Іван Шматко, “Ліва Справа”Що таке права людини? Чи існують вони взагалі, або ж це лише ідеологічний концепт? Чи варто апелювати до них емансипативним рухам?
Як часто це буває, читачу може схотітися спростити проблему, дати швидку відповідь. Тим більше це актуально, оскільки в домінуючому дискурсі „права людини” вже давно пов’язані з чимось виключно „хорошим”. Така ситуація сприяє відсутності критичності, а отже не дозволяє об’єктивно осмислити вищезгадане явище.
1
Отже, що таке права людини? У своєму попередньому матеріалі я спробував показати, що складнощі в осмисленні наведеного явища виникають вже при його визначенні. Так чи інакше, всі означення прав людини упираються в позитивістську чи природноправову концепцію. Якщо друга є метафізичним конструктом, трансценденцією, то перша визначає права як „дозволене/гарантоване державою”. „Природні права” є посиланням на етичний принцип без будь-якого раціонального обгрунтування, в той час як „позитивні” зумовлені державою, а отже не мають позитивної конотації.
Друге, що я спробував коротко роз’яснити, це розвиток і формування концепта прав людини та їх інтерпретації. Природні права історично виконували функцію обмеження влади. Церковні теологи за допомогою божественного права обмежували сферу дії держави, а пізніше буржуазія спробувала за допомогою природного права – що виросло з божественного – обмежити, а згодом і поставити під сумнів абсолютну монархію.
Втім, згодом, коли ліберальний дискурс став домінуючим, а феодальне суспільство було подолане, вектор визначення прав людини змінився. Метою лібералізму став не підрив основ і обмеження влади, а максимілізація останньої. Тому виникає позитивістська концепція права, яка обмежує права людини. Вона стверджувала – права людини існують, лише якщо вони прописані в законодавстві.
В реальності відбулося змішування двох концепцій. Від природніх прав не можна було відмовитися повністю, бо вони надавали легітимність республіці (подібно до того, як Бог надавав її монархії). Але природні права можна було спробувати контролювати. Віднині вони не були зумовлені лише природою. Права людини мали бути закріплені державою.
Так чи інакше, ми відмічаємо вагому ознаку: права людини завжди забезпечують виправдання певним діям, що історично завше були пов’язані з боротьбою ідеологій та соціальних груп за панування.
2
Однією з основ ліберальної утопії* була „свобода”. Остання розумілася як набір певних особистих економічних та політичних гарантій. Особливо сказане стосувалося гарантій підприємництва та власності, котрі не могла задовільно забезпечити абсолютна монархія. Гарантом мала стати держава-республіка.
Рівність так само розумілася як „рівність перед законом” і, відповідно, „рівність у правах”.
Ця утопія і надавала прогресивної привабливості ліберальній ідеології. Для нас це важливо, оскільки таким чином ми бачимо, що закон та права людини є явищами, які були і є тісно пов’язаними зі становленням лібералізму.
Втім, звичайно ж не слід спрощувати. І ідеологія, і закон та права людини мають у своїй основі об’єктивні причини. Вони стали продуктами загального переформатування суспільства під впливом економічних процесів.
Феодальна система не потребувала сучасного права. Сплеск соціальної мобільності та динаміки різноманітних соціальних відносин, бурхливий розвиток конкуренції (а значить і кількості конфліктів) викликали необхідність у врегулюванні цих відносин. Окремим фактором, що зумовив розвиток сучасного права стала урбанізація, яка розламувала общинне та сільське життя. Останньому було притаманне мінімальне державне правове регулювання.
Історик Перрі Андерсон писав: „Нове відкриття римського права розпочинається в епоху Високого Середньовіччя. Все більш і більш міцне становлення звичаєвого права не змогло повністю стерти пам’ять про нього та практику римського цивільного права на тому півострові, де його традиції були самими довгими, – в Італії. Саме в Болоньї Ірнерій, „світоч закону” (lamp of the law), почав систематичне вивчення кодексів Юстиніана на початку XII ст. Заснована ним школа глосаторів методично відтворювала та класифікувала спадок римських юристів протягом наступної сотні років. За ними слідувала школа коментаторів XIV-XV ст., більш зацікавлених в сучасному застосуванні римських правових норм… Римські юридичні концепції почали розповсюджуватися за межі Італії, починаючи з їх повторного відкриття у XII ст. Ближче до кінця Середньовіччя всі великі країни Західної Європи були зачеплені цим процесом. Втім, рішуче „прийняття” римського права, його остаточний юридичний тріумф відбувся в епоху Відродження, одночасно з тріумфом абсолютизму.
