«Застосовуючи хибну термінологію окремі представники української влади, експертного середовища і медіа спільноти діють аморально, протиправно і шкідливо. Вони практично і об’єктивно стають співучасниками Росії у «правовій війні» проти України», — Володимир ВАСИЛЕНКО
Фронт боротьби України з агресією Росії має не лише силові, але й правові координати. Якщо українські військові за роки війни довели, що спроможні давати ефективну відсіч агресору, використовуючи відповідний арсенал сил та засобів, то в юридичній площині ми маємо багато плутанини, насамперед, в базових визначеннях та не завжди ефективне використання права для захисту наших інтересів. Росія підступно анексувала український Крим, а потім окупувала частину східних регіонів України.
Але ще задовго до агресії військової Росія здійснювала агресію гуманітарну. Вона не лише планувала збройний напад, але й готувала грунт для вторгнення в мізки українців. Нажаль, чи-то через некомпетентність, чи-то внаслідок роботи пропагандистської машини Росії та її «п’ятої колони» частина політиків, журналістів та експертів України опинились в тенетах казуїстики хибних термінів, застосування яких сприяє поширенню антиукраїнських міфів Росії.
Щоб розібратися в складних реаліях, які породжені війною РФ проти України, та мати правильне уявлення про юридичний інструментарій боротьби проти агресора, в тому числі на міжнародній арені, «День» звернувся до доктора юридичних наук, професора Києво-Могилянської академії, Надзвичайного і Повноважного посла України, судді Міжнародного кримінального криміналу для колишньої Югославії (2002-2005-й роки), Уповноваженого уряду України у Міжнародному суді ООН при розгляді справи про делімітації морських просторів між Україною та Румунією в Чорному морі (2006-2009-й роки) Володимира Василенка.
«ПІСЛЯ ПОЧАТКУ РОСІЙСЬКОЇ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ В УКРАЇНІ НЕ ІСНУВАЛО ЧІТКО ВИЗНАЧЕНОЇ ПРАВОВОЇ ПОЗИЦІЇ ДЕРЖАВИ»
— Вже сьомий рік триває збройна агресія Росії проти України. В офіційних документах, заявах, виступах українських посадовців у повідомленнях ЗМІ, дискусіях експертів за круглими столами, телешоу для опису, позначення і кваліфікації ситуацій, пов’язаних з російською збройною агресією, часто застосовуються досить оманливі терміни. Деякі з них не без впливу російської пропаганди. Поширеними є такі штампи — «криза в Україні», «війна в Україні», «війна на сході України», «збройний конфлікт на Донеччині і Луганщині», «агресія в Азовському морі», «відновлення миру на Донбасі», «примирення на Донбасі», тощо.
— Я хотів би зазначити, що деякі хибні терміни були офіційно запроваджені в широкий обіг владним істеблішментом України. Зокрема такі як «антитерористична операція», «АТО», «учасники або ветерани АТО» і «неконтрольовані Україною території», «непідконтрольні органам української влади території». Чи свідоме, чи несвідоме користування подібними штампами та словосполученнями замість визнаних міжнародним правом чітких термінів створює ілюзію наявності в Україні внутрішнього збройного конфлікту, до якого Росія нібито непричетна, і робить російську збройну агресію явищем мовби неіснуючим.
В Україні на офіційному та неофіційному рівні досить популярним є також використання запозиченого із західної доктрини терміну «гібридна війна». Його вживання витісняє з інформаційного простору згадку про російську агресію. Натомість центром уваги стає переважно антиукраїнська пропаганда, яка здійснюється російською дипломатією, спецслужбами і пропагандистською машиною.
— Чим це викликано? І чим небезпечною є така практика?
— Первинна причина цього вкрай негативного явища, на мій погляд, полягає в невмінні або небажанні вищого керівництва держави належним чином використовувати право, міжнародне і внутрішнє, для захисту національних інтересів України в умовах російської збройної агресії. Підставами для такого висновку є моє особисте спілкування з деякими представниками владного істеблішменту та аналіз їхніх дій.
Певний час після початку російської збройної агресії і до тепер в Україні не існувало і не існує розгорнутої, викладеної в одному офіційному документі чітко визначеної термінологічно, змістовно послідовної і системної правової позиції держави у питанні відсічі агресії та подоланні її наслідків. Тоді на офіційному рівні Росію звинувачували у порушеннях двосторонніх угод, у збройному втручанні, але не в агресії. Звідси неточне вільне, радше свавільне, а іноді навмисне вживання хибних термінів і понять.
