Саме явище відходу громадян в непроявлений стан (в неформальний сектор) через неякісне державне врядування, недовіру до інституцій влади, через інші чинники відоме соціологам, політологам та економістам. Власне ця тематика розробляється вже понад 60 років з часів Грегорі Гроссмана та Арона Каценелінбойгена, які ввели поняття неформальної / тіньової економіки в американську совітологію (обидва з України) (1). Переважно про це пишуть в контексті дослідження неформальної економіки чи соціальних просторів, урбаністичних чи антропологічних студій.
Натомість “глибинний народ” в Україні не лише питання “невидимих просторів” з “випадаючими групами” у неформальній економічній діяльності. Це вже не про соціальні групи, які в силу об’єктивних обставин випали з “нормальності” в маргінальне приховане існування. У нас явище “глибинного народу” отримало екзистенційний вимір, пов’язаний з вибором ідентичності в умовах геноцидальної війни Росії проти України. Тому варто не лише писати глибинний народ без лапок, а й все ж зробити його предметом досліджень міждисциплінарного характеру. Без розуміння хто знаходиться в глибині неможливо скласти загальну картину про український народ загалом. Відповісти на питання хто ми й чому ми можемо жити разом?
Досі питання цінностей, ідентичності та культурних орієнтацій вивчалося в контексті проявленого суспільства. Соціологія давала відносно релевантну картину суспільних настроїв. Відносну, бо завжди залишалася певна похибка на тих “хто відмовився відповідати”.
Політики звертаються до проявленого народу, до людей які готові взаємодіяти з державою. Бо це їх електорат. В мирний час глибинний народ відзначався виключно як “прикре непорозуміння”, “несвідомі громадяни”, “люди з низькою громадянською відповідальністю” тощо. Ними можна було нехтувати. А проявлений народ був у фокусі уваги і його настрої були важливі, бо це рейтинги. На нього зважили при конструюванні наративів державної ідеології та при створенні картинки майбутнього. Натомість глибинний народ мав цю картинку спожити по замовчуванню. Ковід, а потім війна все змінили! Без участі глибинного народу нам буде не лише важко перемогти у цій війні в довгу, але й побудувати нову Україну після війни. Пройти свій stasis, щоб знову статицілісними.
1. ПРО ПІДХОДИ та ВИЗНАЧЕННЯ
1.1. ПІДХОДИ
Помилково вважається, що термін “глибинний народ” в публічний обіг ввів екс-радник президента рф Владислав Сурков у своїй статті “Долгое государство Путина” (2). “Хтонічний велет-народ, який мовчазно терпить тяжку долю і приниження, несе в собі неусвідомлену національну ідею”, персональним втіленням якої є фюрер росії. Для Суркова його “глибинний народ” є відповіддю на негативний дискурс про “глибинну державу” на Заході. Цікаво, що концепція Суркова перегукується з концептом американського протестантського фундаменталіста та лідера організації “Моральна більшість” Джеррі Фолвелла. Мовчазна більшість, як хранитель традиційних цінностей та американської мрії, яка вимушена терпіти владу, поки та дотримується символів віри. Але ця більшість завжди готова коли потрібно лінчувати кого треба.
Водночас сам термін “глибинний народ”, задовго до суркових та проханових, вперше побіжно зустрічається у виступах соціолога Симона Кордонського, ще на початку нульових років. Тоді Кордонський описав російську пострадянську “гаражну економіку” та так званих “нових відхідників”. “Вони не зафіксовані офіційно в економіці й не платять податків, тому не очікують, що отримуватимуть пенсію, – стверджував Кордонський. – Вони не працюють за здобутими колись спеціальностями, а тому марно отримували безоплатну державну професійну освіту; вони “не хворіють”, а тому не користуються послугами державної охорони здоров’я; вони не потребують соціальної підтримки, тому що сподіваються тільки на себе. “Відхідники”, попри те, що являють собою найактивнішу частину населення, фактично перебувають поза політикою; публічна влада не бачить їх. Вони як об’єкт управління не існують не тільки для органів державної влади, але навіть місцева влада не знає про них нічого, хоча вони і є ті самі жителі, заради яких муніципальна влада й існує” (3).
