додому ПОЛІТИКА БАГАТОПОЛЯРНІСТЬ, МАНТРА АВТОРИТАРИЗМУ

БАГАТОПОЛЯРНІСТЬ, МАНТРА АВТОРИТАРИЗМУ

92

Підтримка “багатополярності” лівими рухами у протидію однополярному світовому порядку на чолі з США захищає авторитаризм по всьому світу. Ліві мають розібратися у тому, як мова, якою вони послуговуються, допомагає цим режимам. 

Кавіта Крішнан, 20 грудня 2022 року

Багатополярність – це компас, який визначає розуміння міжнародних відносин серед лівих рухів. Усі розгалуження лівих рухів в Індії і у світі виступали за багатополярний світ – світ, протилежний однополярному, домінованому імперіалістською США. 

Водночас багатополярність стала наріжним каменем спільної мови серед світових фашистських і авторитарних режимів. Стала закликом об’єднуватись для диктаторів, який допомагає видавати їхню війну з демократією за війну з імперіалізмом. Багатополярність використовується, щоб замаскувати деспотизм і легітимізувати його, і світові ліві рухи, які вважають її вираженням антиімперіалістської демократизації міжнародних відносин, тільки грають цьому процесу на руку. 

Представники лівих рухів вважають, що їхні реакції на політичні зіткнення усередині національних держав або між ними, – це гра з нульовим виграшем між схваленням багатополярності або однополярності, таким чином підготовуючи фантазію яка, навіть в кращі свої часи, була оманливаю і хибною. Сьогодні ця фантазія ще й небезпечна: вона служить наративним, драматичним інструментом для того, щоб зображати фашистів і авторитаристів у вигідному їм світлі. 

Невтішні наслідки відданості лівих сил багатополярності, вільній від впливу сторонніх цінностей, яскраво ілюструються їхньою відповіддю на російське вторгнення в Україну. Світові і індійські ліві рухи легітимізували і підсилили – деякі значно, деякі – ні – російський фашистський дискурс, захищаючи це вторгнення і вважаючи його багатополярним викликом однополярному імперіалізму на чолі з Америкою. 

Свобода бути фашистами 

30 вересня, оголошуючи незаконну анексію чотирьох українських областей, російський президент владімір путін розповів, що багатополярність і демократія означають в його ідеологічній системі координат. Він визначив багатополярність як свободу від намагань західних еліт зробити “принизливі” цінності демократії і прав людини універсальними. Ці цінності, він вважає, є “чужими” для більшості людей на заході і поза ним. 

Ці риторичні реверанси путін робив для того, щоб заявити: концепції порядку, базованого на правилах, демократії і справедливості є не більш як ідеологічними і імперіалістичними насадженнями заходу, що служать лише як привід порушувати суверенітет інших держав. 

Коли путін підігравав справедливому гніву на великий список злочинів, скоєних західними країнами – колоніалізм, імперіалізм, вторгнення, окупації, геноциди і державні перевороти – було легко забути, що він це робив не для того, щоб потребувати справедливості, репарацій і кінця цим злочинам. Що декларуючи самоочевидність того, що західна влада не має “ніякого морального права втручатися [в справи інших країн, – прим. пер.] чи навіть говорити про демократію”, путін вміло викидав людей із цього рівняння.

Людей колонізованих країн – тих, хто боролися і продовжують боротися за свободу. Людей імперіалістських країн, які виходять на вулиці щоб вимагати демократії і справедливості; протестують проти расизму, вторгнень і окупацій, які влаштовує їхня влада. Путін цих людей не підтримував. 

Він скоріше сигналізував однодумцям по всьому світу – силам в крайніх правих, білих супрематистьских, расистських, анти-феміністських, гомофобних і трансфобних політичних рухах. Сигналізував, щоб заручитися їхньою підтримкою вторгнення як частини проєкту, вигідному кожному з них: подолання “однополярної гегемонії” універсальних цінностей демократії і прав людини щоб “отримати справжню свободу, історичну перспективу”. 

Путін використовує власну “історичну перспективу” щоб підтримати супрематистську версію російської “країни-цивілізації”, в якій закони дегуманізують ЛГБТ-людей, а посилання на історичні події криміналізовані в ім’я “підсилення [російського] суверенітету”. Він відстоює свободу росії відмовлятися і паплюжити демократичні норми і закони, які “універсально” визначили організації типу ООН. Проєкт “євразійської інтеграції”, який путін зображує багатополярним викликом “імперській” Європі і західній однополярності, можна правильно зрозуміти тільки розглядаючи його як частину путінського анти-демократичного ідеологічного і політичного проєкту. (Інша справа, що цей аспект протистояння між США і росією – великими силами – тут ускладнений спільним політичним проєктом, який репрезентують Трамп у США і путін у росії.) 