Сьогодні основні елементи загальнодержавної позиції щодо російської збройної агресії і відповідні терміни визначені у Законі України від 18 січня 2018-го року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях» (далі по тексту — Закон від 18 січня 2018-го року). Однак, нажаль, влада не вжила належних заходів для уніфікованого використання законодавчо визначених термінів і понять навіть в офіційному вжитку. Досить сказати, що МЗС України розіслало циркулярну ноту від 11 квітня 2018-го року з роз’ясненням формулювань Закону. Однак це роз’яснення було виконано непрофесійно і значною мірою суперечило змісту його принципових положень.
Міністерство тимчасово окупованих територій у 2019-му році видала спеціальний довідник під нейтральною назвою «АБВ… Збройний конфлікт у термінах (путівник для України)». Він має суттєві прогалини, рясніє численними помилками фактичного і концептуального характеру.
За сприяння Національного військово-історичного музею з липня 2014-го року видається «Книга полеглих за Україну». Коштом Міністерства оборони України друкується аналогічне видання під розлогою назвою «Книга пам’яті військовослужбовців ЗСУ, які загинули захищаючи суверенітет, територіальну цілісність та недоторканість України». Такого роду назвами, без будь-яких згадок про російську агресію, позначені також меморіальні дошки і пам’ятники у багатьох населених пунктах України. Це важко пояснити з погляду історичної правди, здорового глузду і належного вшанування пам’яті полеглих героїв.
Масовість подібної шкідливої практики навряд є випадковим явищем і налаштовує на думку про існування в українському політикумі сил, які свідомо не бажають називати речі своїми іменами, зокрема війну, розв’язану Росією, збройною агресією проти України. Вони по суті здійснюють термінологічну диверсію, яка негативно впливає на суспільну свідомість, послаблює і підриває позицію України у питаннях відсічі російській збройній агресії, а отже становить загрозу нашій національній безпеці. Тому держава у співпраці з учасниками бойових дій, волонтерською спільнотою та широкою громадськістю мало б системно і постійно протидіяти застосуванню термінології, що суперечить приписам Закону від 18-го січня 2018-го року.
— А що відбувається нині? Як змінилась ситуація — на краще чи на гірше?
— Із зміною в 2019-му році влади ситуація не покращилась, а навіть погіршилась. Через ігнорування Закону від 18 січня 2018-го року український інформаційний простір залишається засміченим термінологією, яка нав’язується російським агітпропом і поширюється агентами впливу Росії та українськими «корисними ідіотами». Недбале і неправильне ставлення до термінологічного позначення явищ, ситуацій і подій, які пов’язані із російською збройною агресією, є дуже небезпечним.
Таке ставлення діє на підсвідомість людей, призвичаюючи їх до міфів, вигаданих і вигідних Росії. Таким чином вкорінена в людську свідомість віртуальна реальність дезінформує і дезорієнтує українське суспільство, сприяє позиціонуванню Росії, як посередника і миротворця у врегулюванні «кризи, війни або збройного конфлікту в Україні». Подібні віртуальні штампи і оцінки вводять в оману міжнародне співтовариство і використовуються як аргумент для посилення тиску на Україну, послаблення, а то й скасування міжнародних санкцій проти Росії як держави агресора.
Владний істеблішмент Росії, підтримуваний значною частиною її населення, вважає Україну екзистенційним ворогом (тобто ворогом, який самим своїм існуванням загрожує існуванню Росії), відмовляється припинити розв’язану агресивну війну проти України, сконцентрував в анексованому Криму, окупованих районах Донеччини та Луганщини і вздовж всього українсько-російського кордону потужні угрупування військ. Якщо раніше російська пропагандистська машина практикувала «п’ятихвилинки ненависті» проти України, то тепер вона працює в режимі 24/7, культивуючи зневагу, зверхність і ворожнечу до України і українців, час від часу закликаючи до силового підкорення нашої країни.
Остаточна мета української політики Росії — тотальне знищення України, як нації, суверенної держави і геополітичної реальності.
