В Україні інформація про соціальні протести не належіть до ТОП-тем вітчизняних медіа. Наші журналісти охоче пишуть про страйки на Заході, чим в Україні, на нашихпідприємствах. Тому у більшості співвітчизників складається хибна картина, що українські трудящі пасивні і не відстоюють свої права.
Так Олесь Доній в своїй роботі про 25 сходинок до української національної ідеї пише, що “українська національна ідея попередніх етапів зневажливо ставилася до економічної складової. Вважалося, що наявність самостійної української держави автоматично забезпечить соціальну рівність. Тому боротися за мову, культуру, державу українці навчилися. Щойно мова заходить про підвищення офіційної зарплати, українці не демонструють здатності до боротьби. Виявляється, легшим шляхом для отримання чесно зароблених зарплат є еміграція. Українцям слід навчитися відстоювати право на гідну платню…”
Насправді, це не зовсім так. Україна має багату історію боротьби людей найманої праці за гідну зарплатню та свої трудові права. Ця боротьба не припиняється і донині.
ТРУДОВІ ПРАВА: ЗАВОЮВАННЯ ЧИ РУДИМЕНТИ
В останній час мейнстрімні медіа перебувають в полоні правих неоліберальних соціальних концепцій про “всесильний ринок”, якому заважають то старий Кодекс про працю, то профспілки, то взагалі існування трудових прав як таких… Сама ідея, що робітник може вимагати собі гідну платню, а не мовчки погоджуватися на призначену роботодавцем зарплату, називається “лівацтвом”.
Більшість положень, які так не подобаються фанатам вільного ринку, таких як: 8 годинний робочий день, заборона звільнення робітника без дозволу профспілки, заборона нерегульованої дитячої праці, безпека праці, медичне страхування працюючих тощо – все це виборювалося українськими робітниками із значними жертвами. Це не було подаровано за Радянського Союзу. Навпаки, в СРСР права робітників всіляко порушувалися, а боротьба за підвищення зарплатні прирівнювалася до антирадянської пропаганди.
Історія профспілкового руху в Україні нараховує вже понад 200 років. Перша профспілкова організація на українських землях була заснована 6 листопада 1817 року у приватній друкарні міста Львова під назвою «Стоваришування взаємної допомоги членів друкарської справи».
1848 р. у Львові побачила світ перша профспілкова газета «Приватний службовець», де порушувалися проблеми умов праці робітників, невиплат зарплат тощо. У 1867 р. професійні спілки в Австро-Угорській імперії було легалізовано, а в 1870 р. для них було надано право на страйки.
Після масового страйкового руху в 1880-х рр. на початку ХХ ст. в Східній Галичині почали утворюватися національні українські профспілки, що об’єднували вчительство («Взаємна поміч українського вчительства»; із 1905 р.) та службовців кооперативних установ («Супруга»; із 1914 р.). 8–9 вересня 1895 р. у Львові відбувся перший загальний з’їзд поліграфістів Галичини та створено загальногалицьку професійну організацію «Вогнище».
На підросійських землях України перші робітничі гуртки, каси взаємодопомоги і товариства почали виникати у другій половині ХІХ ст. Як зазначає Володимир Молчанов, специфікою профспілкового руху в цьому регіоні були більш чітка організація та значна політизація. У 1875 р. внаслідок об’єднання нелегальних політичних гуртків, діяльності бібліотеки та каси взаємодопомоги в Одесі сформувався Південноросійський союз робітників. Його основні програмні положення були сформульовані у статуті, в ході вироблення якого було використано «Тимчасовий статут міжнародного товариства робітників» К. Маркса і статут «Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції».
Після масових заворушень у 1875–1882 рр. серед шахтарів та робітників заводів в Юзівці (Донецький басейн) в Російській імперії протягом 1882–1886 рр. було прийнято декілька нормативно-правових актів, які йменувалися «фабричними законами». Вони були спрямовані на врегулювання найгостріших аспектів питань взаємин робітників і роботодавців.
