляли позиції ЗСУ під Мар’їнкою на Донеччині, де воює одеська бригада, з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї. Віталій, який стояв біля бійниці й вів спостереження, загинув від кульового поранення в голову.

Поховали воїна в рідних Суботцях.

Залишилися батьки та молодший брат.

Леонід Цезарович Добрянський народився 31 липня 1974 року в Ружинському районі на Житомирщині.

У 1992 році відслужив строкову службу в армії, по тому закінчив школу прапорщиків. Певний час залишався у війську, але у 1999-му звільнився. Мешкав разом із сім’єю в Києві.

Із січня 2010 року працював на авіаційному заводі ДП “Антонов” плавильником металу та сплавів 4-го розряду. Паралельно закінчив авіаційний технікум за спеціальністю “Виробництво авіаційних літальних апаратів”.

Коли навесні 2014-го почалася російська агресія, Добрянського мобілізували в перших лавах. Щодо того, чи йти на війну, він не вагався й миті.

Із 2014-го по 2015-й рік воював у складі 72-ї механізованої бригади. У перше літо війни у Червонопартизанську, що на Луганщині, отримав бойове травмування. Тоді міна впала біля бліндажа, тож Леонід був лише контужений. І після лікування одразу повернувся на фронт.

Восени 2015 року прапорщик на прізвисько Старий підписав контракт із 30-ю механізованою бригадою, посада –  командир відділення взводу управління розвідроти.

Побратими розповідають, що Старий від початку війни прагнув служити саме в розвідці, тому й домігся цього спершу в 72-й, а потім і в “тридцятці”, разом і нею пройшов багато “гарячих точок” АТО/ООС, зокрема бої на Світлодарській дузі.

“Досвідчений, сміливий, йому довіряли та поважали як командири, так і бойові побратими, на нього можна було покластися. Один із найкращих бійців. Він ніколи не відмовляв у допомозі”, – так відгукуються про Старого товариші по службі.

У бригаді розповідають, що Добрянський “піклувався про всіх, і навіть перебуваючи у відпустці завжди здавав кров у госпіталі для поранених побратимів”.

“Як я можу не служити, якщо служать молоді хлопці? Хто їх буде вчити, передавати досвід?” – казав сам прапорщик.

Про молодих він дбав особливо. Завжди намагався їх прикрити, а де була можливість – піти на ризиковане завдання замість юного побратима.

По завершенні контракту в липні 2020 року Леонід мріяв відсвяткувати весілля своєї 24-річної дочки, дуже чекав онуків. Але все одно планував невдовзі повернутися до лав бригади.

Так би й сталося, якби не ворожий обстріл, який обірвав життя Леоніда Добрянського 13 червня в Попаснянському районі на Луганщині. Старий загинув близько 21:45 від мінно-вибухової травми.

Поховали його на військовому Лук’янівському цвинтарі в Києві.

Залишилися дружина та дочка.

Доля 24-річного Іллі Струка склалася неординарно. Він планував стати священником, навчався у Почаївській духовній семінарії УПЦ Московського патріархату, а натомість став воїном і загинув за Україну у війні з російськими окупантами.

Ілля народився 1 серпня 1995 року в селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області, в багатодітній родині. Дуже любив займатися спортом. Сусіди згадують його як працьовитого, чуйного, врівноваженого хлопця, який завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував.

З юного віку Ілля цікавився духовним життям, багато молився, вивчав духовну літературу. Був паламарем у Свято-Миколаївському храмі Володимира-Волинського – дзвонив у дзвони, співав на криласі, допомагав при богослужінні.

А закінчивши Львівське ВПУ комп’ютерних технологій та будівництва за фахом маляра-штукатура, вирішив продовжити навчання вже в Почаївській духовній семінарії. Успішно склав вступні іспити, почав навчання… і пішов на війну (після чого перевівся на заочне).

Ішов 2014 рік. Тобто старшому матросу, гранатометнику 503-го окремого батальйону морської піхоти Іллі Струку не виповнилося ще й 19-ти.

“Я впевнена, що його вибір піти служити в армію – це був дуже добре обдуманий крок. Адже він завжди відстоював справедливість і прагнув до чогось більшого. Пригадую нашу останню зустріч… Це було в центрі міста Володимир-Волинський, на площі. Як зараз його бачу: йшов у військовій формі, впевнена хода, стрункий, гарний. Була дуже здивована, бо не знала, що він пішов на службу, адже хотів бути священником. Я коли запитала, що змінилося, чому, то він сказав: “Хтось має бути там і повинен захищати Україну”, – розповідає  колишня класна керівниця Іллі Оксана Рибай.

За словами священника Володимир-Волинської і Турійської єпархії ПЦУ Віктора Мартиненка, Струк розповідав йому, що нікому  семінарії МП не зізнавався про свою участь в АТО – “щоб не назвали “братоубійцей”, бо царить там суцільний “русскій мір”.

На війні Ілля отримав поранення, але це не завадило йому підписати контракт на подальшу службу.

Останнім часом хлопець планував одружитися, збирався вступити на офіцерські курси.

Проте 17 червня загинув від кульового поранення внаслідок обстрілу зі стрілецької зброї, під час бойового чергування на Горлівському напрямку біля селища Шуми (Торецька міська рада).

Поховали Іллю Струка на цвинтарі в селі Поничів поблизу Льотничого.

Залишилися мати, брат і дві сестри.

Старшому солдату, навіднику-оператору 2-го розвідувального взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи Богданові Коваленку було всього лише 22.

Він народився 2 січня 1998 року в селищі Нова Водолага Харківської області.

Цікавився інформатикою, правознавством, займався спортом – відвідував футбольну секцію при ДЮСШ.

Контракт зі Збройними силами Богдан підписав 2017 року. Після навчання в центрі “Десна” прийшов у 54 омбр.

Після завершення контракту він мріяв стати спецпризначенцем. Але 18 червня близько 21:55 під час бойового чергування в районі Авдіївки Донецької області в нього влучила куля ворожого снайпера, який цілив з боку окупованого Спартака.

“Він вийшов з бійниці, подивитися, увімкнув тепловізор, а там зверху є кнопка. І вона, виходить, моргнула… снайпер його навіть не бачив, він бив навмання. На спалах. Я стояв метрів десять за рогом”, – розповідає Стас, друг загиблого.