В західній науковій традиції про схоже явище писав ще засновник економічної антропології Карл Поланьї в 1957 році. Він виявив існування паралельного економічного простору неринкового типу, де було залучено велику кількість людей, які випадали із державного регулювання. Ці люди не потребували звернення до держави й залишалися невидимі для податкового інспектора та муніципального чиновника. У Поланьї мова йшла про так звані реципрокні відносини (міжсімейний обмін), які базуються на соціальних мотивах (взаємодопомозі, солідарності, довірі, дотриманні традицій) і які здійснюються без використання грошей. Хоча реципрокні відносини не суперечать ринковій системі, проте вони мають інше походження – соціальне. Діяльність суб’єктів у секторі позаринкової соціальної економіки не підлягає формалізації за жодним з основних критеріїв: не суперечить чинному законодавству, не передбачає ведення обліку і звітності та перебуває поза сферою оподаткування (4).
До теми “невидимих економічних спільнот” звертався і британський антрополог Кейт Харт, коли описував в 1971/1972 рр. учасників “паралельної економіки” в містах Гани та Кенії. Він зазначав, що значна частина містян, зайняті в малому та середньому бізнесі, практично не пов’язані з офіційною економікою і не взаємодіють з державними інституціями. Харт вказував, що неформальна діяльність наслідує ринкову логіку, хоча й існує ряд її суттєвих відмінностей, які скоріш відтворюють традиційні некапіталістичні форми господарювання цих країн (5).
Досить докладно про паралельну економіку та глибинний народ писав перуанський економіст Ернандо де Сото в роботах “Інший шлях”, 1989 та “Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на заході і ніде більше”, 2000. Він говорив, що основною причиною розростання міського неформального сектору є не відсталість сільських мігрантів (як до нього писали мейнстримні економісти), які не можуть адаптуватись до легального сектору і відтворюють традиційні (аборигенні) форми неринкової економіки, а навпаки, бюрократизація, заорганізованість, що перешкоджає вільному розвитку конкурентних відносин.
Де Сото стверджував, що позалегальний сектор – це сіра зона, яка має довгий кордон із легальним світом, місце куди ховаються, коли вартість законослухняності переважає вигоди від неї… Наімпровізовані людьми позалегальні норми – це прямі домовленості між певними членами суспільства стосовно майнових відносин та правил діяльності. Ці норми скріплені суспільною угодою позалегальної спільноти… Влада позалегальних норм у тому, що вони не включені у формалізовану систему приватної власності, а тому власність стає неліквідна і не надається до більшості трансакцій (6).
Таким чином, основною причиною тіньової економічної активності варто вважати нераціональний правовий режим, коли «процвітання компаній меншою мірою залежить від того, наскільки добре вона працює, і в більшій – від витрат, що накладаються на неї законом». Наслідком «поганих законів» стає економічна ситуація, коли на нелегальну діяльність у Перу припадало 48% економічно активного населення і 61,2% робочого часу, 93% нелегального транспорту (7).
Для розуміння мотивацій та стратегій виживання людей, які йдуть у глибину, добровільно “випадають” із взаємовідносин з державою, варто залучити методологію американського політолога та антрополога Джеймса Скотта. На прикладі гірських селян Індокитаю він описував світ бездержавного існування та неформальну економіку, яка тисячоліття існувала в цьому регіоні, попри всі спроби Китайської та Британської імперій “цивілізувати” місцеве населення. З’являлися нові держави, які поглинали землі гірських племен і намагалися запровадити свій правовий режим регулювання економічних процесів, примусити місцеве населення до політичної лояльності. У більшості випадків ці спроби були справжнім терором з елементами геноциду.
І попри це, горяни зберігали свій традиційний спосіб життя і відтворювали його попри усі авторитарні методи врядування. Скотт пише про так звану «інфраполітику» племен, які попри зовнішню лояльність та нібито добровільне прийняття домінування держави, так організовували внутрішноспільнотну взаємодію, що виводили “в глибину” фактично усю економічну активність та внутрішнє врядування. У своїй книзі “Благими намірами держави: чому і як провалювалися проєкти поліпшення умов людського життя” (1998) Скотт зазначав, що ці племена звикли жити без держави, закони їм заміняють звичаї, у них відсутній інститут приватної власності (8).
Серед місцевих горян також відсутні крадіжки та інші злочини всередині спільноти, при цьому велику роль відігравала контрабанда, торгівля опіумом, зброєю та іншими забороненими товарами (9). Скотт казав, що для селян основним мотивом діяльності є забезпечення стабільності свого існування, виживання себе і спільноти. Він виділяє два принципи, дві норми, згідно з якими проходить селянське існування: 1) норма обмінності і 2) право на виживання. Селянські родини постійно використовують стратегію виживання. Вижити їм допомагають різноманітні інститути громади: обміни та допомоги між родинами, принципи моральності та відплатності (10).