За таких умов неприпустимим і неприйнятним є той факт, що Президент Володимир Зеленський у своїх публічних виступах та інтерв’ю уникає називати Росію державою агресором і продовжує обіцяти громадянам України «швидкий мир на Донбасі». Особи з його найближчого оточення, зокрема очільник офісу Президента Андрій Єрмак, постійно говорять про «конфлікт на сході України» та «врегулювання кризи на Донеччині і Луганщині».
Колишній радник Секретаря РНБО С. Сивохо 10-го березня 2020-го року, виступаючи на телеканалі «НАШ», сказав, що конфлікт в Україні є внутрішнім, а наступного дня спробував публічно презентувати «Національну платформу примирення і єдності на Донбасі». Це викликало обурення і протести учасників бойових дій, громадськості і відповідні депутатські запити. Така позиція Президента та членів його команди ігнорує російську загрозу, культивує в суспільстві пацифістські настрої, деморалізує Збройні сили України та підриває нашу готовність і спроможність до спротиву агресивним зазіханням Росії.
Існуючій тотальній загрозі з боку Росії можна ефективно протистояти лише шляхом тотальної мобілізації потенціалу української держави і суспільства та постійної демонстрації готовності протидіяти агресору, давати йому рішучу відсіч. Це аж ніяк не виключає зусиль України, спрямованих на мирне врегулювання породженого російської збройною агресією міжнародного збройного конфлікту, але не умиротворенням агресора і задоволенням його примх, а на основі міжнародного права.
Слід особливо підкреслити, що застосовуючи хибну термінологію окремі представники української влади, експертного середовища і медіа спільноти діють аморально, протиправно і шкідливо. Вони практично і об’єктивно стають співучасниками Росії у «правовій війні» проти України. Така війна ведеться Росією одночасно із збройною агресією у прагненні заперечити свою участь в ній, уникнути відповідальності за вчинені міжнародні злочини, перекласти вину на Україну і нав’язати їй ганебні умови миру.
«СУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО КАТЕГОРИЧНО І ОДНОЗНАЧНО ЗАБОРОНЯЄ ВІЙНУ ЯК ЗАСІБ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ»
— Пане Володимире, дякую. Думаю, що сказане вами має стати предметом особливої уваги і з боку влади, і з боку громадськості. Тепер хотілося б з’ясувати зміст базових дефініцій, пов’язаних з таким явищем як «війна». Насамперед, що таке «агресивна війна», «гібридна війна», «правова війна» в контексті українсько-російських відносин?
— У міжнародному праві практично аж до ухвалення Статуту ООН у 1945-му році існувала загальновизнана норма, відповідно до якої війна вважалась крайнім, але законним способом вирішенням будь-яких міжнародних спорів. З додержанням певних формальностей, пов’язаних з оголошенням війни, держава мала право застосувати збройну силу з метою нав’язування вигідних їй умов іншій державі або повного завоювання цієї держави.
Сучасне міжнародне право категорично і однозначно забороняє війну як засіб вирішення міжнародних спорів, кваліфікує агресивну війну, як тяжкий міжнародний злочин, що тягне міжнародно-правову відповідальність агресора.
Визначальною базовою ознакою агресивної війни є першість (!) у застосуванні збройної сили. Якщо будь-яка держава першою (!) чинить збройний напад на іншу державу, то вона здійснює акт збройної агресії і вважається агресором, незалежно від того: по-перше, якими міркуваннями і підставами обґрунтовуються і виправдовуються її дії; по-друге, чи оголошена війна чи ні; по-третє, чи у збройному нападі беруть участь регулярні або іррегулярні підрозділи збройних сил; і, нарешті, по-четверте — чи чинить держава, яка зазнала збройного нападу, спротив агресору чи ні.
Критерії, на основі яких дії держави кваліфікуються, як агресія, встановлені статтею 3-ю Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії» і статтею 8-біс Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.
Агресивна війна — це війна, яку першою починає і веде суверенна держава чи держави проти іншої держави чи держав. Така війна неодмінно породжує міжнародний збройний конфлікт. Але іноді збройні конфлікти виникають всередині держави, коли проти її законного уряду ведуть боротьбу всілякі повстанські групи, або опозиційні уряди, які претендують на владу в державі. В такому випадку збройний конфлікт між ними є не міжнародним, а внутрішнім. У відносинах між Україною і Росією триває міжнародний збройний конфлікт, в якому Росія є державою, яка першою розпочала і продовжує агресивну війну, а Україна є державою, яка зазнала агресивного нападу з боку Росії. Тому ніякого «внутрішнього громадянського конфлікту», «війни в Україні» або «збройного конфлікту на сході України» не існує. Є агресивна війна, яку Росія веде проти України.
