Почну мабуть з питання, яке мені дала одна знайома киянка: Чому зараз люди прагнуть їхати на землю ставати дауншифтерами, формувати поселення. Чи долучатись до вже існуючих.
Причини бувають різні. І здебільшого вони прості і прагматичні. Одні з найпоширеніших – пошук іншої якості життя, усвідомлене материнство, вигорання в мегаполісах, втрата здоров’я (алергії, астми тощо), пошук спокою та безпеки.
Є ще також ідеологічні причини – до яких я відношу – жити на власній землі, ця майбуть у нас найпоширеніша, далі йдуть екологічні, духовні, аскетичні і конспірологічні погляди та переконання.
Але є ще одна важлива причина, що мотивує людей виїжджати на землю та створювати нові екопоселення – як не дивно – це Самотність. І здається саме ця причина у нас не так поширена, недооцінена, як у дауншифтерів західних країн.
Можливо тому, що до нашої самотності намішано страх та недовіра до людей. Навіть, коли це однодумці.
Тому, на мою думку, архітектура колективного співпроживання (скупчення будинків) викликають у нас певний спротив. І ми надалі прагнемо купувати чи будувати будиночки за містами десь у селах, хуторах, можливо на одній вулиці, але точно не в одному дворі.
Сюди додають ще травми минулого: я не буду жити в комуналках, общагах, радгоспах, досить! Нажилися!…
Розуміння значення та цінності спільноти приходить лише згодом після 5-10 років життя поодаль, в основному через появу дітей і їх природнього прагнення живої соціалізації та пошуку однолітків.
Як це не дивно Самотність стає рушійною силою єднання якщо не батьків, то їхніх дітей. І відповідно страждань (часто прихованих) і одних і інших, якщо питання соціалізації не закрите.
Основою екопоселення є спільні простори – локації повсякденного зібрання людей. Формула спільнототворення та подолання самотності проста – спільна їжа, спільна праця, спільний відпочинок.
Чим ближче чим функціональніші спільні простори, тим вища якість життя в поселення. Чим далі, чим розкиданіші люди, тим важче їм зібратись. Це і є як на мене недолік хуторянського способу життя.
Великі (часто 2-3км, інколи 5 км) відстані між сім’ями поселенців. Які нерідко бачаться лише ситуативно на свята чи сезоннні фестивалі.
Якщо глянути з рівня вище, формування мережі екопоселень і їх модернізації – Проблема долання цих відстаней та незручності добирання – зараз одна з наших найбільших проблем. Ми намагаємось її якось компенсувати електро велотранспортом. Але це такий собі компроміс, як на мене впертого нашого небажання переосмислення потреб.
Поселенці з досвідом вважають, що спільний простір має бути розміщений в самому серці поселення, місці поля зору, візуального спостереження кожного поселенця. Коли кожен постійно бачить, що там відбувається і може підключитись.
Як не дивно, проблема наших поселень власне відсутність таких спільних просторів в принципі. І таким простором виступає дім когось із поселенців. Що звісно теж працює, але так чи інакше не є повноцінною його заміною.
Війна звісно суттєво зіштовхнула питання спільнототворення в наших поселеннях. Питання безпеки оголила (очистила) людей від скрепів самості та індивідуалізму. Здавалось би таких непорушних.
Бо виникла потреба вирішування колективних задач. Планування узгодження і формування дорожньої карти робіт. Спільних проектів, без яких життя стає просто неповноцінним.
Наприклад питання шкіл, освіти, творчості, виробництва крафту, логістики, підприємництва. Зовнішніх впливів на стратегування та реформи тергромади.
Ми стикнулись з проблемою, що в спільнотах буквально немає культури колегіальних рішень і жодних спільних планомірних дій. Окрім ситуативних «гасінь пожеж», коли вже припекло. Люди уникають комунікацій через старі конфлікти, які не бажають вирішувати.
Хуторянство з романтичних картин минулого насправді стає токсичним інструментом відсторонення від проблем. «Моя хата скраю.» інколи саботажу та опору змін, а частіше просто інертної пасивності. Якось буде…
Люди не збираються, потреби відкладаються, якість життя падає і за 5-10 років відкладання – соціальне зубожіння доходить до абсурду.
Люди (люди мегаполісів часто інтелігенти) перестають слідкувати за зовнішністю, втрачають зв’язок з реальністю, впадають в конспірологічні теорії, іде повна деградація сенсів. Діти стають Мауглі. Відсутність свіжих думок, контакту з світом, відторгнення змін.
Причиною загальних зборів нерідкою стає приїзд просто нашої команди, як негласних медіаторів. І каналу новин. Трапляється хуторяни дивляться на нас як на інопланетян. Війна звісно трохи освіжила ситуацію, але схоже не надовго.
Зараз ми працюємо над модернізацією наших екопоселень, реновацією чи створенням спільних просторів одразу у 8 поселеннях. Але звісно їх треба значно більше.
Потрібно просвітництво, дооблаштувати простори круглорічних зібрань, простори для навчання, хостели для волонтерів, гостьові будинки для нових потенційних учасників, спільні кухні для доступу до готування їжі. Дитячі простори, майданчики.
Проте найголовніше – переосмислення причини, чому і навіщо, переоцінку пріорітетів. Дати прямі відповіді на питання, що в даний момент є мотивом жити в поселенні і що потрібно для того щоби покращити якість життя. Як цілої спільноти так у першу чергу собі особисто.
І якщо за широкими мазками ідеологій та прекрасних світоглядних горизонтів зміни людства і планети стоїть проста банальна самотність, потреба бути почутим, племені і дообійнятись.
То можливо з цього і почати.
Всіх обіймаю. Гарних вихідних.
#потреби#екопоселення#хуторянство
Автор: Максим ЗАЛЕВСЬКИЙ
Джерело тут
