У фінальній частині свого мегаматеріалу про повітряну війну над Україною, Том Купер реконструює можливі обставини подій, що трапилися 13 та 22.05, коли було збито низку російських авіацілей. Чудовий матеріал від людини зі значним досвідом такого аналізу.
Гаразд, тепер, коли ми зʼясували «основи» на стратегічному й операційному рівні, зрозуміли, що минулі кілька тижнів і місяців повʼязана з авіацією зброя відігравала важливу роль у перебігу повітряної війни в Україні, пропоную розглянути, як це все (або принаймні дещо) застосовувалося на практиці — на тактичному рівні.
Щоб не ускладнювати картинку, я «розіграю сценарій» подій на відносно «тихому відрізку»: не на Донбаському фронті. Бо, закладаюся, на фронтах Донбасу і на півдні Запорізької області такі «ігри» програються по кількадесят разів щодня, і з залученням десятків, якщо не сотень гравців… пояснювати це буде надто складно. І марудно. Боюсь, мені це не під силу. До того ж я палкий прихильник принципу ЩПТК: що простіше — то краще…
Як і раніше, усе, що я розповідатиму — лише «демоверсія». Усі збіги з реальними особами чи подіями — суто випадкові.
Припустімо, що десь у лютому цього року ВКС рф розпочали «бойові випробування» систем МПК і УМПК [системи, що дозволяють бомбам «планувати» й летіти точніше й дальше – ред.] для бомб ФАБ-250М-62 і ФАБ-500Ь-62. Є два способи це робити:
а) застосовувати їх у малих кількостях, коли вони зʼявляються в доступності; або
б) зробити склад таких бомб і потім застосувати їх масовано.
Сперечатися, який спосіб кращий, можна нескінченно. Але це й не важливо насправді. Важить тільки те, що росіяни зробили в реальності. Вони обрали спосіб А. Тому кожні, скажімо, кілька днів один із російських літаків Су-34 піднімається на висоту 9 000 метрів і скидає одну-дві бомби УМПК на одну-дві цілі десь у північно-східній Україні.
Стоп-кадр із відео, на якому видно слід від російського Су-34, який скинув УМПК у напрямку українських позицій у районі Авдіївки на початку травня цього року.
За логікою, Повітряним силам ЗСУ треба реагувати. Ресурсів не так багато, але після двох-трьох таких ударів ППО «мусить щось робити»: не дозволить же Київ росіянам просто обстрілювати вибрані цілі.
Для простоти уявимо, що ПС ЗСУ розгорнули свій самохідний зенітно-ракетний комплекс «Бук» (у режимі «штурму») за підтримки одного (чи більше) радарів П-15, що служить водночас і пасткою, і засобом для раннього виявлення — десь між Корюківкою та Шосткою…
Не сумнівайтеся: команди «Бука» і П-15 в жодному разі не триматимуть свої радари ввімкненими постійно, інакше в якийсь момент їм доведеться «повечеряти» російським антирадарним снарядом, найімовірніше Х-31, і то скоро. Ні, П-15 хаотично зʼявлятиметься у якихось точках, стоятиме там недовго, часто змінюватиме розташування, знову десь вмикатиметься, і так без кінця. (Картинка ще більше ускладниться, якщо я зараз додам до компанії ще один П-15 або ще один «Бук»… Кількість комбінацій буде надто велика…) Ба більше, «Бук» узагалі не вмикає свій радар. Цю установку розгортатимуть в умовах «контролю випромінювання», тобто він мовчатиме, як риба, і його персонал не користуватиметься навіть радіо й телефонами — аж поки П-15 сповістить, що ворожий літак перебуває в зоні ураження.
А тоді всі беруться до справи, яку добре знають мисливці: чекання.
Усі чекають.
Чекають. Дуже терпляче.
Іще чекають…
Чекають. Днями.
…може, навіть тижнями…
…Тоді, зненацька, прилетів іще один Су-34, щоб провести наступний пробний удар. Уявімо, що умови «ідеальні» для українців: вони знову запустили свою РЛС П-15, і то вчасно, а ще перемістили свою самохідну пускову установку «Бук» ближче до кордону… Треба визнати, насправді це малоймовірно, але просто для прикладу уявімо також, що ще десь у березні чи квітні росіяни звикли до присутності тієї П-15 і вирішили її ігнорувати, оскільки ГРУ не зафіксували присутності поруч із нею жодної іншої української системи ППО.
Отже, літак Су-34 прилетів, його виявила українська РЛС П-15 і, в свою чергу, повідомила про нього ЗРК «Бук». Його екіпаж зачекав, доки літак увійшов у зону враження, а потім увімкнув свій радар і запустив ракету. Увімкнув ненадовго, тільки на час підльоту ракети до цілі — а це десь 15–20 секунд. Проте детектор Су-34 виявив не тільки сигнал радара П-15, але й сигнал під часу запуску ракети «Бука». Тож Су-34 розвернувся і з прискоренням полетів геть, уникаючи ракети: він мав завдання вразити щось «за» тим «Буком», російський екіпаж вирішив від цього завдання відмовитися.
