Домой Топ Новости РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ: БУНТ ПОКОЛІННЯ 1990-х

РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ: БУНТ ПОКОЛІННЯ 1990-х

191

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Студентська «Революція на граніті» 1990 року стала тим першим Майданом, який виборов незалежність України. Після акції студентів було зрозуміло, що в суспільстві є сила, здатна протиставити себе офіційному політикуму. Сила яка відверто вимагала незалежності України: сьогодні і негайно!

Націонал-демократичні сили, потрапивши до Верховної Ради, уявляли себе переможцями. Участь у великій політиці призвела до поширення серед значної її кількості конформістських настроїв. Осінь 1990 року увійшла в історію України як час компромісів та безперервного переговорного процесу.

“У 1990 році, — згадував лідер Київської організації УСС О.Доній, — стала відчутна відмінність у сприйнятті ситуації між молоддю та поколінням старшої формації. Посівши кільканадцять місць в парламенті, демократи помітно заспокоїлися на лаврах хиткого виграшу. Молодь, романтизована і піднесена, позбавлена традицій постійного пошуку компромісів з номенклатурою, була налаштована максималістськи“ (1).

Ще на конференції НРУ, яка відбулася відразу після виборів 1990 року, О.Доній заявив, що “третина голосів демократів у ВерховнійРаді України не є перемогою, отже Рада не просто трибуна для вільнодумства, а в першу чергу — орган законотворчої діяльності, де для прийняття рішення потрібна більшість голосів” (2). Ця заява спричинила невдоволення і прямий спротив у залі. Стало зрозуміло, що націонал-демократія не усвідомлює важливості політичного моменту. Компроміси, які поступово перетворювалися на конформізм, підточували потенціал демократичних перетворень в Україні.

Влітку 1990 року Київська УСС взяла участь в святкуванні 500-річчя українського козацтва на Запоріжжі, що було зорганізоване НРУ. На святкуванні були присутні всі активісти організації. Саме там вперше було оприлюднено ідею проведення політичного голодування в Києві. Студентські активісти вимагали радикальних змін та реформування всіх сфер суспільного та економічного життя, а це можна було досягти лише рішучими та радикальними діями. На допомогу націонал-демократів та демократичної частини Верховної Ради лідери УСС не сподівалися.

Невдовзі у Вільнюсі (Литва) відбулася зустріч молодіжних і студентських опозиційних організацій СРСР, де були проведені переговори між керівниками УСС (О.Доній, Ю.Зубко) та Студентським братством (О.Кузан, Т.Давидяк). Було досягнуто принципових домовленостей та узгоджено план дій3. Після цього почався процес підготовки до акції протесту.

Цікавим фактом є поява напередодні голодування у Києві листівок, які були випущені нібито від імені УСС проти голови УРП, народного депутата Л. Лук’яненка. Листівки були виготовлені типографським способом і помітно відрізнялися від друкованої продукції УСС. У відповідь на це було проведено чергову акцію протесту та пікетування приміщення КДБ УРСР.

Початок студентської акції був запланований на 1 жовтня 1990 р. Справа в тому, що 11 вересня 1990 р. Президія Верховної Ради України прийняла рішення, що навколо будинку Верховної Ради в радіусі 1 кілометра забороняється проведення пікетів, демонстрацій та інших масових акцій. На це Народна рада прореагувала закликом до громадськості 1 жовтня 1990 р. підтримати її присутністю біля стін парламенту.

15 вересня нарада представників страйкових та робітничих комітетів та незалежних профспілок вирішила провести 1 жовтня 1990 р. Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Тому ця дата стала так би мовити сигналом для початку студентської акції, оскільки привертала до себе увагу як української, так і міжнародної громадськості.

За кілька днів до голодування Київська організація УСС розповсюдила листівку (автором тексту був О. Доній), де зазначалося: “Економічна і політична криза в країні поглиблюється. Інфляція, дефіцит, нестача елементарних побутових речей — ось наслідки свавілля можновладних міністерств. Існуюча Верховна Рада України неспроможна розв’язувати болючі питання сьогодення. Політичною ситуацією і досі керує ненажерливий монстр — Комуністична партія.

Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року і висуваємо такі вимоги:

  • достроково припинити повноваження Верховної Ради України та призначити нові вибори на багатопартійних засадах восени 1991 року;
  • прийняти закон про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
  • не допустити підписання союзного договору” (4).

Представники Львівського студентського братства запропонували ще дві вимоги:

  • проходження юнаками служби у війську в межах України;
  • відставка Голови Ради Міністрів УРСР В.Масола.

Крім того, львівські “братчики” запропонували перенести початок акції на 2 жовтня. Всі ці пропозиції були прийняті керівництвом УСС без застережень. На нараді також було обрано керівників акції. Ними стали М.Іващишин (голова Львівського студентського братства), О. Доній (голова Київської організації УСС) та О.Барков (голова УСС м. Дніпродзержинська). Кожен зі співголів мав відповідати за учасників акції зі свого регіону. Комендантом наметового містечка був призначений Т.Корпало (студент 5 курсу філософського факультету Київського університету) (5).

1 жовтня 1990 р. стало зрозуміло, що Народній раді страйк вдався лише частково. Окрім багатотисячної маніфестації в Києві та кількох акцій в регіонах, націонал-демократам так і не вдалося мобілізувати маси. Порівняно з попередніми акціями, коли на вулиці Києва виходило біля 120 тисяч осіб, Всеукраїнський страйк 1 жовтня виглядав досить блідо. Наприклад, на Львівщині відбувся лише двохгодинний страйк, щоб не завдавати шкоди економіці Галичини, де до влади прийшла націонал-демократична опозиція.

Таким чином, о десятій ранку 2 жовтня 1990 р. біля сорока активістів УСС та Студентського братства, розстеливши на гранітних плитах площі Жовтневої революції матраци, оголосили про початок голодування. Пізніше з’явилися транспаранти з гаслами та вимогами студентів. Рівно о 20-ій годині було встановлено намети. Ця акція тривала лише протягом 2–3 хвилин. Правоохоронні органи, які прибули на місце проведення акції завчасно, нічого не встигли вдіяти. Цілком можливо, що влада не була готова до протидії студентам, не було також і політичного рішення керівництва республіки. Студенти без перешкод проникали на площу, пересуваючись поодинці чи групами по кілька осіб.

Організатори акції передбачали, що влада може вдатися до арештів та затримання учасників акції. “Мені особисто, — пригадував Т.Корпало, — найбільш вірогідним видавалося, що нас у першу ж ніч силами міліції знімуть з площі, посадять у слідчі ізолятори, й уже там ми продовжимо своє голодування. Так створиться сприятлива обстановка для підйому на захист в’язнів українського студентства, й основна роль повинна відводитися тим членам УСС-СБ, що на першому етапі не прийматимуть участі в акції, а повинні бути готовими до початку страйку у вузах. Цей варіант розраховувався на найбільш рішучу протидію правлячих сил, та пізніше виявилося, що вони до неї були не готовими, й усе набуло зовсім іншого вигляду” (6).

Інформація про початок голодування дуже швидко поширилась в місті. Про неї дізналися і представники ЗМІ: як українських, так і західних. Факт проведення акції став загальновідомим і на нього було потрібно реагувати. Так, Президія міської Ради народних депутатів, де виконуючим обов’язки голови був представник демократичного блоку О.Мосіюк, обговоривши ситуацію, що склалася в ніч з 2 на 3 жовтня 1990 р., прийняла рішення, яке постфактум дозволяло проведення несанкціонованих заходів на 4-х центральних площах столиці.

Таким чином, наметове містечко отримало своєрідний дозвіл на існування. “Воно розгорталося чітко за планом, — зазначали О.Доній та О.Синельников, — намети ставилися в ряди з однаковими проміжками, встановлено велике штабне шатро, намети для медслужби та прес-групи. Містечко огородили мотузками і виставили охорону. Діяла пропускна система” (7).