Помер Богдан під час евакуації до лікувального закладу.

Похований у рідній Новій Володазі.

Залишилися батько і бабуся.

Іван Дедюх народився в Тернополі 21 січня 1983 року. Закінчив профтехучилище, відслужив “строчку” в армії. Працював на різних роботах, щоб прогодувати сім’ю – дружину та двох дітей.

Коли весною 2014 року внаслідок агресії Росії на сході України почалися бойові дії, Іван став до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади.

Відслуживши рік, демобілізувався, але невдовзі знову повернувся в ЗСУ, вже на контракт – у 44-ту окрему артилерійську.

Повторно підписав контракт у квітні 2020-го. Молодший сержант, командир бойової машини – командир відділення штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.

“Він завжди був відповідальною людиною, умів вправно керувати своїм маленьким підрозділом, за що його поважали побратими”, – розповідають про Дедюха в  батальйоні. Товариші по службі кажуть, що Іван постійно рвався “на передок” і дуже не любив залишатися в тилу.

Він загинув 27 червня біля села Старогнатівка Бойківського району Донецької області від численних осколкових поранень: під час під час інженерного обладнання позицій підрозділу стався вибух невідомого боєприпасу.

Похорон Івана Дедюха – 1 липня в Тернополі.

Залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

Киянин Олег Шило, який брав активну участь у Революції гідності, прийшов у військкомат невдовзі після початку війни добровольцем. Але того разу потрапити на передову йому не судилося: в навчальному центрі “Десна” чоловік не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям (хоча у 2010-му служив “строчку” в 138-й радіотехнічній бригаді).

У наступні п’ять років Олег займався власним здоров’ям, працював різноробочим (мав середню спеціальну освіту).

А вже 26 грудня 2019 року підписав контракт із ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника в 30-й окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького.

На фронт, до якого Олег ішов так довго, він потрапив у березні 2020 року. І ця перша, така очікувана, ротація стала для нього останньою.

Олег Шило народився 5 квітня 1991 року в Києві.

“Дуже добра була людина. Завжди, що у нього не попросиш, якоїсь допомоги, він ніколи не казав “ні”. “Так, звичайно, допоможу”, – розповідає друг Шила з дитинства, Олександр.

Каже, в армії Олег дуже змінився в кращий бік – після того як потрапив на фронт, захопився здоровим способом життя. Покинув усі шкідливі звички і разом із головним сержантом взводу почав активно займатися спортом. Чоловіки навіть створили на позиції імпровізовану “тренажерку”, в яку щонайменше через день ходили качатися.

За словами побратимів, до виконання службових обов’язків солдат Шило ставився з максимальною відповідальністю. При цьому був дуже веселим, товариським і щирим.

“Він добряк був. Товаришу останнє віддавав, не був жадібним зовсім. Була у нього одна специфічна риса: міг вивести із себе за пару секунд – за словом до кишені ніколи не ліз. Хоча дисципліна у нього була на найвищому рівні. За весь час не було жодного дисциплінарного стягнення”, – каже Роман, заступник командира роти, в якій служив Олег Шило.

“Мотивація в нього була величезна: він прагнув захищати Україну, понад усе хотів, аби війна чимшвидше закінчилась. Був справжнім патріотом. Деякий час тому зробив собі татуювання: набив на животі тризуб… У його випадку фінансова складова взагалі не мала значення: він пішов служити не через зарплату. Хотів, щоб перестали гинути люди… І зрештою загинув сам. Не вберегли його”, – сумує командир.

За словами Романа, Олег мріяв про військову кар’єру, прагнув пов’язати своє життя з армією.

Коли ввечері 8 липня окупанти почали обстріл у районі Попасної на Луганщині, Шило разом із товаришами займався укріпленням позицій: облаштовували фортифікаційні конструкції. Під прикриттям кулеметного вогню в Олега поцілив ворожий снайпер.Куля влучила бійцеві в бік: пройшла під серцем, роздробивши ліву руку й пробивши легені.

“Головний сержант взводу (той самий, з яким облаштовували спортзал) його на руках виніс до місця евакуації. Пів години Олегу надавали першу домедичну допомогу – крапельниці, адреналін в серце… Пульсометр показав, що у нього з’явився пульс”, – розповідає побратим із позивним “Футболіст”.

Олега встигли доправити до лікарні, де медики півтори години боролися за його життя. Але смерть виявилася сильнішою.

Поховали бійця на Алеї героїв Берковецького кладовища в Києві.

Залишилися мати, сестра та вітчим.

Про таких, як Тарас, у давнину складали легенди. Патріот, громадський активіст, політичний діяч, воїн… Герой.

Він народися 18 лютого 1989 року в Любешівському районі Волинської області, але з дитинства мешкав у місті Жидачів на Львівщині.

У 2011 році закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був кореспондентом ТРК “Ера” (2011—2012) та телеканалу TВi (2012—2013), вів блоги в низці інтернет-видань. Багато працював із молоддю, проводив молодіжні фестивалі й військово-патріотичні вишколи. Активно боровся з незаконними вирубками лісу, створивши разом з однодумцями громадський рух “СтопЛісоцид”.

“Тарас мав піти дуже далеко. Ми розмовляли з ним по роботі про незаконну вирубку лісів. Бо це Тарас із друзями голими руками зупиняли вагони з деревом на залізничних станціях на Львівщині. Потім говорили про відродження футбольного клубу “Авангард” у Жидачеві, яким займався Тарас. Він запрошував на “Удеч-Фест” в Жидачів; йому з однодумцями завжди вдавалося організувати дуже класний і представницький фест.

А потім він, доброволець АТО, поступив в Сухопутну академію. Постив натхненні дописи з аудиторії, полігону. Потім – з фронту. Тарас мав прекрасну підготовку, гострий розум і просто горів тим, що робить. Це звучатиме як кліше, а я вважав, що майбутнє нашої армії – якраз за такими хлопцями, і в новій армії на нього не могли б не звернути уваги”, – написав після загибелі Матвіїва журналіст Володимир Семків.

Природно, що така активна людина не могла залишитися осторонь, коли розпочалися події на Майдані. Тарас входив до 3-ї сотні Самооборони, протистояв “Беркуту” в найважчі дні.

Потім став співкоординатором “Пошукової ініціативи”, яка розшукувала зниклих під час Революції Гідності людей.

