додому Топ Новини ЧИ ПРОІСНУЄ РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ ДО 2025 РОКУ

ЧИ ПРОІСНУЄ РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ ДО 2025 РОКУ

492

Розпад Росії є головною умовою завершення війни та запобігання ядерній катастрофі. Всі інші варіанти є лише перервою перед другою фазою протистояння.  Маємо усвідомити: чим раніше Російська Федерація увійде в стан колапсування державності та розпаду, тим меншими будуть глобальні загрози для людства. 

З іншого боку, ця точка суперкрихкості Росії має настати не раніше готовності Людства до усвідомлення себе Суб’єктом, до того, що Карл Ясперс назвав “зміною людьми свого етично-політичниого стану”. Інакше світопорядок, в якому є місце режиму – такому як путінська Росія, буде відтворений. Ми не розірвимо коло. Перемоги не буде.

З огляду на це, важливим є визначення часу і місця настання точки суперкрихкості – проявлення найбільшої, критичної напруги, з якою російська державність не зможе впоратися. Маленька тріщина в політичному режимі забезпечить каскадний розпад та відмирання функцій держави, розклад суспільних відносин тощо.

Але проблема виявлення точки суперхрупкості в тому, що її появу практично не можливо передбачити в часі і просторі. Можна лише описати, змоделювати (туттут і тут), умови, які призведуть до її винекнення. 

-ads-

В 1969 році радянський історик-дисидент Андрій Альмарик опублікував в Мюнхеніроботу під промовистою назвою «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?». Тоді його прогноз здавався нереалістичним та був критично сприйнятий російською політичною еміграцією. Але Альмарик помилився лише на 7 років. Він досить чітко окреслив умови появи розламів в радянському суспільстві, показав середовище, де мала проявитися точка суперкрихкості. 

Чи проіснує російська федерація до 2025 року

Наприкінці 1960х Альмарику здавалося, що розпад СРСР запустить військове протистояння не з Заходом, а з Китаєм Мао Цзедуна. Трігером же руйнуванняСоюзу стала провальна війна в Афганістані. 

«Царський режим, — писав Альмарик, — проіснував би, мабуть, досить довго і,можливо, провів би якусь мирну модернізацію, якби правляча верхівка не розцінювала загальне становище і свої сили явно фантастично і не провадила б зовнішньоекспансіоністичної політики, що викликала перенапруження. Справді, якби уряд Миколи II не почав війни з Японією, не було б революції 1905—07 років, не почав війни з Німеччиною — не було б революції 1917 року. Усяке внутрішнє старіння сполучається з крайньою зовнішньополітичною амбіційністю… Кожен

тоталітарний режим старіє, сам того не помічаючи. Чому Миколі І потрібна була Кримська війна, що привела до краху створений ним устрій? Чому Миколі II потрібна була війна з Японією і Німеччиною? Існуючий нині режим (в СРСР – авт.)дивним чином сполучає в собі риси царствування як Миколи І, як і Миколи II. А у внутрішній політиці, мабуть, і Олександра III. Та краще всього порівняти нинішній радянський режим з бонапартистським режимом Наполеона III. За такого порівняння Близький Схід буде його Мехіко, Чехо-Словаччина — Папською областю, а Китай — його Німецькою імперією».

Багато експертів вже застосовували ці аналогії до сучасної Росії Путіна. Саме в таких формулюваннях. Друга Чеченська війна – як Близький Схід для СРСР, війна з Грузією в 2008 році – як вторгнення Союзу в Чехо-Словаччину, війна Путіна з Україною – з війною в Афганістані тощо. В останьому пункті варто все ж порівнювати з Першою світовою війною, де вихід – не в перемозі одного з альянсів, а в смерті старого світопорядку та руйнування імперій. 

Цікавим для нас є й опис Альмариком радянського суспільства та його рушійних сил. Вони є актуальними і стосовно нинішньої російської дійсності. 