Революційні події 1905-1907 рр дали потужний поштовх до емансипації людини праці та утворенню профспілок і робітничих організацій на Наддніпрянщині. В межах всеросійського страйку 1905 року в українських землях брали участь 120 тис. робітників. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Харкові та Катеринославі. У Горлівці в сутичці загинуло понад 300 робітників.
До середини 1907 р. на українських землях діяло 230 легальних та 60 нелегальних профспілок, які об’єднали 60 тис. робітників і становили 1/3 всіх профспілок у Російській імперії.
За радянського періоду вважалось, що перший колективний договір було укладено у 1905 р. саме на Харківському паровозобудівному заводі.
В 1905 р. приймаються “Тимчасові правила про карність участі в страйках на підприємствах, які мають суспільне або державне значення, а також установах урядових та про забезпечення долі тих службовців, які не приймаючи участі в страйках, постраждали від вчиненого над ними насилля”. Виданням цього та інших нормативно-правових актів, які відміняли відповідальність страйкуючих робітників, страйк був легалізований, хоча спеціального закону про це питання до 1917 р. в Російській імперії так і не було ухвалено.
В 1906 р. приймаються “Тимчасові правила про товариства та союзи”. Це був фактично закон про профспілки.
Деякі вітчизняні історики вважають, що українські політичні партії, які діяли в Галичині та в підросійській Україні не надто переймалися робітничою темою та боротьбою за права трудящих, а більше акцентували на національному визволені. Соціалізм українського політичного руху в кінці ХІХ та на початку ХХ року ніби був “даниною моди”.
Насправді, я, як дослідник зародження українського революційного соціалізму, можу стверджувати, що перші українські соціалісти в Галичині та Наддніпрянській Україні достатньо ґрунтовно були в темі проблематики робітничого руху. Олексій Грушевський, Микита Шаповал, Юрій Бачинський, Лев Юркевич (під псевдо Л.Рибалка), Володимир Левинський та інші писали наукові розвідки щодо становища робітників, селянства, досліджували проблематику дрібної буржуазії, відслідковували динаміку робітничих виступів та змін трудового законодавства Австро-Угорщини та Російської імперії.
Їх напрацювання лягали в основу програмних документів та практичної роботи соціал-демократичних і соціал-революційних об’єднань того часу.
Окремі місцеві осередки профспілок в Західній Україні перебували під прямим впливом українських соціалістів (Михайла Павлика, Остапа Терлецького, Йосипа Данилюка та ін.).
Лютнева Революція 1917 року не лише дала поштовх до початку національно-визвольних змагань в Україні, але і вплинула на становище профспілкового і робітничого руху.
23 квітня 1917 р. Тимчасовий Уряд в Петрограді ухвалив декрет “Про робітничі комітети на промислових підприємствах”, яким встановлювалося, що на всіх промислових підприємствах мали обиратися фабрично-заводські комітети. Їм надавалося право представляти права працівників у переговорах з адміністрацією, розглядати трудові спори, бути представниками працівників перед органами влади та громадськими організаціями, здійснювати культурно-освітню діяльність.
Українська Центральна Рада видала низку нормативних актів з робітничих питань та діяльності робітничих організацій, зокрема “Про робітничі комітети”, “Про фабрично-заводські комітети”, “Про примирюючі камери”, “Про біржі праці”. Велася розробка законопроектів “Про профспілки” та “Про страйки”.
Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р. визнавала право на страйк, проте положень про профспілки, на відміну від конституцій західних держав, не містила.
Навіть з приходом до влади у квітні 1918 р. гетьмана Павла Скоропадського всі закони, обіжники та розпорядження, що стосувались трудових відносин, видані Тимчасовим урядом та Центральною Радою, залишилися чинними. Уряд гетьмана одразу ж після свогосформування 10 травня задекларував, що “справедливі домагання робітників, не звернені на те, щоб підірвати рідний промисел, все стрінуть підтримку й поміч Правительства, а професійні союзи, наскільки вони займаються обороною професійних інтересів, користуються з боку Правительства повним признанням”
Звичайно, що робітничий рух під час революційних подій був політизований, а профспілкиперетворилися на арену боротьби за контроль над працюючим людом з боку партій. В1918-1920 рр українські соціалісти остаточно програли цю боротьбу. Виграли її більшовики, які змогли знайти потрібну риторику та запропонували програму взяття влади пролетаріатом.