“Тарас став нашим голосом, рупором, свідомістю в “Пошуковій”… Він завжди був справедливим, безстрашним, гідним, вдумливим, вірним свободі та Батьківщині, її справжнім сином, її захисником. Кожен свій крок вимірюючи гідними вчинками й надихаючи власною силою й прикладом багатьох”, – розповіла подруга Матвіїва з часів Майдану Тетяна Слободян.

Коли почалися бойові дії на сході, Тарас активно долучився до волонтерського руху, але швидко збагнув, що цього йому недостатньо – і у 2015-му пішов добровольцем на фронт. У складі окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ” воював у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському

Із 2015 року – депутат Жидачівської райради від Української галицької партії.

“Тарас Матвіїв – то людина, яка несла в собі дуже яскраве світло. Він був смолоскипом, який завжди попереду. Він це розумів, цього прагнув, він любив це, і йому це вдавалося. За ним хотілося йти. До нього притягувало. Всіх. Людина дії. Він не вмів стояти на місці. Не міг. Він вів, він підштовхував. І вимагав! І ніколи не був половинчастим. І ніколи не лицемірив”, – наголошує журналістка Анна Герич, яка працювала з Тарасом в УГП.

У вересні 2018 року Матвіїв вступив на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціалізацією “Управління діями підрозділів механізованих військ”. Отримав звання молодшого лейтенанта, і в грудні 2019-го був направлений для подальшого проходження служби до 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила (командир взводу).

“Останні п’ять років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. Не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі “зони комфорту”. Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх…

Дивовижно, але навіть війна й революція, що підняли потужну хвилю остаточно не зрушили брилу “багатовекторної” самоідентифікації. Зусиль  пасіонарної меншості виявилось замало, аби переконати більшість в перспективах “української” України. Виявилось, що величезна кількість моїх співвітчизників досі не вирвались із малоросійської та радянської парадигми світосприйняття. Таких було завше багато. Втім тепер ця частина суспільства свідомо чи ні ставить під загрозу усі потуги молодої країни останніх років”, – писав Тарас Матвіїв у своєму блозі на сайті “Львівська мануфактура новин” 21 квітня 2019 року, в день другого туру президентських виборів.

Він “без надії сподівався” на те, що “українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки”.

Тепер цитати Тараса Матвіїва широко розходяться мережею. На жаль, уже посмертно.

Посмертно він став лейтенантом. А президент Володимир Зеленський за поданням 24 омбр присвоїв Матвіїву звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

Тарас загинув 10 липня під Троїцьким на Луганщині, врятувавши двох побратимів.

Близько 20:00 окупанти почали обстрілювати позицію, якою командував офіцер Матвіїв, зі 120-мм мінометів. Одна з мін влучила в бліндаж, укріплення частково обвалилося й загорілося. Тарас, який перебував поруч, першим кинувся на допомогу двом бійцям, які були в бліндажі. Він витягнув у безпечне місце обох, коли на позицію впала ще одна міна. Тяжкі осколкові поранення  не залишили героєві шансу на життя. Матвіїв помер під час евакуації.

Після прощання на Донбасі, на Майдані Незалежності в Києві та у Львові молодого офіцера поховали в рідному Жидачеві.

Залишились батьки, у яких Тарас був єдиним сином.

Євген Чумаченко народився 26 березня 1988 в місті Ізмаїл на Одещині, але з дитинства мешкав в Арцизі.

У вересні 2018 року підписав контракт на службу в Збройних силах. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Євген загинув вранці 13 липня внаслідок обстрілу позицій ЗСУ поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області з гранатометів і стрілецької зброї.

“Друже, ти був світлою веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш по собі добру пам’ять”, – відгукуються про загиблого побратими з 79 одшбр.

Поховали 32-річного воїна в Арцизі Одеської області.

Залишилася мати, дружина та двоє дітей.

“Це була Людина з великої літери”, – кажуть про лейтенанта Красногрудя товариші по службі. Як розвідник, Дмитро не “світився” у соцмережах та ЗМІ. Проте журналісти, яким випадало спілкуватися з ним під час роботи в гарячих точках на передовій, підтверджують: це був глибоко патріотичний, професійний і серйозний чоловік.

Дмитро народився 18 жовтня 1978 року на Донеччині. Мешкав у місті Лиман Краматорського району. Військовий досвід набував у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Тож коли у 2015-му, ще сержантом, прийшов воювати у 20-й окремий мотопіхотний батальйон, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади “Холодний Яр”, отримав позивний “Мир”.

Красногрудь обожнював саперну справу. Ще сержантом був нагороджений президентською відзнакою “Захиснику Вітчизни”. “Потім його відправили на офіцерські курси, він прийшов до нас уже командиром розвідувального взводу, а згодом став у нас начальником розвідки”, – згадують побратими з 20 обмп.

Вже у званні лейтенанта Дмитро отримав від президента медаль “За військову службу Україні”.

Красногрудь брав участь у визволенні Мар’янки, Авдіївки, обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні.

Саме він у червні 2017 року розробляв та брав участь в операції, в результаті якої поблизу села Жолобок на Луганщині був узятий у полон російський військовий Віктор Агєєв (у вересні 2019 року його передали Москві під час обміну, в результаті якого в Україну повернулися Сенцов, Кольченко, Балух, Сущенко, Карпюк, полонені моряки та інші українські політв’язні з РФ).

“Дмитро перший ішов у бій, ніколи не залишав своїх побратимів напризволяще, був чуйний, добрий. Вважаю його взірцем бойового офіцера, бо він не відсиджувався в штабі, завжди був “на нулі “. У нього було професійне відчуття розвідника, а у супротивника він викликав жах”, –  розповідає про Красногрудя його побратим з позивним “Дим”.

У мотопіхотному батальйоні згадують також епізод, що трапився 2018 року біля населеного пункту Михайлівка під Маріуполем. Бойовики пошкодили камеру спостереження Спільного центру контролю та координації. Ніхто з технічної групи не наважився лізти на щоглу, що була як на долоні в окупантів. Тоді Дмитро мовчки взяв камеру, видерся туди і спокійно поміняв пошкоджене обладнання на очах у ворога.

