БЛАГИМИ НАМІРАМИ НАФТОВОЇ КОМПАНІЇ: ПРОСТІР, БЕЗПЕКА ТА ГЛОБАЛЬНИЙ КАПІТАЛ У НЕОЛІБЕРАЛЬНІЙ АФРИЦІ

У цій статті я спробую визначити обмеження представленої в книжці Джеймса Скотта “Благими намірами держави” моделі, розглянувши, наскільки наведений ним критичний апарат для аналізу невдач схем запланованого поліпшення підходить для аналізу сучасного світу глобального неоліберального капіталізму. Скотт стверджує, що динаміка стандартизації, гомогенізації та схематизацій може бути застосована не тільки до “держав розвитку” (“developmentalist states”), а й до сучасного світу “усічених держав” (“downsized states”) і неприборканих глобальних корпорацій. Я спростовую це твердження, простежуючи територіальне розміщення нещодавніх інвестицій в Африку та виникнення певних нових форм порядку і безладу, які супроводжували це вибіркове територіальне розміщення капіталу. Оскільки інвестування здійснювалося переважно у видобувну промисловість, зокрема, у видобуток нафти, контраст між гомогенізуючою, стандартизуючою оптикою держави, що її аналізував Скотт, та іншим, характерним для сучасної глобальної нафтової компанії способом бачення, буде більш помітним.

Для мене велике задоволення бути частиною цього форуму, присвяченого роботі одного з найбільших антропологів – Джеймса Скотта, фахівця в галузі міждисциплінарних досліджень. Скотт послідовно сприяв виникненню дискусії в нашій дисципліні, сплітаючи різноманітні емпіричні спостереження в надзвичайно сильні синтетичні образи. Від “Моральної економіки селянина” до “Зброї слабких” і “Добрих намірів держави” праці Скотта не лише відповідали на важливі запитання, а й також відкривали нові царини досліджень і надавали багатий аналітичний інструментарій для їхнього продовження.

Роботи Скотта досягли такого впливу, якого антропологам рідко вдається досягти. Я думаю, що частково це пов’язано з тим, що він наважується (що антропологам зазвичай не притаманно) робити загальні твердження і широко застосовні висновки. Ясність і сила аналітичного бачення Скотта дають змогу легко застосовувати його теоретичні схеми для широкого спектра випадків; одного разу довідавшись про “моральні економіки”, “зброю слабких” або “державні спрощення”, ми схильні бачити їх, куди б ми не дивилися. Ця широка застосовність є найкращим доказом концептуальної сили та розмаху теоретичних рамок, які розробив Скотт. Але вона ж ставить питання визначення меж застосовності цих рамок.

Це питання меж порушується у зв’язку з розглядом сучасних наслідків із блискучого дослідження Скотта, запропонованого в його останній книжці “Благими намірами держави” [1].

Питання, яке я хочу тут поставити, стосується того, якою мірою розгляд невдач схем планованого поліпшення держав, що розвиваються, або соціалістичних держав, що розвиваються, надає критичний апарат для аналізу сучасного світу – світу, що характеризується кінцем більшості державних соціалізмів, глибоким скепсисом щодо розвитку і домінуванням ідеологій “неолібералізму”. Критичні аналітики суспільства, як генерали, завжди ризикують, як вони кажуть, “готуватися до минулої війни”. Щойно критика зробила свою справу, часто стає очевидно, що поле боротьби тепер розташоване в іншому місці, і небезпеки змінилися. Необхідне нове дослідження.

Чи той це випадок? Скотт відкрито думає над можливістю цього у вступі до “Благих намірів держави”. Він пише:

“Уже закінчивши книжку, я зрозумів, що викладена в ній критика певних форм державного правління з позицій капіталізму, що тріумфував після 1989 року, може здатися якоюсь химерною археологією. Держави з претензіями і владою, які я критикую, або взагалі зникли, або різко скоротили свої амбіції» [2].

Але він продовжує стверджувати, що ці побоювання недоречні, оскільки ґлобальний капіталізм зараз робить те, що держава розвитку, яка модернізує, одного разу вже робила, тільки з більшим розмахом.

“Великомасштабний капіталізм – точно такий самий засіб гомогенізації, усереднення, схематизації та рішучого спрощення, як і держава, з тією різницею, однак, що для капіталіста спрощення зобов’язані окупатися. <…> Сьогодні глобальний капіталізм – можливо, найпотужніша сила гомогенізації” [3].

