Безумство, яке винесено в назву цієї книги, мається на увазі не просто як повсякденний вираз, який ми часто використовуємо, але як більш точну вказівку на те, що ми живемо в епоху, в якій ми не беремо до уваги те, що Фредрік Джеймісон назвав «когнітивним картографуванням», глобальною орієнтацією щодо того, де ми і куди ми рухаємось. Багато років тому ми мріяли про постідеологічний світ — тепер він у нас є, і явна відсутність чи недоречність ідеологій робить ситуацію ще гіршою.
Як до цього дійшло? Головне зрушення полягає в тому, що протиставлення між лівоцентристськими та правоцентристськими партіями як основної осі політичного простору змінилося протистоянням між великою технократичною партією (що виступає за експертне знання) та її популістським опонентом, що озвучує антикорпоративні та антифінансові мотиви.
Однак це зрушення зазнало ще одного несподіваного повороту. Те, що ми спостерігаємо останнім часом, можна назвати лише технопопулізмом: політичний рух з явним популістським закликом (що працює на людей, на їхні «реальні інтереси», ні на ліві, ні на праві), що обіцяє подбати про всіх за допомогою політики, забезпеченої раціональними експертами, діловий підхід, який не мобілізує низькопробні пристрасті та не вдається до демагогічних гасел.
Вчені Бікертон та Акчетті пишуть про технопопулізм таке: «Технократична апеляція до досвіду та популістські заклики до «народу» стали опорою політичної конкуренції у традиційних демократіях. Цю зміну найкраще розуміти як прояв технопопулізму — нової політичної логіки, яка накладається на традиційну боротьбу між лівими та правими. Політичні рухи та лідери різними способами поєднують технократичні та популістські мотиви, як і більш авторитетні партії, які пристосовуються до певного набору стимулів та обмежень, які мають на увазі ця нова, безпосередня форма політики».
Те, що колись здавалося абсолютним антагонізмом сьогоднішньої політики — боротьба між ліберальною демократією та правим націоналістичним популізмом — чудово перетворилося на їхнє мирне співіснування. Чи маємо ми справу з якимось «діалектичним синтезом» протилежностей? Так, але в вельми специфічному сенсі: протилежності примиряються через виключення третього терміна: політичного антагонізму чи політичного виміру як такого. Неперевершеною моделлю подібного є Маріо Драгі з Італії, схвалений як «нейтральний» і ефективний прем’єр-міністр усім політичним спектром (за суттєвим винятком вкрай правих неофашистів – єдиних, які рятують честь політики), але елементи технопопулізму також впізнаються в Імануелі Макені.
Ця реконфігурація ставить (що б від неї не залишилося) справжніх лівих у скрутне становище. Хоча технопопулізм є самою формою сьогоднішнього істеблішменту, аполітичної «нейтралізації» та політичних антагонізмів, проте іноді його слід стратегічно підтримувати як менше зло, коли безпосередньо загрожують катастрофи (Ле Пен, Трамп тощо).
Незграбний парадокс, який перед нами виникає, полягає в тому, що з морального погляду найзручніший спосіб зберегти обличчя — це жити за помірно-авторитарним режимом. Можна протистояти режиму (тихо дотримуючись неписаних правил), не представляючи йому реальної загрози, тож можна бути впевненим у власній моральній позиції, не ризикуючи надто багатьом. Навіть якщо хтось постраждає (деякі роботи будуть недоступні, вас можуть притягнути до відповідальності) такі незначні покарання тільки створюють ауру героя. Але як тільки настає повна демократія, ми всі вступаємо в область дезорієнтації — вибір уже не такий очевидний.
Наприклад, в Угорщині в середині 1990-х колишні ліберали-дисиденти мали зробити важкий вибір: чи мають вони вступити в коаліцію з колишніми комуністами, щоб не допустити приходу до влади консервативних правих? Це було стратегічне рішення, коли простих моральних міркувань було замало. Ось чому багато політичних агентів у постсоціалістичних країнах сумують за старим минулим, коли вибір був очевидним. У розпачі вони намагаються повернутися до ясності минулого, прирівнюючи свого фактичного супротивника до старих комуністів.
У Словенії правлячі консервативні націоналісти досі звинувачують колишніх комуністів у всіх нинішніх бідах. Наприклад, вони стверджують, що велика кількість антиваксерів є результатом комуністичної спадщини, що зберігається. У той же час ліволіберальна опозиція стверджує, що правлячі консервативні націоналісти правлять так само авторитарно, як комуністи до 1990 року.
Перший жест нової політики – повністю визнати факт дезорієнтації та взяти на себе відповідальність за важкий стратегічний вибір. То як же нова технопопулістська влада подолає майбутні величезні проблеми? І як ми можемо вийти за її межі (оскільки вона зрештою не зможе впоратися з цими проблемами)? У цій книзі я намагаюся дати деякі відповіді, але здебільшого маю справу з трьома аспектами нашої глобальної ситуації: війна в Україні; популярна культура (Голлівуд) як машина, яка реєструє (і містифікує) наші соціальні та ідеологічні безвиході; та різні аспекти нашої глобальної політичної ситуації, від Китаю до сьогоднішніх відчайдушних спроб створити штучний дефіцит. Я сподіваюся, що ця збірка допоможе хоча б деяким читачам замислитись і знайти рішення. Ми більше не можемо розраховувати на логіку історичного прогресу, ми повинні діяти власними силами, тому що, надана своєю іманентною логікою, історія рухається до прірви.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
