З новим днем, мої любі
100 днів болю бути собою, 100 днів щастя бути собою
В ці часи почуваю себе більш українкою, ніж за все своє попереднє життя.
Навіть, коли злилась в школі на однокласників за те що “етот дурацкій укрАинскій для села только”, сперечалася і намагалася зрозуміти, як то склалося, що в Україні людині, щоб зробити хоч якусь кар’єру, потрібно було відмовитися від мови, від свого єства. І що сталося це не за один рік, і навіть, не за десять.
Це зробили рашистські окупанти.
Я народилася в російськомовному регіоні, ходила до російської школи. Але в сім’ї і на вулиці, що розмовляла суржиком, по більшості. Мабуть саме це давало впевненість, що мій любий Дніпро не російське місто, попри думки деяких випендрьожних однокласників.
Ніколи не думала в житті почути, що російську мову в України “прітєсняют”.
З 2014 року деякі мої знайомі перейшли на українську. З 24.02 таких наче більшість, що або повністю перейшли на українську хоча письмову, або намагаються писати і говорити.
Я тепер пишу виключно української, розмовляю все частіше українською. Насолоджуюся, все більш якісним українським контентом. Його стало в рази більше.
Це зробили рашистські загарбники.
Все російське, за такий короткий проміжок часу, лише за 8 років, став викликати відразу. А за ці 100 днів ще й без виключення.
Там тепер і Пушкін, і Толстой. І навіть дєкабрісти, як виявилося раптом. А я ж раніше відчувала таку щемну теплоту і захоплення до них і їх жінок. Більше не відчуваю.
Ніколи не думала, що моя строчка новин буде сповнена розмов, як люди перестали любити грозу.
Це величне диво природи, що своїми розрядами єднає небо і землю більше не викликає захоплення у більшості з нас, а запускає страх.
Це зробили рашистські загарбники.
Ми вчора чекали на грозу, мабуть тому вона нас не лякала. Ми бачили її наближення і з першими блискавками сіли на терасі з коктейлями. Коте в мене на колінах, собака біля ніг чоловіка. Дживс тулиться, відвертається від грози, але не хоче йти в дім, хоче сидіти біля нас. Коли фронт став проходити над нашим будинком, він не витримав і таки пішов в дім. А Блекі за почесенькі був готовий сидіти хоч до ночі.
Люблю грозу на смак, люблю її колір і аромат, завмираю під її блискавку і видихаю під її розкати. Дихати в ритмі грози.
А тепер і гроза буде з присмаком гіркоти.
100 днів болю, гніву і втрат, що не повернути.
За ці 100 днів лютої весни ми всі змінилися.
Ми переродилися. Хтось вже трансформувався, довірився новому, що проросло крізь біль до свободи бути. І розквітнув.
А хтось ще чіпляється, боїться відпустити руку минулого.
Треба просто розплющити очі і довіритися собі справжньому.
Як сказав наш любимчик Залужний “Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно”.
Дякуємо за ці відчуття нашим мужнім ЗСУ, волонтерам і медикам.
Всім нашим сусідам і друзям, нашим співвітчизникам, де б ви не були, вдома, чи за кордоном, чи в тимчасовій окупації – дякую вам, мої любі, що живі, що тримаєтесь, що наближуєте перемогу, як можете, що любите і бережете близьких, що живете з усіх своїх сил.
Обіймаю вас, мої любі ❤️
Все буде Україна 💙💛
Арт від #ОлегШупляк
Мавка степова (Смерть андрофага). Із серії “Андрофаги в Україні”. 2022
Джерело: Facebook