“Діму я знаю з самого початку війни. Це був патріот України, за яким ішли люди, вірили йому на всі 100%, знали, що він їх не підведе. Він дуже не любив брехні, завжди вчиняв справедливо і був фахівцем своєї справи”, – розповідає командир частини, полковник Вадим Римаренко “Геолог”.

По завершенні контракту з 93 омбр Мир на якийсь час повернувся до цивільного життя. Але довго без війни не витримав і знову став до лав ЗСУ. На цей раз – як командир розвідвзводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35 обрмп.

Красногрудь ніколи не ховався за спинами інших. У той день, 13 липня, він також ішов на чолі групи розвідників, яка проводила антидиверсійну роботу в “сірій зоні” під Зайцевим, поблизу окупованої Горлівки. І підірвався на невідомому вибуховому пристрої.

Намагаючись забрати тіло друга в складі евакуаційної групи, внаслідок віроломної засідки був поранений сержант Ярослав Журавель, який помер від ран. Ще однією жертвою того страшного дня став військовий медик Микола Ілін – він уже з другою евакуаційною групою ішов рятувати ще живого на той час Журавля…

Тіло Дмитра Красногрудя забрали окупанти і передали українській стороні 15 липня.

Поховали 41-річного воїна в Лимані.

Залишилися батьки, дружина та двоє синів.

Етнічний білорус, який мав громадянство Естонії і загинув за Україну – Микола Ілін був справді неординарною людиною.

Він народився 23 квітня 1984 року в білоруському місті Могильов. Підлітком захопився реконструкцією часів Великого Князівства Литовського, був членом могилівського лицарського клубу “Борисфен”.

Хрещений у православ’ї, Микола свідомо обрав католицизм. Із 12 років був прислужником у Могилівському кафедральному соборі, де мама співала в хорі. Грав на флейті, мріяв служити у військовому оркестрі.

Подорослішавши, Ілін свідомо перейшов на білоруську мову й включився в боротьбу за відродження білоруської культури та національної свідомості. Мав прізвисько “Фронт”. Брав участь в акціях молодіжних організацій “Молодий фронт” та “Зубр”, був активним учасником протестів проти вкотре сфальсифікованих президентом Лукашенком виборів на білоруському “Майдані” – площі Калиновського в березні 2006 року.

За добу до розгону наметового містечка протестувальників, 23 березня, Миколу жорстоко побили силовики – потрапив до лікарні з важкою черепно-мозковою травмою. А коли опритомнів і трохи підлікувався, зрозумів, що в Білорусі йому залишатися небезпечно. І з допомогою друзів перебрався до Києва.

Потім, за підтримки тих самих українських друзів, переїхав в Естонію, влада якої затвердила програму підтримки переслідуваної лукашенківською владою білоруської молоді. Там довелося все починати з початку: працював таксистом, вантажником, їздив на заробітки у Фінляндію, водив екскурсії Таллінном, зокрема польською та англійською мовами, які вивчив блискуче. Естонську хлопець також вивчив, і згодом отримав громадянство Естонської Республіки.

Саме Микола Ілін захистив українську волонтерку із Нью-Йорка Валентину Бардакову, коли у червні 2014 року в Таллінні її за український прапор побила знімальна група російського режисера Станіслава Говорухіна. До слова, одним із тих, хто найактивніше обзивав жінку “фашисткою”, був актор серіалу “Свати” Федір Добронравов.

У 2018-му Ілін повернувся в Україну, щоб узяти участь у війні проти російських агресорів. А позаяк дуже захоплювався американськими морпіхами, то й собі попросився на контракт у морську піхоту – українську, ставши до лав 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.

При цьому він так хотів стати медиком, що, кажуть, поставив командуванню “ультиматум”: або його посилають на навчання, або він звільниться.

Відтак Ілін пройшов чотиримісячне навчання в Центрі тактичної медицини, з канадськими інструкторами. Йому також пропонували лишитися в Центрі інструктором і навчати інших, а зі знанням англійської Микола міг піти по міжнародних програмах.

Але Ілін хотів приносити практичну користь на передовій. 31 березня 2020 року він отримав погони сержанта і вирушив на фронт. Узяв собі позивний “Естонець”. Але “інструктором” таки став: постійно проводив у батальйоні курси тактмеду.

Друзі кажуть, що практично всю свою армійську зарплату він витрачав на засоби тактичної медицини. Казав: “Моє місце зараз тут, я хочу рятувати життя”.

Естонець був дуже ерудованим, цікавим, веселим, мріяв багато мандрувати й повчитися в США. А ще планував одружитися зі своєю коханою українкою і побудувати будинок біля моря, щоб щасливо жити там після війни.

“Я зрозумів, що Україна – просто фантастична країна, з багатьох аспектів. Так, можливо не все вдається одразу, і можливо не все має вдаватися одразу. Але ця країна варта хорошого майбутнього. Вона зараз не просто бореться за це майбутнє – вона є кордоном Європи. І якщо ви програєте цю боротьбу, то це буде і наш програш”, – казав Микола в одному зі своїх останніх інтерв’ю.

13 липня окупанти підло обстріляли евакуаційну групу, яка під гарантії “тиші” в екіпіруванні гуманітарної місії вирушила в “сіру зону” забрати тіло загиблого Дмитра Красногрудя. Після цього Ілін без вагань пішов у складі наступної групи, щоб урятувати пораненого Ярослава Журавля.

Група з Іліним у складі вже не мала білих позначок –щоб не демаскуватися в “зеленці”. Двоє бійців повернулися на місце збору. Вперед ішли тільки медик Микола й його командир.

Що відбулося на стежці, можна було побачити із запису камери GoPro, яка була на шоломі Іліна. Після обстрілу зі стрілецької зброї Микола побіг уперед. І загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.

Тіло Естонця бойовики передали українській стороні 17 липня. Перед тим його грубо розітнули, витягнувши уражені осколками органи й деякі кістки (щоб приховати сліди нетипової міни). Після чого так-сяк зашили.

Після прощання в Києві тіло Миколи кремирували, щоб за його заповітом розвіяти прах над трьома країнами: Україною, Білоруссю й Естонією.

Залишилися батьки та цивільна дружина.

Ярослав Журавель народився 8 березня 1980 року в Андріївці, Верхньодніпровський район Дніпропетровщини.

На фронт пішов 2015 року. Пройшов Піски, Мар’їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Разом із Дмитром Красногрудем воював у складі 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який пізніше став підрозділом 93-ї бригади “Холодний Яр”.