Я хочу оскаржити саме це твердження, а не основну частину дослідження Скотта (що цілком могло б бути предметом окремої статті). Я звертаюся до побіжно згаданого у вступі до “Добрих намірів держави” твердження, що внутрішня сила стандартизації, гомогенізації та схематизації, так переконливо визначена як невід’ємна складова “державотворчості”, однаково добре застосовується і до нашого сучасного світу “downsized states” (держав зі зменшеними можливостями) та неприборканих глобальних корпорацій. Це спокусливе припущення акуратно поєднує ранні праці про сучасні (modernist) держави, що розвиваються, із сучасною “локалістською” критикою корпоративної “глобалізації”, що гомогенізує світ. З цього звичного погляду, глобалізація – це процес постійно наростаючої раціоналізації, комодифікації та стандартизації. Чи є це сутністю інтегрованих ґлобальних ринків, гомогенізованої ґлобальної культури, культурних норм, що поділяються, або денаціоналізованих просторів фінансового капіталу? Складається картина, що не держава, а сама “глобалізація” є аґентом зростаючого узагальнення, загальносвітової інтеґрації та стандартизації.

Проблема з таким змішанням епох полягає в тому, що вона надає нам бачення, в якому “розвиток”, “держава” і “глобалізація” з’являються просто як різні аспекти або періоди єдиного процесу. Якщо національні держави розвитку здійснювали владу через стирання місцевих особливостей, то за такого розуміння сучасна глобалізація просто виводить це на інший рівень. Так само, якщо держави, що розвиваються, одного разу спробували створити національні схеми стандартизації та спрощення, то ту саму гомогенізуючу операцію на “глобальному рівні” сьогодні виконують глобальні корпорації.

Тут я заперечую загальне уявлення, що сучасний глобальний капіталізм працює за посередництва фундаментального механізму гомогенізації й аналогічної схематизації/стандартизації простору. Я також ставлю під сумнів пов’язане з цим припущення, що аналіз, розроблений для того, щоб унаочнити способи функціонування держав, що розвиваються, однаково добре застосовний до сучасного світу “усічених держав”, держав, що пост- розвиваються, і дедалі могутніших і неприборканіших глобальних корпорацій. Я роблю це, розглядаючи деякі способи, якими було просторово організовано нещодавнє інвестування в Африку, і деякі нові форми порядку і безладу, що супроводжували цю вибіркову територіальну організацію інвестицій. Оскільки нещодавні інвестиції в Африку робили переважно у видобуток корисних копалин, особливо в нафту, контраст між гомогенізуючою, стандартизуючою оптикою, що, як стверджував Скотт, була характерним способом “бачення” держави розвитку, і дещо іншим способом бачення, притаманним сучасній глобальній нафтовій компанії, буде очевидним.

Ми звикли до образу Африки як континенту, занедбаного глобальним капіталізмом. Але це не зовсім так. Насправді, останніми роками мала місце значна експансія капіталовкладень в Африку. Ці інвестиції прийшли тільки в деякі країни і робилися в основному у сферу видобутку корисних копалин. У дуже важкий для більшої частини континенту час у кількох країнах швидко зростали гірничодобувна і нафтова промисловості. Примітним є ступінь концентрації цих економічних інвестицій у захищених анклавах, часто з невеликою або зовсім відсутньою економічною вигодою для суспільства загалом.

Значних відмінностей у тому, як забезпечується збереження цих анклавів і як вони управляються (або не управляються) державами, що мають номінальну юрисдикцію над ними, немає. Проте я тут коротко позначу деякі моделі, які видаються спільними для низки сучасних африканських випадків, сподіваючись, що “велика картина”, намальована широкими мазками, допоможе нам побачити, наскільки різняться між собою політико-економічна логіка анклаву, який підтримує приватний капітал, та описана Скоттом універсалізаційна схема модерністської держави.

