додому ПОЛІТИКА ТОМ КУПЕР. ЦЕ РАДІУС ДІЇ, ДУРНЮ! ЧАСТИНА 1

ТОМ КУПЕР. ЦЕ РАДІУС ДІЇ, ДУРНЮ! ЧАСТИНА 1

670

Том Купер про необхідність виховувати нове покоління пілотів, про те, як за останні десятиліття змінювались технології бою і до чого це призвело, а також на що потрібно звернути увагу. Адже «років нальоту» на реактивному винищувачі та «сталевих яєць» виявилось замало для перемоги в сучасній повітряній війні.

Сьогодні хочу розібрати трохи запитань і коментарів, які надходили ще від… ух, минулого разу я таке писав аж у вересні, а таке враження, що відтоді кілька років минуло… Після того я розглядав окремо тільки повітряну війну над Україною. Тепер же ми навіть спробуємо зазирнути в майбутнє і пояснити, чого очікувати в наступні місяці.

Дисклеймер: назва може здатися трохи агресивною і навіть образливою, тому дозвольте її пояснити. Я не хочу ні нападати, ні ображати, лише спонукати до роздумів, і то не завжди звичних і комфортних; для цього перефразовую вислів одного президента США про економіку. Якщо я правильно пам’ятаю, він сказав щось типу: «Це економіка, дурню». Тому свій допис я назвав «Це радіус дії, дурню», бо в ній спробую пояснити важливість такої штуки, як радіус дії — дальності, на яку можуть діставати снаряди і сенсори — для результатів повітряних боїв. А ще поговоримо про деякі не дуже приємні штуки.

***

Ось так чемненько «попередивши» читачів, почну, мабуть, із «екскурсу в минуле». Колись дуже, дуже давно, так давно, що не було ще інтернету і смартфонів… важко навіть уявити, правда? І як то всі ми, люди, тоді тлумилися в біосфері під назвою «Земля»?.. Та я відволікся. Повернімося до історії: дуже-дуже давно народилася проста ідея: здійснити революцію на полі бою за допомогою ракет.

Ідея набула такої популярності, що після появи ракет класу «повітря-повітря» і «земля-повітря» деякі «видатні уми» по всьому світу дійшли деяких висновків. Наприклад, десь у другій половині 1950-тих багато фахівців переконали не тільки себе, а й усіх навколо, що порівняно з ракетами класу «повітря-повітря» гарматне озброєння літаків застаріле. Через кілька років дехто навіть оголосив усі пілотовані літаки застарілими: ці люди переконували уряди припинити фінансування досліджень і розробок нових поколінь бойових літаків. Іншим казали, що можна заощадити багато грошей, якщо замовляти бойові літаки без ніякої зброї, крім ракет…

А тоді прогриміло кілька несподіваних воєн. Наприклад, В’єтнамська, кілька арабо-ізраїльських, і їхній досвід шокував багатьох людей, переконаних у вищості ракет і застарілості гармат. Цей досвід показав, що авіоніка і системи наведення, встановлені на сучасних літаках і ракетах (наприклад, радари, інфрачервоні шукачі, підсилювачі керма, ракетні двигуни…) були недосконалими: не настільки розвиненими, щоб зробити ракети явно панівними на полі бою. Цей досвід навіть підштовхнув декого до висновків типу «Винищувач без гармати — як птах без крила».

За іронією долі, більшість тогочасних спостерігачів не врахували ще один важливий чинник: пілоти й екіпажі не встигали за новітніми технологіями складніших літаків. Вони і далі захоплювалися гарматами й «собачими боями» часів Другої світової війни. «Собачий бій» — це тилова атака на ворога з використанням кулеметів чи автоматичних гармат.

Справа в тім, що наявним спеціалістам бракувало навичок, необхідних для найефективнішого використання новітніх технологій. Треба було виховувати нове покоління пілотів.

Ще в 1970-х роках, до того, як наступне покоління льотчиків сіло за штурвали, створювалась маса бойових літаків, що зараз перебувають на озброєнні в Україні та Росії, а головним завданням конструкторів було встановлення сучасних гармат на ці винищувачі.

Проблема…. Насправді проблема була не одна… Перш за все тоді нікому не спадало на думку, що такий бойовий літак доведеться використовувати у масштабних війнах наступного століття. Всі очікували, що винищувачі 1970-х років будуть замінені новими конструкціями максимум в 1980-1990-х… Ба більше, тодішні політики були або зайняті критикою тодішніх ракет (на «Заході»), або заколисували себе помилковим відчуттям безпеки, відчуваючи «переваги» власних ракетних технологій (на «Сході»). Коли на початку 1990-х завершився головний конфлікт того часу (він мав назву «холодна війна»), майже всі швидко забули про бойові літаки та зенітно-ракетні комплекси. Країни були зайняті різними іншими іграшками: вечірками, розвитком інтернету… або війною проти «ісламсько-фашистських козопасів» десь у пустелях Північної Африки та Близького Сходу…

