Минуло два місяці після смерті Патріції, але, навіть якщо вона мені снилася, говорити про це нелегко. Два місяці – що таке два місяці в порівнянні з більш ніж півстолітнім безперервним знайомством? Минулої ночі уві сні ми були з іншими людьми в її будинку на розі між Бісьоне та Парадізо (fra il Biscione e il Paradiso)[2] — між гріхом і спасінням — у тому будинку, який я знаю як свій, — і в певний момент я підійшов до Патріції, яка лежала на ліжку чи дивані, і я дивився на її обличчя так, ніби в ньому була зафіксована її остання істина. Остання істина: суперечливе твердження, яке Патріція була надто правдивою, щоб прийняти, і проти якого вона влаштувала театр, завжди відкритий театр[3], про який так багато, навіть занадто багато говорилося.
Дім Патріції — але справді неможливо відокремити Патріцію від її дому, того будинку, який тепер зникне назавжди разом із тисячами речей, які його наповнювали, мотлохом чи чудовими предметами, які були світом Патріції — вони були, тобто певним чином Патріцією, тому що світ, тіло і розум не можуть бути розділені. І, мабуть, добре, що той дім і той світ не пережили Патріції, вони померли разом з нею і без неї вони більше вже не могли з нами говорити.
Становище друга поета збентежує. Якщо, з одного боку, інтимність передбачає претензію на незрівнянно глибше знання, ніж у звичайного читача, з іншого боку, достатньо зробити свою справу часу, і ця претензія виявляє свою абсолютну непослідовність. Якщо того поета читатимуть і через два-три століття, то ті, хто протистоїть його творчості, точно ні в чому не поступатимуться своєму нині покійному другові, навіть навпаки. Тому жест тих критиків, які заявляють про свою близькість з автором, є щонайменше претензійним. Тобто про друга поета – в даному випадку про мене по відношенню до Патріції – можна сказати те саме, що я щойно сказав про її будинок: добре, що він зникає разом з ним, його свідчення ризикують ввести в оману щодо єдиного, що в кінцевому підсумку матиме значення: письмової роботи, l’opera scritta – того, що було написано.
Проте, все ж… Можливо, ті свідчення, приречені на забуття, не були недоречними, оскільки будинок і предмети, якими любив себе оточувати поет, були кількісно незначними. Дійсно, вони, мабуть, були настільки важливі, що саме з цієї причини ми повинні відмовитися від них. Як обличчя й характер поета, його хода й постава, його голос, його незаперечні, безпомилкові жести. Настільки важливі, що в невдалому виборі, який змушена робити кожна традиція, щоб бути ефективною, їх неможливо взяти до уваги. У підручниках з історії літератури немає місця для голосу, для жесту Патріції, для тисячі дорогоцінних дрібниць, які наповннювали дім Бісьоне. І коли, як це теж трапляється, дім поета стає музеєм, речі стають об’єктами, назавжди прив’язаними in articulo mortis до своєї покійної ідентичності. Якщо вони більше не важливі для нього, то як вони можуть мати значення для нас?
У її будинку, в її привітному й похмурому палаці тронним залом, безумовно, була кухня. Неодноразово згадувана легенда про обіди Патріції — це що завгодно, але не золота легенда. Чи справді вона любила готувати? Чи дійсно вона любила поїсти? Жадібність, на перший погляд, одна з її домінуючих пристрастей, не була спрямована на задоволення, це була скоріше сумна компенсація, ціна, сплачена за незмінне незадоволення кожного її бажання. Тому на кухні Патріції не було нічого від лютої педантичності кухарів. Зізнаюся, як «макаронний лікар» (“dottore della pasta”)[4], в тому sancta sanctorum я завжди бачив, як вона ходила біля печі похмурою й нетерплячою, наполовину дбайливою й наполовину розсіяною, наче вона щоразу сумувала за посудом і каструлями, наче мусила постійно виправляти якусь несправність або дефект. Тим більше дивує піднесена, очевидна благість результату, який здавався таким непевним.
Чому Патріція так добре знала кохання? Чому її поезія від верху до низу — любовне море, море любові (mare amoroso)[5]? Тому що вона не любила себе, тому що вона знала, що саме через нашу нездатність любити ми приречені на кохання. «Моє власне єдине я»[6], про яке вона, щоб не заплутатися, постійно говорила, це «я» «було mammerda і було також cacazzo»[7], наполовину граматичне і наполовину плотське, Патріція носила його як недостатнє, жадібне спокутування за неспроможність любити себе і кохати. З цієї причини, як і Ельза[8], зрештою Патріція припинила спроби спокутувати невисловлену провину і за співучасті лікарів, як і [свого часу] Ельза, дозволила собі скотитися до хвороби та смерті.