Найчистішим (і, без сумніву, найпривабливішим для іноземного інвестора) випадком створення анклавів з видобутку корисних копалин є нафтовидобуток у відкритому морі в Анголі, де ні нафта, ні більша частина грошей, яку вона приносить, ніколи не торкається ангольської землі. Виробляючи близько одного мільйона барелів нафти на день, ця країна є одним зі світових лідерів з експорту нафти, і цю кількість планується збільшити протягом кількох наступних років до двох мільйонів барелів на добу, що значно перевищує обсяг поточного нафтовидобутку в Кувейті. Ангольський уряд отримує близько 5 мільярдів доларів нафтових доходів щороку, і дуже мала частина нафтового багатства досягає суспільства загалом [4]. При цьому практично весь видобуток відбувається в морі (і більшою мірою це глибоководні роботи). Незважаючи на майже 25 років зростаючого нафтовидобутку, анголці сьогодні перебувають серед найбезнадійніше бідних людей на планеті; понад те, ця країна перебуває в самому низу рейтингу “людського розвитку” (161 місце зі 173 згідно з Індексом розвитку людського потенціалу ООН [5]).

Ця галузь імпортує практично все обладнання та матеріали; крім того, вона працевлаштовує дуже мало анголців, і в тому, що стосується кваліфікованої робочої сили, залежить від привезених на умовах короткострокових контрактів команд іноземних робітників. Ці робітники живуть у провінції Кабінда на обгороджених територіях, званих Малонго, досі оточених мінними полями, що залишилися від громадянської війни, яка руйнувала країну з 1975 по 2002 рр. Прибулі робітники з аеропорту добираються до своїх обгороджених територій на гелікоптерах, повністю оминаючи місто, яке їх оточує [6].

Дедалі частіше такі територіальні анклави, де відбувається видобуток корисних копалин, охороняються приватними арміями та силами безпеки, як ми можемо спостерігати сьогодні, наприклад, у Демократичній республіці Конго [7]. Справді, зростаючий рівень технологій і просторової ізоляції в анклавах індустрії з видобутку корисних копалин робить гірничу справу (до якої традиційно належало велике число “місцевих”) дедалі більш схожою на видобуток нафти (що давно відбувається в повністю ізольованих умовах [8]). 

Мабуть, найжорсткішу форму виключення місцевого населення з видобутку корисних копалин можна побачити в Республіці Судан, де нафтові концесії діяли як такі, що існують на “незаселеній землі” – землі, яку воєнізовані формування, що прогнали місцевих жителів, зробили незаселеною [9]. Але це лише крайній випадок звичайної практики, в якій анклави інвестицій у видобуток корисних копалин тісно інтегровані зі штаб-квартирами багатонаціональних корпорацій і центрів метрополій, але абсолютно відгороджені від національних суспільств (часто буквально відгороджені – цегляними мурами і колючим дротом).

Необхідно зазначити, що рух капіталу, який спричинений подібними підприємствами, “глобальний” у тому сенсі, що він перетинає земну кулю, але не охоплює і не покриває суміжні географічні простори. Переміщення капіталу відбувається під час перетину національних кордонів, стрибаючи з точки на точку й оминаючи величезні зони. Капітал не “тече” з Лондона до Кабінди; він перестрибує, акуратно пропускаючи те, що знаходиться між. Коли капітал інвестується в просторово розділені анклави з видобутку корисних копалин, “потік” капіталу не покриває земну кулю, він з’єднує окремі точки на ній.

Вирішальне значення для наших цілей має те, що такі інвестиції практично не тягнули за собою інвестиції у створення національних “схем” зрозумілості. Це контрастує із ситуацією в пізньоколоніальний період і початковий період після здобуття незалежності в Африці, де за інвестиціями в гірничодобувну галузь часто слідували широкі соціальні інвестиції. Наприклад, у Замбії, в провінції Коппербелт розвиток промисловості з видобутку міді призвів до будівництва численних мономіст, структурованих навколо однієї компанії, для кількох сотень тисяч робітників, які на той момент були кваліфікованими, об’єднаними у профспілки, мали високу зарплату та були політично сильними.

Шахтарські міста, класичні приклади корпоративного патерналізму колоніальної ери, врешті-решт почали включати не тільки надані компанією житло, школи та лікарні, а й навіть соціальних працівників і місця для відпочинку й розваг, як-от кінотеатри, спортивні клуби та домашні освітні програми з перетворення дружин робітників на “домогосподарок” і “сучасних матерів” [10]. Тут гірничодобувний бізнес, незважаючи на всю свою, безсумнівно, експлуататорську природу, містив у собі значний, ширший соціальний проект.