Положення про робітничий контроль, ухвалений більшовицьким урядом 14 листопада 1917 р., передбачав, що органи робітничого контролю мають займатися: наглядом за виробництвом, встановлювати норми, контролювати все діловодство та бухгалтерію підприємства, їх рішення були обов’язковими для власників. Закон покладав на членів контрольних комісій, поряд з власниками підприємств відповідальність перед державою «за порядок, дисципліну та охорону майна».
Профспілки отримали значні повноваження під час націоналізації підприємств в 1918 році та встановлення нових заводських адміністрацій.
Тоді ж в 1918 році було прийнято перший Кодекс законів про працю, який здебільшого мав декларативний (описовий) характер і відсутність контролю за його виконанням. Основноюформою регулювання трудових відносин того періоду був колективний договір, основні положення якого розкрито у законі «Про порядок затвердження колективних договорів (тарифів), що встановлюють ставки заробітної плати й умови праці» від 2 липня 1918 року.
З закінченням “військового комунізму” та початком НЕПу, відбулося коригування і трудового законодавства. Також більшовицька партія здійснила кроки на одержавлення профспілкового руху. Під час IV з’їзду профспілок в 1921 році, було ухвалено рішення «Про роль та завдання профспілок», яке редагував особисто Володимир Ленін. Більшовики відкинули ідею меншовиків про незалежність профспілок та оголосили професійні спілки – “притяжним ременем” партії. Віднині, профспілки офіційно опинилися під партійним управлінням.
У 1922 році розроблено та прийнято новий Кодекс законів про працю. Його доопрацювали в 1924 році, оскільки в УРСР починався період посиленої централізації державного управління, яка потребувала підвищення рівня трудової дисципліни. Наслідком цього є прийняття постанов, націлених на боротьбу з порушниками трудової дисципліни: «Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах» від 6 березня 1929 року, «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму та зміцнення трудової дисципліни на підприємствах» від 5 липня 1929 року.
Власне, після 1929 року говорити про реальне трудове законодавство чи свободу робітничих організацій в Україні не доводиться. Попри декларований 7-ми годинний робочий день, покращення добробуту трудящих, вільний доступ до державних послуг, відбулося поступове закріпачення робочої сили терористичними методами. За сталінського режиму селян після колективізації позбавили паспортів та обмежили пересування з місць проживання, для робітників ввели трудові книжки і повинності, було створено систему рабської праці – ГУЛАГ.
Особлива увага приділялася забезпеченню жорсткої трудової дисципліни робітників і службовців. Так, відсутність на робочому місці без поважної причини протягом одного дня каралася звільненням із роботи з позбавленням права користуватися житлом, наданим підприємством.
Частково незалежний український профспілковий та робітничий рух існував до 1929 року на Західній Україні і довгий час зберігався в еміграції серед робітництва українського походження.
У Західній Україні, після ухвалення уряду Польщі декрету «Про уніфікацію і централізацію профспілкового руху» від 8 лютого 1919, всі профспілки були зобов’язані вступити до загальнопольського Союзу профспілок Польщі. Українські партії, такі як Комуністична партія Східної Галичини (із 1923 — Комуністична партія Західної України), Українська соціал-демократична партія (УСДП) мали певний вплив на профспілкові осередки. Під впливом УСДП та КПСГ створення Союзу профспілок Польщі підтримала 1-ша конференція українських профспілок, скликана 9 січня 1921.
В 1925 році, за сприяння Української радикальної партії, утворився український Союз селянських спілок. Проте в 1929 року польський уряд обрав політику репресій щодо українства. 1-й з’їзд українських профспілок, скликаний Українською профспілковою комісією 1 листопада 1929, було розігнано. 1937 року було розпущено Львівську окружну раду профспілок. Активність зберегли лише Взаємна поміч українського вчительства та Спілка українських приватних урядовців, які припинили діяльність з початком Другої світової війни.