А коли друг Красногрудь перейшов у 137-й окремий батальйон морської піхоти, Ярослав і собі перевівся в його підрозділ, ставши морпіхом. Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу.

Батько Журавля розповідає, як після п’яти років перебування сина на війні просив його залишитися вдома. Але Ярослав відповідав, що не може – треба передавати свій досвід новим бійцям, ще не навченим веденню бойових дій.

Коли 13 липня лейтенант Красногрудь підірвався в “сірій зоні” під Зайцевим, Журавель одразу викликався увійти до складу евакуаційної групи, яка мала забрати тіло. Він був із Дмитром у момент підриву, тож добре знав, куди йти (забрати тіло командира одразу Ярославу з побратимами не вдалося, оскільки вони були контужені після вибуху, внаслідок якого Красногрудь загинув).

“У групі розвідників [яка відійшла, втративши командира], разом із ним були ще два молоді хлопці. Ярослав одразу сказав: у мене є родина, двоє дітей, а вони ще 20-річні… Тому це моя місія. Коли поверталися по тіло командира, Ярослав йшов першим, за ним йшли сапери. Це була офіційна евакуаційна група, яка мала забрати тіло загиблого лейтенанта Красногрудя – тільки вони вийшли з яру на пагорб, першим у весь зріст йшов Ярослав. Не дійшов до Дмитра кроків п’ятнадцять-двадцять, як з того боку пролунало: “Что вы тут делаете, с*ки?!” – і пішов шквальний вогонь…” – розповів командир батальйону, полковник Вадим Римаренко.

Окупанти, всупереч обіцяному ними режиму “тиші”, підступно відкрили вогонь по беззбройній евакуаційній групі в білих шоломах, з усіма розпізнавальними знаками гуманітарної місії.

Сержант Журавель був поранений, але залишався живим. Це чітко видно на відео з розвідувального дрона: боєць у білій “гуманітарній” касці накладає собі кровоспинний джгут і намагається відповзти.

“Відео наше, це мій квадрокоптер літав, зависав і показував – для того, щоб група могла знати, де він перебуває, там дуже складна місцевість”, – зазначає полковник Римаренко.

Врятувати Ярослава не вдалося. Під час однієї з таких спроб загинув медик Микола Ілін, після чого рятувальні групи більше не відправляли.

Скільки часу 40-річний Журавель залишався живим і стікав кров’ю без допомоги в “сірій зоні” – невідомо.

Як стверджують контрольовані Росією бойовики, тіло сержанта вони виявили на четвертий день після нападу на евакуаційну групу. Українській стороні його передали через тиждень після поранення.

Поховали Ярослава Журавля у рідній Андріївці.

Залишилися батьки, дружина та дві доньки, яких воїн дуже любив і дуже ними пишався.

Представники Міністерства у справах ветеранів та військова частина Журавля виступили з ініціативою нагородити його званням Герой України.

22 липня в місті Ізяслав на Хмельниччині поховали морпіха Василя Кравченка. Він загинув 20 липня на ВОПі в районі села Шуми біля Горлівки. Фатальним для 26-річного старшого матроса стало поранення в голову від кулі снайпера.

У 2014-му подолянин був призваний у третій хвилі мобілізації і служив у Дерприкордонслужбі. Після того, із 2016 року, двічі укладав контртакт із морською піхотою ВМС ЗСУ. Служив на посаді старшого стрільця десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 обмп.

“Василь був справжнім морпіхом, сміливим і відчайдушним, разом з тим веселим і товариським, завжди готовим прийти на допомогу”, – розповів товариш і командир полеглого сержант Юрій.

“Коли ми займали нові позиції неподалік Маріуполя взимку 2017-го, саме Василь був одним із тих, хто постійно підбадьорював товаришів, у найважчі моменти знаходив для кожного побратима добре слово. На нього можна було завжди покластись у найскрутніших ситуаціях. Ми там були за декілька сотень метрів від ворога”, – згадує заступник командира батальйону старший лейтенант Петро Олексюк.

Василя поховали на Алеї почесних поховань Центрального кладовища Ізяслава.

Залишились батьки, сестра та молода дружина.

Артем Козій – наймолодший із полеглих у липні. Йому було лише 18.

Хлопець народився 21 вересня 2001 року в місті Южноукраїнськ на Миколаївщині. Вчився в Миколаївському будівельному коледжі. Цьогоріч у червні пішов на контракт до Збройних сил – у морську піхоту.

Матрос, військовослужбовець 1-го окремого батальйону 36 обрмп ВМС ЗСУ. Його перша ротація почалася цього ж місяця.

21 липня позиції морпіхів 1 обмп під Павлополем окупанти обстріляли з автоматичних гранатометів. Артем зазнав численних уламкових поранень, був евакуйований до Маріуполя в мобільних шпиталь. Лікарі сім годин боролися за життя хлопця. Але близько 17:00 юний воїн помер.

Похований у Южноукраїнську.

Залишилися батьки і сестра. Батько Євген Козій також служить у Збройних силах України.

Віталій Грицишин народився 21 липня 1982 року в Павлограді на Дніпропетровщині. У 2015 році був призваний за мобілізацією, а коли наступного року вже мав демобілізуватися, то підписав контракт і залишився служити у війську.

Старший солдат, військовослужбовець 46-го окремого штурмового батальйону “Донбас” 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

На бронежилеті, який Віталій одягав на бойові чергування, було великими літерами написано “Назар”. Ні, це був не позивний – Назаром звати його сина, якого воїн дуже любив.

“Мій тато для мене був другом. Ми кожного літа їздили разом на море, а коли був вільний час дома – грали в танчики. Взагалі, дуже весело проводили час”, – із сумом каже хлопець, який тепер залишився напівсиротою.

На жаль, навіть “заговорений” ім’ям сина бронежилет не зміг врятувати Віталія від загибелі.

5 вересня під час гасіння пожежі поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району двоє “донбасівців”, старший солдат Грицишин та старший сержант Володимир Хоменко, виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Наступного дня командування ОТУ “Схід” повідомило, що, обходячи осередок вогню в “сірій зоні”, вони підірвалися на невідомому вибуховому пристрої на мінному полі противника.