1.2. ВИЗНАЧЕННЯ
Вищеозначені підходи та “доторки” до явищ, співзвучних з тим, яке ми спостерігаємо в Україні, дозволяють нам визначити:
а) ПРОЯВЛЕНЕ СУСПІЛЬСТВО – власне це всі громадяни, які взаємодіють з державою у звичний спосіб, звертаючись за адміністративними та соціальними послугами до органів держави, платять податки, присутні в реєстрах та здійснюють правочини, працюють офіційно, є бюджетниками, студентами, службовцями чи пенсіонерами, отримувачами соціальних пільг чи виплат, власниками нерухомості та бенефіціарами юридичних осіб тощо. Ці люди видимі державі. Як правило вони беруть участь в політичних процесах (голосують на виборах), переважно відповідають на опитування соціологів.
б) ГЛИБИННИЙ НАРОД – середовище людей, які в силу різних обставин відмовилися від взаємодії з державними інституціями й свідомо уникають контактів з ними. Ці люди не платять податків, не отримають державних адміністративних та соціальних послуг, не реєструються в реєстрах власності, не здійснюють інших правочинів, уникають обліку та мобілізації до війська під час воєнного стану. При цьому, значна частина цих людей здійснює економічну активність в неформальній сфері, поза контролем податкових та державних органів. Основним критерієм проявленості чи глибини є відносини з державою.
Відразу варто вказати, що відхід людей у глибину хоча й посилився з початком військового вторгнення росії в Україну та примусовою мобілізацією до ЗСУ, проте не є єдиним детермінуючим фактором. Можна стверджувати, що історія новітньої державності України знає кілька потужних хвиль відходу громадян в глибину і навпаки.
До 2022 року головним фактором відходу в глибину був характер адміністрування економічних процесів, якість врядування, недовіра до правил, законів та інституцій, рівень та проникнення корупції, стан справ з дотримання базових прав людини в Україні. Чим сильніше уряд намагався регулювати економічні відносини, запроваджуючи нові податки та збори, дозвільні та погоджувальні механізми, запроваджував нові способи контролю та втручання в особисте життя, тим більше людей відмовлялося від взаємодії з державними інституціями.
в) ГЛИБИННІ ГРОМАДЯНИ – середовище людей, які співвідносять себе з країною, вважають частиною українського народу і, навіть, патріотами. Вони активно цікавляться політичними процесами, беруть участь в громадській самоорганізації, присутні в соціальних мережах та висловлюють свою позицію. При цьому, ці люди уникають взаємодії з державою, по можливості не платять податки, не звертаються за адміністративними та соціальними послугами, не мобілізовуються до ЗСУ. Знаходячись активно в інформаційному просторі, вони невидимі через формальну “оптику” державних інституцій. Глибинні громадяни перебувають в стані “гучної анонімності” та є, переважно, прихильниками “соціального хакінгу” (як зламати чи обійти систему). Переважна більшість цих людей має досвід проявлення та взаємодії з державою (як правило травматичний), брали участь в революційних процесах (2004 та 2013/14 рр.) чи обороні країни у 2022 році. Їх можна окреслити як – “пасіонарна частина глибинного народу”.
2. ПЕРІОДИЗАЦІЯ
Певною мірою глибинний народ існував в Україні завжди. З часів формування централізованої держави в Київській Русі, через середньовіччя до козаччини й селянських повстань скрізь присутній слід глибинного народу, який не співвідносив себе з державою, але відчував належність до чогось більшого чим локальна спільнота. Був глибинний народ (саме як частина українства) в часи Російської імперії та за СРСР. Тільки через специфіку тоталітарного режиму він не міг повністю сховатися від держави.
Після здобуття незалежності Україною в 1991 році частина громадян “випала” з “видимого” державі простору повністю. Мова йде про різні групи: від сільських домогосподарств до криміналізованого міського люмпена, від бандитських угрупувань до незареєстрованих цеховиків. За останні понад 30 років “глибинний народ” змінював свою пропорцію. Проблема була в його відсотковому значенню щодо проявленої частини суспільства і в переході з “глибини” у взаємодію з державою.
Можна погодитися із багатьма істориками, які стверджують, що частина українців, отримавши державну незалежність в 1991 році не в результаті безпосередніх визвольних змагань та суспільних надзусиль, не сприймала її як цінність і не співвідносила себе з новою державністю. Це жодною мірою не знецінює боротьбу за незалежність минулого та спротив радянському режиму з боку дисидентського руху. Проте сам акт здобуття новітньої незалежності став результатом рішення радянської номенклатури.