Здобуття незалежності 1964 року і націоналізація 51% мідного видобутку 1969 року зробила цю галузь ще тісніше пов’язаною із соціальними та політичними потребами національного масштабу. Держава потребувала підтримки політичної бази в містах, і впливовий Союз шахтарів Замбії був силою, яку не можна було ігнорувати. Зарплати в містах різко зросли одночасно з тим, як освічені замбійці почали займати управлінські позиції в галузі. Націоналізація 51% мідних шахт 1969 року, що проводилася в рамках помірковано соціалістичної ідеології “гуманізму” тодішнього президента Руанди, ще більше згуртувала галузь з усім суспільством [11]. Коли, починаючи з середини 1970-х, галузь почала занепадати, всі форми соціальних гарантій, які старше покоління робітників пам’ятає як досягнення того періоду – високі зарплати, хороше соціальне забезпечення, впливові профспілки та сильний контроль нації-держави над національним добробутом, – були визначені прихильниками приватизації та неоліберальної реформи як “неефективності” (inefficiencies), що відповідальні за занепад галузі [12].

Нинішні форми інвестування у видобуток корисних копалин в Африці, навпаки, примітні своєю здатністю повністю обходити рамку нації-держави [13]. Там, де національні держави слабкі, неспроможні або влаштовані таким чином, що процвітають більше в умовах безладу, ніж порядку, багато видів капіталовкладень визнаються недоцільними. Але такі умови не заважають видобутку корисних копалин. У 1998 році на щорічних зборах “Panhandle producers and royalty owners association” колишній директор Halliburton (і тодішній віце-президент США Дік Чейні), відповідаючи на запитання про політичну нестабільність, сказав: “Потрібно йти туди, де є нафта. Я про це багато не думаю” [14].

Відповідно до міфології неоліберальної глобалізації, передбачалося, що реформи “структурної розбудови” Африки призведуть до згортання деспотичних і владних (“overbearing”) держав і звільнять простір для знову наповненого життям “громадянського суспільства”. Результатом мала б стати нова форма “управління”, яка буде одночасно більш демократичною та ефективною. Натомість найкращі дослідження новітньої африканської політики показують, що відхід держави спровокував або посилив далекосяжну політичну кризу. У міру того, як дедалі більше і більше функцій держави віддавали на відкуп неурядовим організаціям (НУО), можливості держав швидко зменшилися. 

Джозеф Генлон показав, що це навряд чи може бути дивовижним, оскільки вищі зарплати та кращі умови праці, пропоновані НУО, швидко зробили недієздатними африканські уряди, переманивши з урядових установ усіх найкращих цивільних службовців [15]. Ті ж, хто залишився, часто отримували зарплату, нижчу за прожитковий рівень, що призводило до неминучих наслідків. Позбавлені і дієздатного персоналу, і економічних ресурсів, держави швидко стали “спустошеними” (у термінах Крістофера Клепема [16]). Офіційні особи тоді створили власний “план приватизації”, який Жан-Франсуа Байар, Стівен Елліс і Беатріс Ібу [17] назвали “криміналізацією держави”.

Це означало не гомогенізацію всередині національної схеми, а частіше зовсім відмову від ідеї національних схем, поряд з інтенсивною експлуатацією окремо адміністрованих анклавів. Як я вже показував в іншій роботі, цей перехід означав, що дедалі активніше поширювалася ідея, що ефективний видобуток корисних копалин і масове насильство в країні можуть співіснувати [18]. У деяких випадках діапазон розвитку ситуації був доволі широкий: від тривалих періодів, коли рівень насильства був низький, а нестабільність коротка, до відкритої громадянської війни, поряд із вражаючим розширенням ролі приватних охоронних компаній і професійних найманців у гарантуванні безпеки економічно цінних анклавів континенту відбувалося ослаблення ефективної центральної влади на менш цінних територіях [19]. Використання приватних охоронних компаній стало звичною справою в гірничому видобутку в Африці, а гарантування безпеки дедалі частіше почали розуміти як “усього лише ще одне завдання, яке вони [компанії] мають виконувати, поряд із тим, як вони забезпечують себе електрикою або будують власну інфраструктуру” [20].

На основі нещодавніх досліджень фактично вимальовується картина, в якій можна розрізнити два різні види управління, застосовні до двох різних Африк, таких, які розрізняв французький колоніалізм, – корисна Африка (l’Afrique utile) і марна Африка (l’Afrique inutile), як нагадує нам Вільям Ріно [21]. 