В еміграції незалежний український профспілковий рух продовжив існувати навіть після закінчення війни. З утворенням в 1949 році Міжнародної конфедерації вільних профспілок в її середовищі довгий час діяв український профспілковий осередок. У Парижі в 1950-60 рр виходив часопис “Вільний українській робітник” (як орган українського відділу французької профспілки CGT-FO).
Незалежний робітничий рух в Україні відновився лише з настанням “відлиги” в СРСР. Перші робітничі виступи сталися відразу по смерті Йосипа Сталіна. В 1953 році в м. Христинівці Донецької області відбулося повстання будівельників шахт комсомольського призову проти вбивства молодого робітника. Дещо схоже відбулося майже в той час в м. Прилуки Чернігівської області. Робітники всього міста брали участь у страйковому протесті через убивство міліцією їх товариша.
Відомо ще про деякі виступи робітників, зокрема проти підвищення цін на продукти харчування в Кривому Розі у 1963 році, про хвилювання, робітничі страйки 1972 року в Дніпропетровську і Дніпродзержинську тощо.
Перша незалежна профспілка в Україні за радянський час виникла в 1977/78 роках під назвою “Вільна профспілка трудівників”, на чолі з старшим майстром зміни на шахті в м. Макіївка Володимиром Клебановим. Про свою підтримку цієї ініціативи 16 лютого 1978 р.заявила Московська Гельсінкська група (МГГ). Клебанов майже 10 років провів в закладах радянської каральної психіатрії. З вимогою звільнити Клебанова в 1980 році виступив Василь Стус.
Дослідник українського робітничого руху Анатолій Русначенко стверджує, що вже в середовищі дисидентських, правозахисних рухів кінця 1950-1960 рр проблема робітництва дістала розлоге трактування. Так в текстах Левка Лук’яненка, які він готував як програмні для Української робітничо-селянської спілки (1959-1961) вказувалося, що робітники не мають своєї класової організації, що боронила б їх від експлуатації, оскільки профспілками заправляють комуністи, які стоять на боці партійно-господарського чиновництва, а не робочого класу. Досить цікавим документом є Програмові вимоги Українського Національного Фронту (1964-1967), авторства Дмитра Квецка, де виписано положення про надання робітникам можливості брати участь в управлінні та прибутках підприємств шляхом розподілу їх по праці.
Відомі також праці в українському самвидаві стосовно таких проблем: “Економічні монологи Миколи Руденка”, незакінчене дослідження Юрія Литвина “Радянська держава і радянський робітничий клас” (“Очима робітника-дисидента”), робота А.Карабаня “Про соціально-політичне становище в СРСР”, книга Юрія Бадзьо “Право жити” тощо. Василь Стус в квітні 1980 року підготував матеріал, в якому закликав“боротися за точне виконання трудового законодавства, за підвищення заробітної плати, відмовитися від “чорних субот” (кожна восьма субота як робоча при 41 годинному робочому дні).
Робітничий рух знову став фактором політики країни з початком “перебудови” в СРСР. З 1987 року фіксується зростання кількості скарг робітників на своє матеріальне становище, незадоволення оплатою праці, умовами праці тощо. Проте, вже наприкінці 1987 – з січня / лютого 1988 рр починаються перші страйки. Вони мали спонтанний характер й кількість учасників не перевищувала 2-3 тисячі чоловік. З 1989 року виступи здебільшого проходять під керівництвом страйкомів, у страйках беруть участь десятки тисяч чоловік (до липня).
Першою справді масовою акцією робітників став страйк шахтарів в липні 1989 року. Безпосередніми причинами страйку гірників став цілий комплекс невирішених чи повільно вирішуваних економічних і соціальних питань у вугільній промисловості. Тригером повстання стало кричуще та відверте порушення соціальної справедливості в розподілі різноманітних благ (машин, дач, квартир, путівок тощо). Всі блага йшли керівництву підприємств та їх ближнім, які нерідко оформлювалися на роботу на шахту лише на папері. Були проблеми і з зарплатнею шахтарів. У середньому по Україні – біля 300 карбованців на місяць, а у ВО “Макіїввугілля”, яке першим почало страйк – 240 крб, у Червонограді – 250 крб.