Наприклад діаспорний український історик Орест Субтельний писав, що “героїчний період” — час спільних зусиль, боротьби і жертв (дійсних та уявних), який зазвичай охоплює довгий період в історії національних держав, — в українському випадку відсутній. Внаслідок цього Україні буде важко витворити той здатний надихати “міф творення”, який є стандартною рисою нових державних формувань… Саме через брак згаданих стандартних чинників у державності, яка щойно зароджується, українська держава не в змозі пробудити в населення ентузіазм щодо незалежності… Коли економічна ситуація почала змінюватися на гірше, підтримка незалежності, особливо на Сході, почала танути. А керівництво держави, яке не показало прикладу жертовності або справжньої відданості новій державі, було не в змозі ставити вимоги до своїх громадян” (11). Тому частина українського народу продовжувала сприймати новітню державність як продовження радянської, тобто таку в якій влада відчужена від громадянина, як не свою державу.
Можна стільки завгодно сперечатися про те чи була Україна колонією в СРСР, проте глибинний народ України мав ті ж характеристики як і будь-яка інша постколоніальна нація. Це те що ірландський дослідник Браян Аркінс називав “мінімальне почуття громадянського обов’язку, яке походить з успадкованоїворожості до центрального уряду та його інституцій” (12).
Враховуючи історичний підхід, користуючись методологією економічних досліджень тіньової економіки та результатами нашого опитування, можна виокремити наступні етапи відходу людей в глибину, які частково збігаються із розвитком самої тіньової економіки.
Перший етап (кінець 1980-х р.) – це час розкладання радянської системи, поява кооперативів, спроба радянської держави регулювати підприємницьку ініціативу, швидка криміналізація неформальної економіки, криза моделей врядування. У цей час виникають перші “новітні відхідники”, які звільняються з офіційної роботи та створюють власну справу (переважно сімейний бізнес) без реєстрацій та дозволів, займаються “човниковим бізнесом” тощо.
Другий етап (1991 – 1994) – ліквідація системи централізованого державного планування. Ключовими процесами цього етапу стали первинне накопичення капіталу та масова приватизація. З іншого боку – гіперінфляція, натуризація домогосподарств, поширення безробіття та зубожіння великих мас людей. Відхід у глибину відбувався не як добровільний процес в наслідок персонального вибору, а в силу зовнішніх об’єктивних причин. Деякі експерти вважають, що на той час 70% громадян України опинилися частково в глибині. І це відбулося не через посилення держави, від якої ховалися, а через її слабкість. Держава сама звільняла простір, який ніким ще не регулювався (окрім криміналу).
Третій етап (1995 – 1998). На цей період припадає грошовий етап приватизації. Фактично відбувається тіньова угода влади з великими ФПГ. Виникають перші олігархічні групи. У цей час держава відновлює (чи скоріше створює) керованість процесами в країні, посилюється регламентація та втручання в “сірі зони”. Силовики зрощуються з криміналом і політикою, сам кримінал намагається легалізувати статки. З’являється поширення уявлення про негативну “глибинну державу” та несправедливе кримінальне походження будь-якої крупної власності і капіталу. У цей період спостерігається окреслення просторів, де концентрується глибинний народ: неформальна гаражна економіка міст, нерегламентована торгівля та сільські домогосподарства. До кризи 1998 року відбувалася адаптація людей до нових соціально-економічних відносин, будувалися мерехтливі взаємодії з державою. Саме явище глибинного народу тільки набувало якихось форм і перехід з проявленого стану в глибину і навпаки відбувався значно простіше.
Четвертий етап (1998 – 2013 рр.) – економічна криза 1998 року співпала з введенням спрощеної системи оподаткування (в 1998 році ухвалено, а з 1999 р. введено в дію) для суб’єктів малого підприємництва. Серед нововведень, запроваджених у 2011 році до Податкового кодексу України, — поділ платників податків фізичних осіб на категорії, який здійснили за критеріями обсягу доходів, наявності найманих працівників і виду діяльності. Можна вважати що поява ФОПів мало революційне значення для переходу з глибини в проявлений стан. Попри кризу 2008 року, неякісне врядування, наступ на права і свободи, корупцію, протести підприємців (Податковий майдан 2010 р.) тощо відсоток глибинного народу в 2011 – 2013 рр суттєво знизився. З іншого боку, в глибину йшли люди з мотивацій дефіциту свобод, гідності, персональної автономії, спробою захистити свій спосіб життя. Респонденти, які відійшли в глибину у цей період стверджують, що це був їх свідомий вибір (“ми просто не хотіли мати справу з цією державою”). В цей час спостерігається поява великого відсотка “глибинних громадян” та усвідомлених добровільних відхідників (екопоселення, закриті котеджні містечка ІТшників, дауншифтери тощо).