Спільна мова 

Мова “багатополярності” і “антиімперіалізму” також резонує з китайським гіпернаціоналістичним тоталітаризмом. 

У заяві путіна і Сі у лютому, записаною за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення росії в Україну, вони говорили про спільну відмову від універсально прийнятих стандартів демократії і прав людини на користь культурно-релативістських визначень цих термінів: “Нація може обирати форми і методи впровадження демократії, які найкраще підходитимуть її традиціям і унікальним культурним характеристикам. Тільки люди, які живуть в країні, мають визначати, чи їх держава демократична.” Ці ідеї заява пов’язала і з “зусиллями, які російська сторона докладає, щоб встановити багатополярну систему міжнародних відносин”.

На думку Сі1, “‘універсальні цінності свободи, демократії і прав людини були використані щоб спричинити розпад радянського союзу, радикальні зміни в Східній Європі, “кольорові революції” і “арабські весни”. Усе це – результат втручань США і Заходу.” Будь-який рух людей, які вимагають дотримання прав людини і демократії, він розглядає як імперіалістську кольорову революцію, яка по природі своїй не може бути легітимною. 

Вимоги демократії, яка відповідає універсальним стандартам, які протестувальники висували в усекитайському русі проти політики нульового ковіду, є важливими у світлі культурно-релятивістських стандартів, які так полюбляє китайська влада. У 2021 році державний документ про “Підхід Китаю до демократії, свободи і прав людини” трактує права людини як “щастя”, отримане завдяки політикам соціального забезпечення і державної допомоги, а не як спосіб захиститися від неприборканої влади. Цей документ показово оминає право сумніватися у владі, право протестувати і вільно організовуватись. 

Називання “конкретно китайської” демократії “хорошим управлінням” і прирівнювання  прав людини до “щастя” дозволяє Сі виправдовувати пригнічення й опресію уйгурских мусульман. Він заявляє, що концентраційні табори, в яких ці меншини “перевчають”, а їхню практику Ісламу перекроюють, щоб вона стала більш “китайською”, допомогають досягти “хорошого управління” та більшого “щастя”. 

Навіть серед індусько-супрематистської влади в Індії є сильні відзвуки цього фашистського авторитарного дискурсу про багатополярний світ, у якому сили цивілізацій повстануть знову, щоб повернути колишню імперську славу, а гегемонія ліберальної демократії поступиться правому націоналізму. 

Мохан Бхагват, голова Раштрі сваямсевак санґх (Rashtriya Swayamsevak Sangh, індуїстська націоналістично-парамілітаристська організація, – прим. пер.), у захваті сказав, що “в багатополярному світі”, який кидає виклик США, “уже піднявся Китай. Китай не хвилює, що світ про них думає. Вони рухаються назустріч своїй меті… до [повернення] до експансії, яку почали імператори минулого”. Водночас, він відмічає, що “у багатополярному світі сьогодення росія також веде свою гру. Вона намагається розвиватися через придушення заходу”. 

Прем’єр-міністр Індії, Нарендра Моді, теж багаторазово картав захисників і захисниць прав людини, називаючи їх “антиіндійськими” – хоча у тому ж реченні казав, що Індія – “мати демократії.” Замість того щоб застосовувати “західну” оптику для розмови про демократію в Індії, Моді визначає її в контексті індійського “цивілізаційного етосу”. Концепт, який індійська влада розповсюджує, пов’язує демократію в країні з “індуїстською культурою та цивілізацією”, “індуїстською політичною теорією”, “індуїстською державою” і традиційними – часто регресивними – кастовими радами, які нав’язують кастові і гендерні ієрархії.

Такі ідеї також – відображення намагань під’єднати індуїстський супрематизм до світової мережі праворадикальних і авторитарних сил. Російський ідеолог фашизму алєксандр дугін (як і путін) заявляє, що “багатополярність […] виступає за повернення до цивілізаційних засад кожної не-західної цивілізації і відмову від ліберальної демократії і ідеології прав людини”. 

Цей вплив йде в обидва боки. Дугіну подобається кастова ієрархія як соціальна модель (Дугін, 2012). Прямо поєднуючи цінності брахмініскальних Ману-Смірті (давньоіндійський текст, який говорить про закони індійських соціальних класів, – прим. пер.) з міжнародним фашизмом, Дугін порівнює “порядок денний”, представлений “правами людини, анти-ієрархією і політичною коректністю” з “Калі Югою” – катастрофою, що несе за собою змішення каст (метисація, до якої приводять права і свободи жінок, так само є страшним аспектом Калі Юги) і руйнування ієрархій. Про успіх Моді на індійських виборах дугін говорив як про перемогу “багатополярності,” довгоочікувану підтримку “індійських цінностей” і поразку для гегемонії “ліберальної демократії та ідеології прав людини”. 