Використовувана Африка отримує охоронювані анклави – безмежні “корисні” шматки, що контролюються і, в певному сенсі, управляються приватними або псевдоприватними (“semiprivate”) засобами. Ці анклави дедалі частіше пов’язані між собою не безперервною територіальною національною схемою, а транснаціональними мережами, які вибірково з’єднують розрізнені простори.

Решта – величезна територія “невикористаної Африки” – виявляється дедалі більш і більш відстороненою від управління національними територіями держави, і якщо на ній немає кровавого бандитизму або влади польових командирів, то цю форму правління можна назвати, як я якось це зробив, “транснаціональним урядом” (transnational governmentality) [22]. У більшості випадків, це перетворюється на управління за посередництвом НУО, часто у вигляді гуманітарних місій з мішаниною з транснаціональних приватних волонтерських організацій, що здійснюють повсякденну роботу з надання державних і соціальних послуг, особливо на кризових і конфліктних територіях. Знову ж таки, робота уряду не розгортається всередині національної схеми; натомість вона розсіяна на клаптиковій ковдрі з включених у транснаціональні мережі шматків.

Можливо, найдивовижніший висновок із нещодавніх досліджень Африки стосується співвідношення проєктів Світового банку та Міжнародного валютного фонду (МВФ) з політичного реформування та омріяної ними мети із залучення капіталу та досягнення економічного зростання. Фактом є те, що найнедієздатніші, за висловом реформаторів зі Світового банку та МВФ, країни були одними з найуспішніших країн, які розвивали анклави на залучені кошти. Африканські країни з усталеним миром, демократією та певним дотриманням закону мали дуже суперечливі показники залучення іноземного капіталу. Але країни, які, в конвенціональних нормативних термінах, “найгірші” та “найбільш корумповані”, навіть ті, в яких тривають громадянські війни, частіше залучали великі інвестиції. 

Як зазначає Вільям Ріно, дослідження Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) інвестиційних моделей у країнах, що розвиваються, показало, що п’ять найбільших одержувачів іноземних інвестицій у 1994-1996 роках в Африці потрапили до дослідницької категорії “найбільшого ризику”. Цей список очолили навряд чи хороші зразки управління, такі як: (1) Ангола, (2) Конго-Заїр і (3) Екваторіальна Гвінея [23]. Насправді, країни з бурхливими громадянськими війнами і, в ряді випадків, відверто безграмотними (“spectacularly illiberal”) урядами показали напрочуд хороші показники в галузі економічного зростання. Наприклад, Ангола, як не дивно, мала один із найвищих темпів зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) у розірваних війною 1980-х; 8,1% щорічного зростання ВВП Судану в 1990-х зробили його лідером континенту, незважаючи на одну з найжорстокіших і найбільш складно розв’язуваних воєн на недавній пам’яті [24].

Такі спостереження припускають, що глобальний капіталізм не “закинув” Африку, не включив її в грандіозний процес глобальної гомогенізації та стандартизації. Радше, капітал “перестрибує” через “невикористовувану Африку”, торкаючись землі лише в багатих корисними копалинами анклавах, які повністю відокремлені від національних суспільств. Результатом цього є не формування стандартизованих національних схем, а виникнення величезних територій континенту, які перебувають “поза схемою”. 

Ці території справді, як зазначили деякі теоретики глобалізації, у багатьох відношеннях виключені з “глобальної економіки”. Але описувану останніми дослідженнями ситуацію не можна назвати “непримітною”, як висловлюється Мануель Кастельс у характеристиці Африки як “чорної діри” інформаційного суспільства. Навпаки, специфічні форми “глобальної” інтеграції на континенті співіснують зі специфічними, але водночас також “глобальними” формами виключення і маргіналізації.

У деяких відношеннях, звісно, ця “глобальна” модель видобутку ресурсів не нова: вона має давню історію. У ранній колоніальний період саме приватні компанії та їхні власні приватні армії (від Конго часів короля Леопольда до Британської південноафриканської компанії) були першопрохідцями у відкритті методів того, як убезпечити видобуток корисних копалин від сучасних державних інституцій [25]. Тут, як і в деяких інших відношеннях, національна економічна модель в Африці постає не як переддень модерну, а як короткий і нерозвинений проект після здобуття незалежності.

