Тема мобілізації для суспільства дуже чутлива. У будь-якої психічно здорової людини, сама думка опинитися в горнилі війни викликає стрес. Це нормальна реакція на загрозу. Але реальність така, що на нас напав ворог, Україна веде війну за виживання. Тому від продовження мобілізації нікуди не подітися. Але якщо мобілізація, то вона має бути справедливою.
Якщо вірити публічним заявам представників Комітету ВР з оборони, безпеки та розвідки, ситуація має наступний вигляд:
- Загальна чисельність Сил оборони (це не тальки ЗСУ, але й придані підрозділи Нацгвардії, Держприкордонслужби і т.д.) сягає 1 млн. осіб.
- В зоні бойових дій знаходиться близько 300 тис. осіб
- Безпосередньо воює близько 150 тис. осіб.
Виходить, що безпосередню участь в бойових діях приймають лише 15% особового складу Сил оборони, решта забезпечує їхню діяльність. Хай так, але коли ми чуємо заяви про необхідність додаткової мобілізації, то зрозуміло, що пріоритетом є комплектація бойових підрозділів – тих хто воює.
Будемо відвертими, бажаючих служити в Києві чи Одесі набагато більше, ніж під вогнем в Роботино, Кринках чи біля Очеретиного. Але хтось мусить. Питання – хто?
На початку року голова Комітету ВР з питань соцполітики Галина Третьякова оприлюднила кількість військових пенсіонерів призовного віку (молодших за 60 років) — 177 181 особа. З них перебували на військовій службі трохи більше 21 тис. осіб, а взагалі ніде не працювали 156 тис. Тобто зараз під час війни в Україні більше 150 тис. НІДЕ НЕ ПРАЦЮЮЧИХ людей призовного віку, які отримують військові пенсії за вислугу років, і не воюють. Це люди, що давали присягу, все життя ходили в мундирах, жили за рахунок платників податків, квартири отримували.
А коли війна – опинилися «поза грою». Вони війну по телевізору дивляться. Третій рік дивляться як їхні мобілізовані ровесники – вчорашні цивільні трактористи, шахтарі та будівельники (ті, з чиїх податків десятиліттями платилася зарплата оцим «військовим») зупиняють ворога. Дивляться і щомісяця чекають чергову пенсію…
Так, майже всі вони підполковники-полковники. І формальна причина їх невоювання в тому, що Сили оборони не потребують такої кількості старших офіцерів. Мовляв, армії потрібні нові солдати, сержанти та молодші офіцери. Але чекайте, хіба може військове звання бути індульгенцією, що звільняє від участі в опорі ворогу?
Це питання або особистого сумління, або політичної волі військово-політичного керівництва (якщо сумління не вистачає). Я знаю докторів наук, яким на початку широкомасштабного вторгнення було соромно не взяти до рук автомат. І от бачу 150 тис. військових «пенсіонерів», якім …«соромно» цей автомат брати, бо вони занадто військові.
В очах суспільства це абсурд – мобілізований 50-тирічний інженер, який раніше зброю тільки по телевізору бачив, для війни підходить, а його ровесник «військовий пенсіонер» не підходить бо занадто професійний. Жодними інформаційними кампаніями не можна переконати людей в тому, що це правильно. Бо виглядає як шизофренія.
Мені противні оці ухилянтські визги про «нехай діти депутатів воюють». Це велика війна і всі ми маємо бути готовими взяти в ній участь. Але правда в тому, що країну повинні захищали найперше ті, хто все життя готувався це робити.
І якщо для ніде не працюючих половників немає вакантних полковничих посад, то є вдосталь вакантних посад стрільців, кулеметників та гранатометників. Навіть важко уявити на скільки це підвищить рівень боєздатності української піхоти.
Автор: Vladislav Rogovets
Джерело тут