Загальний страйк почався 15 липня 1989 року на шахтах Макіївки, а вже 25 липня до нього приєдналися Донецьк, Горлівка, Львівсько-Волинський басейн, Західний Донбас тощо. Загалом страйк тривав до 30 липня. Під час страйку профспілкове керівництво (ВЦРПС) офіційно опинилося “на іншому боці барикад” і підпис голови ВЦРПС М.Шалаєва, голови Укрпрофради В.Сологуба стоять в ухвалених тоді угодах поруч із підписами представників уряду.
Влада була вимушена піти назустріч шахтарям, та в багатьох позиціях погодилася з вимогами страйкому: про оплату роботи в нічні і вечірні зміни, пересування від ствола до місця роботи, про єдиний вихідний, недоторканість учасників страйку тощо.
Страйк шахтарів показав, що можна тиснути на владу та досягати результату. Вже 17 серпня 1989 року в Горлівці відбувається установча конференція страйкових комітетів Донбасу, створюється Регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД).
У лютому 1990 році мала місце спроба об’єднати різноманітні незалежні профспілки, які почали виникати в Україні. Так утворилися профспілка “Єдність”, де були представлені страйкоми Чернігова, Макіївки, Львова, Тернополя, Червонограда, Харкова, Запоріжжя, Києва, Горлівської робітничої спілки тощо. Серед її лідерів був Степан Хмара.
Під час ІІ з’їзду шахтарів СРСР, що відбувся 22-26 жовтня 1990 р в Донецьку, делегати оголосили себе установчим з’їздом Незалежної профспілки гірників. До кінця року було створено виконавче бюро НПГУ на чолі з М.Сноповим.
Протягом 1990 – 1991 рр в Україні відбулося понад 3 тис страйків: від студентської “Революції на граніті” в жовтні 1990 року до всеукраїнського промислового страйку весною 1991 року. Останній був найтривалішим та наймасовішим в Україні. У ньому взяли участь понад 80 шахт, 12 шахто-будівельних управлінь, вуглепереробні підприємства, навіть заводи ВПК в 9 областях УРСР.
В червні 1991 року в Києві відбувся з’їзд страйкових комітетів України, де було утворено Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Воно об’єднало не лише страйкоми, а й профспілки та правозахисні організації. На чолі ВОСТу стали Олександр Іващенко, Степан Хмара, Лариса Скорик. Одним з консультантів був Анатолій Лупиніс.
Варто зазначити, що саме львівські профспілки та страйкоми першими висунили кандидатом в президенти України на виборах в грудні 1991 року В’ячеслава Чорновола, а східні страйкоми підтримали Володимира Гриньова.
Перший страйк по тому, як Україна здобула незалежність, відбувся 1-3 вересня 1992 року. Припинили роботу гірники кількох шахт Донбасу, Львівсько-Волинського басейну, залізничники та авіадиспетчери. Основні вимоги страйкарів стосувалися Генеральної тарифної угоди та рівня зарплат.
У лютому 1993 року страйкували автотранспортники Києва під проводом Вільної профспілки транспортників, що очолювалася Байдою Бекаурі.
З 1993 по 1997 рр шахтарі неодноразово проводили страйки, результатами яких було не лише погодження урядом їх вимог, але і вплив на політичну ситуацію в країні. Саме страйкуючі шахтарі домагалися відставок урядів в 1993 і 1997 рр, переможною виявилася акція за дострокове припинення повноважень Верховної Ради в 1994 р.
Проте, починаючи з кінця 1990-х рр – початку 2000-х спостерігається занепад незалежного профспілкового руху та скорочення кількості страйків. Не в останню чергу це пояснюється зрощенням профспілок і адміністрацій підприємств, встановлення контролю над профкомами з боку олігархічних груп, політичною корупцією. Також було ухваленоряд законодавчих актів, які запровадили так звані “принципи репрезентативності” для профспілкових об’єднань, що відсторонило від участі в соціальному діалозі і підписанні Генеральної тарифної угоди дрібні, але активні профоб’єднання.