Логічно сподіватися від Повітряних Сил ЗСУ відповіді… Але тут усе не так просто. Очевидно, ВКС і ГРУ насамперед спробують з’ясувати, які саме засоби (в плані ППО) Повітряні Сили ЗСУ мають у районі, який цікавить росіян, і де вони знаходяться. Відтак вони задіють одну чи дві наземні системи радіоелектронної чи сигнальної розвідки: «пікантна» їхня особливість у тому, що вони «пасивні» — тобто не випромінюють жодного сигналу, тільки відстежують сигнали ворога. Тож українці не знатимуть про їхню присутність та розташування. Проте їм завжди доводиться з такою можливою присутністю рахуватися. Якщо ні — що ж, з усім обладнанням ГРУ для збору даних комунікаційної, сигнальної чи радіоелектронної розвідки досить відстежити єдиний смартфон одного з операторів «Бука». Скажімо, його вечірній дзвінок додому, до дружини й дітей, — і росіяни вже зможуть розпочати стежити не тільки за пересуванням однієї самохідної установки, але й усього комплексу ППО (якщо він десь неподалік).
Водночас згадана частина росії так далеко від більшості систем розвідки НАТО, що росіяни перебуватимуть за межами їхнього радіусу виявлення. Отже: вони можуть бавитися у свої ігри практично безкарно.
Однак це ще не все: якщо погода сприяє, росіяни також можуть задіяти одне зі своїх «тріо “орланів”» (я писав про таке в одному зі своїх звітів минулого літа: один безпілотник обладнано камерою, другий пристроєм сигнальної розвідки, а третій виконує роль передавача до їхньої наземної станції керування) — для пошуку електронного випромінювання систем ППО Повітряних Сил ЗСУ в районі, що їх цікавить.
Звичайно, П-15 і та самохідна установка «Бук» ПС ЗСУ робитимуть усе можливе, щоб уникнути виявлення: від цього залежить їхнє виживання. Саме тому вони діють переважно в режимі радіомовчання та заборони використання електроніки, а також часто змінюють позиції.
Та росіяни не зовсім дурні, тож зрештою вони засвоїли цей урок. За кілька днів, а може, навіть тижнів цієї «гри в хованки», російські ВКС вже мають перевагу. Хоч би й таку, що їхні літаки швидші: принаймні Су-34 можуть закидати бомби з УМПК до цілей на відстані до 20 км від кордону, зостаючись за межами діапазону враження «Бука». Можливо, якщо трапляться здібні росіяни чи якщо працюватимуть менш досвідчені українські оператори, ВКС можуть навіть виявити самохідну установку «Бука» і навести на неї свої авіабомби з УМПК (а не тільки протирадарні ракети Х-31Р) або обійти її з флангу і все-таки завдати удару по цілі за нею, а то й заманити той «Бук» досить близько до своєї артилерії та розбомбити з землі…
А щоб зробити ситуацію ще кращою і простішою для себе, росіяни також можуть почати поєднувати вильоти літаків Су-34 та вертольотів радіоелектронної боротьби Мі-8МТПР. Тоді не доведеться більше використовувати тут наземні засоби комунікаційної, радіоелектронної та сигнальної розвідки (і це чудово, бо на Донбасі вони теж потрібні): ці вертольоти можуть не тільки виявляти роботу українських зенітно-ракетних комплексів, але й «глушити» (ставити перешкоди) їхні радари засобами радіоелектронної боротьби, а відтак захищати свої літаки та водночас наводити на них інші винищувачі ВКС — наприклад: Су‑35, озброєні ракетами Х‑31, — для контратаки.
Логічно сподіватися від Повітряних Сил ЗСУ відповіді. Але якої? Можливо, РЛС П-15 та «Бук» уже досягнули успіху й збили один Су-34… Навряд чи ми найближчим часом отримаємо підтвердження. Проте, майже з такою ж імовірністю, сама П-15 теж могла зазнати удару — авіабомбою з УМПК чи ракетою Х-31? Може, її навіть довелося замінити? Може, те саме сталося з самохідною ЗРК «Бук» і вона теж потребує заміни? А може, нічого цього не сталося?
Гадки не маю. Але суть така: українцям бракує засобів, щоб завдати росіянам удару у відповідь і завадити бомбардувати вибрані цілі на північному сході України, коли їм тільки заманеться.
