Андрій Мовчан
Чи є Джон Демянюк тим самим «Іваном Грозним» – безжальним концтабірним м’ясником, на совісті якого від 29 000 до 80 000 жертв? По суті, це найголовніше питання до німецького правосуддя. Влада ФРН стверджує – у в розпорядженні слідства є незаперечні докази. Втім, сліпо покладатись на об’єктивність Мюнхенського суду не варто – надто багато політичних спекуляцій, надто багато поставлено на кін. Будь-які емоційні оцінки в цій ситуації лише ускладнюють пошук істини. Тому слід мати справу із фактами. Причому фактами незаперечними. А їх, на жаль, замало.
Вахман з України
Для початку. Є твердження, котрі не заперечують ані противники ані захисники підсудного. Перед початком війни, у 1940 році, Іван Демянюк дійсно був мобілізований до лав радянської армії. В бою він отримує поранення осколком у спину. А в 1942 році, перебуваючи в Криму, разом із своїм відділенням Іван потрапляє в полон. Він опиняється у таборі військовополонених на Волині. Умови утримання були нелюдські – СРСР не підписував Женевської конвенції, тому радянські військовополонені не мали жодних прав, на відміну від тих самих англійців або французів. Солдатам доводилось їсти траву і навіть вдаватися до канібалізму. Піти на службу до німців було реальним шансом вижити в тих умовах, – виправдовуватиметься пізніше Демянюк.
Його разом з іншими бранцями – українцями, росіянами, білорусами, татарами – відправляють до підготовчого табору «SS Ausbildungslager» в польських Травинках. Там готують охоронців, в тому числі для служби в концтаборах. Жодної поваги до підлеглих-унтерменшів зі сторони німецьких есесівців не було. Дослужитися навіть до середнього рангу Демянюк та його співвітчизники не мали можливості. Однак служба в SS давали можливість жити трохи краще ніж значна частина населення на окупованих територіях.
В цей час на теренах Польщі, де тоді проживало найбільше число євреїв Європи, повним ходом йде підготовка до «Остаточного вирішення єврейського питання». Будуються фабрики смерті. У перших трьох із них – Майданеку, Треблінці та Собібарі – за твердженням обвинувачення, служив вахманом (охоронцем) Іван Демянюк. Там же служив і персонаж на прізвисько «Іван Грозний», котрий «славився» тваринною жорстокістю щодо в’язнів. За спогадами очевидців, «Грозний» люто катував своїх жертв – бив батогом, колов багнетом чи оббивав тіло металевою трубою; відсікав задля розваги кінцівки, а потім пускав газ. Втім, чи була це одна й та сам людина, поки що не доведено…
Смерть чи еміграція?
За спогадами жителів сіл поблизу Треблінки, «Іван Грозний» втік у 1944 році під час наступу радянських військ. Однак дослідники стверджують протилежне – ката було переведено у інший концтабір після єврейського бунту в Треблінці 2 серпня 1943. В той день кілька ув’язнених євреїв захопило склад із зброєю. В таборі почався хаос – стрілянина, вибухи. Повстання було придушено. В ході боїв загинуло 800 в’язнів, а з протилежної сторони – 66 українців і 25 німців. За однією з версій серед загиблих був й «Іван Грозний».
Через кілька місяців SS ліквідовує решту євреїв, а Треблінку розформовують. Українських вахманів, в тому числі й «Грозного» переводять до інших таборів.
Сам Демянюк стверджує, що не служив у концтаборі, а потрапив до лав армії генерала Власова. Після війни він опиняється у Західній Німеччині в статусі біженця. Працює на кількох роботах, зокрема водієм на базі американських військ. У 1952 році він емігрує в США, де отримує громадянство і змінює ім’я на «Джон».
Єрусалимський процес
Провести старість в колі сім’ї Демянюку не випало: в радянських архівах знаходяться документи, котрі засвідчують його підготовку у таборі Травинки. В 1981 році проти українця порушено справу, за неправильно оформлені документи на в’їзд до Сполучених Штатів, і згодом його позбавляють громадянства США, а в 1988 році видають Ізраїлю. Проти нього висувається обвинувачення у причетності до вбивства 80 000 в’язнів у Треблінці. Зрозуміло, що протягом нетривалого часу одна людина не може власноруч убити стільки жертв. Обвинувачення пояснювало цю позицію наступним чином: вахмани були «селекторами» – вказували на тих в’язнів, котрих потрібно умертвити, а також саме вони запускали в хід газові камери.
Процес набуває широкого розголосу, як на Близькому Сході, так і за його межами. В залу засідання водять школярів, щоб ті на власні очі побачили суд над нацистським злочинцем. Обвинувального вироку очікує вся ізраїльська громадськість. І суд виносить цей вирок. Під час розгляду справи була відкинута теза захисту щодо загибелі справжнього «Івана Грозного» під час бунту в Треблінці, і теза щодо фальсифікації доказів КДБ. Також його впізнають восьмеро врятованих від Голокосту свідків. 18 квітня суд визнає Демянюка «Іваном Грозним», і таким чином визнає його винним у всіх інкримінованих воєнних злочинах, злочинах проти єврейського народу а також злочинах проти людства.
