додому ПОЛІТИКА СТЕФАН КОРШАК. ДЕНЬ 160 – 2 СЕРПНЯ – ДОСИТЬ ПОРОЖНЬО, АБИ ПОЧУТИ...

СТЕФАН КОРШАК. ДЕНЬ 160 – 2 СЕРПНЯ – ДОСИТЬ ПОРОЖНЬО, АБИ ПОЧУТИ ВІДЛУННЯ. НАКАЗИ Й ЩЕ НАКАЗИ. МАСОВА СТРАТА Й НА ВЕЛИКИХ ВІДСТАНЯХ

274

Всі ми люди, і навіть аналітики, що пильно стежать за подіями в Україні та світі, вимушені час від часу відпочивати. На днях із відпустки вийшов Стефан Коршак (Stefan Korshak), чий аналіз оперативної ситуації ми пропонуємо вам сьогодні. В цьому дописі про можливі причини кровожерливої поведінки російської армії, причини, через які російські солдати відмовляються атакувати, та здатність НАТО «постачати боєприпаси швидше, ніж росіяни возять тіла»

Привіт FB! [опубліковано 02.08]

Дякую всім, хто надсилав повідомлення чи іншим чином цікавився блогом. Все гаразд, професійні батареї заряджалися, а життя деякий час йшло своєю чергою – не за комп’ютером, поза цілодобовими інформаційними потоками та польовими звітами, що пишуться під звуки канонад.

Крім того, можливість визирнути зі стрічки новин дозволяє змінити кут зору. Частина російської тактики інформаційної війни полягає в тому, щоби створити враження, ніби хаос і насильство постійні, й чим довше це триває, тим більша ймовірність, що інституції та люди, яких росіяни атакують, просто не витримають.

-ads-

Постійні ракетні обстріли Харкова та Миколаєва – яскравий приклад: снаряди летять день за днем, люди гинуть, багато поранених, будівлі руйнуються, і все виглядає, ніби українців постійно лупасять. Ви хочете, щоб вбивства припинилися, але цього не відбувається, і тому, якщо ви весь час читаєте звіти про ракетні удари та продовжуєте чекати новин про контрнаступ у Херсоні, який все ніяк не почнеться, то приходите до висновку, що росіяни – невблаганна сила, з якою неможливо домовитись, яку неможливо зупинити, що їхня армія схожа на акулу із «Щелеп», яку майже неможливо оминути. І хлопці з кремля хочуть, щоб ви думали саме так.

Інша тактика просування кремлівського наративу це – нерегулярні, але дуже неприємні шокуючі події. Мета така сама — тривога і страх у голові опонента перед непередбачуваним майбутнім. Хорошим прикладом подібного підходу стало на початку тижня – очевидне принаймні для мене – холоднокровне вбивство десятків українських військовополонених у в’язниці в Донецьку 

Численні докази свідчать, що росіяни загнали понад 100 членів маріупольського «Азову» в окрему будівлю та підірвали її термобаричними зарядами. Як можна воювати проти таких [кровожерливих – перекл.] людей, не кажучи вже, щоби розраховувати на їхню поразку? Це звірство є відвертим знущанням із бажання українців цінувати людське життя та їхньої чіткої лінії ніколи не залишати своїх солдатів. Немає очевидного способу, як українцям діяти в таких ситуаціях. Зображення [нижче] надано державними ЗМІ рф, нібито зсередини в’язниці.

Знімок ізсередини казарми, де загинули азовці. Цей знімок наданий державним телебаченням росії, яке стверджує, що руйнування були спричинені ударами HIMARS. [Руйнування] виглядають набагато нищівнішими, ніж могли спричинити ракети калібру 227 мм, однак є експерти, які можуть оцінити це краще за мене.

Але якщо триматись трохи на відстані і не читати щоденні новини про ракетні вбивства, то стає очевидним, як ляпас риби по обличчю (не впевнений, чи схвалюєте ви численні риб’ячі метафори, вибачте, якщо так), що росіяни виснажились, що вони (ймовірно) вбивають військовополонених лише тому, що це працювало в минулому, і що немає жодної можливої траєкторії подій, яка призведе до чогось іншого, крім поразки. Вони загрузли у смолі, мов ведмідь із казочки про Солом’яного бичка [в оригіналі був Братик Кролик, персонаж казок дядечка Римуса, але нам здалось так дотепніше -ред.], у них немає ідей, вони — ходячий військовий труп, який чекає, щоб впасти ниць, вони — Німеччина 1944 року. Питання про поразку — це вже не «якщо», а «коли» 

Уявляю собі образ Сонні Лістона, який все ще стоїть на ногах, чекаючи, поки Мохаммед Алі прийде з черговою серією ударів, надто швидких, щоб їх побачити чи захиститись від них, аж поки чемпіон не падає, щоби ніколи не встати, а молодий претендент стоїть над ним і кепкує: «Як мене звуть?» [мова про один з найкоротших і найскандальніших в історії боксерських боїв, коли чемпіона було неочікувано нокаутовано молодим боксером – перекл. ]

Паралель між росією, що поступається Україні й українцями, які мають право на існування, та тим, як Сонні Лістон визнає, що Мохаммед Алі більше не Кассіус Клей [ім’я Мохаммеда Алі від народження – перекл.], насправді досить влучна. Але, напевно, ще рано згадувати про спортивні перемоги.

