Київ. 08 травня 2015 року (Нігіліст, Денис ГОРБАЧ). Ідея примирення в контексті Другої світової війни виглядає дивно та недоречно. Якщо ми вважаємо цю війну вираженням загострення протистояння між найбільшими імперіалістичними державами і в принципі закономірним розвитком подій, враховуючи стан справ світового капіталістичного господарства в 1930-х роках та панування реакції після придушення революційної хвилі в Європі, то питання про примирення взагалі не стоїть: є матеріальні структурні причини, які потрібно викорінювати для недопущення повторення подібних війн. Без цього жодне суб’єктивне «примирення» нічого не змінить, вважати по-іншому було б ідеалізмом.
Якщо ми ідеалісти й інтерпретуємо Другу світову в ліволіберальному ключі, як війну цивілізованого людства проти фашистського варварства, то знов-таки примирення неможливе: з фашизмом не примирюються, його знищують. Тим паче дивно було би пов’язувати це з вшануванням загиблих: жертвам пропонують посмертно примиритися зі своїми катами.
Саме тому ініціатива запровадити 8-9 травня глобальні дні примирення та пам’яті жертв Другої світової війни не могла би з’явитися в сучасній Західній Європі з тамтешнім ліволіберальним суспільним консенсусом у цих питаннях. Відповідна резолюція ГА ООН була ініційована кількома країнами СНД, в т.ч. Росією й Україною. Це в нашій частині світу доморощені постмодерністи люблять розповідати, що «ідеології неважливі», головне – це єдність нації. Це у нас люблять ставити в приклад фашистського діяча Франко з його пам’ятником «усій Іспанії». Звісно, для цього потрібно виробити в собі вкрай презирливе ставлення до всіх «звитяжних предків» – щоб відмовити їм у праві на власну політичну позицію і заднім числом записати всіх до одного табору героїчних «борців за боротьбу за незалежність». Але так і будуються національні міфології.
Втім, завжди простіше вкрасти щось готове, ніж придумувати своє. На британські червоні маки ніхто не поставив копірайт – то чому б не «запозичити» їх? А з іншого джерела – вислів «Ніколи знову», хоча стосувався він не стільки війни, скільки Голокосту, про який ми досі говорити не любимо. У цій країні й «Волинська різанина» це смішний жарт – така вже в нас національна єдність, примирення і скорбота.
Втім, ще трохи про маки. Річ навіть не в тому, що це типовий прояв культу карго, коли з-за кордону запозичується щось, бачене кимось по телевізору, без жодного уявлення про суть явища: ми думали, що вводимо загальноєвропейський символ скорботи по жертвах Другої світовой війни, а насправді це англосаксонський символ вшанування тамтешніх ветеранів Першої світової (лише згодом – інших війн). Річ у тім, що ці маки – практично повний відповідник російської «георгіївської стрічки» за ідейно-політичним змістом. Це символ британської воїнської слави. Звитяги імперських солдат. Діди воювали, а внуки й зараз воюють. Афганістан наш, над імперією не заходить сонце, хоча вона звичайно сильно скоротилась унаслідок геополітичної катастрофи, але ми встаємо з колін, у нас є атомні ракети і тягар білої людини. Славетні воїни полягли, але ми підхоплюємо прапор і воюємо за імперію швидше, вище, сильніше. Так само, як тут на початку травня, в Британії на початку листопада кілька тижнів триває військово-патріотична істерія, червоні маки лізуть на обивателя з усіх щілин і з кожної праски.
Є, звичайно, націонал-зрадники, які носять білі маки – на знак вшанування цивільних жертв війн (а також фіолетові – в пам’ять про тварин, що гинуть на війнах), але їх сильно не люблять здорові сили в суспільстві – від Маргарет Тетчер до невідомих патріотів, які в листопаді 2014 р. відірвали від військового меморіалу вінки з білих маків, покладені туди кимось під час церемонії, і викинули їх у смітник.
Є також Ольстер, де католики чомусь ображаються на червоні маки: адже цей символ всього святого і доброго вшановує також і дії славетної британської армії протягом трьох десятиліть конфлікту в Північній Ірландії. Але зате місцеві юніоністи носять маки за двох!
Україна ніколи імперією не була. Не те щоб ніхто на цій території ніколи не хотів винищувати інші народи і підкоряти унтерменшів – таке, звичайно, було, але це не був єдиний централізований процес під керівництвом сильного імперського державного апарату. Тим смішнішими виглядають наполегливі намагання місцевих правих неодмінно апропріювати собі хоч якусь імперську міфологію з мужньою символікою, пантеоном бронзових героїв і славетними пращурами. Одним подобається князь Святослав з тризубом і винищеними хозарами, іншим – Сталін із «георгіївською стрічкою», третім – вольфсангель з чорним сонцем, четвертим – «естетика хунти», п’ятим – червоні маки з Кіплінгом.
Всім хочеться вважати себе мачо-завойовниками з відповідною історією, але так сталось, що на території України до кінця минулого століття не було незалежного центру, який би відловлював по селах провансальців і гречкосіїв і силою перековував їх на залізно-муштрованих воїнів. З національними героями просто біда. А от жертв – більш ніж достатньо, особливо в контексті Другої світової війни.
З одного боку, українці люблять гру в змагання жертв, коли треба, наприклад, довести, що наш Голодомор крутіший за їхній Голокост, або що Валуєвський циркуляр – трагедія космічних масштабів порівняно зі смішною Волинською різаниною. З іншого боку, ми все ж виросли в дискурсі героїчному, і коли йдеться про війну, то вже точно потрібно неодмінно шукати підстави Пишатися. Якщо пишатися Кожедубом і Ковпаком не можна, будемо пишатися Бандерою та дивізією СС «Нахтігаль». Пишатися жертвами незручно, вони мають виступати лише фоном для героїчного героїзму героїв.
Але якщо вже по-чесному обирати символ, який би максимально повно відобразив відношення української нації до Другої світової війни, то це мав би бути синій прямокутник з білим написом OST. Символ жертви, об’єкта, пригнічуваного, експлуатованого, безсловесного. Як правильно зараз пишуть у контексті нинішніх подій, війна – це не стільки героїчна танкова атака, скільки жінка, яка вийшла за хлібом і загинула від випадкового снаряду. Це ж стосується й тієї війни.
Ніколи не будучи центром імперії, українська територія завжди була щедрим джерелом людської робочої сили для інших імперій. Вона виконала цю свою історичну місію і в Другій світовій: два з половиною мільйона людей з цієї території було вивезено в Третій Рейх на примусові роботи. І якщо з приводу національного складу Червоної Армії українські придворні історики сперечаються з Путіним, то вже тут лідерство України беззаперечне: ми постачали найбільше рабів-унтерменшів для імперії, яка мала безліч мужніх героїв і красивої містичної символіки. А до чого тут маки – складно сказати.
