Том Купер всерйоз узявся до аналізу протистояння між Україною та росією в повітрі. От уже кілька днів він публікує розгорнуті матеріали на цю тему, хоча почав із віддалених прикладів, які нашої ситуації не стосуються. Перший матеріал «Цікава історія про те, як працює наземне ППО» опублікували в перекладі на «НВ», другий поки ні. Ми починаємо з третього, де вже про Україну, й тепер перекладаємо четвертий, доки Купер готує п’ятий… Це розмова більшою мірою про техніку та менеджмент війни, проте з неї випливає, що крок по кроку наші повітряні сили наближаються до домінування у повітрі.
Після обговорення кількох «відповідних прикладів» з минулого, подивімося, що ж відбувається у повітряній війні в Україні. Ця частина розповіді ніби «найпростіша», оскільки більшість відповідного обладнання добре відоме, і багато хто поважає фіксовані «критерії», проте я вважаю, що немає кращих показників, ніж саме обладнання та його кількість.
Для «початку», на командному рівні та на рівні управління, «команда росія» використовує:
– загоризонтні радіолокатори (типу 29Б6 Контейнер, або Соняшник-Е і Лагуна-І);
– 7-8 літаків раннього попередження (AEW) Берієв А-50 (назва ASCC/НАТО «Mainstay»; російською мовою скорочено СРДЛО);
– близько десятка літаків радіоелектронної розвідки (SIGINT) і електронної розвідки (ELINT), таких як Туполєв Ту-214/214R та Іл-20;
– перш за все, росіяни мають широкий спектр наземних систем збору комунікаційних розвідданих (COMINT) і велику кількість систем електронної боротьби, які вони також використовують для ELINT і SIGINT, і
– росіяни мають щось на зразок повноцінної армії протиповітряної оборони, розгорнутої в Україні та навколо неї, включаючи кілька десятків ЗРК, оснащених С-400 (SA-21), С-350 (SA-28), С-300 (SA-20/23), Бук (SA-17/27), Тор (SA-15), Панцир (SA-22), навіть кілька систем Оса-АКМ (SA-8) і Стріла-10 (SA-13), усі віни використовують власні радари спостереження та радари керування вогнем…
«Збірна українців» фактично складається з двох, а то й трьох «команд»:
1.) Військово-повітряні сили України (ППО, до складу яких входять війська наземної протиповітряної оборони України) використовують власні радари дальнього огляду (також «раннього попередження»), а також радари огляду та керування вогнем свого МІМ- 104F Patriot (PAC-3CRI, з кількома PAC-2), С-300ПС і С-300ПМУ (SA-10/20), NASAMS, IRIS-T SLM, 2K12 Куб (SA-6), Бук (SA-11), Tor (SA-15), Crotale NG, MIM-23 HAWK, Osa-AKM (SA-8), Aspide/Sky Guard/Spada, S-125 Neva (SA-3), RBS-70 CIWS (з Giraffe 40) радари) і т.д., і т.д.
2.) Українські спецслужби керують кількома системами збору COMINT/ELINT/SIGINT і декількома системами електронної боротьби (які вони також використовують для того щоби збирати дані через COMINT/ELINT/SIGINT).
3.) НАТО, яке використовує розвідувальні супутники (підконтрольні різним національним розвідувальним службам);
– принаймні один загоризонтний радар (французький NOSTRADAMUS, якщо він працює),
– загалом 18 літаків НАТО, 31 ВПС США та 4 французьких Boeing E-3 Sentry, літак дальнього радіолокаційного стеження з бортовою системою раннього попередження та управління (AWACS), і
– повнокровну систему збору комунікаційної розвідки (COMINT), ELINT і SIGINT (деякі з них на бортових платформах, як-от Boeing RC-135 або БПЛА Northrop Grumman RQ-4 Global Hawk; інші у різних формах на базі наземних платформ).
На перший погляд, все це мало б спричинити хаос: купа вузлів управління, повно платформ виявляння та стеження, маса різних систем ППО… Врешті, яка б служба не керувала всіма цими системами, з обох боків намагаються інтегрувати їх, щоб отримати «загальну картину» – це наче ми використовуємо очі, вуха, носи та пальці, коли щось шукаємо… й робимо те, що вважаємо за необхдне з речами, в котрих зацікавлені.