Є ще одна причина втрати впливу профспілок на робітників, яку офіційні профоб’єднання не бажають визнавати. Як зазначав лівий політекономіст Давід Мандель у своїй книзі “Праця після комунізму”, причини занепаду робітничого руху на пострадянському просторіварто шукати у самих профспілках, які дісталися у спадок від СРСР. Профспілки, котрі «не є вираженням прагнень робітників до самоорганізації». “Ці гротескні профспілки займалися і займаються розподілом благ, контролем виконання завдань адміністрації, і в останню чергу — захистом робітників. І то, цей захист лише у виняткових випадках полягає в організації чи хоча б підтримці протестних кампаній.
Шукаючи «соціального партнерства» із менеджерами та керівництвом, профспілки всіляко намагаються уникнути конфліктів, аж до того, що у разі виникнення таких виступають не на боці робітників. Ці гротескні профспілки абсолютно серйозно вважають, що держава, капіталісти і робітники мають спільний фундаментальний інтерес. Ці гротескні профспілки настільки гротескні,що в момент просвітлення навіть один із чиновників профспілки визнає, що, можливо, було б краще, якби вона не існувала взагалі: «Принаймні, тоді робітники не плекали б ілюзію, що є організація, яка намагається захистити їх, і вони б могли зайнятися самоорганізацією», – зазначав Мандель.
Звичайно, в Україні існують не лише “офіційні профспілки” у вигляді Федерації профспілок України, але і незалежні профоб’єднання. 15 липня 2002 на противагу ФПУ було створено Національний форум профспілок України, який об’єднав 7 галузевих профспілок та 309 тис. членів. Нині в Україні також діють Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське вільне профспілкове об’єднання солідарних трударів, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників тощо.
Протест робітників (як профспілковий, так і поза профоб’єднаннями) та їх боротьба за свої права не припинялася навіть за президентства Віктора Януковича.
Після Революції Гідності мало місце зростання кількості протестів. За результатами 2014 року кількість колективних трудових спорів (конфліктів), у порівнянні з 2013 роком (106), зросла майже вдвічі – до 209, проведено 16 страйків та 43 акції соціального протесту, у яких взяли участь понад 16,2 тис. найманих працівників.
У 2015 р. масово страйкували медики – переважно проти недостатнього фінансуванням закладів і затримкою зарплат. Серед усіх страйків особливе місце займають протести транспортників. У 2014 р. 41 з 49 страйків стосувалися підвищення тарифів. Страйки державних і комунальних транспортних підприємств пасажирського перевезення переважно пов’язані із дотриманням трудових прав або ж затримкою заробітної плати – один із найбільших таких страйків відбувся на «Київпастрансі» наприкінці 2014 р.
Висока динаміка протесту спостерігається і в останні роки. Так, згідно інформації Національної служби посередництва і примирення, упродовж 2020 року сталося 377 колективних трудових спорів (конфліктів) (3 – на національному, 3 – на галузевому, 6 – на територіальному, 365 – на виробничому рівнях), безпосередніми учасниками яких стали понад 1,4 млн працівників 6778 суб’єктів господарювання.
Переважна більшість акцій протесту стосувалася питань порушення колективних договорів, заборгованості по зарплаті, покращення умов праці та порушення прав трудящих. При цьому лідерами по страйкам та протестам є Львівська (93), Закарпатська (56), Миколаївська (24) та Волинська (24) області.
У цю статистику не включають тарифні бунти, акції протесту окремих соціальних ініціатив, комунальні протести тощо. Лише за першу половину 2021 року (з січня по липень) відбулося понад 870 акцій, що вдвічі більше, ніж в 2020 році! Особливо активними були люди в питаннях протестів проти підвищення тарифів, ціни газу і проїзду в міському / міжміському транспорті.
За липень – першу половину серпня 2021 р. в Україні сталося понад два десятки протестів в аграрній сфері, коли селяни виступали проти місцевих латифундистів чи фермерів.
У цілому, ми фіксуємо зростання на 35% кількості протестів в соціальній сфері, появу нових форм активностей (італійського страйку, бойкоту, обструкції, блокування тощо). Також зростає кількість застосування сили проти опонентів та правоохоронців.