На 3 жовтня 1990 р. на площі вже стояло 49 наметів, а в голодуванні брало участь 137 осіб із Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст України. “За голодуючими вівся постійний медичний нагляд, і зокрема щоденно брався аналіз крові на цукор. Таким чином забезпечувався нагляд за станом здоров’я голодуючих і водночас унеможливлювалося харчування, вживання соків чи підсолодженої води. Учасникам акції в цей же день було віддано наказ більше лежати, позаяк в цьому стані зберігається більше енергії” (8).

В цей же день починаються різноманітні провокації в таборі: підкидаються продукти, з’являються провокатори, постійно ведеться стеження, прослуховуються телефони тощо. В цей день вперше табір відвідали деякі депутати — члени Народної ради, які закликали студентів відмовитися від вимоги про дострокові перевибори парламенту. Ці пропозиції були рішуче відкинуті.

На 4 жовтня в голодуванні брали участь 151 особа, ще 131 забезпечували обслуговування (охорона тощо). Серед голодуючих 3 жінки. Одна з них — народна артистка України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка Н.Крюкова. На той час звістка про голодування досягла США та Великобританії.

5 жовтня 1990 р. в наметовому містечку відбулась зустріч Голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука із лідерами студентського голодування — О.Донієм та М.Іващишиним. Зустріч було показано по телебаченню. Як стверджують самі учасники акції, репортаж був досить об’єктивний, хоча найбільш невигідні для Голови Верховної Ради УРСР моменти були вирізані. Зустріч закінчилась нічим.

6 жовтня 1990 р. в Києві в палаці “Україна” відбулися збори “борців-антифашистів”. Після їх закінчення учасники зібрання пройшли по вулицям Червоноармійська та Хрещатик — до музею В.Леніна, скандуючи перед студентським наметовим містечком гасла: “Ленін”, “Партія”, “Комунізм”.

Слід зазначити, що за кілька днів до проведення цієї акції по Києву поширилися чутки про можливий напад учасників походу на наметове містечко. Тому на допомогу організаторам студентської акції прибула група членів СНУМ, які допомагали охороняти голодуючих9. На захист студентів стали тисячі киян і, як це не дивно, були поставлені міліцейські кордони. Протягом 7–8 жовтня 1990 р. кількість учасників голодування досягла вже 158 осіб з 24 міст України. В голодуванні брали участь представники не лише УСС та Студентського братства, але і члени СНУМ (5 осіб), НРУ, УРП тощо.

9 жовтня число учасників голодування досягло 180 осіб. Громадська думка повністю була на боці студентів. Акцію підтримали навіть представники інших республік СРСР, так в голодуванні брали участь студенти з Іркутська та Омська. Над наметовим містечком, окрім жовто-блакитного та червоно-чорного прапорів, майорів і прапор незалежної Грузії (над наметом В. Кіпіані). До учасників акції приєдналися представники київських анархістів (В.Задирака, А.Розенвайн). Про свою підтримку голодуючих заявляли видатні вчені, науковці, письменники та діячі культури.

9 жовтня 1990 р. відомий український радянський письменник, лауреат багатьох урядових нагород О.Гончар написав лист-заяву до парткому Київської організації Спілки письменників України, де оголосив про свій вихід з КПРС. В своїй заяві О.Гончар зазначав: “Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу — ось наші вимоги… Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими.

Однак ці вимоги, ця самопожертва юних синів і дочок нашого народу в Парламенті республіки були зустрінуті… реготом! Жорстким, бездушним реготом отієї самої партократичної більшості, яка претендує на те, щоб керувати життям нашого народу. Саме ця нечувана бездушність потрясла мене до глибини душі.

Тож я з тими, хто здатен на співчуття і милосердя, хто разом із студентами, разом зі всією свідомою громадськістю республіки виступає за справжній суверенітет України… Оцим і пояснюється мій вихід з КПРС” (10).