По-перше, відсутність опозиції та нездатність “середнього класу” виступити опорою реформаторських та антивоєнних сил (які самі є маргінальними в РФ). Альмарик каже про культ “власного безсилля” середнього класу (мовляв, «стіну лобом не проб’єш»); нарешті — зрощування «середнього класу» з режимом,залежність від нього. 

По-друге, найбільш чисельним прошарком радянського суспільства в СРСР на межі 1960/1970 рр був, за Альмариком – “дивний клас”. Його породила пролетаризація села. Це не селяни і не робітники. Як зазначив Іван Майстренко у своїй рецензії на книгу Альмарика, “це люди з подвійною психологією власників своїх мікрогосподapcтв і наймитів гігантського анонімного підприємства”. Цей тип почуває себе в нових обставинах дуже незатишно, залякано, але й агресивно. Як одну з характеристичних рис народної маси Амальрик називав «надзвичайне поширення побутового злодійства».

В сучасних російських реаліях “дивним класом” є прошарок “нижче середнього класу”, але не пролетарій та люмпен. Це “мовчазна більшість”, “глубинний російський народ”, електоральна база Путіна. З початком масової мобілізації цей сегмент увійшов в режим “незатишного існування”. Його агресія поки не каналізована. Кремлівські пропагандисти намагаються спрямувати її на українців, на умовний НАТО, але це не працює. На користь цього твердження можна навести бідкання роспропагандистів про зниження інтересу до інформаційних програм та ток-шоу на телебаченні в РФ. “Дивний клас” лише виглядає німою покірною масою, зомбованою пропагандою. Насправді, в його коріні починає накопичуватися незадоволення та агресія. І рано чи пізно вони знайдуть вихід, що призведе до соціального вибуху.  

По-третє, деіделогізація суспільства на тлі офіціозної спроби вдихнути життя в “патріотичну ідею Великої Росії”. Альмарик пише, що потреба якоїсь ідеологічної основи змушує режим шукати нову ідеологію, а саме: великоросійського націоналізму з властивим йому культом сили та експансіоністськими домаганнями. Режимові з такою ідеологією потрібно мати зовнішніх і внутрішніх ворогів.Натомість, “глубинний народ” деідеологізований. Понад двадцять років путінський режим витравлював політику в країні. 

«У що ж вірить і чим керується цей народ … без моралі?» — запитує Амальрик. І відповідає: «Він вірить у власну національну силу, якої повинні боятися інші народи, і керується свідомістю сили свого режиму, якої боїться він сам. За такого погляду не важко зрозуміти, якої форми набуватиме народне незадоволення і у що воно виллється, якщо режим сам себе переживе. Страхіття російських революцій1905—07 і 1917—20 років здаватимуться тоді ідилічними малюнками».

Власне, в разі досягнення точки суперкрихкості “глубинний народ” Росії трансформує свою віру “у власну національну силу, яку повинні боятися інші народи”, в агресію проти “внутрішніх ворогів”. Це можуть бути як “інородці”, так і чиновники, силовики, менти, буржуї, сусіди… Почнеться той самий “Бунт безсмислєнний і безпощадний”. 

Досить слушною є зауваження Альмарика щодо неможливості військового перевороту в СРСР. “Партапарат, проти якого фактично був б скерований

переворот військових зрощерний як з армією, так і з економічними колами. Ці дві сили навіть рвонувши вперед, швидко загрузли б у тому самому болоті». ГКЧП тому стало наочним підтвердженням. 

Можна припустити, що подібна ситуація є й сьогодні. Російська Військова організація не є чимось відокремленим від путінської Вертикалі. Вони взаємопереплітаються, взаємозалежні. Добробут генералітету прямо залежить від неформального місця конкретних генералів в “табєлях о рангах” Кремля. Тому говорити про військовий переворот можна лише після усунення самого Путіна та провала “транзиту влади”. 

Є ще одна річ, яка важлива для суперкрихкості – остаточне відчуження правлячого класу від “глубинного народу”. Ознаки цього є. Але “глубинний народ” поки не усвідомив реальності та не розірвав власну стратегію виживання з долею пануючої еліти. 