Відповідно до статті 51-ї Статуту ООН держава, яка зазнала збройного нападу, має право на самооборону від агресії, тобто право негайної збройної відсічі агресору.
— Отже виходить, що чинячи збройний опір російській агресії, Україна мала здійснювати своє право на самооборону від агресії, а не оголошувати про початок «антитерористичної операції».
— Саме так, хоч Україна почала реалізовувати право на самооборону із значним запізненням. Адже анексія Криму розпочалась з 20-го лютого 2014-го року, а активний спротив російській агресії із широким застосуванням ЗСУ почався лише влітку 2014-го року. Як правову підставу для такого спротиву, в.о. Президента України Олександр Турчинов хибно визначив Закон України від 20 березня 2003-го року «Про боротьбу з тероризмом», а не Закон України від 6 грудня 1991-го року «Про оборону», який регламентує порядок застосування ЗСУ у відповідь на акти агресії з боку інших держав.
На час ухвалення відповідного Указу Президента — 14 квітня 2014-го року, Росія вже анексувала Крим і було ясно, що Україна зазнає не спорадичних атак якихось терористів, а стала об’єктом спланованої і широкомасштабної агресії з боку РФ. Таким чином в офіційному обігу вкоренилося застосування таких невідомих міжнародному праву словосполучень, як «антитерористична операція», «учасник АТО», «зона АТО», тощо, а не чіткі і однозначні терміни «самооборона від агресії», «боротьба з російською агресією», «учасники бойових дій», «театр бойових дій».
Такий підхід вводив в оману українське суспільство, дезорієнтував світову спільноту і, по суті, підтверджував штампи російської пропаганди про внутрішньо-громадянський конфлікт в Україні і про те, що Росія не є стороною розв’язаною нею агресивної війни, а бойові дії ведуться між київською «фашистською хунтою» і воєнізованими формуваннями «повстанців», які начебто створені місцевими «шахтарями» і «трактористами» і на допомогу яким прийшли російські «добровольці».
«СТАН ВІЙНИ ПЕРЕДБАЧАЄ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ЗС ДЛЯ ВІДСІЧІ АГРЕСІЇ, А РЕЖИМ ВОЄННОГО СТАНУ — ТИМЧАСОВЕ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ І МАЙНОВИХ ПРАВ ГРОМАДЯН»
— Чому тодішня влада України ухилилась від оголошення воєнного стану після початку російської агресії? Чи було викликано таке рішення? Чи правильним воно було?
— Відповідь на ці питання почну з того, що «воєнний стан» слід відрізняти від «стану війни». Конституція України і Закон України «Про оборону» чітко встановив, що Президент України вразі збройного нападу або загрози такого нападу приймає рішення про оголошення стану війни і введення воєнного стану.
Режим стану війни передбачає порядок застосування збройних сил для відсічі агресії, а режим воєнного стану тягне тимчасове обмеження конституційних і майнових прав громадян. Це необхідно для забезпечення громадського порядку в умовах війни, використання приватних ресурсів громадян і юридичних осіб для потреб армії та фронту, боротьби з ворожою агентурою, запобігання діяльності, яка шкодить воєнним зусиллям держави та деморалізує суспільство.
Стан війни виникає завжди і автоматично внаслідок збройного нападу. Оголошення стану війни вразі агресії — це констатація факту, мобілізуючий сигнал суспільству, підстава для збройних сил активно протидіяти агресору. Тому тодішнє керівництво України зробило грубу помилку не оголосивши стан війни.
Але утримання від запровадження воєнного стану у початковій фазі російської агресії було практично доцільним і виправданим. Справа в тому, що Конституція і закони України забороняють проведення виборів в умовах воєнного стану. Після втечі Януковича в кінці лютого 2014-го року і подальшого переформатування Верховної Ради і сформування нового уряду було конче потрібно якомога скоріше обрати Президента України — Голову держави і Головнокомандуючого Збройних Сил.