Проте “стара” модель анклавів із видобутку корисних копалин, що забезпечуються приватними компаніями, винесених за національні рамки, здається, стає дедалі застосовнішою в сучасному світі, коли інвестиції в гірничодобувну галузь у “нестабільних” середовищах бачиться як “точки зростання”, а використання приватних військових і охоронних компаній постає як “передова” технологія просторового і соціального контролю. 

Справді, варто запитати, чи може африканська комбінація охоронюваних приватними компаніями анклавів, де триває видобуток корисних копалин, і погано керованих внутрішніх районів країни становити не прикро незрілу форму глобалізації, а її досить “просунуту” та витончену трансформацію. У такому разі, форми “глобальної економіки”, що розвинулися в деяких багатих корисними копалинами африканських країнах останнім часом, можуть показати не лише теоретично цікаву аномалію, а також і жахливий вигляд політико-економічної моделі для деяких інших регіонів, де поєднуються такі характеристики, як забезпеченість корисними копалинами та труднощі політичного контролю.

Можна задатися питанням, наприклад, які види механізмів управління з’являться в новому Іраку. Чи побачимо ми виникнення сильної централізованої держави, легітимізованої через програми національного “розвитку”? Або ж Ірак буде розвинений (якщо можна використовувати цей термін) за моделлю, яку можна назвати “ангольською”, де нафтові поля захищені, замкнуті й управляються “глобально”, тоді як решту території залишено місцевому безладу або війні, яку зручно звалити на закоренілу, споконвічну ненависть, безвідповідальних і корумпованих політичних лідерів тощо, або буде малоефективно управлятися мережами гуманітарних НУО.

Я не претендую на достовірне знання, але фахівець з африканської політичної економії насилу може уникнути того, щоб не відзначити деякі паралелі, що виникають. Найочевидніше – це повсюдна опора (і приватними сторонами, і американським урядом) на “приватні військові компанії” (ПВК) [26] , такі, як Blackwater, Erinys і Global risk strategies, які не лише охороняють споруди і приватних осіб, але також супроводжують американські конвої через ворожі території, і часто втягуються в серйозні бої з іракськими повстанцями, використовуючи важкі види озброєння і навіть (щонайменше в одному випадку) приватні військові вертольоти [27]. Тут є вагомі економічні мотиви. Як висловився один з учасників ринку: “Навіщо платити за охорону бази британському взводу, коли ти можеш найняти гуркхів за малу частину вартості британців?” [28]. 

Ці війська вільні від обмежень звичайної військової дисципліни, і ба більше, відповідно до указів Тимчасового коаліційного уряду, найняті приватні війська не підкоряються також і іракським законам. Ця найнята вогнева міць знижує як політичні, так і економічні витрати (американські новинні ЗМІ чесно повідомляють щоденну кількість вбитих американських солдатів, але практично не зазначають і не шкодують про втрати, яких зазнали фіджійські, індійські або іракські “приватні підрядники”).

Інша паралель з африканським випадком: главу американської окупаційної адміністрації Пола Бремера (like many an African “strongman”) охороняла не власна національна армія, а найманці. Те саме стосується нового американського посла Джона Неграпонте [29]. Навіть безпека самої “Зеленої зони” (відносно безпечного району Багдада, який є центром американської військової присутності) стала предметом тендеру для приватних охоронних фірм [30].

Мабуть, найбільш значуще – це те, що одна тільки команія Erinys зараз командує 14-тисячною приватною армією, що охороняє іракську нафтову інфраструктуру [31]. Як Ангола часів війни, Ірак зараз пишається нафтовидобутком, який триває в умовах очевидного хаосу і війни. Можна собі уявити, що посеред тривалої громадянської війни приватна армія, що охороняє нафтову інфраструктуру, може стати найдовговічнішим внеском в іракський ландшафт, аніж американські окупаційні сили або їхня риторика на тему демократії та будівництва націнальної держави.

У будь-якому разі, якщо ми хочемо просунутися в розумінні цих форм просторового порядку і безладу, що виникають, нам доведеться визнати, що їхня логіка – не тільки логіка гомогенізації та стандартизації, яка постійно розширюється. Нові часи несуть нові загрози, а нові загрози вимагають нових інструментів для критичного аналізу.

