“Всі знають, що існує певний клан, який можна називати вірменським — але назва не така важлива: він міг бути і сирійським, і українським… Мова не про етнічну належність людей, – а про те, що створилася група осіб, яку, у разі конфлікту із законом, ніколи не притягали до відповідальності.”
Максим Буткевич, Громадський портал “За Україну”
Всі фотографії взято с сайту “Громадський портал “За Україну””
– Так чи є на в’їзді до міста посилені патрулі?
На це питання — одне з перших — Володимира, який зустрічає мене на автостанції міста Марганець, я відповісти з певністю не можу. Пекуче сонце вимотало, і дві години маршруткою Дніпропетровськ-Марганець минули за шторками, які надавали бодай якийсь захист від сонячних променів. Визираючи назовні, жодних блок-постів не бачив – однак сказати, що в’їзди не контролюють взагалі, зі стовідсотковою певністю не можу.
А от неподалік марганецького залізничного та авто-вокзалу — крім машин таксі, відразу бачу два автомобілі “Беркута”. У розмореній і сонній тиші маленького міста вони видаються нетутешніми, неприродними — та такими і є: спецзагони міліції та внутрішні війська було введено до Марганця за два тижні до цього.
Тоді у місті відбулися події, змальовані пізніше багатьма журналістами та політиками як “марганецький погром”. Із суперечливих повідомлень можна було зрозуміти, що конфлікт між місцевою вірменською громадою і україно-російською більшістю населення міста визрівав давно.
28 червня, повідомляли журналісти, у місцевому барі сталася бійка між угрупованням молодих вірмен та групою спортсменів-українців. Під час бійки місцевого міліціонера, Сергія Бондаренка, який сидів у барі з друзями після роботи, вбив ножем “нападник вірменського походження”.
Поранених з одного й іншого боку доправили до місцевої лікарні, куди підтягнулися їхні друзі та родичі. Українці зібралися, аби не допустити того, щоб вірмени відкупили у міліції підозрюваного у вбивстві. Від усної перепалки сторони перейшли до бійки.
Причому найавторитетніший серед вірмен намагався згладити ситуацію і вибачився за дії своїх співвітчизників. Та емоції взяли своє: почалася бійка. Українці перемогли і в гніві почали бити автомобілі, на яких приїхали вірмени. Це, мовляв, і стало початком міжнаціональних сутичок у місті.
З преси:
“Еще через несколько часов в городе начались погромы: некоторые жители стали бить и поджигать дома и автомобили представителей армянской общины. По некоторым данным, в результате погромов есть раненые.
В убийстве подозревают местного жителя, армянина по национальности. После его задержания в городе стали крушить киоски и машины армян.
Украинский город Марганец рискует стать второй Кондопогой: после убийства милиционера-славянина там воюют с армянами”
На інформації про “марганецький погром” відразу радісно “відтанцювалися” крайнi праві політики та угруповання; Інтернет-сайти оприлюднювали повідомлення, які суперечили одне одному; форуми накопичували чутки та звинувачення на адресу марганецької вірменської громади — яка почала виглядати такою собі всюдисущою мафією.
Володимир, з яким я зустрівся відразу по прибутті, – більше відомий у музичній “тусовці” міста як Леон, – марганецький рок-музикант, письменник і поет, який відслідковував події від перших днів. І тому з певністю каже: щонайменше частина того, про що повідомляли у ЗМІ та в Інтернет-просторі, не відповідає дійсності.
Hе було ані масового насильства, ані створення (попри окремі спроби) якихось “загонів самооборони”; і під час мітингу (зібралося близько 400 чоловік) біля міськвиконкому, який стихійно відбувся після похорону загиблого Сергія Бондаренка, натовп не штурмував будівлю місцевої влади — навпаки, людей туди мирно впустили для обговорення трагедії та її наслідків. Водночас підтверджує: багато мешканців Марганця мають негативні асоціації з частиною місцевих “вірмен”, й вибух невдоволення стався не на порожньому місці.
Протягом наступних днів відповіді на питання ми шукали разом. Почали з розмов із тими марганчанами, хто мав, що розказати.
Зустрічаючись у центрі, біля традиційного пам’ятника Леніну, шукаючи знайомих знайомих вузенькими вуличками, розбитими упень, – намагалися зрозуміти, чому це шахтарське містечко стало останніми тижнями відоме як місце міжетнічного протистояння.
“Ми” і “вони”
Світловолоса Яна зараз навчається у Харківській юридичній академії, і загиблого Сергія пам’ятає дуже добре — проходила практику у місцевому відділі внутрішніх справ. Її слова потім нам неодноразово підтвердять дуже різні люди: молодий міліціонер, який нещодавно прийшов до органів, користувався популярністю і повагою, його вважали чесним і порядним.