А от після свого обрання 25 травня 2014-го року Президентом України Петро Порошенко був зобов’язаний вжити заходів для запровадження і стану війни, і воєнного стану як передбачено статтею 106 (пункти 1, 17, 20) Конституцією України та статтею 4 Закону України «Про оборону». Замість цього заходилися змінювати Конституцію України. Такий підхід сприяв сприйняттю подій в Україні, як внутрішньо українського конфлікту, а не як міжнародного збройного конфлікту, викликаного агресією Росії. Це деморалізувало українське суспільство, вводила в оману міжнародну спільноту та посилювала міф про непричетність Росії до агресії проти України.
Воєнний стан в деяких регіонах України було тимчасово запроваджено лише після ескалації російської агресії з акваторії Азовського моря (листопад 2018-го року).
На мою думку, з огляду на триваючу агресію Росії та концентрацією потужних угруповань її збройних сил на кордонах України запровадження воєнного стану було б незайвим і зараз.
— Як з точки зору міжнародного права слід кваліфікувати анексію Криму, бойові дії на Донеччині і Луганщині та експансію Росії в Азовському морі?
— Відповідно до міжнародного права будь-який збройний напад, де б, коли б і за допомогою яких сил і засобів він не був би вчинений, є актом агресивної війни проти іншої держави як такої. Тому дії іррегулярних і регулярних підрозділів ЗС Росії, які призвели до анексії Криму (лютий-березень 2014-го року), тимчасової окупації Донеччини та Луганщини (квітень 2014-го — лютий 2015-го року), встановлення блокади в акваторії Азовського моря і напад там на кораблі українських ВМС (травень-листопад 2018-го року) являють собою один триваючий злочин агресії Росії проти всієї України.
Тобто неприпустимо і невірно говорити про «агресію Росії в Криму, на Донбасі, або на сході України чи Азовському морі». Росія вчинила і продовжує збройну агресію проти всієї України як держави. В разі подальшого розширення збройної агресії проти України театром агресивної війни в будь-який момент можуть стати й інші частини території України.
З погляду міжнародного права агресивна війна Росії проти України триватиме доти, поки Росія не виведе всі свої війська з України і не буде звільнено всі окуповані українські території, включно з Кримом.
«АБСОЛЮТНО НЕПРИЙНЯТНО ГОВОРИТИ ПРО «ЗБРОЙНИЙ КОНФЛІКТ НА СХОДІ УКРАЇНИ»
— Що являють собою іррегулярні формування збройних сил Росії?
— У намаганні приховати збройну агресію проти України вище військово-політичне керівництво Росії задіяло в Криму підрозділи спецназу без розпізнавальних знаків, а на сході України за активної участі ФСБ і ГРУ із найманців України, Росії та інших держав були створені різні воєнізовані формування. Ці формування контролюються, фінансуються, озброюються Росією, а до їхнього особового складу включені офіцери її регулярних збройних сил.
Відповідно до пункту «g» статті 3 резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії», частини 8 статті 1 Закону України «Про оборону», частини 13 Преамбули Закону України від 18 січня 2018 року такі формування вважаються іррегулярними. Поряд із штатними регулярними частинами вони входять до Збройних сил РФ. Керівництво ними здійснює військове командування РФ.
Загальновідомим є те, що сформовані спецслужбами і воєнним командуванням РФ такі збройні формування утворюють 1-й (Донецька область) та 2-й (Луганська область) армійські корпуси, які спочатку були підпорядковані 12-му командуванню резерву (КРЕЗ, ВЧ-89462) Південного військового округу Збройних сил РФ. У серпні 2015-го року його було реорганізовано у Центр територіальних військ ПВО ЗС РФ зі штабом у місті Новочеркаськ Ростовської області РФ. В свою чергу Центру оперативно підпорядкований штаб 8-ї загальновійськовій армії Південного військового округу.
Тому абсолютно неприйнятно говорити про «збройний конфлікт на сході України» за участю «повстанців», «бойовиків», «терористів», «сепаратистів», «ополченців», тощо. А їхні формування називати незаконними або терористичними. В реальному житті і відповідно до міжнародного права і законів України вони є підрозділами збройних сил держави агресора. Саме особовий склад цих підрозділів порушує режим припинення вогню на Донеччині і Луганщині та обстрілює позиції українських військ.
Автор: Валентин ТОРБА
Джерело: День
