Володимир АРЄНЄВ
Кажуть, колись давно кілька сліпих мудреців натрапили на справжнісінького слона. А оскільки жоден із них раніше слона не бачив, то й узялися вони описувати його один одному із завзяттям, властивим справжнім мудрецям. Один казав, що слон – верткий та пружній, другий – що він тоненький і плаский, третій – що слон схожий на колону, четвертий – що він вкритий пір’ям, кукурікає і ще й клюється.
Приблизно так само виглядають дискусії про фантастику людей, які знайомі з нею переважно за голлівудськими блокбастерами й прочитаним у дитинстві «джентльменським набором» зі Стругацьких, Гаррісона й Азімова. Тож перш ніж торкатися у цій колонці інших питань, мусимо домовитися щодо термінів.
Колись Станіслав Лем дуже дратувався через те, як саме класифікують фантастичні жанри. Адже, казав він, ніхто не намагається зарахувати дельфінів та акул до однієї біологічної групи лише тому, що й ті, й інші живуть у воді. А у фантастиці це відбувається постійно – і немає тому ради.
Раціональний і вкрай вимогливий Лем не хотів миритися із тим, що класифікація жанрів відбувається ситуативно, і частіше за формальними ознаками. Водночас у цій своїй аналогії він сформулював важливу річ, яку мало хто усвідомлює. Літературні жанри схожі на групи живих істот. Вони зароджуються, формуються, розвиваються, змінюються, а часто й вимирають.
Що потрібно, щоб у світі з’явилися метелики? Насамперед – квіткові рослини, на харчуванні якими й спеціалізуватимуться ці комахи.
Що потрібно, щоб виник той чи інший жанр масової літератури? Насамперед – той рівень розвитку суспільства, коли достатньо велика кількість читачів вмітиме читати.
А ще? А ще їхній рівень доходів мусить бути таким, щоб вони могли дозволити собі купувати саме ці тексти, а не, скажімо, лубкові картинки чи виключно нові видання Біблії. Себто нам бажано мати ще й певний рівень розвитку науково-технічного прогресу: щоб можна було друкувати книжки масового жанру у відповідних кількостях, на недорогому папері.
А ще постає питання розповсюдження. Одна річ – розвозити такі книжки диліжансами чи паротягами, геть інша – потужними літаками.
Ну і, звісно, нікуди не дітися від жорстоких ринкових законів: без відповідного попиту ані друкарні, ані літаки вас не врятують від банкрутства.
Усі ці чинники відіграють роль такого собі зовнішнього середовища, в якому розвиватимуться ті чи інші жанри. Це стосується не якоїсь позірної «західної цивілізації» взагалі, а цілком конкретних країн з їхньою мовною політикою, загальним рівнем розвитку літератури, тим, наскільки держава втручається у формування культурного поля.
Це все – наче пори року, тривалість світового дня, рівень вологості чи кількість хижаків, які впливають на появу і формування певного виду живих істот.
Тепер поглянемо на жанрову літературу початку XX століття. Що ми побачимо? Те, що стрімкий розвиток прогресу в західноєвропейських країнах призвів до дивного: з розрізнених текстів, часом геть не схожих один на одного, почав формуватися новий жанр масової літератури – фантастика.
Звісно ж, у фантастики були предтечі: жанри літератури, що існували задовго до неї, – і вже містили ті чи інші її риси. З одного боку, це були казки, легенди, міфи чи навіть такий екзотичний жанр японських історій про привидів, як кайдан. З іншого боку, це були історії про подорожі до екзотичних (часто – вигаданих) країн, утопії різного роду (від класичної платонівської до незвичних для нас давньокитайських). Це були й молодші жанри: історичний роман та готична проза.
Що ж тоді означає «поява жанру фантастики»? Чому ми не можемо говорити, що до жанру належали, наприклад, «Утопія» Томаса Мора чи «Енеїда» Івана Котляревського? Відповідь проста: і Мор, і Котляревський писали в іншій традиції, за інших умов і за інших конвенційних домовленостей між автором та читачем. Їхні твори містять в собі фантастичні елементи – або, як сказав би науковець, вони написані з використанням відповідного художнього методу – фантастичного.
Читайте також: Передбачити майбутнє: Наукове чарівництво Жуля Верна
Та при цьому це – ще не жанр. Гоголя, Гомера чи, наприклад, Сірано де Бержерака ми можемо зараховувати до предтеч, говорити, що їхні твори закладали підвалини традиції. Та Гомер чи Гоголь гралися зовсім з іншими очікуваннями читача, і оцінювати їх варто у межах того сенсового поля, в якому вони працювали.