Сьогодні це називають «мережею концентричної організації», що має забезпечити командуванню відмінну ситуаційну обізнаність – надати йому змогу координувати операції всіх можливих підрозділів та засобів боротьби. Відповідно, всі зазначені платформи інтегровані, щоб пересилати дані до центральної мережі (потужність якої зоставляє далеко позаду будь-яку з інтернет-систем для цивільних). Вся наявна інформація стікається в інтегровану воєнно-командну систему (integrated battle command system – IBCS).
Наприклад: ПС ЗСУ використовує власноруч створену інтегровану систему протиповітряної оборони (integrated air defence system – IADS), розроблену ще задовго до повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. Попри це, США також передали Україні власну AIAMD Нортропа Гуммана: це IBCS, що складається з низки потужних комп’ютерів, котрі інтегрують дані з усіх доступних вузлів: повідомлення від спецслужб, дані наземних радарів та літаків з радарами раннього оповщеня (AWACS), наземної ППО, сухопутних та морських підрозділів і т. д., і т. ін. Й усе це незалежно, чи були ці механізми розроблені для взаємодії з даною системою. В такмоу випадку ПС ЗСУ використовують зараз набагато потужнішу IADS, ніж будь-що, що може бути в росії. Це створює певний надмір інформації, але таке завжди приємно – наче зайвий автоматний ріжок в потрібну хвилину.
Дехто на Заході вважає, що в росіян все це виглядає дещо по-іншому. В принципі, вони відстають – і це ще м’яко сказано – у всіх згаданих питаннях ще з 60-х. Їм бракує необхідних передових технологій і вони постійно обговорюють цю проблему – адже планувати і обговорювати плани вони люблять, а найбільші проблеми постають у них із реалізацією планів.
Так, на початку 2000-х вони почали розробку «розвідвально-ударного комплексу» (РУК) та «розвідувально-вогневого комплексу» (рос. РОК). Там взагалі запустили багато проєктів, але тільки ці два було реалізовано. Для стратегічних рішень у 2014-2015 рр. було створено «національний центр управління обороною» (НЦУО) в москві. Але ця система опрацьовує дані лише від стратегічних ракетних військ та об’єднаного командування збройних сил російської федерації.
Заплановану інтеграцію в цю систему даних від ВДВ, спецназу ГРУ та сухопутних підрозділів безпосередньо на полі бою (наприклад, 6-тої та 20-тої об’єднаних армій чи 1-шої танкової армії) планували завершити до 2027 р. А щодо повітряних сил… ну на таку далеку перспективу «вишестоящі органи» навіть не думали. Насправді, інтеграцію НЦУО з підрозділами на оперативному та тактичному рівнях так і не було реалізовано. Й, чесно кажучи, з огляду на брак необхідних технологій, виробничих потужностей та інших ноу-хау, навряд чи це зміниться в найближчому майбутньому.
Друга система, яку вони розробили, — автоматизована система управління (АСУ), яку використовують у штабах обʼєднаного стратегічного командування (ОСК) ВСрф. Теоретично, АСУ мала б узгоджувати роботу всіх повітряних, сухопутних та морських підрозділів, підпорядкованих цьому командному центру, за допомогою єдиної системи управління тактичної ланки (ЄСУ-ТЛ, рос. ЕСУ-ТЗ).
Розроблену після провалу першої російської цифрової системи такого типу («Метроном») ЄСУ-ТЛ планували повністю ввести в експлуатацію у всіх ВСрф — отже й у ВКС — до 2025 року. Проте вона зазнала низки затримок: «вишестоящі органи» в москві, ґєнштаб, та оборонна промисловість ніколи не співпрацювали достатньо тісно, щоб належно скоординувати відповідні зусилля. Власне, більшість зусиль ішло на сварки щодо дизайну, параметрів та провалів вимученого програмного забезпечення та обладнання. Тож хоч ЄСУ-ТЛ проходила випробування ще з 2010 року, фактично ґєнштаб занедбав її десь у 2015 році, а згодом її пристосували до використання виключно в тих артилерійських підрозділах, що мали безпілотники.