Радянський Союз в кінці свого існування відповідав формулі Альмарика: “ми вже досягли тієї мертвої точки, коли поняття влади не пов’язується ні з доктриною, ні з особистістю вождя, ні з традицією, а тільки з владою як такою… Єдиною метою подібного режиму, в усякому разі у внутрішній політиці, повинно бути самозбереження… Він тільки хоче, щоб усе було по-старому: визнавались авторитети, помовчувала інтелігенція, не розхитувалася система небезпечними й незвичними реформами».

Чим є Росія сьогодні? Природа путінського режимо подвійна. З одного боку – режим вичерпав внутрішній ресурс для модернізації. Там навіть безболісний транзит влади не можливий. Персоналістська диктатура такого не передбачає. До того ж, в режиму відчувається внутрішня сенсова порожнеча, яка поки щезаповнена міазмами токсичних фантомів. Вони створюють видимість, але вже зовсім не надихають маси. Натомість, правляча верхівка захоплюється ідеями перекроювання політичної мапи світу та розпочинає війну, в якій не може перемогти. 

“Режим гучної порожнечі” зіштовхується з межею/”прєдєлом”, яку нездатен подолати через відсутність внутрішнього змісту. 

Як тільки “глубинний народ” відчує, що сенси, які транслює пропаганда є фейковими, що сама влада не живе цими ідеями, що “царь не справжній”, що є тільки влада, за яку тримаються кремлівські старці всіма пазурями, в Росії почнеться бунт.

Цікаво, що Альмарик, розглядаючи сценарії безпосереднього розпаду СРСР, описав модель, яка сьогодні може бути актуальною для Росії. 

“Війна розбудить на початку російський націоналізм і подасть надії націоналізмові неросійському. Далі — перший загасатиме, а другий зростатиме. Моральна втома від війни, «яка ведеться далеко і невідомо для чого», економічні труднощі приведуть до спалахування льокальних бунтів, «наприклад, через нестачу хліба».  

«Посиляться націоналістичні тенденції серед неросійських народів. Носіями таких тенденцій можуть стати національні партійні кадри, які будуть міркувати так: нехай російський Іван сам справляється з своїми труднощами». І «досить буде сильної поразки на фронті або якогось великого спалаху незадоволення в столиці — страйку чи збройного повстання, щоб режим упав». Влада може перейти тимчасово до військовиків і протриматися трохи далі. Але й тоді не будуть розв’язані проблеми, і тому «падіння буде ще страшніше».

«Мабуть, — пише Амальрик, — Демократичний рух, якому режим постійними репресіями не дасть зміцніти, буде неспроможний узяти контроль у свої руки, й вусякому разі на такий довгий час, щоб розв’язати поставлені перед країною

проблеми. У такому випадку неминуча “дезімперизація” піде крайньо хворобливим шляхом. Влада перейде до екстремістських груп і елементів, і країна почне розповзатися на частини в умовах анархії, насильства і крайньої національноїворожнечі. У цьому випадку кордони між молодими національними державами, які почнуть виникати … будуть визначатися надзвичайно важко, з можливими військовими сутичками, чим скористаються сусіди…».

Нагадаю, що свою роботу Альмарик писав за більш чим двадцять років до розпаду СРСР. Він досить чітко усвідомлював політичні технології того часу, динаміку накопичування напруги та “втому режиму”. Політичний час на початку ХХІ століттяприскорений та нелінійний. Росії потрібно зовсім мало, щоб доторкнутися до власного “прєдєла” і припинити існувати. 

Точка сперкрихкості вже виникає. 

Альмарик не застав збуття свого пророцтва. Він загинув в автокатастрофі на чужині в 1980 році. А ми бачили розпад СРСР в 1991 році, побачимо і розпад Росії в 2025му! 

Чи проіснує російська федерація до 2025 року
Віталій КУЛИК, футуролог, проект “Археологія Майбутнього”
попередня статтяМарк Гертлінг*. Про системи ППО
наступна статтяСТЕФАН КОРШАК. 12 ЖОВТНЯ — ДЕНЬ 231  

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я