Київ. 18 червня 2016 року (Українська правда, Марина СТАВНІЙЧУК). Член Європейської комісії за демократію через право (Венеціська комісія) від України (2007-2013 рр.), заслужений юрист України, кандидат юридичних наук Марина Ставнійчук ділиться з читачами думками з приводу «реформ з-під пера українських піарників».
З бурхливого політичного життя України іноді варто висмикувати речі, що не помічені загалом. Точніше навіть – деякі складові політичних рішень, що замотуються у гарні обгортки «реформаторських кроків», «виконання передвиборчих обіцянок», «руху до європейських норм». Аналізуючи тонкощі, знов і знов розумієш: переважна частина рішень нинішньої влади виходить з-під пера її піарників.
Популізм в сучасній Україні набув унікальної риси – він став стрижнем парламентської діяльності та законотворчого процесу. Законодавчі ініціативи в нас з’являються у просторі та часі з урахуванням часової доцільності, електоральної реакції, погоди, спалахів на Сонці, символічності… Будь-чого, що не є первинним. Бо будь-кому (за виключенням переважної кількості мандатоносців) зрозуміло, що для будь-якої законодавчої ініціативи є важливим її сенс та користь, а не момент появи та якість рекламного супроводження.
Хіба не є символічним той факт, що креативна президентська команда у авральному режимі видала на-гора президентський першочерговий законопроект «Про внесення змін до Конституції (щодо недоторканності народних депутатів та суддів) « N1776, саме 16.01.2015 – у річницю «законів 16 січня»? Сьогодні є сенс згадати цей законотворчий бліцкриг, аби подивитись, до чого призводить чиєсь термінове «озаріння» такого кшталту.
Вочевидь, хтось там проґавив чудовий привід «піарнути» гаранта на зручній даті. Тому «документ» (маю на увазі сам законопроект) писали, мабуть, як кажуть, на коліні: півтори сторінки непереконливого, але життєствердного бажання «скасувати» за будь-якої погоди, тобто зробити-таки те, що обіцяли виборцю кілька поколінь «старих влад».
Шоу, треба сказати, вдалося: провладна більшість, сповнена не меншого пафосу і усвідомлення власної продвинутості, більш ніж конституційною більшістю у 365 голосів цей законопроект направила до Конституційного Суду України для здійснення превентивного конституційного контролю. Символічний приклад президентсько-парламентської перемоги над «злом» був активно розігнаний по ЗМІ. Електорат насолодився мужнім вчинком. Піарники взялися за нові життєствердні теми.
А доля півторасторінкового тексту, схожого скоріше на передвиборчу мантру, а не на Закон, перестала виглядати безхмарною. Конституційний Суд України 2 квітня 2015 року провів відкрите засідання, після якого впав у тривалий публічний коматозний ступор, хоча, насправді, провів п’ять закритих засідань, оцінюючи цих півтори сторінки. Інакше й бути не могло: за тих умов, в яких находиться КС – конфлікту інтересів, морального тиску і кримінального переслідування більшості його членів – ніхто не наважиться озвучити думку про те, що Верховна Рада дала суддям під виглядом законопроекту відвертий напівфабрикат.
Краще це якось зробити в один день з Венеційською комісією. Заодно сховавшись за її позицію.
І нагода є, бо одночасно з таким же рекламним гиркотом, Голова Верховної Ради України В.Гройсман направив «документ» до Венеційської комісії.
Отут над темою зняття недоторканості і навис великий знак питання. Тобто влада повинна чекати на вердикти КС та венеційців. Але це не у нашому випадку. Бо наш випадок – це оголошувати про перемогу, не здобувши її. П’ятий місяць текст трохи більше аркуша дає підстави владі за будь-якої зручної нагоди тицяти країні «залізний» аргумент: Ми зняли недоторканність! Ми внесли зміни до Конституції України! Конституційний процес пішов!
Але ми ж розуміємо, що ці твердження дуже далекі від правди? І невідомо, коли воно стане правдою… І ось чому.
Попри сміливе і занадто самовпевнене використання у пояснювальній записці неоковирної тези, що цей закон начебто не потребуватиме прийняття до нього «ні пропозицій, ні поправок, у тому числі редакційного характеру», дозволю собі все ж вкотре спрогнозувати, що Венеційська комісія на своєму засіданні 19-20 червня 2015 року, надасть критичні зауваження щодо цієї нашвидкуруч за вечір спеченої конституційної родзинки. Це станеться навіть попри запланований гучний візит наших високопосадовців на чолі з Головою парламенту в оточенні їхніх піар-стратегів (куди ж без них?). І цей законопроект точно вимагатиме серйозного, а не тільки редакційного, доопрацювання.