А що ж із жанром? Він постав як нова сукупність домовленостей між читачем і автором: горизонт очікувань, зрозуміла усім сторонам образна система, рівень умовності, до якого вдається автор, правила гри, які приймає читач. Або, якщо процитувати літературознавця Михайла Назаренка: «жанр – це читацькі очікування і гра з ними».
Фантастика як метод з’являється у творах, в яких фантастичне припущення («а що, якби») стає сюжетотворчим. Ми не можемо просто вилучити його з сюжету – історія тоді розвалиться й просто не матиме сенсу.
Твори, написані у жанрі фантастики, мають відповідні антураж та образну систему. При цьому фантастичне припущення може бути несуттєвим – тоді вилучення його й заміна декорацій на інші нічого принципово не змінить, просто історія буде вже, наприклад, не про космічних піратів, а про американських гангстерів. Тоді це – твір, написаний у жанрі фантастики, але без використання фантастичного методу.
Якщо ж у жанровому творі фантастичне припущення є ключовим, сюжетотворчим, тоді це твір, написаний у жанрі й із використанням фантастичного методу.
Скажімо, «Перетворення» Кафки чи «Вій» Гоголя – приклад використання методу у творах, які до жанру ще не належали.
Приклад жанрових творів, що написані без використання методу – численні пригодницько-фантастичні книжки. Поєднання жанру й методу – це, наприклад, «451 градус за Фаренгейтом» Бредбері чи «Темна вежа» Кінга.
Наразі фантастика як така розгалужується на кілька потужних течій – а ті, у свою чергу, так само розподіляються на дрібніші. Звісно, весь цей масив текстів з їхньою складною системою взаємозв’язків непросто осягнути людині, що лише починає цікавитися темою. Тим більше, що – мав рацію Лем! – таксономія фантастики формується за різними принципами: десь ключовою рисою стає відповідна тема, десь – наявність антуражу, десь – узагалі те, що кілька авторів зібралися разом і вирішили, що пишуть у новому жанрі «турбореалізм».
Утім, за бажання розібратися в основних течіях не так уже й складно. Головне зрозуміти основну структуру.
Ми вже знаємо, що фантастика – це масовий жанр. Науковці часто називають його метажанром, бо в межах фантастики як такої існує кілька основних напрямків. Хтось говорить про три, хтось виділяє чотири чи п’ять.
Дерево фантастики
(Натисніть на зображення для збільшення)
Почнемо з великої трійці. Це – наукова фантастика, фентезі, містика.
З науковою фантастикою (скорочено – НФ) найпростіше: те «а що, якби», до якого вдається письменник, більш-менш вписується у картину світу, яку вважає актуальною сучасна йому наука. Іншими словами, фантастичне припущення у НФ не суперечить законам природи, все це теоретично могло статися в нашому світі.
Зверніть увагу: картина світу (уявлення про нього) може бути актуальною для письменника в той момент, коли він пише свій твір. Та наука не стоїть на місці – і з часом виявиться, що, наприклад, на Венері немає тропічних джунглів, на Марсі не живуть марсіани, динозаври були не кволими рептиліями, а енергійними, швидкими тваринами.
Це те, чим ризикує кожен науковий фантаст: його твір може застаріти. Але чи буде такий твір все одно належати до НФ? Звісно, так.
А що з фентезі? Там зазвичай діють надприродні сили (боги та інші неймовірні істоти), а також магія – і все це не вимагає від письменника жодних пояснень. Точніше, він може вдаватися до псевдонаукових аргументів, та все одно вони апелюватимуть до іншої логіки. Це гра з певними, схваленими обома сторонами правилами. В цьому вона схожа на казку: і читач, і автор знають, що тварини не розмовляють, але в казці це не викликає в жодного з них непорозумінь. При цьому у фентезі – на відміну від казки – рівень очікуваної правдоподібності вищий. Читача не цікавить, яким саме чином маг здатен продукувати вогняні кулі, але вірогідність політичної системи, економіки, людських стосунків для нього вкрай важлива. Як і НФ, фентезі розвивається – і те, що тішило читачів півсотні років тому, тепер виглядає як анахронізм (уже не фактуальний – сюжетний чи стилістичний).
Дія творів фентезі відбувається або у вторинному (вигаданому) світі – як-от у Середзем’ї Толкіна, – або у світі нашому, але з тією різницею, що тут цілком реальні магія, боги та ін.
За влучним твердженням письменниці Міріам Аллен де Форд, «наукова фантастика має справу з неймовірними можливостями, а фентезі – із правдоподібними неймовірностями».