В інтерв’ю “Літературній Україні” О.Гончар додав: “Заява — це для мене справді єдино можлива форма протесту проти зумисної глухоти й безвідповідальності тих, хто мав би почути, але вперто й цинічно не хоче почути голос студентів, справедливий, зболений голос самого народу. Душа моя всі ці дні з голодуючими студентами. Я не міг в інший спосіб виявити їм почуття своєї солідарності” (11).

Цього ж дня відбулась зустріч: з одного боку — Голова Верховної Ради Л.Кравчук, члени Президії Верховної Ради, голови комісій, депутати, представники міністерств, з іншого — студентські активісти: О.Барков, О.Доній, М.Іващишин, О.Кузан, В.Кириленко, Ю.Герцик. Студенти знову повторили свої вимоги. Після довготривалих і важких переговорів Леонід Кравчук пообіцяв, що питання про відставку прем’єра В.Масола буде поставлено перед парламентом.

10 жовтня 1990 р. Л.Кравчук ставить на голосування (у відкритому режимі) про включення в порядок денний питання про обговорення студентських вимог. Рішення було прийняте голосами 161 депутата. В цей час у Києві відбулася десятитисячна маніфестація, яка перекривши рух транспорту на Хрещатику та оточивши будинок Держтелерадіо УРСР, добилася 10 хвилин прямого ефіру для оголошення вимог голодуючих. Наступним кроком стало оголошення голодування на підтримку студентських вимог групою депутатів на чолі з В.Бедьом (серед них С.Хмара, Л.Горохівський, В.Колінець, О.Гудима, М.Горинь та ін). В своєму виступі в прямому ефірі Л.Кравчук закликав до порозуміння, проте рішуче відкинув вимоги студентів. Крім того, в проурядовій пресі та на телебаченні з’явилися наклепницькі та провокаційні матеріали.

Така поведінка влади викликала невдоволення в студентському середовищі. Тому 11 жовтня 1990 р. у малому залі будинку Федерації незалежних профспілок України відбулася прес-конференція керівництва наметового містечка, в котрій взяли участь О.Доній, О.Барков, І.Коцюруба, О.Кузан, С.Бащук. Лідери голодуючих заявили про активізацію студентства та проведення в найближчий час радикальних акцій протесту.

Вже 12 жовтня на Хрещатику відбувся мітинг, де було ухвалено дві важливих резолюції (автор О. Доній). В першій резолюції зазначалося, що “існуюча Верховна Рада довела свою неспроможність вивести республіку з кризи. Тому ми вважаємо необхідним прийняття вимог голодуючих, а саме:

  1. Відставка Голови Ради Міністрів В. Масола.
  2. Перевибори Верховної Ради України навесні 1991 р.
  3. Націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території України.
  4. Відмова від підписання союзного договору.
  5. Прийняття рішення про службу юнаків у війську тільки в межах України.

Розуміємо, що прийняття цих вимог означає винесення смертного вироку тоталітарній системі. І через це Верховна Рада з комуністичною більшістю не може піти на їх задоволення. Тому ми закликаємо до демократичного силового тиску на цей орган, до організації страйків та маніфестацій” (12).

По суті, студенти закликали до акцій масової громадянської непокори. Їх вимоги були радикальними, а це означало, що більша частина депутатів — членів Народної ради не підтримує студентів.

Друга резолюція стосувалася вимоги припинити дезінформування громадян, щодо студентської акції та надати можливість виступити в прямому ефірі. В разі нездійснення цієї вимоги студенти залишали за собою право вдатися до більш активних дій.

Вже 13 жовтня силами учасників акції було перекрито рух транспорту на Хрещатику. 14 жовтня починають страйкувати цілі навчальні заклади та старші класи шкіл і ПТУ.