Але ліві рухи все одно продовжують говорити про “багатополярність” і ніяк не реагують на те, що фашисти і авторитаристи намагаються досягти своїх цілей, використовуючи таку ж саму мову й риторику. 

Де ліві зустрічають правих

“Багатополярна” мова путіна сконструйована, щоб резонувати зі світовим лівим рухом. Вона зручна і знайома, і, судячи з усього, заважає лівим рухам – які завжди чудово виводили на чисту воду американський імперіалізм, який розпалює війни і наживається на них, прикриваючись заявками про “рятування демократій” – користатися тією ж критичною оптикою для аналізу путінської анти-колоніальної і анти-імперіалістської риторики. 

Досить дивно, що ліві рухи присвоїли собі мову полярності. Дискурс про полярність належить реалістській школі міжнародних відносин. Реалізм розглядає світовий порядок як конкуренцію між різними зовнішньополітичними цілями, які вважаються втіленням об’єктивних “національних інтересів” жменьки “полюсів” – великих сил і країн, які хочуть ними бути. Реалізм фундаментально несумісний з марксистською оптикою, яка базується на розумінні того, що “національні інтереси” є далекими від об’єктивності і нейтральності і визначаються суб’єктивно “політичним (і тому моральним) персонажем влади, який формує рішення щодо закордонної справ і приймає їх”. (Vanaik, 2006) 

Наприклад, Віджай Прашад, один із найбільш відомих ентузіастів і борців за багатополярність серед лівих, схвально коментує: “Росія і Китай шукають суверенності, а не світової влади.” Він не згадує, що ці сили інтерпретують суверенність як свободу від необхідності відповідати універсальним стандартам демократії, прав людини і рівності. 

Есей від генерального секретаря Комуністичної партії марксистів-леніністів Індії (CPI [ML])Діпанкара Бхаттачар’ї, має схожу проблему. Есей пояснює рішення партії урівноважити солідарність з Україною наданням переваги багатополярності і обранню протистояння фашизму в Індії як національного пріоритету. (Disclosure: Я була активісткою в CPI (ML) протягом трьох десятиліть – і членкиною партійного політбюро – поки не пішла звідти у цьому (2022) році через розбіжності, які дійшли точки кипіння через ледве теплу партійну солідарність з Україною).  

Бхаттачар’я формулює свою думку так: “Без огляду на те, якими глобальні сили є всередині, багатополярний світ однозначно більш вигідний прогресивним силам і рухам, які по всьому світу прагнуть зупинення неоліберальних політик, соціальної трансформації і просування своїх політичних сил.” Тобто, CPI [ML] вітає посилення не-західних великих сил, навіть якщо вони фашистські чи авторитарні, бо в партії вірять, що ці сили є багатополярним викликом американській однополярності. 

Такі тези серед лівих не здатні протистояти фашистським і авторитарним проєктам, що описують себе як чемпіонів анти-імперіалістської “багатополярності”. Замість цього, вони їх легітимізують. 

Бхаттачар’я вважає, що щира підтримка українського спротиву не може співіснувати з “національним пріоритетом боротьби з фашизмом в Індії”. Обов’язки лівих рухів проявляти міжнародну солідарність “відкатуються” до “національних пріорітетів” – це приклад того, як реалістські “національні інтереси” забруднюють марксистський інтернаціоналізм. Тільки цього разу це відбувається не тільки в національних державах, але і в національних лівих партіях. 

Але яким чином неухильна солідарність з Україною, яка протистоїть фашистському вторгненню, заважає боротися з фашизмом в Індії? Логіка Бхаттачар’ї – ухильна і завуальована. Він, незрозуміло для чого, дається розповідати про необхідність для комуністичних рухів знати про небезпеку “пріоритетизації інтернаціонального становища понад національним”. Бхаттачар’я некорректно пояснює помилку Комуністичної партії Індії залишатися осторонь від руху Quit India (рух, який вимагав завершення британського правління в Індії, започаткований започаткований Магатмою Ґанді, – прим. пер) у 1942 році тим, що, замість того, щоб доєднатися до скидання колоніальної влади, КПІ обрала пріоритезувати боротьбу з фашизмом у Другій світовій війні на боці, у тому числі, Британії. 