П’ятий етап (2014 – 2020) – Майдан та Революція Гідності вивели в проявлений стан значну частину глибинного народу, особливо глибинних громадян. Проте, революційне збурення досить швидко змінилося на розчарування та зневіру у спроможність майданівських сил змінити систему, подолати відчуження між громадянами та державою. Нестабільна політична та економічна ситуація сприяли тому, що люди, які випадали із проявленого стану, затримувалися в глибині і не відновлювали свою взаємодію з державою. Наші опитування показали, що серед мотивацій людей, які пішли в глибину в цей період переважає бажання перечекати турбулентність, а потім відбувалася адаптація до життя поза державою і люди там залишалися на довгий час. Окупація росіянами Криму та початок АТО на Донбасі призвела до появи значної групи переселенців із зон бойових дій, які поповнили глибинний народ. Спроба проявлення частини глибинного народу відбулася під час виборів президента України 2019 року. Але “електоральна революція” була скоріше актом проти системи й не супроводжувалася надмірними суспільними очікуваннями швидких змін в середовищі глибинного народу. Як зазначили респонденти: “якщо на Майдані ми вірили в зміни, то у 2019 р. лише висловили своє ставлення/протест. Прийшли, плюнули в бюлетень і пішли знову в глибину”.
Шостий етап (2020 – 2022) – ковід. Більшість людей, які поповнили глибинний народ у цей час, розглядали карантинні обмеження та примус до вакцинації як загрозу персональній свободі та здоров’ю з боку держави. Зіткнувшись з неможливістю в законний спосіб обійти чи оскаржити рішення та карантинний режим, люди або “хакали” систему (купували довідки), або йшли в глибину. Для багатьох опитаних, це був перший їх досвід існування в стані глибинного народу, з мінімізацією взаємовідносин з державою. В цей час відбувається розмежування глибинних громадян та громадських активістів (в питанні вакцинації, перші сприймають офіційний громадський сектор як “зрадників свободи”). 100% опитаних представників глибинного народу на момент публікації статті заявили що не вакціонувалися від ковіду і не зробили б цього за жодних обставин. Персональна автономія у сфері біополітики є цінністю для переважної більшості глибинного народу.
Сьомий етап (2022 – ). Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну супроводжувався проявленням значної частини глибинного народу. Люди брали зброю чи в інший спосіб долучалися до оборони країни. Проявлена владою довіра до громадян у вигляді роздачі зброї та тимчасова добровільність сплати податків ФОПами, виплата допомоги за запитом мотивувала людей до проявленості. Проте, з посиленням примусових заходів та обмежень воєнного стану, з розгортанням примусової мобілізації цей первинний імпульс швидко припинився і почався зворотній процес. З кінця 2023 року в стані глибинного народу опинилося до третини громадян, які залишилися в Україні.
3. ЧИСЕЛЬНІСТЬ
За наявними даними населення України у 2021 році становило 41,01 млн осіб. У 2022 році воно скоротилося до 35,0 млн осіб, у 2023 році – до 33,2 млн осіб.Близько 2,5 млн на той момент лютого 2022 року проживало в окремих районах Донецької і Луганської областей. За словами Ели Лібанової, чисельність населення України в межах 1991 року станом на 1 січня 2023-го складало приблизно 37,6 млн осіб. Підконтрольних Україні територій – 31,6 млн.
Є цифри, які називають оператори мобільного зв’язку (за формулою 1,7 сім-картки на людину виходить ті ж 33 млн). Також орієнтовно можна дізнатися за даними військово-цивільних адміністрацій, яки також у підсумку дають 32 млн.
Але на зараз єдиної прийнятної методики підрахунку населення немає. Такий метод, як перепис населення під час війни неможливий. Всі інші методи, які зараз використовуються, дають лише приблизне уявлення про кількість населення в Україні. Це ж стосується і вибірки по структурі населення. ми користуємося виключно припущеннями, хоча й обґрунтованими.
Трохи більше конкретики ніж демографи і офіційна статистика нам дає податкова. За словами голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева, Державна податкова служба від початку повномасштабної війни не має даних про доходи 13,1 млн із 43,1 мільйона осіб, які зареєстровані у державному реєстрі фізичних осіб. «З початку війни 7,4 мільйона українців (за вирахуванням пенсіонерів, дітей та осіб, що зареєстровані на окупованих територіях), за даними Податкової, не отримують жодної копійки доходів… Цифра ще більше шокує коли ти розумієш, що протягом останніх 10 років — ця ж кількість платників, що не отримали ні копійки, складає 4,7 млн осіб», — заявив Гетманцев (13). Отже, на початок великого вторгнення росіян в Україну в глибині вже знаходилося близько 5 млн чол., про яких було відомо що вони мають лише ІНН.