* * * * *

1. The Art of Not Being Governed: An Anarchist History of Upland Southeast Asia. Yale University Press, 2009
2. Цит. за: Скотт Дж. Благими намірами держави: чому і як провалилися проекти поліпшення умов людського життя, с. 26.
3. Там само.
4. Gary I., Karl L. T. Bottom of the Barrel: Africa’s Oil Boom and the Poor. Catholic Relief Services. Global Witness, 2003; A Crude Awakening: The Role of the Oil and Banking Industries in Angola’s Civil War and the Plunder of State Assets. London: Global Witness, 1999; All the President’s Men. London: Global Witness, 2002; HodgesT.Angola from Afro-Stalinism to Petro-Diamond Capitalism. Bloomington: Indiana University Press, 2001; Human Rights Watch. The Oil Diagnostic in Angola: An Update. New York: Human Rights Watch, 2001.
5. Gary I., Karl L. T. Bottom of the Barrel: Africa’s Oil Boom and the Poor. Catholic Relief Services. Global Witness, 2003. P. 31.
6. ChristianAid. The Scorched Earth: Oil and War in Sudan. London: Christian Aid, 2001. P. 21.
7. Peleman J. Mining for Serious Trouble: Jean-Raymond Boulle and His Corporate Empire Project // Mercenaries: An African Security Dilemma. London: Pluto, 2000. P.155–168; RenoW.How Sovereignty Matters: International Markets and the Political Economy of Local Politics // Weak States. In Intervention and Transnationalism in Africa: Global — Local Networks of Power. New York: Cambridge University Press. 2001. P. 197–215; Singer P. W. Corporate Warriors: The Rise of the Privatized Military Industry. Ithaca, N Y: Cornell University Press, 2003.
8. Ferguson J. Governing Extraction: New Spatializations of Order and Disorder in Neoliberal Africa. In Global Shadows: Essays on Africa in the Neoliberal World Order. Durham, NC: Duke University Press, 2006.
9. Christian Aid. The Scorched Earth: Oil and War in Sudan. London: Christian Aid, 2001.
10. Ferguson J. Expectations of Modernity: Myths and Meanings of Urban Life on the Zambian Copperbelt.Berkeley: University of California Press, 1999.
11. Bates R. H. Unions, Parties, and Political Development: A Study of Mineworkers in Zambia. New Haven, CT: Yale University Press, 1971; BatesR.H.Rural Responses to Industrialization: A Study of Village Zambia. New Haven, CT: Yale University Press, 1976; DanielP.Africanization, Nationalization, and Inequality: Mining Labour and the Copperbelt in Zambian Development. New York: Cambridge University Press, 1979.
12. Для повнішого розгляду занепаду промисловості, його причин і соціальних наслідків див. Ferguson J. Expectations of Modernity…
13. З цієї причини просторово-розмежовані форми політичного порядку, які можна виявити в “слабких державах” в Африці, які експортують корисні копалини, відрізняються від “диференціального суверенітету” (“graduated sovereignty”), який Онг описувала застосовно до Південно-Східної Азії, під яким вона розуміє форму правової плюралізації, ініційованої та такої, що перебуває під контролем суверенних націй-держав.
14. Fuelling Poverty — Oil, War and Corruption. London: Christian Aid, 2003. P. 1.
15. Hanlon J. An «Ambitious and Extensive Political Agenda»: The Role of N G O s and the Aid Industry//Global Institutions and Local Empowerment: Competing Theoretical Perspectives. New York: St. Martin’s Press, 2000.
16. Clapham C. Africa and the International System: The Politics of State Survival. New York: Cambridge University Press, 1996.
17. BayartJ.-F., EllisS., HibouB.The Criminalisation of the State in Africa. Bloomington: Indiana University Press, 1999.
18. Ferguson J. Governing Extraction: New Spatializations of Order and Disorder in Neoliberal Africa. In GlobalShadows: Essays on Africa in the Neoliberal World Order. Durham, NC: Duke University Press, 2006.
19. Ferguson J. Governing Extraction…; Lock P. Military Downsizing and Growth in the Security Industry in Sub-Saharan Africa // Strategic Analysis. 1998. Vol. 22, No9. P.1393–1426; RenoW.How Sovereignty Matters: International Markets and the Political Economy of Local Politics // Weak States. In Intervention and Transnationalism in Africa: Global — Local Networks of Power. New York: Cambridge University Press. 2001. P. 197–215; Singer P. W. Corporate Warriors: The Rise of the Privatized Military Industry. Ithaca, N Y: Cornell University Press, 2003.
20. Singer P. W. Corporate Warriors: The Rise of the Privatized Military Industry. Ithaca, N Y: Cornell University Press, 2003. P. 227.
21. RenoW.Warlord Politics and African States. Boulder, CO: Lynne Rienner, 1999
22. Ferguson J., Gupta A. Spatializing States: Toward an Ethnography of Neoliberal Governmentality // American Ethnologist. 2002. Vol. 29. No 4. P. 981–1002.
23. Reno W. External Relations of Weak States and Stateless Regions in Africa // African Foreign Policies: Power and Process. Boulder, CO: Lynne Rienner, 2001. P. 187.
24. World Development Indicators. Washington, DC: World Bank, 2002. См. таблицу 4–1, P.204. Режим доступа: http://www.wds.worldbank.org/exte rnal/default/WDSContentServer/IW3P/IB/2002/10/12/000094946_021012041 2 542/Rendered/P D F /multi0page. pdf
25. Самі такі історичні прецеденти можуть існувати у фантазіях африканського “серця темряви” (heart of darkness), що надихають інвестора та подібних до нього найманців (“soldiers of fortune”). Як зазначає Цінґ, ідея, що “капіталізм” сьогодні характеризується незмінною умовою “стискання простору-часу” руйнується очевидно анахронічним створенням зовсім іншого типу простору, притаманного ранньому розвитку галузі видобутку корисних копалин, простору, що, “будучи далеким від того, щоби бути мініатюрним і піддатливим… стає експансивним, оброблюваним і диким, що розширює свої брудні, малярійні кордони” (Tsing A. Inside the Economy of Appearances. In Globalization. Arjun Appadurai, ed. Durham, NC: Duke University Press, 2001. P.186).
26. Справді, знавець Анголи відзначив би, що серед “приватних підрядників”, вбитих останніми місяцями, було кілька членів південноафриканських сил безпеки часів апартеїду, один з яких зізнався у злочинах під час амністії, організованої Комісією з правди і примирення/Комісією з національного примирення (Amnesty application to the Truth and reconciliation commission) (Security Companies: Shadow Soldiers in Iraq // New York Times. 2004. 19 квітня, A1, A11.).
27. Security Companies: Shadow Soldiers in Iraq // New York Times. 2004. April 19, A1, A11.
28. The Baghdad Boom // Economist. 2004. March 25. No 370 (8368). P. 55.
29. Security Companies: Shadow Soldiers in Iraq // New York Times. 2004. April 19, A1, A11.
30. Ibid.
31. The Baghdad Boom // Economist. 2004. March 25. No 370 (8368). P. 55.

