додому Топ Новини ПРО МОВУ І НЕ ТІЛЬКИ

ПРО МОВУ І НЕ ТІЛЬКИ

94

Нещодавно Павло Себастьянович виступив з кількома постами в соцмережі, які деякі мої друзі поспішили обвішати ярликами та захейтити. Мова йде про “розколи в Україні, до яких доклали руки колишні і нинішні очільники країни” та рефлексія Павла на одну з програм Романа Скрипіна про “корінні народи”. Все зводиться до мови. 

1) МОЯ ПОЗИЦІЯ. Відразу зазначу, що я не поділяю позицію Павла щодо необхідності переглядати закон про мову. Більш того, я вважаю, що сучасна мовна політика в Україні, хоча і містить в собі елементи “трошкізму” та непослідовності, все ж дозволяє поширювати українську мову в сферах, де раніше її не було. І це добре.

Так. Я за одну державну мову, за мовні квоти на телебаченні, за пільги для української книги, за обов’язкове використання української мови в сфері послуг, тести на знання мови для держслужбовців тощо. 

Проте я категорично не сприймаю і засуджую спроби деяких “граманаці” примушувати, нав’язувати, влаштовувати мовосрач на пустому місці, заперечувати патріотизм російськомовних, право на приватне спілкування в соцмережах і т.п. Переконаний, що фаріони зробили більше зла українізації, чим Павло з його хибним (як на мене) постом.

-ads-

2) ЧОМУ МОВА ВАЖЛИВА? Американський соціолог Роджерс Брубейкер вивів таке поняття, як “націоналізовуючий націоналізм”. Це етнонаціоналізм націй, які ведуть боротьбу за національне визволення та утвердження власної етнонаціональної ідентичності. 

У боротьбі з російським імперіалізмом, у зіткненні з т. зв. «Русскім міром», в Україні відбувся запуск «компенсуючого» проекту по використанню державної влади для відстоювання певних (раніше неадекватно задоволених) інтересів корінної нації.

Україна не завершила останнього етапу національно-визвольного процесу. Ми не націоналізували власну державу. Вона все ще залишається успадкованою від СРСР колоніальною системою, яка трималася на клептократіїкомпрадорської еліти. Війна з російською агресією на Донбасі викликала до життя потужний імпульс націоналізовуючого націоналізму, який повинен завершити цей перехід.

На певному історичному етапі ми були приречені увійти в фазу «націоналізуючого націоналізму». Це допомогло нам вистояти проти імперського «вітчизняного націоналізму» Путіна в 2014 році. І нам доведеться пожинати всі неприємні наслідки цього. Українізація дискурсу повинна завершитися і знайти закінчену форму. 

Я був одним із тих, хто публічно критикував панування дискурсу ультраправих на Майдані, потім декомунізацію,вказував на недоцільність перетворення етнонаціоналізму в ідеологію правлячої партії… Проте, я розумію, що ми маємо пройти цей етап. 

Федір Головко якось зауважив, що концепт ігнорування історичної пам’яті та об’єднання на основі бачення майбутнього не враховує одного фактору. Єдине майбутнє і факт того, що ти будеш з кимось ділити його – треба прийняти. Це питання самоідентифікації і розрізнення свій-чужий.

Неможливо поважати точку зору тих, хто вважає, що вулиця Жукова повинна бути, якщо я вважаю Жукова мерзотником. Або те ж саме з Бандерою. Змиритися з наявністю альтернативної пам’яті, в якій вшановуються мерзотники –складно.

Головко вважає, що виходом з цієї петлі є не дві історичних пам’яті, а вироблення базового консенсусного погляду з акцентом на Україну і заборона мусування цих тем, щоб уникнути розколу.

Але це теж не вихід. Ми так можемо дійти до криміналізації ворожого історичного наративу. Так в Росії вирішили з темами Другої світової війни. Але ні в Росії, ні тим більше в Україні, подібні практики ні до чого доброго не приведуть. Рано чи пізно офіційний міф буде зруйнований і настане історичний шок, подібний тому, як це було в останню фазу перебудови в СРСР.

3) ЩО РОБИТИ. Єдиною адекватною позицією сьогодні є винесення мовного питання за дужки політичної дискусії та повернення до нього тоді, коли основні завдання по відновленню суверенітету та подоланню олігархату будуть виконані. 

Мовне питання та проблеми історичної пам’яті в Україні не можна вирішити без “стасізу” (громадянської напруги / конфлікту) ані в межах “націоналізуючого націоналізму”, ані в форматі “постнаціонального”. В цій сфері потрібна перезбірка принципів та цінностей, новий Суспільний договір. І це складний шлях. 

4) ПРО ПОЛІТИЧНУ ПОЗИЦІЮ РУХУ 30+. Чи пост Павла є позицією Політичного руху 30+? Ні! Це його особиста думка, право на яку ми поважаємо. Це не означає, що, наприклад, я з цим погоджуюсь. Ми сперечаємося в колі засновників руху і виносимо цю дискусію в публічну площину. 

В найближчий час ми проведемо серію дебатів, серед яких буде і тема мовної політики. Переконаний, що в підсумку дебатів ми, з Павлом чи Юрою Романенко, вийдемо на спільну позицію у вирішенні мовного питання. Вона і стане офіційною позицією Руху 30+.

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

попередня статтяМаркеры «зеленой» экономической политики или Команда сбитых «космонавтов»
наступна статтяВыдавливание несогласных

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я