Петро Бажан
Попадешь в ту партию, где классные игроки, – тогда ладно, куда ни шло, тут действительно игра. А если попасть на другую сторону, где одни мазилы,-какая ж тут игра?
Дж.Д.Селинджер, «Над пропастью во ржи»
Українська політика часів незалежності ще потребує гарного художнього пера у стилі «екшн» . Гадаю, буде не гірше історії громадянської війни. Описати людей, що брали участь у «бригадах» на початку дев’яностих; сміливих і не дуже рейдерів часів «будівельного буму»; чітких і цілеспрямованих розробників плану ліквідації Аліка Грєка чи В‘ячеслава Чорновола; ризикових «діоксинових» кухарів Ющенка; охоронців, що купували кокаїн для Тимошенко тощо. Не варто забувати і лицарів «ідеологічного фронту» – одеських комсомольців, «троєщинських» терористів тощо.
Соціальна белетристика – не тема цієї статті, а перший абзац – просто тло. Тема – правила української політики. За вікном 2011 рік і політична та соціальна реальність. Це у них на Заході бодріяри тішаться копіями неіснуючого. В Україні за симуляцію комунальних послуг люди готові платити потрійні тарифи. Інакше – прийде цілком справжня комісія і виселить: «Добро пожаловать в пустыню реального!» Ти їм про класову солідарність, вони тобі про несплачені рахунки. Ти їм про національну єдність – вони посилаються на українське законодавство.
Громадянин України – це не «біомаса», як колись говорила Юлія Володимирівна. Тепер українці – віртуальні боти. Хто грав у «комп’ютерну стратегію» ‘Civilization’, той повинен знати про кнопочки «прискорити виробництво», «знизити народжуваність», можливість поміняти парадигму на «рабовладение» чи «деспотизм». Політична карта України – це лабіринт Мінотавра. І не гукай Аріадну – прийдуть Тимошенко, Герман і Вітренко.
Все, що у нас є – це дві альтернативи і свобода. Перепрошую, влада, опозиція та «Свобода». Вибачте, альтернатив немає.
Ніщо так не виховує цинічний розум як виборчий процес. Віру в зміни покладати на вибори – це як вірити, що на стихійному ринку продають справжній «Lois Vitton». У сучасній системі прийняття рішень жоден політик, який не має власних фінансових потужностей, інформаційного каналу та досвіду участі в боях без правил, не може вдіяти абсолютно нічого. Недоторканість? Завжди є рідні, які займаються бізнесом, або ходять на бюджетну роботу. Та і хто захистить недоторканого від «аперкоту» іншого недоторканого. Мало? Тоді точно є відео, де ти в сауні чи п’яний. Немає таких відео? Знімемо! Змонтуємо! Поширимо!
Український політикум пройшов швидку еволюцію: від ідеалістів, які опинилися в парламенті у 1994 до акул «тьорок» у 2011. Тут уже свої правила. Щодо Конституції – «чукча не читатель, чукча – писатель». Зауважте, зміни до основного документу приймаються без проголошення референдуму.
Сучасні правила української політики повністю відповідають ринковим законам – із процесом монополізації та виживанням сильнішого, нахабнішого та спритнішого. Так звана Помаранчева революція лише відстрочила цей процес на п’ять років: війна «міліонерів проти мільярдерів» (так люблять називати події 2004 року) була лише паузою. Втім, де тут інтерес звичайного громадянина?
Зарезервувавши за собою систему прийняття законів, «партія регіонів» і її сателіти виокремили собі простір системного управління. Тепер вони грають у «качелі»: за рахунок неоднозначних вимог до правил подачі документів, стискання термінів реєстрації кандидатів і відповідальних осіб тощо.
Уміла гра із виборчими термінами виснажує суперників і допомагає провести вчасну мобілізацію. У нинішній ситуації боротьба іде між БЮТ і Партією регіонів – не через те, що вони різні (і Тимошенко, і Янукович непогано дружили в часи президентства Ющенка задля своїх інтересів). Просто БЮТ не має чим торгуватись . Погляньмо на списки депутатів БЮТ, що не ввійшли в коаліцію – вони часто не мають потужних бізнесів. І у цьому програють «індустріалізованим» «регіонам» – як пояснити, «аткуда бабкі»? Як результат – законний тиск. Дійсно, у рамках карного законодавства, а не кулуарних інтриг. «Вор должен сидеть в тюрьме».
Вибори за мажоритарною системою, прогнозовані у 2012 році, будуть спробою здешевити фінансове навантаження на центральних спонсорів і перекласти його на плечі дрібніших. Дрібніших у порівняні із Фірташем і Ахметовим, але крупними хижаками в порівняні із бюджетниками і, навіть, «малим і середнім бізнесом». Позиція «меншого зла» для цього випадку не є виграшною для звичайних людей.
Феномен «Свободи» у цих умовах не є жодним феноменом. Партія розвивається за «стратегією блакитного океану» – не лізе в ніші, де йде кривава бойня. І не може зробити це. ВО «Свобода» – не представлена в парламенті. Для нардепів Тягнибок – лузер, що невчасно «підставився» на Яворині: ігрова фішка, а не партнер. ВО «Свобода» не має фінансових джерел, що робить її вразливою для підкупу та шантажу. Тягнибок і компанія не мають чіткої ідеології – вони намагаються вибрати «все краще», щоб не втратити радикальний електорат і здобути ображених Юлею інтелігентів. Втім, «помірковані» прихильники є небезпечним друзями для цієї праворадикальної партії. «Матьорі» націонал-демократи – це баласт, а не здобуток: ще з часів Руху вони звикли до партійних інтриг і писання кляуз, але не до роботи. Ще один їх мінус у порівнянні з радикальною молоддю – відмова займатися брудною частиною виборчих перегонів «на шару». А хтось має і постери клеїти, і в наметах стояти.
КПУ можна розглядати лише як інерцію. Ця структура – елемент «партії влади». Відкол кримської організації – не результат партійної дискусії, а реакція на дії Василя Джарти в окремо взятому регіоні. Ім’я депутата від КПУ серед авторів законопроекту про освіту, який суттєво зменшує доступ до навчання, є цьому доказом.
На даний момент немає жодного громадського чи політичного утворення, здатного до спротиву та зміни стану речей. Питання його народження – це питання або свідомого об‘єднання, або результату стихійних бунтів і утворених у його процесі соціальних агентів. Винесена у епіграф цитата із Селінджера змушує задуматись: до якої ж партії пристати? Поспівчувати слабшим, чи радіти за сильніших? Гадаю, народу просто слід змінити роль глядача на роль судді. І підготувати – червоних карток і чорних міток. Приклад бунтарів Африки може бути тут суттєвим і вирішальним. Народний спокій є найкращим охоронцем режиму. Настав час повторити:«Караул устал! Расходитесь»