Через тиждень українцю присуджують смертну кару: смерть через повішання. Побудована британською фірмою шибениця вже стоїть перед дверима камери. В той же час адвокати направляють апеляцію до Верховного суду Ізраїлю. Та вже ніхто із прихильників Демянюка не сподівається на її задоволення. Екс-вахмана рятує випадок: один із спостерігачів процесу, котрому пощастило пережити Голокост, виливає в обличчя захисника сірчану кислоту. З цього моменту процес затягується.
В цей час розпадається Радянський Союз, і адвокати Демянюка знаходять у відкритих радянських архівах свідчення фальсифікації деяких документів на втікачів із СРСР, та осіб, що співпрацювали з німцями. Натомість важливо і те, що прямих доказів фальсифікації документів Демянюка не було надано.
Найзапекліші апологети підсудного (переважно з української діаспори в США) протягом усього судового розгляду ведуть кампанію на захист Демянюка, збирають у фонд допомоги землякові 1 млн. доларів. Вони подбали про експертів, котрі мали засвідчити фальсифікацію документів. Декілька документознавців, істориків та графологів із США і Німеччини заявили, що посвідчення Демянюка є несправжнім. Аргументи: три різні види клею, дірки на фото, сумніви у автентичності підписів, сліди від пінцета, відсутність дати видачі документа, не співмірність розмірів цифр на фото й у самому документі. За свідченнями захисників підсудного, одна із експертиз показала вміст на фотопапері окису титану, котрий почали використовувати лише у 60-х роках.
Найголовнішим аргументом на захист підсудного стала знахідка в радянських архівах свідчення про те, що під прізвиськом «Іван Грозний» фігурує інший українець – Іван Марченко (на той час уже покійний). У вересні 1993 року Верховний суд Ізраїлю знімає з Івана Демянюка обвинувачення за браком доказів. Ізраїльська громадськість обурена. Демянюк переможно відлітає із Тель-Авіву до США. В 2001 році йому повертають громадянство.
Виклик у Мюнхен
Та на цьому «справа Демянюка» не закінчується. Минулого року група баварських прокурорів, перебуваючи в Ізраїлі, випадково знаходить в архіві своїх колег аусвайс Івана Демянюка – посвідчення особи, видане йому у 1943 році, як вахману концтабору Собібор. Чому аусвайс не був розглянутий на першому процесі, залишається загадкою. Однак підтвердження його автентичності все ж дасть підстави для перегляду попередніх висновків.
Німецькі слідчі вирішили відкрити кримінальну справу проти українця за злочини, скоєні у Собіборі (в Єрусалимському процесі розглядались переважно злочини у Треблінці). Вони підняли всі матеріали Ізраїльського суду. Тепер Демянюку інкримінується причетність до вбивства 29 000 в’язнів.
Крім того було знайдено нових свідків. По-перше, це 82-річний Томас Блатт, котрий вижив у цьому концтаборі. По-друге, німецькі слідчі знайшли іще одного свідка, ім’я якого тримається у таємниці. «Він не просто служив з Демянюком у таборах смерті Собібор та Треблінка. Це людина, яка, ймовірно теж була вахманом, теж була співробітником SS,теж була з України. Наскільки можна судити з дуже скупих даних з прокуратури Людвігсбурга, він протягом тривалого часу проживав з Демянюком в Штатах. І він однозначно ідентифікував Демянюка, як «Івана Грозного». У німецькій прокуратурі вважають, що завдяки цьому свідку вдалося добитися 100-процентної ідентифікації особи Демянюка», – розповідає німецький журналіст і дослідник нацизму Олександр Сосновський.
Однак експерти все ж сумніваються, що на цей раз доказів буде достатньо, щоб довести ідентичність осіб «Івана Грозного» і Демянюка. «[Томас] Балетт із Каліфорнії, який підлітком був в’язнем Собібору, не пам’ятає Демянюка в обличчя», – пише Лондонська «Таймс». Крім того, журналісти видання припускають, через 66 років після ув’язнення він не впізнав би власного батька (котрий був замордований у тому ж Собіборі). Але свідок переконаний, що чітко пам’ятає Демянюка. Також газета припускає, що документи, на які спиратиметься слідство, можна було сфальшувати у політичних цілях.