“Зараз іноді твердять, що убивця не знав, що Сергій — міліціонер. Маячня!” – каже Яна. – “У нас місто маленьке, усі всіх знають. До того ж Сергій, кажуть, раніше перетинався з цією компанією саме при виконанні службових обов’язків. Подейкують навіть, що востаннє це було за півтора-два тижні до трагедії — і що тоді йому погрожували. Однак правда це, чи ні — достеменно сказати не можу”.
Яна, як і всі наші пізніші співрозмовники (від таксистів — до чиновників місцевого виконкому), підтверджує офіційне повідомлення міської міліції: люди різного етнічного походження були по обидві сторони початкового конфлікту в барі “Скорпіон”. Разом з тим, серед тих, кого зараз підозрюють у вбивстві і пораненні ножем ще кількох людей, були не лише вірмени — а й “слов’яни”.
Водночас, поміж знайомими Сергія, з якими він відпочивав — був і один етнічний вірменин, який також опинився у лікарні з ножовим пораненням. Конфлікт розпочався з побутової сварки, і жодних “національних” рис не мав. Чому ж тоді, питаю, відразу почали говорити про протистояння “вірмен” і “слов’ян”? Яна, як і всі інші, кому ми ставили це питання, ненадовго замислюється.
“Напевно, тому, що вони — вірмени – дуже нахабно поводять себе у Марганці останнім часом”, – нарешті каже вона. І тут-таки виправляється: “Я не всіх вірмен маю на увазі, звичайно. Радше оце угруповання, оцю частину – таких, як ото Самвел, що його зараз підозрюють у вбивстві”.
Забігаючи наперед, скажу: найчастіше говорять про компанію – чи можливо, точніше, угруповання – молодих вірмен, котрі або народилися, або в дуже ранньому віці з батьками приїхали в Україну. Особливо варто зазначити, що у масовій свідомості це, здебільшого – “мажори”, діти заможних батьків.
Яна швидко конкретизує, що саме мається на увазі під “нахабною поведінкою”: нехтування нормами як людського співжиття у місті, так і закону. “Мабуть, немає в місті людини, яка би не стикалася з цим: якщо у барі хтось поводить себе голосно і нахабно, безпардонно чіпляється до дівчат на вулицях, ув’язується у бійки, і при цьому їм усе сходить з рук — то це напевно вірмени”.
Її слова пізніше підтвердили і чимало інших наших співрозмовників, іноді додаючи свої деталі і подробиці.
Збірну картину звинувачень на адресу марганецьких вірмен, що їх довелося почути протягом наступних днів, можна викласти у кількох пунктах:
– хуліганські дії та вчинки, неповажне, образливе ставлення до інших;
– поширення наркотиків та підробленої горілки;
– фактичне отримання преференцій на шляхові та асфальтні роботи у місті;
– незаконний видобуток марганцю.
Поширеною є думка, що вірменська громада Марганця живе багато, заробляючи нелегальними способами. І — що відкупається від відповідальності, “даючи на лапу” місцевій міліції.
“Рано чи пізно терпець мав урватися”, – каже Яна. Що робити тепер? – “Виселити їх усіх. Як у “Руській правді”, де покаранням було виселення — виселити з міста, або й з країни”. Її гарні карі очі темнішають, погляд — жорсткий.
Відразу похоплюється: “Я не про всіх кажу, звичайно. Нормальні — нехай живуть, як і зараз. Тільки про оцих-от”. На питання, чи підтримує Яна стосунки з кимсь із вірменської громади, чи може порадити когось із “нормальних”, вона на секунду губиться — ні, не підтримує; хіба що колись у школі — знала двох дівчат, і було це давно.
Колективна відповідальність
Намагаючись дізнатися точку зору вірмен – швидко розумію, що завдання не з простих: передовсім тому, що єдиної вірменської громади, як такої, у Марганці немає.
Найбільше вірмен (пов’язаних родинними зв’язками і вихідців із того самого регіону у Вірменії) живуть у передмісті Максимівка — і звідти ж походять хлопці, які брали участь у бійці у барі “Скорпіон”. Безрезультатно пошукавши контактів, їдемо туди навмання.
Однак — даремно: біля багатого будинку за міцними ворітьми, який належить одному з найвпливовіших членів вірменської громади людей — граються діти, нудьгує боєць спецпідрозділу МВС, але говорити з нами мешканці не хочуть. “У нас усе гаразд, а щодо решти — без коментарів”. За інтонацією бачимо, що чолов’яга, який це каже — втомлений від надмірної уваги до цієї родини. Передмістя, яке нічим особливим не вирізняється, занурене у сонний пополудневий спокій.