Почну з того, що у таких країнах, як наша, де принцип верховенства права являє собою щось на кшталт колективної нереальної мрії, треба дуже ретельно і відповідально ставитися до усіх конституційних змін, а надто – до положень щодо конституційних гарантій самостійності, відповідальності і гарантування свободи депутатської діяльності. Адже парламентаризм – це основа сучасної політичної демократії. З точки зору боротьби з корупцією скасування депутатської недоторканності виправдано. Це відповідає запиту наших громадян. Але одночасно мають бути створені механізми, що нададуть парламенту гарантії незалежної депутатської діяльності та не допустять свавілля. Зокрема, треба передбачити зміни до Конституції у частині прийняття закону про опозицію, що матиме відповідні гарантії її парламентської вільної роботи. Є сенс використати й інші механізми. І вони мають бути запроваджені у Конституції паралельно із скасуванням депутатської недоторканності.
Але створити такі механізми владі знов-таки заважають піарники та, будемо відвертими – завищена самооцінка. Коли люди думають, що вони такі класні, як шоколадні цукерки, їм починає здаватись, що прийнятими у Світі нормами парламентаризму можна пожертвувати заради, скажімо, власних комплексів… Ще у квітні було провалене голосування по проекту закону «Про парламентську опозицію». З тої пори, попри очевидні речі, формально опозиції у ВРУ не існує. Бо так захотілось Юрію Віталійовичу Луценку, інтелектуалу-конституційнику, який претендує на шнобелівську премію в царині парламентаризму, як людина, що науково обґрунтувала однополярність вітчизняного політикуму, оголосивши про існування «загону недобитків попереднього злочинного режиму, які й далі хочуть бачити себе недоторканними». З ним, звичайно, багато хто погодиться, але чи є це мотивацією дня блокування закону «Про парламентську опозицію»?
І, чесно кажучи, такого роду войовничі заяви тільки підтверджують побоювання, що скасування депутатської недоторканності у тому вигляді, який сконструювали наші законодавці, може бути небезпечним для парламентаризму, основою для розправи з політичними опонентами. Тим більше, в українських традиціях існує певна закономірність: сьогоднішня влада, або якась її частина завтра точно опиниться в опозиції. І як тоді?
Отже, думати треба, по-перше, головою, по-друге – про майбутнє. Щоб при плануванні важливих державницьких рішень не лізли з язика «загони недобитків». Бо через них, скидається на те, ми досі не можемо спокійно будувати вірні правила на майбутнє, що дадуть можливості депутату захищати людей, відстоювати їх позиції, і не боятись при цьому правоохоронної системи, органів виконавчої влади чи істерики окремо взятого представника провладної верхівки.
Друге, не менше цікаве питання, яке намагалися вирішити тим самим славетним папірцем – символом перемоги над «16-м січня» – це питання скасування суддівської недоторканності. Окрема цікава тема, якої я торкнусь у продовженні цього допису…
А державним мужам, які поїдуть на засідання Венеційської комісії, аби освятити своєю присутністю розгляд цього законопроекту, хочу сказати наступне. Не треба думати, що магія Вашої високої присутності якось вплине на членів Комісії, і вони підтвердять ваш високий фах і законодавчій геній. Дива не станеться. Венеційська комісія, я впевнена в цьому, дасть серйозні зауваження до законопроекту «Про внесення змін до Конституції (щодо недоторканності народних депутатів та суддів)».
І на той майже гарантований випадок коли це станеться, візьму на себе обов’язок дати вам кілька корисних порад.
У попередньому дописі йшлося про дуже невеселу (але, як на мене, зовсім не трагічну) перспективу негативного сприйняття Венеційською комісією законопроекту «Про внесення змін до Конституції (щодо недоторканності народних депутатів та суддів) «у його частині, де йдеться про недоторканність депутатську. Власне, повторюсь, «частиною законопроекту» це відверте непорозуміння на кілька речень назвати неможна. Я б сказала, що це – «чапаївщина» у її найгіршому варіанті. Саме найгіршому, бо замість стратегії і тактики в розробці та впровадженні корисних та дуже потрібних конституційних змін, у основу покладено кавалеристський наскок.
Наскільки він тут доцільний – питання риторичне.
Така ж істерична нота проглядається і в другій частині «законопроекту» – тобто кількох куцих абзацах, де мова іде про обмеження недоторканності суддів. З точки зору дотримання обіцянок та електорального успіху тут, як завжди, все добре. Постановка питання – дійсно актуальна вже давно: суддівський імунітет має бути обмежений функціональним імунітетом, тобто захищеністю при здійсненні правосуддя. А питання притягнення суддів до відповідальності має вирішувати спеціальний орган – Вища рада юстиції, як справді незалежний орган судової влади, а не парламент, як політична інституція в теорії, і по факту – заполітизований орган.