“Віталій був доброю та чуйною людиною, хорошим другом. На нього завжди можна було покластися, бути впевненим у тому, що він не підведе”, – розповідають про Віталія Грицишина бойові побратими.

Поховали 38-річного воїна в Павлограді.

Залишилися батьки, брат, дружина і син.

35-річний старший сержант, командир кулеметного взводу 46 ошб “Донбас” 54 омбр Володимир Хоменко пішов на війну у 2015-му.

Він воював за рідну землю, адже народився 18 серпня 1985 року в Добропіллі на Донеччині, де прожив усе життя. Працював на шахті. І категорично не сприймав “новоросійські” ідеї, нав’язувані українському сходу з-за російського кордону. Адже завжди любив і переживав за Україну.

Особливо боліла Володі зрада багатьох земляків, які, як казав, стали “сепаратюгами”. Натомість родина його погляди повністю поділяла й підтримувала, “благословивши” Володимира на підписання контракту із ЗСУ.

“Або я їх, або вони мене. А що робити?..” – передає слова Володі перед підписанням контракту батько воїна, Петро Хоменко. Каже, син чудово розумів небезпеку участі в бойових діях, але цілком свідомо йшов на ризик.

Володимир загинув 5 вересня разом із побратимом по батальйону “Донбас” Віталієм Грицишиним, під час “всеохопного режиму тиші”. Ворожим мінам поняття “тиші” не відоме. Під час гасіння масштабних пожеж, які загрожували українським позиціям поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району, двоє “донбасівців” виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Обходячи осередок вогню в “сірій зоні”, вони підірвалися на мінному полі противника.

Поховали Володимира Хоменка в рідному Добропіллі.

Залишилися батько та дві сестри.

Про “тишу” й “мир”, якими так вихваляються деякі українські можновладці, не чули не лише російські міни, а й ворожі стрільці. Один із них 6 вересня поблизу Кримського на Луганщині прицільним пострілом у скроню застрелив українського воїна Тараса Кубійовича, який трохи більш ніж півтора місяця не дожив до свого 50-річчя.

Спершу вважали, що це була робота російського снайпера. За іншими даними, це був одиночний прицільний постріл з автомата.

Тарас Кубійович народився 24 жовтня 1970 року в селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області. Односельці розповідають, що він добре вчився у школі, багато читав, захоплювався спортом. І з юних років цікавився історією українського визвольного руху.

“Він запам’ятався дуже доброзичливим, щирим та усміхненим. Завжди був готовий допомогти”, – розповідає директорка Вільхівського навчально-виховного комплексу Леся Приймак, яка вчилася з Кубійовичем у школі.

“Гарненький білявий хлопчик, завжди дуже акуратний. Жили ми по сусідству, тому Тарас часто приходив до мене просто поговорити, грався з моїми дітьми. Був дуже балакучим, з усіма вмів завести цікаву розмову. Мені завжди було цікаво говорити з ним”, – поділилася спогадами вчителька Тараса Марія Павликовська.

Закінчивши школу, він відслужив в армії, одружився, почав займатися підприємництвом. А коли почалася війна, всерйоз замислився над тим, щоб піти добровольцем захищати територіальну цілісність України. Добре обміркувавши, втілив цей намір у життя.

Вперше доброволець Тарас Кубійович опинився на передовій у вересні 2015 року. Воював, був поранений, але після лікування повернувся на військову службу – на цей раз уже за контрактом.

Після його закінчення у 2018 році поїхав додому до сім’ї. Але війна тривала, і в травні 2020-го чоловік знову пішов у військо як контрактник.

Молодший сержант, військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.

“Минулого літа він приїздив до мене. Згадували про спільних знайомих, про рідних і друзів. Потім Тарас сказав, що хоче вернутися до війська. Я не могла його у цьому ні підтримати, ні заперечити, бо це мав бути тільки його вибір. З фронту телефонував мені. Але це були дуже короткі розмови, просто ця добра дитина знаходила хвилинку, щоб запевнити мене, що у нього все добре. Останній дзвінок був чотири дні тому”, – написала вчителька в день загибелі колишнього учня.

“Тарас мріяв про те, як після звільнення із ЗСУ поїде до своєї рідної донечки. Він її обожнював, вона була для нього стимулом… Але це мало статися тільки після нашої перемоги”, – розповідає побратим загиблого бійця Михайло Перегінчук.

Поховали Тараса Кубійовича в рідному селі Вільхівці.

Залишилися мати, брат, сестра, дружина та дочка.

Морпіхові Руслану Волкову було всього лише 20. Він народився 4 січня 2000 року в місті Ананьїв Одеської області.

Сусіди згадують його як “привітного, світлого й чемного хлопчину, який завжди вітався”.

Як пишуть у соцмережах товариші по службі, “строчку” Руслан відслужив у прикордонних військах. А потім підписав контракт і пішов на передову.

6 вересня 2020 року матрос, вогнеметник вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту 35-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського Руслан Волков разом із побратимом їхав гасити лісову пожежу в зоні проведення ООС – поблизу селища Новгородське на Донеччині.

Проте авторозливна станція АРС-14 (більш відома як машина-“поливалка”), в якій бійці прямували до осередків полум’я, підірвалася на невідомому вибуховому пристрої. Обоє військових були госпіталізовані з численними травмами й опіками.

На жаль, попри всі реанімаційні заходи й зусилля, Руслана, який отримав опіки майже 90% поверхні тіла, медикам врятувати не вдалося. Наступного дня він помер у лікарні Торецька.

Поховали морпіха на кладовищі ім. Шостої сотні в Ананьєві.

Залишилися батьки.

Старший матрос, військовослужбовець 503-го батальйону морської піхоти Костянтин Оверко боровся за життя більше трьох місяців. Він завжди був сильним і наполегливим, тож до останнього сподівався перемогти в цій боротьбі. Проте ворожа куля виявилася сильнішою.

Костянтин народився 3 серпня 1982 року в Запоріжжі. Отримав середню освіту, одружився. Народилася донечка, яку чоловік любив понад усе. Мабуть, і на війну пішов заради неї – щоб забезпечити своїй дитині мирне майбутнє…

Службу за контрактом у морській піхоті проходив з 30 жовтня 2017 року. Хоча виношував цей план іще раніше – щонайменше з 2015-го. З якихось причин реалізувати його одразу не вдалося, проте коли Костя нарешті потрапив у дружну сім’ю морпіхів, то одразу дав зрозуміти: до перемоги з війська звільнятися не збирається.