15 жовтня 1990 р. о 10-й ранку розпочався загальний студентський страйк, який істотно вплинув на позицію влади. Ще з 7-ої години ранку з наметового містечка по вузах Києва було відправлено агітаційні групи, які мали зорганізувати студентів та привести їх на Хрещатик.

Стотисячна колона маніфестантів пройшла з Хрещатика по вул. Кірова і оточила Верховну Раду, прорвавши шеренгу міліції, маніфестанти вийшли на майданчик біля парламенту. В другій половині дня біля 70 студентів влаштували сидячий страйк перед сходами парламенту. Як стверджують безпосередні учасники цієї акції, існувала реальна можливість прориву в саме приміщення Верховної Ради, проте студенти нею не скористалися. Керівництву Верховної Ради не залишалося іншого вибору — воно мало запросити до сесійного залу представників студентів. До парламенту пішли О.Доній, О.Барков та І.Коцюруба. Після невеликої наради між представниками студентства О.Доній отримав змогу виступити перед депутатами та зачитати вимоги голодуючих студентів, зокрема — надання прямого ефіру для оприлюднення своїх вимог перед широкою аудиторією.

Ввечері цього ж дня почався новий етап акції — “окупаційний страйк”. Колона на чолі з О.Донієм захопила червоний корпус Київського університету. Жодної шибки вибито не було. Акція пройшла без ексцесів і закінчилася цілковитою перемогою студентів. В інтерв’ю “Київському віснику” студент економічного факультету П.Шеревера, якого студенти проголосили комендантом червоного корпусу, заявив: “Ми плануємо продовження окупаційного страйку, доки наші товариші не припинять голодування. Наша акція цілком залежить від перебігу подій на площі. Студенти не вірять нинішній комуністичній Верховній Раді. І захоплення університету — акція студентської солідарності” (13).

Ввечері влада погоджується надати “прямий ефір” на телебаченні. В годині ефіру брали участь О.Доній. О.Барков. І.Коцюруба, Т.Корпало, В.Кириленко. Студенти обґрунтували свої вимоги до влади та закликали до загальноукраїнського страйку.

15 жовтня Конгрес США заслухав інформацію про події в Києві. У своєму виступі конгресмен Крістофер Кокс заявив: “Це голодування є ознакою того, що дні монолітного комуністичного режиму злічено… Ці сміливі студенти не повернуть назад” (14). На підтримку акції українських студентів виступили й інші конгресмени, сенатори та відомі політики США, Великобританії, Австралії, ФРН, Канади, Франції та інших країн. Значну підтримку голодуючим надавала українська діаспора, яка вела, по суті, пропагандистську кампанію на загальносвітовому рівні.

 

Акція переросла в загальноукраїнську майже відразу. Відбувалися збори трудових колективів, проходили студентські та учнівські віча, приймалися заяви та резолюції і все на підтримку голодуючих студентів. Розпочали ланцюгове голодування солідарності викладачі львівських вузів, шахтарі Червонограда оголосили передстрайковий стан і готовність вдатися до нього у випадку незадоволення вимог студентів. Майже по всій республіці проходили студентські страйки та мітинги. Ситуація реально виходила із-під контролю влади.

16 жовтня біля стін Верховної Ради учасники сидячого страйку розгорнули друге наметове містечко. Воно нараховувало 45 голодуючих та 11 осіб з групи підтримки. Табір був організований членом Львівського студентського братства Р.Дідухом.

Загалом на 16 жовтня 1990 р. у голодуванні брали участь 298 осіб із них 16, які голодували з першого дня. Маніфестація цього ж дня, яка пройшла по Хрещатику до стін Верховної Ради, складалася з представників 18 вузів, 22 технікумів, 2 училищ та 18 шкіл. Продовженням маніфестації став похід колони на чолі з М.Іващишиним на лівобережну частину міста. Демонстранти пройшли повз завод “Арсенал”, фабрику “Киянка”, військові училища, які знаходилися на шляху до бульвару Лесі Українки, через міст Патона на лівий берег Дніпра і далі Ленінградською площею і проспектом Миру. У той же час ще ряд студентських колон просувалися іншими вулицями. Громадський транспорт в Києві був паралізований (15).