Однак автори законопроекту, який готувався, вочевидь, поспіхом, заради вчасної презентації, і тут примудрились, як кажуть, «накосячити». Тобто з презентацією в них склалось, а з законопроектом – не дуже. Ну, то хто на що вчився…
До прикладу, пропонуються зміни до статті 126, згідно з якими суддя не може бути без згоди Вищої ради юстиції затриманий, а також до нього не може бути застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання при вчиненні або безпосередньо після вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров’я особи. Неначе все вірно. Та й давно відпрацьовано. Америки ніхто не відкриває, автори законопроекту старанно повторили вже відомі речі. Але є певні тонкощі, які авторами чомусь не були враховані. І це виглядає дивно, адже мова іде про внесення змін до Конституції, а цей процес потребує врахування абсолютно всіх моментів, що прямо або навіть опосередковано торкаються основної теми. Так от – чомусь ніхто не взяв до уваги наявність спеціальної конституційної статті 131, де визначено вичерпний обсяг конституційно-правового статусу ВРЮ, з якого випливає, що цими повноваженнями (про які йдеться в законопроекті) вона не наділена! Але автори не знайшли за потрібне доповнити положення цієї статті, хоча цього потребує елементарна культура законодавчої техніки. Причини? У мене є крамольна думка, що люди, які наклацували на комп’ютері цей законопроект, не дочитали Конституцію… Але я від себе таку думку жену, бо це зовсім не смішно. То ж будемо вважати, що просто гаву зловили. Буває.
Але справа в тому, що не одну…
Пропонується доповнити статтю 129 Конституції приписом про притягнення до відповідальності суддів на підставі «порушення присяги судді». Це при тому, що Венеційська комісія десяток разів за останні роки підкреслювала неприйнятність такої підстави для суддівської відповідальності та суддівського імунітету. Люди, ви або якісь дуже вперті, – дійсно, як Чапаєв, -або не вивчили історію висновків Венеційської комісії (відкрию вам таємницю – при підготовці такого роду законопроектів аналізувати її рекомендації просто необхідно). Венеційська комісія, неважко передбачити, вчергове повторить для «особливо обдарованих» кавалеристів, що цей проект змін повинен бути сформульований чітко і сумнівний термін «порушення присяги» повинен бути вилучений не тільки з положення про зняття імунітету, але і з переліку підстав для звільнення суддів.
Ну і, нарешті, стаття 3 Прикінцевих положень законопроекту заздалегідь прогнозує, що навіть через півроку, у разі його прийняття, коли він стане «тілом» Конституції, ВРЮ все ще може бути не утворена. Бо проект передбачав що «у разі, якщо на день, що передує дню опублікування цього Закону, ВРЮ не є повноважною, пункт 2 розділу І Закону набирає чинності через десять днів з дня формування повноважного складу Вищої ради юстиції». Тобто, простіше кажучи, президент як суб’єкт цієї конституційної ініціативи (а точніше ті нездари, які не дочитавши Конституцію та не вивчивши попередні висновки Венеційської комісії, втюхали йому цей непересічний проект), у січні 2015 р. цілком припускали, що ВРЮ, яка вже на той час була розформована і не працювала майже рік, у часи реформування судової системи може й не запрацювати в найближчій перспективі. Сильно!
І хоча ВРЮ під «пильним владним контролем» зараз утворена і почала працювати, «з пісні слів не викинеш» – позиція в конституційному законопроекті залишилась. Ложки, як кажуть знайшлися, а «осадочек-то остался». Тому надалі, як я вже радила, думати треба, по-перше, головою, по-друге – про майбутнє. Набрання чинності конституційних змін не повинно ставитися у залежність від факту утворення будь-якого органу, у тому числі і Вищої ради юстиції.
Отже, як бачимо, сподіватись на те, що Венеційська комісія залишить цей законопроект без істотних зауважень, годі.
А тепер – обіцяні мною у попередньому дописі поради членам делегації під орудою пана Гройсмана, які їдуть до Венеції «за тріумфом» (а отримають цілком заслужений гарантований «облом»). Коли ви зрозумієте, що «номер не пройшов», то:
1. Не сперечайтесь, бо це виглядатиме нерозумно.
2. Не наполягайте на своїй недолугій позиції, бо це виглядатиме нерозумно.
3. Не викручуйтесь, бо це виглядатиме нерозумно.
4. Враховуйте рекомендації та вчіться, бо це розумно.
5. Нарешті, рухайте реальні справи, бо буде пізно.
І наостанок. Коли повернетесь з засідання комісії, не намагайтесь брехати, говорячи, що все «ОК», все на ура, ми молодці, як це робили деякі ваші «папєреднікі». Бо це – підло.
А ви ж не такі, га? У вас все по-новому?
