Київ. 12 січня 2017 року (Facebook, Богдан ЯРЕМЕНКО). Правила пристойності та святковий період потребували певної паузи. Але не висловитися на тему актуальних «миротворчих ініціатив» було би неправильно.
Загалом експертна дискусія – це завжди добре. Особливо якщо чесно, глибоко, без ярликів і неспровокованих образ. Так у нас не завжди виходить.
Але не все також варто обговорювати публічно. Зокрема, викликає сумнів доцільність публічної дискусії про межі компромісу з Російською Федерацією.
Тим більше не варто публічно дискутувати питання межі односторонніх поступок України у можливих переговорах з РФ, бо це фактично ніщо інше, як одностороннє дипломатичне роззброєння перед і без того сильнішим супротивником. І колег по експертно-дипломатичному цеху закликаю до усвідомлення своєї відповідальності. Давайте перед тим, як профанфарити на увесь світ, спершу тихенько і спокійно розберемось між собою.
Папери на тему «як нам провести переговори», якщо це лише не студентські вправи, мають носити гриф «таємно» або «цілком таємно». І базуватися вони повинні на аналізі позиції і вірогідних дій усіх причетних. Наразі, те що ми побачили у публічному обговоренні, радше нагадує учнівські твори на тему «ким я хочу стати» або «як би я хотів провести літо».
Цілком безпечними, але позбавленими сенсу, на сьогодні є голосні заяви про “червоні лінії, які не можна переступати”, якими грішать деякі колеги з громадських організацій, а тепер до них через публікацію-відповідь Віктору Пінчуку в американських ЗМІ долучився ще й заступник глави президентської адміністрації Костянтин Єлісеєв. Мало кому в світі цікаво, що ми не можемо, не хочемо і не будемо. Але багато хто, ой, як хотів би знати, що нам цікаво, що ми можемо, хочемо і будемо (або не можемо, не хочемо, але будемо; ще є варіант – не хочемо, але можемо і будемо). Принаймні якась «полегшена», без деталізації, публічна версія зовнішньополітичної доктрини чи стратегії України мала би існувати.
Тема червоних ліній для української влади в “Мінському процесі” була актуальна впродовж 2014-2015 років. Зараз у ній немає особливого сенсу. Якісь з цих червоних ліній влада вже переступила 31 серпня 2015 року, якісь побоялась – і слава Богу. Проблема не в тому, що «Мінський процес» рухається в якомусь неправильному напрямку, а тому, що він, по-перше, досі не має альтернативи, а, по-друге, будучи безальтернативним взагалі нікуди не рухається (помітно, що навіть найпалкіші прихильники «Мінських домовленостей» якось різко припинили вживати слово «безальтернативні», а про те, що вони базуються на затвердженому рішенням РНБОУ та пізніше видозміненому без такого рішення «Мирному плані Президента Порошенка» вже й поготів усі забули). Тема, що не можна робити в рамках “Мінського процесу” є значно менш актуальною, ніж “так що, чорт забирай, нам з усім цим робити?!”
За нормальних обставин – наявності сильної, впевненої, дієвої, авторитетної, розумної, далекоглядної влади нинішнього бардаку не мало би бути. Ми, громадяни, обираємо до влади одних, а вони призначають до влади інших, щоби думати, мислити, приймати рішення, реалізовувати їх, а паралельно пояснювати нам, чому вони так роблять, що очікують, і що нам все це коштуватиме?
Оскільки з жодних своїм завданням українська влада не справляється, то з”являється інформаційний та смисловий вакуум, який і починають заповнювати – і друзі, і вороги, і просто усі, хто вважає, що їм є, що сказати.
Увесь вселенський галас навколо того, що Віктор Пінчук чи Василь Філіпчук з їхнім баченням способів завершити війну і встановити мир «є зрадниками» є наслідком нездатності влади управляти країною, давати відповіді на очевидні найгостріші питання сьогодення. Тим більш дивною виглядає емоційна критика авторів двох найбільш резонансних текстів – невже проблема чи загроза в тому, що в країні хтось наважується мати приватну думку щодо суспільно важливих тем?