Натомість знаходимо співрозмовника у місті. Степан Адлаян живе тут дев’ять років, з них останніх вісім працює водієм рейсового автобуса “Марганець-Нікополь”. Живе з матір’ю; має сина, невістку (з місцевих українок), онука. Події кінця червня відчув на собі: рано-вранці 29 червня його разом із сином затримала міліція і протримала у відділенні 12 годин.
Чому — не знає сам: був у заміському АТП, чекав на сина — аби той допоміг зняти для ремонту двигун. Однак сина затримали на виїзді з міста; Степан поїхав з’ясувати, у чому справа — і був затриманий сам. Звільнився вже увечері, без документів — коли містом ходили чутки, одна гірша другої.
Не вірячи, що безпеку може забезпечити міліція, тиждень уся родина із рушницею сиділа у хаті, чекаючи нападу погромників — але ніхто не прийшов. По тому, каже, перший вихід на місцевий ринок був неприємним: всі озиралися, вдивлялися уважно.
Степан не міг впізнати свого міста: “Скільки тут живу — ніколи нічого не було. Ставлення завжди було нормальне; я ж здебільшого з українцями спілкуюся, працюємо разом, сусіди гарні… Аж тут раптом дивляться на мене отакими круглими очима! Щоправда, з тими, хто мене знає — і зараз стосунки гарні — гріх жалітися. А от що буде з містом…”
Будинок Степана аж ніяк не виглядає на ті багатющі хороми вірмен, про які іноді згадували. Ще менше це можна сказати про дім Сурена Нерсісяна. Гірник-пенсіонер, який 12 років пропрацював на місцевих шахтах, заробивши внаслідок виробничого інциденту часткову непрацездатність – він дуже емоційно відгукується про нещодавні події.
“Якщо я зробив щось не те — нехай приходять і забирають мене. Як треба — нехай розслідують і карають. Але якщо я нічого не зробив — чому я мушу боятися?” – каже він. – “ Марганець, Україна — моя друга батьківщина. Я тут працював, для держави, з людьми, 12 років. І якщо мене звідси виселятимуть просто через те, що в мене інша зовнішність — я нікуди не поїду. Та й куди мені їхати?”
І Сурен, і Степан живуть у самому місті — однак співвітчизників з Максимівки знають, хоча і спілкуються переважно з українцями. “У нас тут усього родин 60”, – каже Степан. – Всі на виду”. Коли обережно заводимо розмову про скарги на вірмен, почуті раніше — сумнішають, але і сміються. Пропонують обдивитися оселі на предмет багатств і наркотиків. Однак підтверджують, що диму без вогню — не буває.
Про нахабну молоду компанію говорять: “Ці хлопці заробляли деінде — і приїздили відпочивати, гуляти додому. – згадує Степан. – Якщо до мене вони сідали в автобус, то могли бути голосними і поводити себе… не надто чемно, скажімо так. Я кричав на них — але їм ніхто не був авторитетом. Правда, такі є тут і не лише серед вірмен, чого казати”.
В очах і Степана, і Сурена — питання: чому хтось вважає, що за дії групи людей мають відповідати всі, хто належить до того самого народу? Чому декому можна відкупитися від відповідальності за скоєння правопорушень — а хтось має відповідати за злочини інших?
“Скільки живу — ніколи такого не бачив, ми всі були марганчани. Аж тут раптом нас, вірмен, міряють усіх одним мірилом. Чому?” Я не маю відповіді.
Вибите вікно і пограбований будинок
Будинки Сурена і Степана — таки справді хороми, якщо порівнювати їх з хатою Алли Авакян. Тут вона не власниця — винаймає житло вже який рік; відтоді, як переїхала 1988 року до Марганця зі зруйнованого землетрусом Кіровакана (тепер Ванадзор), вирішивши не відбудовувати зруйноване стихією життя — а розпочати його на новому місці.
Алла — місцева знаменитість, хоча і не з радісних причин. Відразу по подіях 28 червня вона виїхала з Марганця до Запоріжжя — і невідомі винесли з її хати геть усе, аж до круп і ложок. Не взяли чомусь тільки вентилятор і килими. Саме той випадок, про який згадували журналісти: вірмени, мовляв, тікають з міста, а мародери грабують їхні хати.
“Хто, я тікала?” – сміється Алла Володимирівна. – “Таке дурне говорять. Я таки справді поїхала вранці 29-го до Запоріжжя — у мене донька там заміжня, народжувала. Ось, дивіться — свідоцтво: саме у цей день я стала бабусею!”