Польський слід
Напевно, одне з найбільш об’єктивних журналістських розслідувань «справи Демянюка» було зроблено польським виданням «Gazeta Wyborcza». За версією газети, правду про «Івана Грозного» слід шукати не в сумнівних архівах КДБ або зі свідчень підстаркуватих екс-в’язнів. Ні одне з цих джерел не може гарантувати необхідну достовірність. Щоб з’ясувати долю «Грозного» журналісти відправляються у село Гронди, що знаходиться поблизу зруйнованого концтабору Треблінка.
Місцеві мешканці пам’ятають окупацію, і чітко пригадують українських вахманів із SS. Українці приходили торгувати із місцевим населенням. Купували горілку ковбасу, були охочі до жінок. В замін розплачувались золотими каблучками чи золотими зубами, знятими із в’язнів або із трупів.
Жителька Грондів Ірина Пилка пригадує високого найбільш питущого українця, якого селяни називали Іваном Грозним. Так само називали його нечисленні євреї, котрі пережили Треблінку.
Польські журналісти з’ясували факт, котрий «де факто» ігнорувався Ізраїльським правосуддям – в під час служби в Треблінці «Іван Грозний» взяв шлюб із місцевою дівчиною Ядзею Кухарек. Ірина Пилка досить добре пригадує ці події: «Під лісом весілля зробили, а горілку розпивали на галявині, де перед війною сміття викидали. Жоден то був шлюб, тільки такий цирк. Для неї, для батьків її і сусідів напоказ, бо вже була вагітна».
Син вахмана народився вже коли проходив фронт. «Дуже подібний до батька. Одержав за ним ім’я Владек», – пише «Gazeta Wyborcza».
Із зрозумілих причин мати приховувала від хлопця його справжнє походження. Однак втаємничити щось у тісній сільській громаді – задача майже нереальна. В юності хтось із односельців розповів Владиславові правду про його батька. З того часу хлопець почав пиячити. Пристрасть до алкоголю іще замолоду звела Владека в могилу. Він навіть не пережив власну матір, але на той час вже встиг завести сім’ю.
Чому Єрусалимський суд не викликав в якості свідка Ядзю Кухарек? Суддя вирішив, що доказів зі сторони обвинувачення і так достатньо, щоб повністю довести вину Демянюка. В результаті виявилось, що ні. А на початку 90-х Ядзя помирає, забравши з собою в могилу таємницю Треблінськго ката.
Втім, журналісти газети стверджують: підтвердити чи спростувати ідентичність осіб Демянюка та «Грозного» можна методом генного аналізу. Діти та онуки Влаислава зраз мешкають в Польщі; порівняння їх ДНК із аналізами Івана Демянюка мало б розставити всі крапки над «і». Така експертиза мала б найбільш достовірні докази у «Справі Демянюка». Зрештою, можна зробити аналіз безпосередньо із тканинами сина «Грозного» Владислава – достатньо подати запит на ексгумацію тіла. Натомість німецьке правосуддя не робить в цьому напрямку жодних кроків. Аргументи залишаються старі: аусвайс і показання свідків.
Кілька слів про політику
«Справу Демянюка» неможливо відділяти від актуального політичного тла. Тобто тих тенденцій, котрі відбуваються в Україні та у Європі. До Європарламенту проходять ультраправі партії цілком коричневого забарвлення. На шпальтах багатьох видань апологети підсудного хизуються своєю симпатією до нацистів, а на демонстраціях на захист Демянюка поряд із кельтськими хрестами та стилізованими свастиками можна побачити відверто ксенофобські гасла.
6 червня у Києві пройшов пікет посольства ФРН в підтримку Івана Демянюка, організований так званими «правими автономами». Останні вимагають закрити кримінальну справу проти українця. І якщо різноманітні нацдеми мотивують це знущанням над літньою людиною, то «автономи» знайшли більш «геніальний» аргумент: Демянюк не може бути винен у Голокості, оскільки Голокосту не було…
І справа навіть не в тому, скільки євреїв загинуло під час панування нацистів – 6 мільйонів чи менше. Немає сумніву, що більшості сучасних праворадикалів хотілось би, щоб Голокост таки був. Остаточне вирішення – їх потаємна мрія. Симпатії правих перебувають не стільки на стороні хворого дідуся, скільки на стороні молодого есесівця «Івана Грозного». І байдуже, одна це людина, чи різні. Головне – патологічний антисемітизм, який приводить молодиків на подібні акції.
Злочини проти людяності не мають термінів давності. Однак слід визнати, «Іван Грозний» – це все ж таки примара з минулого. Навіть десяток процесів над нацистськими злочинцями вже не матимуть належної ваги. Подібні процеси нагадуватимуть фарс на фоні того, як молоді послідовники Гітлера чинять терор на вулицях європейських міст, а їхні «старші товариші» давлять кнопки в багатьох парламентах. На жаль, нацизм не залишився главою в підручниках історії, він – дійсність. У справі подоланні нацизму юриспруденція безсила. Вироки не зменшують кількість ультраправих. Щоб знищити нацизм не варто покладатись на суди.