Не лише експерти, але переважна більшість українців не настільки дурні чи сліпі, щоб не розуміти, що кінця краю бідам України не видно. А при цьому не чути жодної притомної поради чи плану влади, що робити далі?
А, дійсно, що робити, коли війна не припиняється, а зовнішні обставини погіршуються?
Нові резонансні пропозиції (так само, як і їхні заокеанські версії у виконанні того ж Кісінджера), як на мене, вкупі мають дві найслабші риси:
1. Вони навіть не намагаються проаналізувати потреби, забажання, плани і реакцію Кремля. Ну, і звичайно, якимось дивним чином ігнорують очевидну правду не лише 300-сот років, але і останніх 3-х, що домовитися з Росією Україні ніколи не вдавалось. Також ці плани, замовчуючи тему можливої реакції Росії, створюють хибне враження, що Росія має змогу безкінечно довго продовжувати нинішню зовнішню та внутрішню політику. Не пояснюють нові пропозиції, а чому Росія мала би відмовитися від своїх завоювань в Україні, особливо з огляду на їх достатньо високу для Путіна політичну, іміджеву та економічну ціну?
2. Широко обговорювані пропозиції спрямовані на те, щоб повернути українсько-російські відносини до довоєнного стану. Ну, грубо говорячи, коли “усім добре.” Саме в цьому контексті я сприймаю пропозиції погодитися на активну участь російського капіталу в українській економіці і, серед іншого, в оборонному комплексі України. Але наскільки реалістично жити з Росією «ніби нічого не відбулось»? Наскільки Росія готова чи спроможна до таких відносин, адже змінилась за останні роки не лише Україна? Чи все ж таки ми мусимо ставити завдання не реанімувати колишнє, а вийти на якесь нове сприйняття Росії, а вже пізніше осмислити, який тип взаємин буде найбільш адекватним нашому усвідомленню значення Росії для нашої держави?
Цілком здавалось би коректні спостереження про тенденції в міжнародній політиці – наростання невизначеності, зміна архітектури міжнародної безпеки, корозія міжнародного права, зниження ролі політики, що базується на цінностях, пріоритет односторонніх акцій перед багатостороннім підходом, ставка на силу і постійне підвищення ставок у силовій грі – оглядачі супроводжують, як на мене, абсолютно неадекватним висновком про те, що Україна за цих обставин мала би понижувати ставки, грати на деескалацію, поступатися. Нам пропонують повірити, що таким чином ми зможемо отримати свій зиск у вигляді миру і стабільності в ході «великого світового торгу».
Мені здається, це наївний до небезпечного погляд на речі.
Справа в тому, що окреслені вище тенденції розвитку світової політики ще не призвели ні до вироблення нових правил гри, ні утворення нових розподільчих чи інших ліній розподілу та впливу. Неочевидно, що такі глобальні домовленості взагалі коли-небудь можуть бути досягнуті. Основні гравці не розкривають (а можливо навіть не сформулювали для себе) свої прикінцеві цілі, а здебільшого просто тестують рамки можливого.
За цих обставин існує небезпека того, що передчасні пропозиції компромісу від України будуть прийняті, а глобальна гра продовжиться. Пригадуєте, як Україні усі подякували, а часами і досі дякують за ядерне роззброєння, але світова безпекова гра, як виявилось, на нашому роззброєнні не завершилась? Я не закликаю до повернення ядерної зброї, я просто наводжу приклад шкоди, яку наносять передчасні або неправильно аргументовані та оформлені рішення. Ми вже робили односторонні внески з глобальну деескалацію та роззброєння, і, як виявилось, глибока вдячність та визнання за це не стали гарантією ненападу на Україну.
Майже без сумніву можна спрогнозувати, що пропоновані деякими авторами «реалістичні кроки» відмовитися від того, що ми і так не маємо чи не контролюємо (європейська, євроатлантична інтеграція, контроль над Донбасом чи Кримом і тд) будуть «на ура» сприйняті та підтримані основними міжнародними гравцями. Але велика геополітична безпекова гра після цього не закінчиться, Україна не буде виведена з цього протистояння, і в якийсь момент може так статися, що буде знову змушена жертвувати своїми інтересами. У цьому разі, так як і в ситуації з ядерною зброєю нам в кращому разі подякують за минулу поступливість з Кримом, Донбасом і європейською перспективою, та запропонують відмовитися від ще чогось, що на той момент ми вже практично не контролюватимемо чи на що не матимемо впливу. Це можуть бути і території, і політичні статуси. Програти щось у боротьбі – це неминучість. Бездумно поступитися – злочинне головотяпство.