Протягом цього дня студентами було захоплено “жовтий” корпус Київського університету та один з корпусів Політехнічного інституту. Продовжувався окупаційний страйк в “червоному” корпусі університету.

Під таким тиском Верховна Рада створила тимчасову узгоджувальну комісію для розгляду вимог голодуючих студентів. До її склад увійшли по 5 депутатів від парламентської більшості (серед них С.Гуренко та О.Коцюба) і від опозиції (серед них С.Головатий та М.Горинь), 5 представників голодуючих (О.Барков, О.Доній, М.Іващишин, С.Бащук, М.Канофоцький). Узгоджувальна комісія разом зі студентами випрацювала спільний документ, котрий враховував практично всі вимоги голодуючих, що і було засвідчено 16-ма підписами.

17 жовтня 1990 р. о 19-й годині депутати Верховної Ради УРСР, вже ознайомившись з протоколами узгоджувальної комісії, прийняли “Постанову Верховної Ради Української РСР про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в місті Києві з 2 жовтня 1990 року”. “За” дану постанову висловилося 314 депутата, “проти” — 38. В Постанові зазначалося: “Розглянувши вимоги студентів, які проводять голодування в місті Києві, передані Президії Верховної Ради УРСР 2 жовтня 1990 р. та узявши до уваги результати роботи узгоджувальної комісії Верховної Ради УРСР, утвореної 16 жовтня 1990 р., Верховна Рада Української РСР постановляє:

  1. Стосовно проведення нових виборів. Впродовж другої сесії Верховної Ради УРСР прийняти закон про референдум Української РСР, закон про політичні партії та організації Української РСР, закон про статус народного депутата Української РСР, передбачені порядком денним, та закон про вибори Української РСР на багатопартійній основі. У 1991 році провести в Українській РСР всенародне голосування-референдум з питань довіри Верховній Раді Української РСР дванадцятого скликання і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року.
  2. Стосовно військової служби громадян України. Забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадянина. З цією метою до 31 грудня 1990 року прийняти закон про проходження строкової військової служби громадянами України на території республіки, закон про альтернативну військову службу, а також утворити необхідні державні органи.
  3. Стосовно націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України. Відповідно до рішення Верховної Ради УРСР від 15 жовтня цього року розглянути на сесійному засіданні висновки Міністерства юстиції і Державного арбітражу УРСР про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території України і до 1 грудня 1990 року утворити тимчасову комісію Верховної Ради з цього питання.
  4. Стосовно союзного договору. Згідно з рішенням Президії Верховної Ради УРСР, схваленим сесією Верховної Ради від 15 жовтня цього року, спрямувати всі зусилля Верховної Ради УРСР на стабілізацію політичної, економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави, прийняття нової конституції республіки, і поки цього не досягнуто — укладання союзного договору вважати передчасним.
  5. Стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР. Прийняти до відома повідомлення Голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука від 17 жовтня 1990 р. стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР Масола і вирішити це питанняу порядку, передбаченому статтею 97.9, статтею 108.4 Конституції УРСР.
  6. З метою створення правової основи для виконання цієї постанови до 30 листопада 1990 р. привести діючу Конституцію у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України” (16).

18 жовтня 1990 р. на майдані Незалежності (площа Жовтневої революції була перейменована саме після голодування студентів) пройшло святкове завершення акції протесту. О.Доній та М.Іващишин виступили по телебаченню з інформацією про припинення голодування і звільнення “окупованих” корпусів університету та КПІ. Наметове містечко було розібране.