Як наслідок, ЄСУ-ТЛ не має звʼязку з автоматизованою системою управління обʼєднаного стратегічного командування (АСУ ОКС), а тим більше з інтегрованою системою протиповітряної оборони (ІСППО — IADS) ВКС. Досі не чув про жоден бойовий літак ВКС, на якому було б установлено ЄСУ-ТЛ… Іронічно, адже ВКС використовують чимало власних інтегрованих систем протиповітряної оборони та систем автоматизованого тактичного управління ще з 1960-х років. Сучасні системи такого штибу: уніфікований батарейний командний пункт (УБКП) «Ранжир» (узгоджує роботу всіх компонентів комплексу ППО), «Сенеж» (узгоджує роботу всіх підрозділів бригади комплексу ППО), «Поляна» (узгоджує роботу кількох бригад ППО) та «Панорама» (узгоджує взаємодію усіх сил ППО)…
Проте, оскільки їхні комп’ютери давно застаріли, згадані системи зазвичай можуть управляти обмеженою кількістю власних підрозділів та водночас контролювати діяльність дуже небагатьох ворожих підрозділів, до того ж: вони не мають зв’язку з сухопутними та морськими підрозділами.
…от вам і обладнання, от вам і теоретичні можливості…
То чому все це важливо, як усе це працює і як, власне, виглядає на практиці? І як узагалі впливає на роботу протиповітряної оборони?
Якщо врахувати все, про що я писав раніше, не дивно, що для більшості незалучених людей сучасну повітряну війну «оповито таємницею», а комусь вона й «чародійством» може здатися. Ще слід врахувати, що ми, люди, виростаємо, стоячи на землі, рухаючись вперед, вправо, вліво чи назад. За винятком пілотів, ми не звикли «підійматися вгору»: тому мислимо у трьох, а не в чотирьох вимірах. Багато хто помилково вважає, що в небі не заховаєшся, бо там усе заполонили радари, а літаки під час боїв та інших операцій досі використовують десь так само, як «Мессершмітти проти Спітфаєрів» під час битви за Британію в далеких 1940-х роках…
Не хвилюйтеся, тут насправді нічого складного: по суті, повітряні війни ведуться майже так само, як наземні чи морські, і на їхній перебіг впливають такі самі чинники. Тобто географія, рельєф, погода, маневреність, прикриття, наявність обладнання та боєприпасів, навченість, застосування зброї тощо.
Як і в наземній та морській війні, основне питання у війні повітряній — це ситуаційна обізнаність: тобто знання і усвідомлення (або ні) всіх тих чинників, що їх я перелічив, плюс знання (або ні) де перебуває ворог, які його спроможності та наміри. Ситуаційна обізнаність відіграє ключову роль: якщо ви знаєте, що, де і як робить ворог, то можете йому протистояти; якщо ж ні, то вам капець. Насправді можна навіть сказати, що той, хто має кращу ситуаційну обізнаність, майже напевно переможе.
Ось чому я почав цю частину з опису командних систем і систем контролю обох сторін.
А тепер питання: як «кількома словами» описати побудову ситуаційної обізнаності в повітряній війні?
Очевидно, найголовніше для ситуаційної обізнаності — виявити розташування ворога. Очевидно, головний спосіб виявлення — візуальний. Але він обмежений за дальністю: ось чому побутує думка, що виявлення на далеких відстанях (тобто за межами «візуальної видимості») обʼєктів повітряних сил (зокрема наземних систем ППО) залежить від радарів.
Ба більше, люди собі уявляють, що радари — це такі «магічні штуки»: врубаєш радар і «бачиш» (тобто виявляєш місце розташування) усе, що летить навколо, аж до меж виявлення. І від радару нібито не сховається жоден літак, жоден інший обʼєкт… Але в реальності (якщо дуже спрощувати картинку) все виглядає абсолютно не так.