Згідно з заявами Мінцифри, на грудень 2023 року застосунком “Дія” користувалося 18,5 мільйона користувачів, порталом – 22 мільйони. Якщо врахувати загальну чисельність українців, які сьогодні залишаються в країні – на рівні 31,6 млн, то поза “Дією” формально перебуває все ті ж 10 млн чол. Опитування представників глибинного народу вказує, що у 80% випадків – вони не користуються “Дією” навіть в пасивному варіанті. Частина людей у 2024 році видалила застосунок зі своїх смартфонів.
Якщо говорити про демографічну структуру глибинного народу, то вона обернена до проявленої частини суспільства: 60% складають чоловіки і 40% жінки. Найбільша вікова група 30-55 років. За місцем проживання: містяни – 65% і 35% жителі сільської місцевості.
Освіта, рівень доходів, специфіка регіону, релігійність (конфесія), сімейний стан, мова не можуть слугувати для маркування глибинного народу, оскільки його представники є у всіх групах.
У вигляді робочої гіпотези ми виокремили наступні групи в середовищі глибинного народу (та глибинних громадян):
- ПРО ДОСЛІДЖЕННЯ
Вперше з “глибинним народом” ми зіштовхнулися ще під час виборчих кампаній 2014/2016 рр. Тоді з’ясувалося, що існує цілий сегмент людей, які не беруть участь в політичних процесах, в опитуваннях громадської думки й не бажають вступати в тісну взаємодію з державними інституціями. Ці громадяни “невидимі” для державних реєстрів, вони не мають зареєстрованої власності, не звертаються за адміністративними послугами тощо. При цьому вони залучені до неформальної економіки. Інколи ці групи здійснювали визначальний вплив на життя громади, несподіваним чином втручалися в запрогнозований соціологами розклад на виборах.
До 2019 р. феномен “глибинного народу” розглядався нами в контексті електоральних “сліпих зон” чи певного типу “девіацій” в процесі становлення української політичної нації. Але з часом нам довелося переглянути власний погляд на цю проблему. Особливо гостро питання “відходу” цілих груп людей “в вглибину” постало під час ковідової інфодемії у 2020 р. Відмова виконувати приписи в межах офіційного карантинного режиму, “хакінг” системи (купівля довідок про вакцинацію), спротив та саботаж державної біополітики набули значних розмірів. Виявилося що велика частина українців не лише не довіряє державній політиці у сфері охорони здоров’я, але й своєрідно трактує поняття “соціальна дистанція” – як якомога далі від держави загалом.
Остаточно стало зрозуміло що глибинний народ – це не маргінальна частина суспільства, регіональний феномен чи звичайна побутова недовіра до влади. Відхід “у глибину” спостерігався у людей з різними статками, різних освітніх цензів, статусів та культурних і релігійних орієнтацій. Ми почали шукати інструменти для дослідження.
З початком повномасштабного вторгнення, особливо з розгортанням примусової мобілізації, відновлення фіскального тиску на підприємців, запровадження обмежень воєнного стану, глибинний народ збільшився не лише чисельно, але й набув більш чітких якісних характеристик.
В листопаді 2023 року в межах одного партнерського проєкту Центр досліджень проблем громадянського суспільства провів понад сотню інтерв’ю з людьми, які через війну випали зі звичного способу життя та припинили взаємодіяти з державними інституціями. Їх відхід в глибину був обумовлений саме кризою довіри до держави та страхом перед примусовою мобілізацією. Ми тоді лише торкнулися “світу глибини”. На жаль наші партнери не дозволили опублікувати усі результати дослідження. Але дещо вдалося розповісти в ефірі каналу Юрія Романенка (14).
В грудні 2023 року в нас, з політичним психологом Олегом Хомяком, виникла ідея про окреме комплексне дослідження глибинного народу. Вихідна ідея була про те, що опис українського народу, його ідентичності, орієнтацій, настроїв та вибору в критичних ситуаціях, культурних маркерів тощо не може бути повним без врахування глибинного народу. Після консультацій з керівником соціологічної компанії Active Group Андрієм Єременком, ми визначили, що одним із завдань дослідження має бути визначення “індексу проявленості українського суспільства” – рівня готовності громадян до взаємодії з державними інституціями, і, відповідно, рівня готовності уникати такої взаємодії.