Результатом студентського голодування стала вироблена узгоджувальною комісією і ухвалена Верховною Радою УРСР постанова, де значною мірою були задоволені всі вимоги студентів. В ній Верховна Рада погодилася “привести діючу Конституцію у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України”, відмовилася від підписання нового союзного договору. Було задекларовано, що громадяни України служитимуть тільки на території республіки. Пішов у відставку “всеукраїнський алерген” В.Масол. Хоча, по суті, відставка В.Масола дозволила Л.Кравчуку “закрити” вимоги студентів щодо власної відставки та вгамувати пристрасті. Дійсно, важко переоцінити переможну постанову від 17 жовтня 1990 року.

Однак не було реалізовано головну вимогу студентів, саме — перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі. Ця вимога не знайшла підтримки і серед націонал-демократів.

“Хоча у постанові від 17 жовтня, — зазначав О.Доній, — і була обіцянка провести референдум 1991 року “З питань довіри Верховній Раді” і “за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року”, але сама ж опозиція зробила все можливе, щоб поховати це досягнення “студентської революції”. Кінець 1990 і 1991 роки — це був невеликий проміжок часу після студентської перемоги. Стара номенклатура була розгублена, а суспільство прагнуло змін. Це був шанс для України здійснити, завдяки студентській “оксамитовій революції”, комплексні політичні, соціальні та економічні реформи і піти шляхом країн Центральної та Східної Європи, де аналогічні “оксамитові революції” відбулися всього роком раніше. Але Україна не використала свій шанс, бо її політична контреліта не “доросла” на той момент до студентських вимог” (17).

Фактично акція студентів продемонструвала наявність в Україні потужної політичної сили, яку уособлювала молодь. Потенціал цієї сили був значним, і це зрозуміли як представники партапарату, так і опозиціонери. Саме молодь в жовтні 1990 року завдала відчутного удару по радянській системі. Опозиція відчула “смак перемоги”, і це відчуття їй дали студенти. Здатність до самоорганізації та рішучість молоді виявили народження в Україні нового покоління — покоління “оксамитової революції”. “Вперше за десятки років стало зрозуміло: суспільство закумулювало в собі ресурси, необхідні для пропозиції альтернативного шляху національного поступу. Передовим загоном таких змін ментального масштабу і стало покоління “оксамитової революції” (18).

Загалом молодіжне середовище не лише усвідомило себе одним цілим, але й відчуло приналежність до певної сили, яка здатна істотно впливати на політичні процеси.

Ця акція чітко вказувала на прискорення краху комуністичного режиму. Почався масовий вихід з Компартії, активізувався процес створення альтернативних політичних та громадських структур, загострилися протиріччя і в самій КПРС. Погіршувалася економічна ситуація, звичайним явищем стали черги за продуктами, відбувся інфляційний стрибок. В суспільстві спостерігався ціннісний та духовний вакуум, і в той же час наростало невдоволення існуючою владою. Назрівала типова “революційна ситуація”: “низи — не хочуть, верхи — не можуть”.

 

ПОСИЛАННЯ:

  1. Доній О. Студентська революція на граніті. — К., 1995. — С. 10.
  2. Там само. — С. 10.
  3. Доній О., Синельников О. Історія УСС мовою документів і фактів (1989—1999). — К., 1999. — С. 90.
  4. Там само. — С. 91—92.
  5. Там само. — С. 92.
  6. Цит. за: Ковтун В. Історія Народного Руху. — К., 1995. — С. 187.
  7. Доній О., Синельников О. Вказана праця. — С. 93.
  8. Там само.
  9. Інформаційний бюлетень Центрального проводу СНУМ. — 1990. — № 1. — С. 2.
  10. Літературна Україна. — 1990. — 18 жовтня. — С. 1.
  11. Там само.
  12. Доній О. Студентська революція на граніті. — С. 61—62.
  13. Цит. за: Там само. — С. 94.
  14. Там само. — С. 97—98.
  15. Там само. — С. 103.
  16. Доній О., Синельников О. Вказана праця. — С. 99—100.
  17. Там само. — С. 101—102.
  18. Доній О. Покоління “оксамитової” революції. — К., 1999. — С. 8.