Магія проникає у наш світ і у третьому з основних жанрів фантастики – у містиці. От тільки якщо фентезі цю магію сприймає як належне, робить однією зі складових світобудови, то у містиці прояви надприродного – те, що ламає картину світу (цілком раціональну й сучасну, як-от у НФ). Саме тому дія таких творів відбувається не у вторинному, вигаданому, а у нашому світі.
Історії про супергероїв не всі виносять в окремий напрям, хоча, як на мене, це цілком логічно. Хоча за окремими ознаками вони споріднені й із НФ, і з фентезі, їхнє коріння сягає набагато глибше – до давньої міфології. Дія історій про супергероїв зазвичай відбувається у сучасному світі або світі уявного, цілком впізнаваного майбутнього – і надвластивості, що ними володіють супергерої, часто мають магічне чи псевдонаукове підґрунтя.
По суті, ці історії – така собі сучасна міфологія, а Бетмен, Доктор Хто чи Диво-Жінка – нинішній аналог Кухуліна, Бхішми, Геракла.
Що ж до магічного реалізму, то він стоїть трохи осторонь від інших напрямів фантастики. Сказати б – дещо соромиться своєї приналежності до наче масових жанрів. Саме магічному реалізму час від часу вдається вийти за межі Резервації Масових Жанрів і прибитися до того, що критики називають «літературою високої полиці». Причини зрозумілі: зазвичай магреалізм робить акцент не тільки на декораціях, тут суть буває важливіша за форму (а форма, додамо, менше дратує високочолих критиків, бо нечасто використовує типові жанрові маркери на кшталт зорельотів чи драконів).
Дія творів магреалізму переважно відбувається у нашому світі. Як і у містичних творах, тут у звичайному світі існує магія – але якщо в містиці її присутність дивує, навіть шокує персонажів, то в магреалізмі магія є невіддільною (частина/ознака) частиною світу, вона буденна і не вимагає додаткових пояснень.
Уважний читач запитає: в чому ж різниця між магічним реалізмом і фентезі? Бо й у фентезі часто дія відбувається у нашому світі, тільки просяклому магією. Відповідь проста: все залежить від того, який зі сліпих мудреців і яку саме частину слона обмацує.
Канадський письменник Гай Гевріел Кей колись розповідав, що його твори – залежно від того, в якій країні друкуються, – позиціюються як фентезі, магічний реалізм чи псевдоісторичні романи. Межа між жанрами часто цілком умовна, і визначальну роль тут відіграє сприйняття: як саме бачить свій твір автор та як його представляє публіці видавець.
І ще – наскільки добре обізнані з традиціями жанру читачі в тій чи іншій країні. От наприклад: існує така серія щорічних збірок «Кращі фентезі та жахи року», що їх укладає Еллен Детлоу. Чимало з оповідань, що увійшли до цих збірок, вітчизняний читач навряд чи сприйняв би як фентезійні чи горорні. Просто тому, що величезний масив класики жанру в нас досі не виданий (так само, як не виданий він російською – і, відповідно, знайомі з ним лише ті, хто читає англійською).
Ставалися й курйозніші випадки: один вітчизняний видавець придбав права на твір, що отримав «Всесвітню премію фентезі» (World Fantasy Award). Очевидно, самого твору він не читав – і був здивований, коли виявилося, що з його власними уявленнями про фентезі роман жодним чином не співвідноситься – аж настільки, що шанований пан серйозно радився із фанатами, чи не можна якось у перекладі переназвати премію – ну, скажімо, на «Всесвітню премію фантастики».
Чи маємо іншу видавчиню: вона неодноразово твердила, що фантастику терпіти не може, та при цьому видає чудові взірці магічного реалізму.
Звісно, якщо ви звичайний читач, ви не мусите достеменно розбиратися у всіх цих нюансах, знати назви жанрів та історію їхнього розвитку, не маєте стежити за закордонними новинками.
Так, це може бути приємним бонусом і допомогти розібратися у тому, що саме читати. Але зазвичай люди отримують насолоду від читання Рея Бредбері, Сюзанни Кларк чи Джорджа Мартіна, не здавши іспит із фантастикознавства.
Інша річ – професійні гравці на цьому полі: видавці, редактори, перекладачі, автори, критики. Квапливо беручись описувати слона, вони ризикують не тільки отримати удар слоновими бивнями чи крилами півня, бо хіба ж я не сказав, що перший з мудреців обмацував не хобот, а отруйну змію?
За два тижні ми поговоримо про світлину з птеродактилем, юного винахідника та те, чого не сталося.
Гарної вам фантастики!
Джерело: Читомо