І так само, як Ельза зробила неможливим кохання, люблячи до божевілля чоловіків, які не могли відповісти взаємністю, так само вчинила Патріція зі своїми матерями[9]. Проте, доки її доісторичне тіло та первісний розум підтримували її, Патріція написала найбільш фанатичний, метушливий і уїдливий пісенник про кохання двадцятого століття. І, як і в Ельзи, трагедія і комедія, які здавалися такими ненаситними, зрештою поступаються місцем дитячому жесту — тому ясному, майже спокійному. Блакитний капелюшок, знайдений як королівство, або один із тих численних шарфів і хусток, які Патріція, виснажена, мандруючи з кімнати в кімнату, скидала на стілець або на підлогу.
* * * * *
Примітки перекладача:
[1] В італійському оригіналі Per Patrizia Cavalli.
Патріція Каваллі (17 квітня 1947 — 21 червня 2022) — відома італійська поетеса та письменниця, дуже близька і давня знайома Агамбена. Вони познайомилися в 1970 або 1971 р. завдяки Ельзі Моранте (вона говорила: «Патріція – це поезія», – згадує Агамбен). Джорджо Агамбен вважає творчість Патріції Каваллі «найетичнішою поезією в італійській літературі двадцятого століття», він присвятив її творчості главу в своїй книзі «Італійські категорії», а також пише про неї в книзі «Автопортрет в кабінеті». Патріція Каваллі померла 21 червня 2022 р. в Римі у віці 75 років.
[2] Можливо, між Piazza (або Via) del Biscione (Пьяцца-дель-Бісьоне) і Piazza del Paradiso (Пьяцца-дель-Парадізо) в Римі. Тут Агамбен грає на біблейській тематиці: гріх, який уособлює змій (Biscione) протиставляється Раю (Paradiso), тобто спасінню. Справа в тому, що етимологічно слово biscione є доповненням чоловічого роду від італійського жіночого роду biscia «змія» або «вуж» (спотворене від bistia, зрештою від латинського bestia «звір»). Бісьоне («великий змій» або «дракон», а також «великий вуж») є геральдичною гербовою фігурою: на сріблі зображено синю змію, яка їсть або народжує людину.
[3] Патріція Каваллі надавала літературі сценічного виміру, її читання у Римській аудиторії приваблювали тисячі людей. Тут також присутня алюзія на збірку поезій Патріції Каваллі «Завжди відкритий театр» (1999).
[4] Називаючи себе “dottore della pasta” Агамбен грає на подвійному значенні: dottore – персонаж комедії дель арте, а також відсилка до відомої венеційської маски та самої фігури “Il dottore della peste” – «Чумного лікаря», що, можливо, є самоіронічним натяком на його «короновірусні» інтервенції.
[5] Можливо, тут присутня алюзія на анонімну середньовічну тосканську поему XIII ст., яка має назву Мare amoroso.
[6] Італійською це речення починається L’io singolare proprio mio – що є назвою відомого вірша Патріції Каваллі, що можна перекласти як «”Я” в однині, абсолютно моє» або «Моє власне єдине я». Під цією назвою в 1992 р. у видавництві Ейнауді вийшла збірка поезії Патріції Каваллі: L’io singolare proprio mio, Einaudi, Torino, 1992.
[7] Рядок з вірша Патріції Каваллі L’io singolare proprio mio, італійською: “fosse mammerda e fosse anche cacazzo”.
[8] Ельза Моранте (1912-1985) – італійська письменниця. Агамбен був з нею близько знайомий, а також писав про неї. Див.: Agamben G. Per Elsa Morante. Milano: Linea d’ombra, 1993.
[9] Можливо, Агамбен має на увазі твори Патріції Каваллі, присвячені матері — відома її участь у збірці під назвою Mia dolcissima madre (2011) («Моя наймиліша мама»). У цій антології, упорядкованій Джанні Ріццоні, зібрано найкрасивіші вірші італійської літератури, присвячені матері. Також у своєму прозовому творі Con passi giapponesi (2019) Патріція дуже проникливо пише про те, як її мати після операції втрачає цікавість до світу, передчасно старіє і йде з життя, і як ця трагедія вплинула на неї саму.
Фото: Джорджо Агамбен з Патріцією Каваллі – з книги Агамбена «Автопортрет в кабінеті»
Переклад: Олександр ТИМОФЄЄВ