“Костя завжди був прямолінійною людиною, ніколи не боявся висловити свою думку, навіть якщо вона розходилася з думкою інших. Але попри це, мислив критично і спокійно визнавав свої помилки, якщо справді їх припускався (а таке траплялося рідко)”, – розповідає побратим Оверка з позивним “Інквізитор”.

20 червня поблизу Південного під Горлівкою ворожий снайпер поцілив Костянтинові в живіт. Поранення виявилося надзвичайно важким, і що найгірше – ускладнилося жовчним перитонітом, який дуже складно лікувати. Щоб збільшити шанси на порятунок, спеціальним медбортом бійця доправили до Головного клінічного військового госпіталю в Києві.

Загалом Костянтин переніс понад 30 операцій.

“Він був такий кремезний, сильний чоловік. Справжній богатир. Але ж як сильно він страждав, скільки болю переніс… Було дуже багато операцій, лікарі робили для нього все, що могли, не відходили від нього ні вдень, ні вночі”, – пише волонтерка Київського військового госпіталю Наталія Юсупова.

За тижні боротьби з хворобою великий і міцний Костя танув просто на очах. Більшість часу він перебував при свідомості… і відчайдушно хотів жити. І коли 3 серпня на реанімаційному ліжку зустрів своє 38-річчя, то найціннішим і найжаданішим побажанням, безумовно, було одужання. Тоді боєць іще не знав, що цей день народження стане для нього останнім у житті.

Поряд із сином постійно була мама. “Ми спілкувалися з мамою Кості – прекрасною, скромною, дуже ввічливою людиною… Мені здавалося, що вона перенесла весь той біль, який переживав її син, разом із ним. Я пам’ятаю, як її трусило. Я й не підозрювала, що людина може так сильно тремтіти, що її очі може постійно переповнювати біль та сльози. Але вона жила надією. Ми всі жили надією, що ось-ось – і йому стане краще”, – пригадує волонтерка Юсупова.

Незадовго до смерті Костянтина Оверка перевели в Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова. 23 вересня його вкотре поклали на операційний стіл. Найкращі хірурги оперували Костянтина з 9:30 ранку до 17:00… А близько 3-ї години ночі 24 вересня багатостраждальне серце воїна зупинилося.

“Можливо, серце просто не витримало… Стільки було за цей час і наркозу, і ліків, скільки сил витрачено… Дуже багато. Інший би, напевно, не витримав стільки. Я бачила фото з реанімації, він наполовину схуд. Його було не впізнати… Що Кості довелося пережити – це словами не передати”, – каже Юсупова.

Поховали Костянтина Оверка в Запоріжжі.

Залишилися мати, молодший брат, дружина і донька.

26-річний боєць 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Фарина боровся з наслідками тяжкого поранення майже пів року. Численні поранення в область живота і ніг солдат отримав 20 квітня, і відтоді переніс понад 20 операційних втручань.

Увесь час поряд із ним у Київському військовому госпіталі був батько. Він не так давно поховав дружину і до останнього сподівався на те, що синові вдасться вирватися з лабет смерті. Адже Сашко мав сильний, тренований організм, і як справжній спортсмен, затято боровся за перемогу.

Олександр народився 20 травня 1994 року в районі Ярмолинців на Хмельниччині, мешкав у Хмельницькому. Сусіди та знайомі розповідають про нього як дуже порядну й чесну, надзвичайно цілеспрямовану людину.

“Усіх цілей, які він ставив перед собою, він досягав. Саша дуже багато працював, адже хотів у майбутньому працювати у підрозділах спеціального призначення. Саме тому він завжди тримав себе у гарній фізичній формі, увесь вільний час присвячував самовдосконаленню”, – розповідає друг сім’ї Віктор Левицький.

І свою мрію Сашко реалізував: служив у 8-му окремому полку спецпризначення.

“Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний був, веселий завжди, енергійний. Ніколи в нього не було ніякої печалі, завжди підтримував побратимів своїх”, – каже бойовий побратим Фарини Василь Довгань, який разом із ним воював на Сході у 2014-му.

Після демобілізації Олександр повернувся додому і вступив у громадське формування “Подільська Січ”, щоб охороняти порядок у Хмельницькому. Також і далі займався боксом, навчав цьому молодших хлопців.

Проте війна тривала, і Фарина не зміг довго лишатися осторонь. “Він був справжнім патріотом, не міг бачити, що робиться, переживав усім серцем», – пригадує начальник штабу “Подільської Січі” Юрій Рибак.

Тож підписавши контракт із ЗСУ, Олександр знову пішов на передову – на цей раз зі 128-ю бригадою.

Поранення він отримав незадовго до завершення контракту. 26-річчя зустрів на лікарняному ліжку, мужньо зносив усі операції й процедури, проте смерть виявилася сильнішою.

Олександра не стало 11 жовтня.

Поховали воїна на Алеї Слави цвинтаря в Раковому під Хмельницьким.

Залишився батько.

Михайло Старостін народився 14 червня 1990 року в селі Новорайськ Бериславського району Херсонської області.

“Завжди спокійний, надзвичайно добрий, неймовірно працьовитий” – так про нього відгукуються всі, від сусідів та вчителів до побратимів по службі.

“Наприклад, прибираємо ділянку. Пів ділянки робить клас, а пів ділянки – Міша. Або в нас була на Андрія вечірка. І витягували, кому який хлопець попадеться. І ось одній дівчинці попав Міша. І всі: ой, як ми тобі заздримо, бо Міша такий працьовитий і дуже добрий”, – пригадує колишня класна керівниця хлопця Алла Суха, ледве стримуючи сльози.

Ще одна вчителька Старостіна, Ірина Регеда, розповідає, що Мишко мріяв стати військовим ще зі школи. “Він ще тоді був завзятим хлопцем. А як він міг товаришувати! Його дуже любили і хлопці, і дівчата в класі”, – каже пані Ірина.

Свою мрію Михайло здійснив: став військовим, морським піхотинцем, пройшовши кар’єрні сходинки від матроса навідника оператора БМП-2 до головного сержанта взводу.

Із 2010 року Старостін служив у Криму. І коли почалася російська окупація, не зрадив присягу.