Від початку дослідження ми не розглядали його як науковий академічний проєкт. Отже, не претендуємо на “чистоту експерименту”. Бачимо його виключно як міждисциплінарне дослідження, на межі соціології, політології, психології та економіки.
На нашу думку, для ефективного стратегування державної політики, особливо для планування оборони, варто виходити з реальної картини глибинних мотивацій, цінностей та уявлень всього суспільства. Потрібно мати розуміння, що собою являє не лише “проявлена” частина суспільства, але й глибинний народ, який складає до третини населення країни. Що за процеси відбуваються в “корінні” суспільства, а не лише в “бульбашках” масової свідомості.
Україна підходить до переусвідомлення себе як країни та нації. Цей процес буде болісним і ми пройдемо через ряд сутнісних криз (кризи очікувань, футурошок, кризи ідентичності тощо). В цьому переході орієнтуватися на “бульбашки” смертельно небезпечно. Потрібно тверезо розуміти з ким і для чого ми будуємо спільний дім. Які принципи ми закладатимемо в новий проєкт України, що може стати підвалинами нашого спротиву, збереження українства і, у кінцевому результаті, – перемоги в цій війні.
Тому кінцевою метою дослідження є: сформувати загальний портрет базових мотивацій всього українського суспільства, проявленого та непроявленого (глибинного народу).
ЩО МИ ДОСЛІДЖУЄМО?
Відповіді на екзистенційні питання, уявлення про війну і мир, перемогу і поразку, майбутнє та минуле, традиційне та інакше, мотивацію захищати країну (порогові ситуації), реагування на критичні виклики, ставлення до суспільних інституцій, готовність до взаємодії, готовність до жертви, довіру та справжність.
ЗАВДАННЯ:
– виявити мотивацію “проявленого” народу;
– виявити мотивацію та особливості реакцій “глибинного народу”;
– виявити особливості мотивації та отримати “зріз настроїв в моменті” в середовищі “глибинних громадян” (вони провідники настроїв та точки переходу від проявленого в “глибинний народ”);
– виявити загальні точки перетину мотивацій проявленого суспільства і глибинного народу;
– сформувати карту спільного Майбутнього.
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
- Кількісне дослідження. Використовувалася онлайн-панель “SunFlower Sociology” від Activ Group (як найменш політично ангажованої компанії). Період збору даних: 5 днів. Генеральна сукупність: громадяни України віком від 18 років, що перебувають в Україні на підконтрольних територіях. Вибірка репрезентативна за віком, статтю і регіоном України. Кількість респондентів: 2400. Прогнозована теоретична статистична похибка репрезентативності (при довірчій ймовірності 95% і): відсотку відповідей 50% – +/-2,2%; відсотку відповідей в 10% та 90% – +/- 1,4%.
- Якісні методи дослідження.
– Зазвичай для роботи з “непроявленим” сегментом суспільства ми використовуємо два типи інтерв’ю: формалізоване і неформалізоване. Формалізоване інтерв’ю – бесіда за детально розробленою програмою (що містить у собі послідовність і конструкцію запитань, варіанти можливих відповідей) із закритими та відкритими запитаннями. Однак певні групи глибинного народу не сприймають або відмовляються від інтерв’ю при формалізованому опитувальнику. У такому випадку ми використовуємо неформалізовані інтерв’ю (тривала бесіда за загальною програмою, але без уточнення конкретних запитань, але з деталізацією поведінки інтерв’юера).
– Залежно від психологічного портрета респондента ми комбінуємо типи неформалізованого інтерв’ю: фокусоване(на одну проблему) або несфокусоване.
– Оскільки наші попередні дослідження “глибинного народу” мали на меті “розвідку”, коли ми тільки “намацували”, тобто визначали, зміст і межі проблемної ситуації, то формалізоване інтерв’ю або неформалізоване фокусоване інтерв’ю давало нам змогу отримати очікуваний результат. Для розв’язання вище поставленого завдання ми розширили поле неформалізованих/вільних інтерв’ю з урахуванням збільшення частки несфокусованих опитувань. За аналогією із “сіткою” для влову станів.
– Також ми комбінуємо, залежно від конкретної ситуації, індивідуальне та групове інтерв’ю. В одному випадку респондент готовий лише до бесіди віч-на-віч у довірчій атмосфері за відсутності сторонніх спостерігачів (за умови мінімуму фіксації самої розмови), в іншому – бесіда модератора з кількома людьми для з’ясування як колективної думки, так і окремих позицій, які респонденти можуть сформулювати лише у даній групі.