Економічно відновлення та введення класичного цивільного права дуже сприяло зростанню вільного капіталу в місті та країні, адже головною відмінною рисою римського приватного права була концепція абсолютної і безумовної приватної власності.”
Отже, саме формування капіталістичних відносин та, відповідно, ліберальної ідеології призвело до формування сучасного права та концепту „прав людини”.
3
Права людини, так чи інакше, є гарантією особі. В обмін на свою легітимність, держава надає нам обіцянки забезпечити певні свободи та блага. Втім, як відомо, права людини, та й у цілому закон, постійно порушуються. Більше того, як відзначали Євгеній Пашуканіс та Мішель Фуко, закону не існує без порушення норми, порядку, тобто, без порушення самого закону. Пашуканіс писав: „Правове „спілкування” за своєю „природою” не є мирним, подібно до того, як торгівля на початку свого існування не виключає озброєного грабунку, але йде з ним нога в ногу. Право та беззаконня – поняття наче й протилежні – в дійсності ж надзвичайно сильно пов’язані…”
І далі: „Відсутність підпорядкування нормі, її порушення, кінець нормального спілкування і конфлікт, який слідує за цим, – ось що є вихідним моментом і головним змістом архаїчного законодавства. Навпаки, нормальне не визначається спочатку як таке – воно просто існує. Необхідність зафіксувати та чітко встановити об’єм та зміст взаємних прав та обов’язків виникає там, де спокійне та мирне існування порушено. З цього погляду правий Бентам, коли він говорить, що закон створює права, створюючи злочини.”
А ось що говорить Фуко: „Аби зрозуміти, що суспільство розуміє під нормальністю, слід подивитися, як воно означує божевілля. А смисл закону слід шукати у сфері беззаконня”
Логічно доходимо висновку, що систематичне порушення прав людини є не просто хибою системи, яку можна виправити. Злочин є основою для функціонування права та прав людини як таких.
4
Отже, чи мають емансипативні рухи апелювати до прав людини? Ми показали, що: 1. Права людини нерозривно пов’язані з їх же порушенням. 2. Права людини легітимізують нинішній устрій, оскільки для них необхідне існування гаранта – держави. Таким чином, апелюючи до прав людини, ми намагаємося лише покращити наявну систему, а не якісно її змінити.
3. Використовуючи концепцію прав людини, ми користаємося ліберальним дискурсом. Останній неспроможний дати відповіді на питання, що знаходяться за межами „здорового глузду” домінуючої ідеології.
Думаю, в такій ситуації відповідь очевидна. Але чи значить це, що емансипативні рухи мають не займатися питаннями свобод людини?
Давайте спочатку розберемося в термінах. Як ми вже зазначали, „права людини” є обіцянкою держави особі. Обіцянки ж можуть порушуватися. Приміром, українці мають право на житло, але часто не мають власного житла, а люди в усьому світі мають право на життя, в той час як кожну хвилину відбуваються вбивства.
На відміну від „права” свобода означає зумовлену обставинами фактичну, реально існуючу ситуацію. Свобода мати житло означає, що я дійсно можу мати житло (обставини мені це дозволяють). Маючи „право на безпечне навколишнє середовище”, особа може жити як в реально забрудненому, так і фактично чистому середовищі. Свобода жити в безпечному середовищі, в свою чергу, означає, що ти дійсно живеш в ньому.
Ця різниця є не лише розмовою про слова. Це питання дискурсу, яке тягне за собою цілий шлейф висновків та наслідків, котрі можна зробити, вживаючи той чи інший термін.
5
Для лівих завжди було принциповим створення умов для достойного існування людини. Якщо ми хочемо, щоб нас не грабували, не вбивали чи не кривдили, ми маємо створити таке суспільство, в якому б нічого не формувало грабіжників та невротиків. Безглуздо забороняти красти, створюючи при цьому умови для формування крадіїв, а потім ще й карати останніх за наші ж прорахунки. Як сказав Жак Фреско: „Закони створюють тоді, коли не знають, як вирішити проблему”.
Отже, завданням емансипативних сил є створення таких умов та такого суспільства, за яких людина матиме достойне та якісне життя, а не право на них. Включаючись в боротьбу за „права”, ми маємо пам’ятати (і говорити про це!), що ми виборюємо фактичні свободи. Формуючи дискурс „реальних свобод”, ми підриваємо фундамент ліберального суспільства з його „правами-гарантіями” та творимо суспільство, де легітимність буде забезпечуватися достойним життям людини, а не обіцянками такого життя.
—————————–
*Вживається у значенні, що надавав цьому терміну Карл Мангайм. Під утопією він розумів образ майбутнього, „трансцендентну по відношенню до реальності орієнтацію, котра підриває існуючий лад”