Список літератури:

1. Bates R. H. Unions, Parties, and Political Development: A Study of Mineworkers in Zambia. New Haven, : Yale University Press, 1971. 
2. Bates R. H. Rural Responses to Industrialization: A Study of Village Zambia. New Haven, : Yale University Press, 1976. 
3. Bayart J.-F., Ellis S., Hibou B. The Criminalisation of the State in Africa. Bloomington: Indiana University Press, 1999. 
4. Castells M. End of Millennium. London: Blackwell, 2000. 
5. The Scorched Earth: Oil and War in Sudan. London: Christian Aid, 2001. 
6. Fuelling Poverty — Oil, War and Corruption. London: Christian Aid, 2003. 
7. ClaphamCh. Africa and the International System: The Politics of State Survival. New York: Cambridge University Press, 1996. 
8. DanielPh. Africanization, Nationalization, and Inequality: Mining Labour and the Copperbelt in Zambian Development. New York: Cambridge University Press, 1979. 
9. The Baghdad Boom. Economist, 2004. March 25, #370 (8368). P. 55. 
10. Ferguson J. Expectations of Modernity: Myths and Meanings of Urban Life on the Zambian Copperbelt. Berkeley: University of California Press, 1999. 
11. Ferguson J. Governing Extraction: New Spatializations of Order and Disorder in Neoliberal Africa // Global Shadows: Essays on Africa in the Neoliberal World Order. 

Автор: Джеймс ФЕРҐЮСОН, керівник відділу антропології Стенфордського університету, PhD (Гарвард, 1985), автор низки досліджень з антропології країн південної Африки (Лесото, Замбія, ПАР, Намібія)

Переклад – ПолітКом

Джерело тут