Очевидно, українцям довелося використати щось зі значно більшим радіусом дії, ніж їхній «Бук». А також, бажано, з електронним сигналом, який може виявитися невідомим ГРУ. Чи принаймні «незвичним» для екіпажу того вертольота Мі-8МТПР: щось, що захопить росіян зненацька, а відтак виграє кілька секунд під час подальшого застосування?…
Саме тут уся ця історія зі «штурмовим режимом» стає в нагоді. Уявімо, що зараз початок травня і Повітряні Сили ЗСУ отримали, наприклад, щось на зразок «Петріот» MIM-104E PAC-2/GEM… щось, що має радіус дії 60 км (чи більше)… можливо, щось, обладнане активним пошуковим радаром, як MIM-104F PAC-3… чи навіть системою наведення на сигнал перешкод. Такі ракети можуть відстежувати і вражати джерела хвиль радіоелектронної протидії… що їх випромінював той Мі-8МТПР?…
…Чесно, гадки не маю. Та якби й знав щось, не сказав би. Але, сподіваюся, все це підкаже вам, про що я собі думаю: цілком нова, несподівана зброя більшого радіусу дії, вогнем якої керує радар нового типу (чи, принаймні, «незвичний» для росіян) і яка має можливості, котрих ГРУ в цьому місці в цей час не сподівалося.
Добре, але як влаштувати таку операцію? На папері, щось таке «велике», як пускова установка MIM-104, заховати непросто. Але на місцевості… любі мої: заховати можна, легесенько. Якщо все гарно запакувати, та ще й пересуватися вночі, це «просто ще кілька військових вантажівок», схожі на сотні інших, які цими днями, тижнями й місяцями безперестанку розтікаються трасами від Києва на схід. Особливо якщо задіяти, скажімо, лише один радар для керування вогнем, одну пускову установку та обладнання, що забезпечує їхню роботу. Так, частину комплексу «Петріот», так би мовити, «в штурмовому режимі».
…Для цього потрібно не так багато, адже ПС ЗСУ досі мають оту стару РЛС П-15 — чи заміну для неї — «десь там, на північному сході», тож вона забезпечить завчасне попередження щодо російського повітряного удару.
Звичайно, цей захід було старанно сплановано, тож потрібно було «кілька днів», щоб зайняти відповідну позицію — і це не проблема, адже Повітряні Сили ЗСУ (та українська воєнна розвідка) мали змогу спостерігати ще кілька операцій росіян, а відтак з’ясували більше деталей щодо їхньої тактики.
…А після того чекали…
…Ще чекали…
…І дочекалися слушної нагоди…
Добре, то як облаштувати сам запуск протиповітряних ракет?
Що ж, може, українці використали ту РЛС П-15 як приманку? «Прикинулися дурниками» і залишили її включеною на кілька годин — щоб дозволити росіянам завдати по ньому удару?
Так чи інакше: за цих обставин насамперед варто позбутися вертольота Мі-8МТПР. Він «заважає», мʼяко кажучи. А що як він може заглушити і новий радар? Зрештою, він зможе його виявити й повідомити про нього.
Отже: байдуже, коли завдасть удару Су-34, спершу треба збити вертушку. Якщо прилетіли два вертольоти: знищити обидва. Може, за допомогою ракет із наведенням на сигнал перешкод? Звичайно, якщо виявлено перешкоди і якщо такі ракети є: кращої нагоди використати їх не буде — вертушки повільні і вразливі. Просто ідеальні мішені.
Далі, слід убезпечити себе — збити Су-35, озброєний протирадіолокаційною ракетою Х‑31П, щоб росіяни не змогли завдати удару у відповідь.
Насамкінець, знищити Су-34, озброєний планерними авіабомбами з УМПК.
…І, бажано, провернути це все менш ніж за 120 секунд, щоб росіяни не зрозуміли, що відбувається — до того, як буде запізно, чи й узагалі…
…А потім, за кілька днів чи тижнів, повторити вправу десь іще, У зовсім іншій частині України. Наприклад, під Херсоном?…
Важко сказати, чи саме так діяли українці 13-го чи, знову, 22 травня. Просто десь так — «приблизно» — я би це зробив: та й росіяни б так зробили. Тож «сверблячка на мізинці лівої ноги» підказує мені, що й Повітряні Сили ЗСУ щось таке утнули. Не дивно, що росіянам тільки й зосталося, що ламати голову над тим, що там узагалі трапилось.
…Та, зрештою, хто я такий, щоб стверджувати щось? Ви ж мене знаєте: мені платять служби розвідки з понад 50 країн по всьому світі, я жахливо упереджений на користь України русофоб, який зумисно і постійно ігнорує російські джерела…
До речі, тим, хто хоче все це «перевірити», можу порадити кілька штукенцій у цих ваших інтернетах. Насамперед симулятор ракетних комплексів земля-повітря, створений угорським ентузіастом кілька років тому. Хоч там і доступні «тільки старі совкові ЗРК», спробуйте скористатися хоч одним із них, то й побачите, як «просто» було працювати із залізяками на зразок С-75 «Двіна» чи С-125 «Нєва» (за класифікацією НАТО — SA-2 «Guideline» та SA-3 «Goa»)…
[Цікава деталь: якщо ви дивилися фільм «TOP GUN: Maverick», то там іранський військовий об’єкт (так, ідеться про іран) захищають саме совєтсько-російські ЗРК С-125 — перекл.]
Оригінал тут
Переклад: Микола Ковальчук, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
Джерело тут