Утім, не помітити напрямок подій дуже важко. За місяць, що минув, росіяни не захопили жодної нової української території. Численні надійні звіти свідчать про те, що припинився масований артилерійський обстріл з боку росії по всій лінії фронту, знищено десь від 60 до 80 складів боєприпасів рф, командні пункти та стратегічні мости – все це українцям вдалось зробити за допомогою ракет із GPS-наведенням, яким кремль не може нічого протиставити. Острів Зміїний відвойовано. Також очевидна неспроможність усієї російської армії впоратися з більш ніж кількома наземними атаками розміром з роту будь-коли будь-де, починаючи з червня.

БОЙОВІ ДІЇ

Нинішні події на фронті загалом дуже нагадують мені діяльність росіян на Донбасі упродовж 2015-2021 років, особливо у 2015-2016. Тоді лінія розмежування була практично нерухома, проте не по всій довжині укріплена. Обидві сторони надійно окопалися, але час від часу здійснювали артилерійські та патрульні рейди. Іноді росіяни розгортали наземні атаки або завдавали дальніх ударів — не так, щоби захопити нові території, як для «підігрівання» атмосфери.

Тим часом ЗСУ тримали на лінії розмежування мінімальну кількість людей, щоб зменшити втрати, а іноді вибирали місця, де можна було здобути невеликі території або отримати скромні перемоги. Нинішня війна на кілька порядків масштабніша, але для кремля зараз важливо зберегти те, що вони вже захопили, й здобути перевагу, змусивши європейців стомитися від новин про війну та насильство й перестати активно підтримувати українців. А для внутрішнього вжитку кремлю важливо показати, ніби він знає, що робити в цій війні далі; аргумент такий: будь-яка діяльність, хай яка абсурдна = реальний план.

Тому за минулі кілька тижнів ми побачили невеликі просування росіян у певних місцях, вони знову й знову намагаються там атакувати. Небагато читачів мого блогу знають назви цих місць — Піски, Бахмут, Авдіївка. А в інших місцях «план» такий: обстрілювати все, що підпадає під категорії «цивільний», «український» і «російська артилерія до нього дістає». Додаю фото від оборонців під Запоріжжям. 

Наслідки удару росіян по школі, фото від командування Тероборони Запоріжжя
Пожежа на пшеничному полі, що виникла внаслідок російського артилерійського обстрілу, фото від командування Тероборони Запоріжжя

Внаслідок такої стратегії — підтримувати видимість ефективних наступів і нищення захисту ЗСУ — відбувається зниження бойового духу росіян. Виглядає на те, що росія, поліційна держава з додатковою «палицею» мотивації — Сибіром, майже не здатна змусити свої війська йти в атаку. 

Один читач надіслав мені такий тред:

У ньому, як на мене, дуже наочно показано цю ситуацію. Військове керівництво рф так часто вбивало так багато своїх солдатів і тривало це так довго, що нинішня неспроможність рф здійснювати серйозні наземні атаки пояснюється дуже просто: солдати навідріз відмовляються атакувати, і що досвідченіший солдат, то більше ймовірності, що він не підкорятиметься командиру. Й це не красива картинка української пропаганди, — ситуацію підтверджують сотні російських військовополонених, сотні перехоплених телефонних розмов, а також нинішня поведінка російської піхоти. Після п’яти місяців тяжких людських втрат у лавах армії рф просто не залишилося солдатів, готових атакувати позиції ЗСУ. 

Той йолоп у кремлі має відповісти на запитання: як мені виграти війну в Україні? Очевидно, ніяк. У нього є тільки один варіант — відступити і здатися, а оскільки російські змі перебувають під його повним контролем, єдина стратегія, доступна цареві рф — прикидатися, ніби все чудово.

Медик ЗСУ витягує з поля бою російського військовополоненого, фото батальйону «Дніпро» полку «Азов».

А ось і художня ілюстрація: сцена з «Доктора Живаго» про бунт російських солдатів. Це не документальний твір, але він дає добре уявлення про те, чого має боятися кожен сучасний російський офіцер.

“СМАКОЛИКИ” ДЛЯ УКРАЇНИ

Як на мене, то наразі найбентежнішою тенденцією, з точки зору кремля, є те, якими системними та інституціоналізованими стають поставки озброєння з США до України. Київ та Вашингтон уже не метушаться нестямно, намагаючись збагнути, що ж саме треба доставити, якій катастрофі треба запобігти, і що насправді реально дістати попри – на противагу забаганкам обох сторін.