Іще однією проблемою, якої широка громадськість майже не помітила, став прогрес інформаційних технологій, що призвів до «маленької революції» у повітряних війнах. Мрії про ракетне домінування поступово втілювалися в життя, а бойові літаки тепер виявляли своїх супротивників і стріляли ракетами з-за меж радіусу дії будь-яких гармат. Мабуть, війна в Перській затоці 1991 року ще не була явним підтвердженням нових реалій. Проте операція НАТО проти Сербії в 1999 році («Косовська війна»), а тим більше сутичка між Ефіопією та Еритреєю приблизно в той самий час чітко продемонструвала, наскільки далеко просунулись ракетні технології за попередні 20 років.

«Раптом» виявилося, що реактивні винищувачі трощать один одного з відстані у 30, 35, 40, 45, ба навіть 50 кілометрів…

Насправді, певний час могло здатися, що повітряна війна знов перетворилася на поле технологічних див. Для цього:

а) більшість тогочасних пілотів і наземного персоналу мали володіти унікальними знаннями, мало не академічним ступенем у галузі інженерії та електротехніки – й усе це лише для того, щоб керувати технікою. А ще:

б) через якісь 10 років, у 2002 році, зʼявився перший безпілотний літальний апарат (БПЛА) із протиповітряними ракетами – один такий у 2002-му навіть випустив ПЗРК , який створювався як система ППО короткого радіусу, по іракському перехоплювачу МіГ-25, який збирався збити той БПЛА…

На жаль, «протиповітряні ракети», які випустив той БПЛА, мали замалий радіус і були надто повільні: великі, швидкі ракети класу «повітря–повітря» Р-40, якими вистрілив МіГ-25 (AA-6 Acrid за кодифікацією НАТО) швидко долетів і виніс БПЛА ще до того, як снаряд FIM-92 Stinger зміг дістатися літака. А тоді, два десятки років потому, наприкінці лютого та на початку березня 2022 року, за підсумком першого десь-тижня повітряної війни в рамках повномасштабного вторгнення пудінга в Україну стало чітко зрозуміло: якщо у вас є самі-лише «роки нальоту» на реактивному винищувачі та «сталеві яйця», то цього замало для перемоги в сучасній повітряній війні. Навпаки: брак розуміння останніх технологій – і відповідної тактики – у сфері повітряної війни банально призводить до летальних наслідків. Фактично це самогубство.

***

… й отут я наближаюся до основної своєї думки – самої суті проблеми, яка стоїть перед Повітряними силами України (ПС ЗСУ) і нікуди не зникне ще кілька років – принаймні, якщо вони намагатимуться протистояти сучасним винищувачам та перехоплювачам повітряно-космічних сил (ПКС) рф самими лише літаками F-16AM.

До чого я веду?

По суті, відповідь міститься на оцьому графіку:

Радіуси наведено згідно підтверджених або «відомих» повітряних боїв минулих 20 років, а НЕ згідно рекламних матеріалів від виробників озброєнь.

Як ви вже, певно, зрозуміли, радіус радара та ракети на таких винищувачах у розпорядженні ПКС – на кшталт Су-35С та МіГ-31БМ – суттєво переважають показники систем F-16AM, які наразі стають на озброєння у ПС ЗСУ.

На хлопський розум: будь-який український F-16AM, спробувавши наблизитися до російського Су-35С чи МіГ-31БМ, з дуже високою імовірністю буде виявлений, після чого по ньому випустять ворожі Р-37М – ракети великої дальності класу «повітря–повітря». І станеться це задовго до того, як він зможе випустити свою основну ракету «великої дальності» (а насправді середньої) – АІМ-120С AMRAAM.

…і це мало б бути очевидним, якщо навіть просто взяти до уваги той факт, що «AMRAAM» — абревіатура для «Advanced Medium Range Air-to-Air Missile» – тобто «Передова ракета класу “повітря–повітря” середньої дальності», а не «великої дальності»… або «збільшеної дальності»… чи що там ще, а саме середньої дальності…

Звісно, всі, хто більш-менш знається на сучасній повітряній війні, скажуть мені: «Агов, не всі ж повітряні бої ведуться за ідеальних умов», – коли двоє суперників наближаються один до одного лоб у лоб, ніби два середньовічні лицарі зі списами на конях – а сенсори на літаках забезпечуватимуть пілотам чудову ситуаційну обізнаність.

І я вмить із вами погоджуся.

… хоча це так само миттєво наштовхне мене на інші роздуми… про які я збираюся написати у Другій частині цього матеріалу. 😉

(…далі буде…)

Переклад: Ярослав Кляшторний, Антон Шигімага, Антоніна Ящук

Редакція: Антоніна Ящук

Оригінал

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я