Навіть банальна логіка має підказати нам, що торг не можна ні розпочинати з мінімальної точки, ні різко знижувати запитувану ціну до завершення торгів. Можливо колись, на якомусь етапі нам таки доведеться чимось пожертвувати, але абсолютно точно сьогодні для цього немає жодних підстав – боротьба не програна, більше того, перебуває у розпалі.
Гіпотетично можна припустити, що перспективою членства в ЄС та НАТО, так складуться обставини, доведеться жертвувати. Але, щоб чимось пожертвувати, потрібно це мати. Яким чином квола українська дипломатія «продаватиме» значно більш цинічним та агресивним партнерам за столом переговорів ідею того, що Україна жертвує тим, чого наразі не має, уявити важко. В той же час, існуючий рівень взаємин з ЄС і НАТО, власне, як і нездатність цих об’єднань на сьогодні вирішити українське питання, є одним з найважливіших стимулів для допомоги Україні. Відмовляючись тиснути на ЄС і НАТО цілком логічними навіть з точки зору багатьох учасників цих об’єднань питанням про суть і перспективи наших відносин, Україна, найбільш вірогідно, втратить не уявний майбутній статус, а – нинішній.
З іншого боку, нехай ми не контролюємо Крим, але наша боротьба за нього створює для Росії достатньо широку зону дискомфорту (з потенціалом стати реальною загрозою) в міжнародній політиці, в фінансовій, економічній і навіть в безпековій сферах. Запевнити Росію, що ми на якийсь час припиняємо цю боротьбу – створити їй максимальний комфорт не лише для завершення колонізації цієї території (а це значить звести нанівець будь-які шанси колись повернутися до питання деокупації), але і для підготовки наступних ударів по Україні. Адже, якби Україна почала опиратися російській агресії в Криму в лютому 2014 року, то, по-перше, мала би шанси не допустити виникнення воєнних дій на Донбасі, а, по-друге, не виключено могла би закріпитися в північному Криму, що створювало б цілком іншу безпекову та політичну ситуацію навколо питання окупації Криму. До того моменту, поки РФ «не відкриє» тему статусу Криму для переговорів, будь-яка інша позиція окрім політики невизнання та спротиву окупації буде контрпродуктивною.
Нам пояснюють, що усі поступки Україна має зробити заради нормалізації відносин з Росією. При цьому автори пропозиції взагалі не пояснюють наскільки реалістично і потрібно для України повернення до “стосунків як завжди” чи “як раніше” в українсько-російських відносинах?
Ось Дональд Трамп, переконавшись з доповіді американських спецслужб, наскільки брудно і масштабно росіяни грали на останніх президентських виборах в США, продовжує вперто наполягати на тому, що «лише дурний може вважати, що мати хороші відносини з Росією – це погано». Як на мене, цей погляд, який, не секрет, поділяється багатьма і в Україні, свідчить лише про те, що не слід шукати мудрість у 140 друкованих знаках, відведених для твітт-повідомлення, особливо коли її там немає.
Спробую пояснити на прикладах. Ось у Василя Філіпчука, до прикладу, є пропозиція: щоб усім було вигідно, необхідно допустити росіян до володіння тими підприємствами, які їм цікаві, включно з підприємствами оборонно-промислового комплексу (за умови компенсації руйнувань на Донбасі). Це, мовляв, і економіку запустить, і дохід усім забезпечить, і тему для конфлікту усуне.