Як нам добре відомо, уряд США має багаторічний досвід постачання зброї для експедиційних воєн. Фактично, на будь-якому курсі історії Європи «для чайників» вам розкажуть, що, насправді, вам не слід опинятися у ситуації, коли проти вас працює американська військова логістика. І власне, саме там і опинилася росія під проводом владіміра путіна.

Останній цикл поставок, як мені видається, цілком прояснює стан речей для пана путіна. Об’єктивно, зараз на лінії фронту Україна не має кризових ситуацій, тож ЗСУ не волає про допомогу щодо поставок далекобійної зброї чи більшої кількості боєприпасів для гаубиць. Після того, як за останні шість місяців ЗСУ встигли «посидіти на дієті», зараз їхнє становище значно покращилось.

І не схоже, що Вашингтон вважає за потрібне скоротити обсяги постачання. За інформацією, яку Пентагон поширив у понеділок, новий пакет допомоги вартістю 550 млн доларів включатиме головним чином ракети до систем HIMARS та 78 000 (!) 155-мм снарядів до артилерії. Тим часом, німці завезли ще три важких ракетних системи M270/MARS II, тож загалом – якщо вірити українським військовим блогерам – якби ЗСУ вишикували рядочком усі свої пускові установки HIMARS та M270, то могли б запустити загалом 136 окремих 270-мм ракет із GPS-наведенням, кожна з яких влучає у ціль на відстані 70 кілометрів із точністю в 1–2 метри.

Якщо ви хоч трохи знайомі із американцями, то, організувавши поставку саме таким чином, вони красномовно сповіщують: «А коли в ЗСУ закінчиться ОЦЕ, ми надішлемо ще. Ми цілком напевно можемо постачати боєприпаси швидше, ніж росіяни возять тіла».

Я знаю, що зводити все до «чорно-білої» картини світу – не надто розумно і взагалі не личить, але, чесно кажучи, саме так і виглядає Арсенал демократії.

Ясне діло, лишається відкритим питання: а скільки ж тих ошатних ракет із GPS-наведенням українцям знадобиться для того, щоб скалічити цілу ділянку фронту до такого стану, що її можна буде легко захопити? Що ми знаємо точно – то це, що масовані удари із використанням високоточної зброї супроти технологічно відсталішого противника були доктринальною практикою НАТО щонайменше в останні тридцять років. І ця тактика багаторазово доводила свою ефективність у конвенційних війнах.

Дивлячись на те, як в останні кілька тижнів палали російські склади боєприпасів, я маю серйозні підстави вважати, що в розвідки США та ЗСУ є детальний перелік підрозділів та комунікаційних вузлів, по яких вони можуть завдати масованого удару керованими ракетами, перш ніж розпочати наступ. Що тому може протиставити російська армія? Мабуть для тих, хто сидить у кремлі, такі роздуми точно не є веселими. Для довідки прикріплюю зображення систем HIMARS та MARS II.

Стокове зображення HIMARS
Стокове зображення німецької MARS II – це модифікована для використання у Бундесвері американська M270, ключова її перевага у тому, що вона може випускати вдвічі більше ракет, ніж HIMARS. Також, вона повільніше пересувається, але й уразити цю систему артилерією складніше.

До речі, щодо теми Тайваню, хтось не дуже ввічливий до німців зробив отакий мем за підсумками того, як німці місяцями тягнули із поставками зброї до України. Лишу тут цю картинку суто заради жарту, але, гадаю, нам завжди слід пам’ятати, що, якими б глибокими та, ймовірно, корумпованими не були б зв’язки між [партією Шольца] SDP та кремлівськими елітами, факт лишається фактом: Бундесвер, фактично, є роззброєним, тож навіть попри те, що Німеччина багата, в неї немає аж такої купи зброї, щоб вона її могла із легкістю передати Україні. Навіть якби Шольц того хотів, а він цілком очевидно цього не хоче.

Дещо несправедливе зображення про німецьку військову допомогу Тайваню

Стефан Коршак – воєнний кореспондент, професійний письменник, фотограф/редактор і відеопродюсер. У 1985-1989 роках служив в армії США. Він має ступінь університету Джорджа Вашингтона та Єльського університету. Його досвід у зоні бойових дій включає Чечню, Південну Осетію/Грузію та Афганістан. Як журналіст працював в зонах конфлікту Придністров’я, Абхазії та Нагірного Карабаху.

Оригінал тут

Переклад – Тетяна Саніна, Антон Шигімага, Антоніна Ящук

Редакція – Ростислав Семків

Джерело тут

попередня статтяТРЕТЯ УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКА. ДРУГИЙ ФРОНТ
наступна статтяАМНЕСТІ: В МОРГ, ОЗНАЧАЄ В МОРГ 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я