Може здатися, що я відхиляюся від теми, але для мене відправною точкою в розумінні сучасної повітряної війни є твердження одного пана, який колись служив, серед іншого, офіцером бойового інформаційного центру (CICO), або «командиром місії» на літаку раннього повітряного попередження Grumman E-2C Hawkeye Військово-повітряних сил США. Оснащений потужним радаром дальнього радіусу дії, E-2 — це як «координатор нападу/захисту» в американському футболі: літак, який слугує «мозком» у системі повітряної боротьби ВПС США. Завдання його команди — формувати «широку картину», повну ситуаційну обізнаність, знати все, що необхідно знати про власні та ворожі сили, а ще могти наказувати всім іншим: коли, де, що і як робити.
Так от, цей офіцер порівняв сучасну повітряну війну зі змаганням між двома (чи більше) людьми, які вночі бігають по футбольному стадіону з ліхтарями в руках.
Що це означає?
Як я вже зауважив, люди думають, що радари мають виявляти всі цілі. І що жоден літак (чи інші летючі об’єкти) від нього не сховаються. Насправді, все – доволі відмінно. Через закони фізики та сучасні системи озброєння, увімкнення радара – подібне до ситуації, коли вночі на стадіоні хтось запалить ліхтарик: власник “радара” (тобто, ліхтарика) бачитиме лише те, що потрапляє у світловий промінь. Залежно від потужності ліхтарика, можна бачити на 5, 10, 20 чи скількись ще метрів, і з обмеженим діаметром променя. І більше нічого.
Проте, всі інші на стадіоні – навіть у найвіддаленіших його куточках, за 50, 100 і більше метрів від “радара” – бачать “світло”; бачать, де знаходиться власник ліхтарика, ба навіть куди він дивиться, куди прямує і з якою швидкістю пересувається. І навіть бачить, які саме об’єкти видимі для власника ліхтарика.
І для того, щоб усе це бачити, їм нема потреби вмикати власні ліхтарі – тож вони лишаються “в тіні”.
Так стається з причин, про які я вже згадав, – через закони фізики і сучасні системи озброєння. Одним з факторів першої категорії є те, що сигнали радара можна виявити з відстані, вдвічі більшої за максимальну дальність радара. Одним з факторів другої категорії є те, що всі серйозні сучасні збройні сили намагаються оснастити себе обладнанням для радіотехнічної та сигнальної розвідки – інструментами, за допомогою яких, зокрема, можна виявляти сигнали радарів. Якщо дуже спростити, то це поєднання дає такий результат: сигнали, які випромінює радар для виявлення цілей в радіусі, скажімо, 200 кілометрів, можна виявити на відстані 400 кіломентрів.
Водночас, не можна бути “певними”, що радару вдасться виявити ворога: результативність радара зазнає впливу кривизни земної поверхні, кліматичних умов та погоди (зокрема, хмарності, дощу, штормів та піщаних буревіїв…), рельєфу місцевості (гори, стан поверхні моря…), харакеру рослинності (дерева тощо), техногенних перешкод (високі будівлі…), а також залежить від його потужності, розміру антени, режиму роботи радара (приміром, здатність радара сканувати 360 градусів довкола його розташування) і цілої низки інших факторів.
Словом: радар може виявити ворожий літак (якщо він потрапить у радіус дії радару), але може і не виявити нічого. Єдине, що можна сказати напевно, – це те, що будь-який радар, який вмикається нині на території України чи західної росії, стає видимим для цілої системи ворожих засобів радіотехнічної та сигнальної розвідки. І що найгірше: жоден із цих радарів ніколи не зможе виявити напевно, ким було виявлене його випромінювання.
Це – щось на кшталт “Правила №1”, і саме тому можна стверджувати, що в основі сучасної повітряної війни лежить іронія, яка полягає в тому, що щорічно на розробку дедалі більш витончених радарних систем витрачаються мільярди, – і стільки ж витрачають на розробку літаків та озброєнь, які радари не зможуть виявляти. І разом з тим, під час бою всі намагаються майже не вмикати радари та покладаються на них мінімально.
… і все це зовсім не означає, що радарами не користуються взагалі. Цілком навпаки: і це “справді дотепна” й “дуже цікава” тема для розмови…
(далі буде…)
Переклад: Микола Ковальчук, Тетяна Саніна, Ростислав Семків, Антон Шигімага, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
Джерело тут