Результати соціологічних опитувань не дають повноти картини настроїв робітників. На початку березня 2021 року Центр Разумкова фіксував близько 40% українців, які готові взяти участь у санкціонованих мітингах та демонстраціях. У несанкціонованих мітингах і демонстраціях готові взяти участь 20% респондентів, та 18% опитаних готові взяти участь у страйках. Підтримати бойкот (відмову від виконання рішень адміністрації, органів влади) готові 18%. Взяти участь у блокуванні руху на дорогах та залізницях готові 16% опитаних, а у вуличних заворушеннях готові взяти участь 6%.
Найчастіше громадяни могли б взяти участь у законних акціях протесту в разі значного підвищення тарифів на комунальні послуги (36%) та цін на найнеобхідніше (33%). У законних протестах у разі невиплати зарплат готові взяти участь 23% респондентів, а у протестах через низький рівень зарплати та проти злочинності і беззаконня — по 21% опитаних. 15% респондентів готові взяти участь в акціях на захист прав людей, чиї права були порушені, а 14,5% — проти здачі владою національних інтересів у конфлікті з Росією.
Загалом відносна більшість українців (44%) вважають, що в разі значного погіршення умов життя краще вийти на вулицю з протестом.
ЧОМУ ПОТРІБНО БОРОТИСЯ ЗА ТРУДОВІ ПРАВА
У світі фіксується тенденція до сповільнення зростання заробітної плати. Так у доповіді Міжнародної організації праці “Заробітна плата у світі в 2016-2017рр.” йдеться про те, що в глобальному масштабі спостерігається зниження темпів зростання заробітної плати у світі. Темпи зростання реальної заробітної плати у світі, які почали відновлюватися в 2010 році після різкого падіння в результаті економічної кризи 2008-09 рр., з 2012 року знову сповільнилися, скоротившись з 2,5% до 1,7% в 2015 році, тобто, до свого 4-річного мінімуму. Ця картина погіршилася з початком пандемії коронавірусу та запровадження локдаунів.
У той же час, соціальні експерименти української влади, пов’язані із скороченням прав трудящих, підвищенням пенсійного віку, знаттям соціальних зобов’язань з держави на користь роботодавця, дика дерегуляція трудового законодавства – є викликами для українського суспільства.
Голова ФПУ Григорій Осовий 28 квітня 2021 року звернувся листом до Голови Верховної Ради України Дмитра Разумкова стосовно спроби монобільшості провести через парламент пакет дерегулюючих трудове право ініціатив: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення регулювання трудових відносин у сфері малого і середнього підприємництва та зменшення адміністративного навантаження на підприємницьку діяльність» (реєстр. № 5371 від 13.04.2021) (далі – проєкт № 5371) та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо дерегуляції трудових відносин» (реєстр. № 5388 від 16.04.2021) (далі – проєкт № 5388) .
Суть цих законопроєктів полягає у встановленні дискримінаційних норм для працівників, вони значно послаблюють рівень захисту працівників, звужують обсяг трудових прав та соціальних гарантій працівників у порівнянні з чинним національним законодавством, нівелюють представницьку і захисну функцію профспілок.
За 30 років незалежності України КЗпП було оновлено новими положеннями майже на 75 відсотків, в першу чергу це стосувалося обмеження прав робітників та розширення можливостей роботодавців. Зокрема, мова йде про намагання запровадити так званий принцип «at will employment» (звільнення працівника за одноосібним бажанням роботодавця). Натомість, навіть у США, де з’явилося це право воно застосовується до працівників, які займають певні керівні посади, а цей механізм звільнення застосовується тільки на законних підставах («just causes»). В українських реаліях жодних “законних підстав” законодавець не передбачає.
Казахстан і Грузія пройшли шлях лібералізації через договірне регулювання трудового законодавства та відповідно ще 14 та 5 років тому змушені були відмовитися від їх реалізації, оскільки ці реформи не призвели до значного притоку інвестицій, навпаки,наслідками стало зубожіння переважної більшості населення, міграція кваліфікованих працівників до інших країн.