Так, необхідність запровадження санкцій в оборонно-промисловій сфері негативно позначилась на вітчизняних підприємствах. Але завдяки цим втратам ми якщо не зупинили, то значно пригальмували російські програми переозброєння. Якщо ми відновимо ці контакти, то зміцнюватимемо російські збройні сили, а значить будемо змушені шукати кошти на додаткове підвищення власних оборонних спроможностей. При цьому ми вже не зможемо повноцінно визначати політику розвитку власного ОПК, оскільки він буде пов’язаний контрактними зобов’язаннями з Росією. Отже, врешті решт, відновлення співробітництва з РФ в оборонній сфері лише зменшуватиме нашу безпеку та збільшуватиме видатки на оборону. То в чому ж вигода?
Є ще й інший момент, про який в Україні не було прийнято говорити усі попередні роки незалежності. Співробітництво в сфері ОПК – це елемент стратегічних або союзницьких відносин. Саме тому Росія так прагне втягнути Україну в найрізноманітніші проекти у цій сфері, а Захід навпаки – не надто поспішає це робити. Якщо ми визнаємо, що ситуація в світі загострюється, відбувається ескалація, то співпрацюючи з Росією в сфері виробництва зброї проти кого ми її озброюватимемо? А якщо додати сюди пропозиції «пригальмувати» з європейською та євроатлантичною інтеграцією, то відновлення співпраці між Україною та РФ в оборонній сфері стане для країн Заходу сигналом не нарощувати нам допомогу, а передислоковувати війська ближче до українських кордонів.
Враховуючи, що торгівля і великі інфраструктурні проекти Росія завжди використовує як інструменти політичного впливу, шантажу та тиску запропоновану вище логіку загроз відновлення співпраці з РФ можна легко перенести і на інші сфери.
Окрім іншого, давайте не забувати, що в достатньо безконфліктні часи наших двосторонніх відносин з Росією ця країна започаткувала національні програми імпортозаміщення. Відновлення співробітництва з РФ на «довоєнному рівні» не відбудеться навіть в середньостроковій перспективі. Зрештою, варто подивитися динаміку торговельних відносин в рамках ЄАЕС – внутрішня торгівля між усіма учасниками об’єднання скорочується впродовж останніх п’яти років. При чому скорочується як імпорт, так і експорт. Ну, і додамо сюди історію торговельних воєн між Україною та Росією впродовж останніх 10 років – які з них почалися за ініціативою України?
Давайте нарешті викинемо на смітних пропагандистське кліше минулого – «Україну в Європі ніхто не чекає». Ніхто нікого ніде взагалі не чекає. За ринки потрібно боротися. Але щонайменше Україна і ЄС впевнено рухаються шляхом взаємного відкриття і проникнення. Очевидність сьогодення полягає в іншому – «в Росії Україну ніхто не чекає». Ну, хіба не проти отримати у вигляді воєнного трофею.
Моральні аспекти покращення взаємин з РФ я взагалі не аналізуватиму, оскільки, як я розумію, для глобальних стратегів кілька тисяч загиблих співгромадян – це теж прийнятна жертва заради перспективи відновлення торгівлі.
Тому залишимо американцям розібратися, як вони мають називати тих, хто виступає за хороші відносини з Росією, а у випадку з Україною за «повернення до нормальної співпраці» з РФ можуть виступати лише люди недалекоглядні або приховані вороги.
Актуальним завданням України у відносинах з РФ є зовсім не відновлення торгівлі трубами (чи будь-якими іншими товарами) на довоєнному рівні (або якісь подібні завдання), а пошук модальностей взаємодії, які позбавлять Росію механізмів впливу на Україну, створення власних механізмів впливу чи тиску на Росію (та сама блокада Криму і нереалізована поки що торговельна блокада Донбасу). Марно сподіватися, що питання безпеки ми вирішимо знявши проблему агресивної зовнішньої політики РФ завдяки ілюзорним одностороннім поступкам. Натомість ми повинні навчитися жити в умовах постійного тиску Росії та привчити її до думки, що агресивність щодо України така ж копітка справа, як і щодо США.
До нормалізації відносин з РФ ми колись таки дійдемо, але станеться це ще дуже нескоро. І передумовою цьому майже напевно стане етап практично повного розлучення. Зрештою наша війна є війною за незалежність. І наразі єдине актуальне завдання – не програти цю війну. У цьому контексті нормалізація відносин з Росією шляхом поступок України є найкоротшим шляхом до військово-політичної поразки та втрати незалежності.