Єдина можлива мета цих відступів від теми – створити аналогію з ситуацією, в якою індійські ліві рухи знаходяться зараз, формулюючи відповідь на російське вторгнення в Україну. Через те, що головний політичний союз режима Нарендра Моді – союз з заходом на чолі США, Бхаттачар’я вважає, що боротьба проти фашизму Моді ослабиться, якщо росія, “багатополярний” опонент Америки, постраждає від українського спротиву. 

Ці сплутані розрахунки приховують простий факт: поразка путінського фашистського вторгнення в Україну допоможе тим, хто бореться проти фашизму Моді в Індії. Так само, якщо люди, які протистоять мажоритарній тиранії Сі переможуть, це надихне тих, хто протистоїть мажоритарній тиранії Моді в Індії. 

Мартін Лютер Кінг-молодший казав: “Несправедливіть будь-де – це загроза справедливості всюди.” Ми послаблюємо нашу боротьбу за демократію, коли обираємо розглядати боротьбу за демократію інших через перекошену кемпітсьску оптику. Наш вибір – не вибір з нульовою сумою між однополярністю та багатополярністю. Вибір зрозумілий у будь-якій ситуації: ми можем або підтримувати протистояння та виживання пригнічених – або опікуватись виживанням пригнічувача. 

Коли ліві починають вважать своїм “обов’язком” підтримувати виживання “багатополярних” режимів (в росії, Китаї і навіть в Ірані), вони не виконують свій справжній обов’язок – підтримувати тих, хто бореться проти геноцидів, які ці режими організовують. Будь-яку вигоду, яку Америка може отримати від матеріальної чи військової підтримки цих людей, сильно переважає те, що ці люди – люди які зіштовхуються з геноцидом – отримують можливість вижити. Нам би було корисно згадати, що американська матеріальна та військова підтримка ссср зіграла роль в перемозі над нацистською Німеччиною в Другій світовій війні. 

Тиранії тлумачать підтримку, яка надається людям, що їм протистоять, як закордонне або імперіалістське “втручання” в “суверенність” своїх режимів. Коли у лівих рухах ми робимо те ж саме, ми підсилюємо і виправдовуємо ці режими. Для людей, які борються за життя, важливо, щоб ми поважали їх суверенність і автономію вирішувати, яку моральну/матеріальну/військову допомогу приймати//вимагати/не приймати. Моральному компасу світових і індійських лівих рухів необхідне термінове перезавантаження, щоб виправити свій орієнтир, який привів нас до користування спільною мовою з тиранами.

Я зберегли авторське посилання у цьому абзаці, але для кращого розуміння речення, яке Крішнан цитує, рекомендую почитати цю заяву Сі в people.cn від 2 серпня 2021 року. 

2 Рішення КПІ розглядати перші два роки Другої світової війни як війну між імперіалістами співпадали з тогочасною директивою Комінтерну. Коли радянський союз і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова-Ріббентропа у 1939 році, Комінтерн різко змінив директиву 1935-го року, яка захочувала комуністів формувати популярні анти-фашистські фронти, які мали б боротися конкретно проти фашистської загрози. Після цієї зміни Комінтерн почав характеризувати війну, яку розпочала Німеччина, як війну між імперіалістськими силами. Зміна в тому, як війну розглядала КПІ, співпала з зміною комінтернівської риторики. Війну почали характеризувати як “війну людей проти фашизму” лише після того, як нацистська Німеччина порушила пакт і вторглася в ссср. Тож проблема партії була не в тому, що їй було складно поєднувати інтернаціоналізм з національними пріоритетами. Проблема була в тому, що, замість того, щоб послідовно протистояти фашизму і імперіалізму, партія дозволила собі керуватися безпринципним і опортуністським підходом Сталіна до нацистської Німеччини і війни. 

Остання перекладацька примітка: думаю, багато людей з України зліва сильно розчарувалися в тому, як міжнародні ліві рухи говорять про російсько-українську війну і зокрема російське повномасштабне вторгнення. Ця стаття, опублікована ще в грудні минулого року, стала одним із перших матеріалів (поряд з численними статтями журналістів з Сирії, Боснії і Тайваню), які показали мені, що все не так погано, і змусила пильніше придивитися до того, чому представники лівих рухів обирають мову багатополярності і/або нейтральності, обговорюючи повномасштабне вторгнення (так, I am a baby leftist.) 

Величезна подяка пані Крішнан, яка терпляче роз’яснювала мені, як транслітерувати індійські імена українською, ділилася джерелами для контексту і допомагала краще зрозуміти цей контекст. Її можна знайти у твітері і послухати в епізоді Against Multipolar Imperialism подкасту Fire These Times – там вона теж говорить про “багатополярну” оптику і її шкоду. 

КАВІТА КРІШНАН, марксистська феміністка, активістка і авторка 

ПерекладЯна Слємзіна

Оригінал тут

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я