Профспілки вважають, що впровадження договірного режиму регулювання трудових відносин: а) суттєво ускладнить колективно-договірне регулювання, реалізацію працівниками конституційних прав на судовий захист, на страйк, на об’єднання в профспілки, а отже позбавить права на колективний захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів; б) стимулюватиме поширену практику «дроблення» великих підприємств на низку малих та середніх, створить сприятливі умови для використання незадекларованої праці, що в свою чергу значно зменшить податки та збори до державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування; в) погіршить купівельну спроможність населення, адже в умовах дефіциту робочих місць, безконтрольності з боку держави, закономірно збережеться тенденція незацікавленості роботодавця підвищувати заробітні плати і виплачувати їх легально тощо.
Як зазначає Денис Горбач, найбільш популярний засіб «боротьби з низькою продуктивністю», спрямований насправді на підвищення інтенсивності праці, – зниження зарплатні або принаймні уповільнення темпів її зростання (індексації). Роботодавці люблять зіставляти європейські показники з українськими, скрушно хитаючи головами: продуктивність, мовляв, у нас кульгає, а зарплатня росте як на дріжджах. Тоді як в Європі все навпаки: розмір реальної зарплатні відповідає рівню продуктивності. Та якщо вже прив’язувати ці показники один до одного, несподівано виявиться, що продуктивність праці в Україні всього лиш учетверо нижча, ніж у європейських країнах, тоді як рівень зарплат нижчий у 15-20 разів.
За даними ФПУ, в розрахунку на $1 зарплатні український працівник виробляє в середньому у 3-7 разів більше, ніж його колега в Польщі або Німеччині. «При нинішній продуктивності в Україні середня зарплатня має бути в 2-2,5 рази вища, якщо ми хочемо досягнути хоча б тієї ж пропорції, яка прийнята в Польщі». Причому це підвищення має стати не наслідком, а необхідною передумовою зростання ВВП: «Адже це інвестиції в людський розвиток, які дадуть стимул економічному зростанню, збільшивши купівельну спроможність громадян. Раніше вважалося, що темпи зростання зарплатні не повинні перевищувати темпи зростання продуктивності, але в розвинених країнах цей принцип давно вже не діє. Навпаки, зараз продуктивність підвищується внаслідок зростання доходів працівників і підвищення внутрішнього попиту. Це неможливо в нас доти, доки в 2/3 працівників дохід нижчий за рівень бідності».
Денис Горбач вважає, що подібна соціал-демократична модель в Україні без потужного робітничого руху не можлива, бо в нашій країні вже «спонтанно» виникла інша модель: відкрита економіка, орієнтована на експорт сировини та напівфабрикатів з низькою доданою вартістю. Ключовим фактором успіху тут, навпаки, є низький рівень життя в країні (отже, низька вартість місцевої робочої сили). Таким чином, авансуючи мінімальні обсяги постійного і змінного капіталу, українські капіталісти за умов сприятливої кон’юнктури на світових ринках отримують казкову норму прибутку. Між тим, резерв для підвищення зарплатні є навіть у рамках такої системи: в багатьох випадках достатньо буде перерозподілити зарплатний фонд. Адже навіть у докризовому 2008 р. винагорода керівників підприємств у нашій країні перевищувала зарплатню спеціалістів в середньому в 101,3 рази.
За останні кілька років українська влада ухвалила понад двох десятків законів та урядових постанов, які суттєво підривають трудові права людей найманої праці. Зокрема, в зону ризику потрапляє і право на отримання гідної заробітної плати.
Без незалежного робітничого руху, сильних профспілок та самоорганізації громадянського суспільства захистити це право неможливо. Класики колись казали, що права не дають, права беруть.
Як зазначив Олесь Доній, “кожна праця, і фізична, і інтелектуальна, має гідно оплачуватися. Цього не було раніше виписано в національній ідеї, та цей постулат мусить бути. Учись отримувати гідну платню”.
Грудень, 2021
Джерело: Кулик В. Учись отримувати гідну платню // Українська мрія: 25 сходинок до суспільного щастя / Ред. О.Доній. – Київ: “Смарт-книга”, 2022 – С. 169-189