“Позивний у нього був Тихий. Бо Михайло ніколи ні на кого не кричав. На рейсі могло бути важко, тоді він міг спокійно з посмішкою сказати, що треба зробити”, – розповідає Дмитро Глова, який виходив із Криму разом зі Старостіним.

Вийшовши з окупованого півострова, херсонець фактично одразу потрапив на передову російсько-української війни, на Донеччину.

“Нас формували на основі 1-го батальйону морської піхоти. Перше місце, куди ми потрапили – це під Гранітне. Кожен день під мінометними обстрілами… окопи були мілкі, і вкопуватися далі було просто нереально – ми стояли просто на пласту каменю”, – розповідав Михайло в інтерв’ю телепрограмі “Voїн – це я” 2017 року. Журналісти спілкувалися з бійцем у Широкиному, в боях за визволення якого він брав участь раніше і воював далі.

“Таких людей, як він, треба снайперами ставити. Це людина, реально, золоті руки. Всі позиції свої, бліндажі, він робив, як для Бога. На нього покладалися офіцери. Йому не потрібен був наказ. Йому треба було сказати: «Мішань, виручи». Він ніколи не відмовляв”, – розповідає Олександр Куса, який служив із Михайлом два роки.

Старший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського Михайло Старостін загинув 30 жовтня близько 00:28 неподалік селища Водяне Волноваського району Донецької області. Під час того самого “всеохопного режиму тиші”, яким так полюбляє вихвалятися Верховний Головнокомандувач.

За даними волонтера Сержа Марко (Олександра Карпюка), диверсійна снайперська група противника підповзла до українських позицій і фактично впритул розстріляла Тихого та його побратима, сержанта Володимира Бондарюк. Ще одного бійця було поранено.

Поховали Михайла Старостіна в рідному Новорайську.

Залишилися мати, дружина і троє сестер.

Сержант, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського.

Народився 1993 року в селі Кам’яний Міст Первомайського району Миколаївської області.

Працював на СТО, любив подорожі. Про військо навіть не думав… До одного випадку.

“Якось заскочив до дядька, він якраз збирався на риболовлю з товаришем. Дядьків друг служив офіцером у місцевому військкоматі. Побачив мене і каже: “Слухай, хлопче, ти такий спортивний, ведеш активний спосіб життя… Не хочеш послужити у війську? Я тебе так і бачу якимось спецпризначенцем!” Офіцер дав мені диск із роликом. Я подивився і вирішив, що варто спробувати. Отакий збіг обставин”, – розповідав Володимир незадовго до загибелі кореспонденту військової агенції АрміяInform.

Після навчального центру хлопець потрапив служити в Крим, кулеметником у гірсько-піхотний батальйон. І, як і полеглий разом із ним Михайло Старостін, не зрадив присязі, після окупації вийшовши на материкову Україну.

У своєму останньому в житті інтерв’ю він зізнавався, що й досі мріє очистити півострів від окупантів і піти у гори разом із сім’єю.

“Росіяни боялись, що хтось із нас не стримається і відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – все було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою і водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…” – пригадував Володя події весни 2014-го.

Після виходу з Криму їхній батальйон переформували й відправили воювати на Приазов’я. Так склалося, що всі його ротації на передову були саме на цей напрямок…

Позивний Піндос Володя отримав після того, як наприкінці 2015 року повернувся з Литви, де у школі інструкторів навчався бою в місті. “Наш старшина підійшов до мене і каже жартома: ну, все, Вовчику, ти пройшов школу НАТО, тепер ти як універсальний солдат і Рембо водночас. Буду тебе називати Піндосом”. Відтоді і причепилось”, – поділився історією морпіх.

Він дуже любив дружину та маленьку донечку, мріяв у відпустці хоч на кілька днів поїхати з ними на природу з наметами…

Володимир Бондарюк загинув від ворожої кулі разом зі старшим сержантом Михайлом Старостіним 30 жовтня поблизу Водяного Волноваського району Донецької області.

Поховали морпіха у Кам’яному Мості.

Залишилися батьки, брат, дружина і донька.

25 листопада В’ячеславу Мінкіну виповнився б 31 рік. Але день народження замість свята перетворився на день горя. Адже воїна вбили напередодні.

Слава народився 1989 року в Києві, однак у 2002-му переїхав до Фастова. Померла мама, тож їх із сестрою виховувала бабуся.

Закінчивши школу, В’ячеслав вступив у Київське будівельне училище №27, де отримав спеціальності плиточника-штукатура та муляра-облицювальника. Відслужив строкову службу на Західній Україні. Після ДМБ працював у магазині побутової техніки.

Прибічник Майдану, у 2014-му Мінкін був активним учасником самооборони Фастова. А коли після перемоги Революції гідності спалахнула війна на сході, Вячеслав без вагань пішов захищати українську територію від російської агресії. Спершу воював як доброволець, а згодом підписав контракт із ЗСУ.

Старший солдат, старший стрілець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

“Мужній, справжній патріот, енергійний хлопець, чудовий друг, надійний, на якого завжди можна покластися” – це далеко не всі добрі слова, якими згадують В’ячеслава побратими по службі.

Починаючи з 2014-го, Мінкін пройшов не одну ротацію на передову. У 2019 році за участь у боях на Світлодарській дузі був нагороджений медаллю.

Упродовж воєнних років В’ячеслав одружився (із коханою познайомилися після першої ротації), в подружжя народився син. Солдату так хотілося, щоб дитина зростала в мирній, процвітаючій Україні, із татом й мамою, яких самому Славкові так бракувало в дитинстві…

На жаль, маленький син більше ніколи не побачить свого батька. 24 листопада, напередодні дня народження, на позиції під Авдіївкою на Донеччині В’ячеслава Мінкіна смертельно поранив ворожий снайпер.

“Трьохсотого” евакуювали до лікувального закладу, де за його життя боролися медики. Попри всі зусилля лікарів, урятувати бійця не вдалося.

Поховали старшого солдата Мінкіна на Алеї Слави фастівського кладовища.

Залишилися сестра, дружина і маленький син.

…У відповідь на фатальний постріл російського снайпера під Авдіївкою Об’єднані сили вогонь не відкривали – “у зв’язку із заходами евакуації пораненого”. Президент Зеленський висловив співчуття.

Вічна пам’ять полеглим за Україну!

Світлини: “Новинарня”

Джерело: Духовний фронт України