– Крім того, нашою унікальністю є те, що деякі інтерв’юери підходять для методу “включеного спостереження“. Йдеться про метод польового соціологічного дослідження “зсередини” соціальної групи.
– Ми також комбінуємо інтерв’ю за місцем проживання та за місцем “роботи” (гараж, майстерня, “каптьорка” тощо).
– За стилем ведення інтерв’ю в одних випадках ми використовуємо жорсткі, а в інших – м’які. У першому випадку інтерв’юеру дозволяється грубо перебивати респондента, ловити його на розбіжностях, ставити навідні запитання, чинити психологічний тиск. Цей метод добре себе показав для роботи з “конспірологами”. У фокусованому інтерв’ю дослідник підтримує всі висловлювання респондента, що стосуються суті питання, і присікає (у ввічливій формі) висловлювання, які такими не є.
Під час роботи з глибинним народом ми часто використовуємо окремі ідеї Гарольда Ґарфінкеля для виявлення стереотипів масової свідомості, що їх відтворюють респонденти як захисну реакцію, приховуючи власні сутнісні реакції чи відповіді, тригери, больові точки. Ідеться про “безглузді запитання”, які ставлять респондента в глухий кут, вимагаючи від нього вийти з форми у зміст і дати “справжню” відповідь (15).
– Для роботи з “глибинними громадянами” ми використовуємо метод “малих фокус-груп” з елементами ділової гри. Ми застосовуємо гібрид фокус-групи та гри/розстановки.
- Для роботи з експертами ми використовуємо: а) звичайне експертне опитування; б) “метод колективного блокноту” (“банку” ідей – KJ) – спосіб, що ґрунтується на поєднанні незалежного висування ідей кожним експертом із подальшою їхньою колективною оцінкою (“софістичний клуб”).
В наступних публікаціях ми познайомимо вас з результатами нашого дослідження по окремим кейсам глибинного народу. Перший звіт буде присвячений інформаційній сфері: Звідки глибинний народ бере інформацію?
ПОСИЛАННЯ:
1.Grossman G. Soviet Statistics of Physical Output of Industrial Commodities / Princeton University pres, Princeton, Newjersey. – 1960 [Текст] // Режим доступу: https://www.nber.org/system/files/chapters/c2449/c2449.pdf та Katsenelinboigen A. Coloured Markets in the soviet Union / А. Katsenelinboigen [Текст] // Soviet studies. – 1977. – Vol. 29. – №1. – Р. 62–85.
2.Сурков В. Долгое государство Путина [Текст] // Режим доступу: https://www.ng.ru/ideas/2019-02-11/5_7503_surkov.html
3.Кордонский С. Сословная структура постсоветской России (часть II) [Текст] // Мир России. Социология. Этнология. – 2008. – № 4. – С. 7-8.
4.Поланьи К. Экономика как институционально оформленный процесс [Текст] / К. Поланьи; пер. с англ. М.С. Добряковой // Экономическая социология. – 2002. – Том 3. – № 2. – С. 68.
5. Hurt K. Informal Income Opportunities and Urban Employment in Ghana [Текст] // Journal of Modern African Studies. 1973, № 11. – р.61-89 // Режим доступу: https://www.jstor.org/stable/159873
6.Де Сото, Е. Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на заході і ніде більше. – К.: Гіка-Центр, 2012. – С.83.
7.Де Сото, Е. Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на заході і ніде більше. – К.: Гіка-Центр, 2012. – С.83.
8.James C. Scott. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed, Yale University Press, 1998, – р.39
9.James C. Scott. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed, Yale University Press, 1998, – р.211
10.James C. Scott. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed, Yale University Press, 1998, – р.230
11.Субтельний Орест. Розпад імперій та утворення національних держав: випадок України [Текст] // Сучасність. – №12, 1994. – С.66-67.
12.Аркінс Б. Як звузився ірландський світогляд. Ірландія як постколоніальна країна [Текст] // Сучасність. – №11, 1994. – С.103.
13.Гетманцев Д. Податкова не бачить ні копійки доходів у 7,4 мільйона українців [Текст] // Режим доступу: https://t.me/getmantsevdanil/5926
14.Глубинный народ в Украине и война. Виталий Кулик, Юрий Романенко (20.12.2023) [Відео] // Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=bukrduAdjTs
15.Гарфинкель Г. Исследования по этнометодологии. — СПб.: Питер, 2007. — 335 с.
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства
Олег ХОМЯК, політичний психолог