Приїхала назад, каже, за 5 днів — і дізналася дві новини: що її хату пограбували; і — що, за чутками, вона тікала від погромів. “А чого мені тікати? У мене з усіма гарні стосунки. Ось і зараз сусіди до себе запрошують на вечерю — в мене ж навіть посуд винесли. Нікого і нічого не боюсь — з усіма дружу!” Грабунок, вважає, вчинив хтось, хто знав: дім лишився без хазяїна; а таких — завжди чимало.
Зараз Алла у порожній хаті чекає на чоловіка, який поїхав на заробітки. За вкрадене не тривожиться: 29 червня для неї назавжди залишиться не днем грабунку — а днем народження онучки. “Аби всі здорові були, – каже вона. – А решта — то пусте”.
Як ми не намагалися — і офіційно, і неофіційно — знайти інші випадки пошкодження домівок чи мародерства у Марганці тими днями — не змогли. Їх просто не було.
Така сама доля спіткала “погромлені кіоски вірменських підприємців”. По тривалих розшуках цих “кіосків” нам вдалося їх знайти. Вони — точніше, він (кіоск, в однині) стоїть навпроти лікарні — саме там, де відбулася бійка ввечері 28 червня. Володіє ним не вірменин, а “слов’янин”. На питання про погром продавщиця сміється: “Так, погромили — оце скло розбили. Чому? Ну як: бійка ж була прямо тут, під кіоском — хтось і зачепив. Ми вже вставили назад, працюємо”.
З-поміж інших “слідів масових міжетнічних погромів” вдалося знайти лише спалений автомобіль “Москвич”. Причому дотепер достеменно невідомо ані те як його спалили і кому він належав.
Ми не змогли виявити нічого іншого. Як відомо, ввечері 28 червня біля міської лікарні було побито автомобілі тих родичів і знайомих Самвела, хто приїхав туди. Вочевидь, на цьому “Марганцевський погром”, щодо якого вже з’явилася стаття у Вікіпедії, було вичерпано: за годину по тому, якщо не раніше, у місті з’явилися підрозділи “Беркуту”. Навіть протягом наступних днів ті, хто рвався до Марганця “захищати слов’ян” (переважно з крайньо правих діячів), – приїхавши, виявляли, що фронт робіт вже зайнято міцними хлопцями в погонах.
Звинувачення: асфальт, палена горілка, наркотики і продажні мєнти
Поїздка до Марганця була тим рідкісним випадком, коли протягом трьох днів з усіх боків довелося слухати позитивні висловлювання на адресу нового керівника міської міліції. І вірмени, і “слов’яни” одноголосно твердили: якби не швидкі дії майора міліції Івана Суходольського, який очолив місцеве УВС лише за 5 днів до трагедії — конфлікт між двома групами людей цілком міг перерости у справжній погром.
Адже поміж гравцями, які брали участь у подальших подіях, називають найрізноманітніші сили: від місцевих кримінальних угруповань, які були раді можливості “перерозподілити ринок” – до політиків місцевого масштабу, які прагнули використати ситуацію у переддень виборів мера Марганця. Останнє підтвердив і заступник мера міста Леонід Рослевич — не називаючи імен: є, мовляв, зацікавлені особи.
Водночас, нове керівництво місцевого УВС пообіцяло марганчанам — переглянути попередні кримінальні справи, які не дійшли до суду. “Всі знають, що існує певний клан, який можна називати вірменським — але назва не така важлива: він міг бути і сирійським, і українським… Мова не про етнічну належність людей, – а про те, що створилася група осіб, яку, у разі конфлікту із законом, ніколи не притягали до відповідальності, – каже головний редактор місцевої газети “Шахтар Марганця” Людмила Кулак. – А що буде зараз — подивимося”.
Такі ж оцінки можна було почути від усіх наших співрозмовників. “Винна, передусім, міліція”, – каже один з них. – “У випадку кожного правопорушення вони брали гроші – і заплющували очі, чи мова йшла про порушення ПДР, чи про злочин. Це стосується всього і всіх, не лише вірмен — і продажу наркотиків, і “паленої” горілки… Ну хіба може бути, що всі у місті знають, де “точки” (продажу наркотиків), а міліція — ні?».
Та якщо хабар дає українець, це не так помітно іншим, а от коли відкуповується вірменин – то вже предмет для балачок на базарі. Тим більше, що вірмени, почавши жити за неписаними законами нашого суспільства, опинилися подекуди у виграшному становищі: адже в їхній традиції підтримувати і відстоювати один одного.
Пункт у переліку звинувачень, який не стосується міліції, твердить, що вірменські підприємці підкупили міську владу — і тому мають підряди на роботи з ремонту автошляхів. І справді: з найзаможніших місцевих вірменських бізнесменів — чимало тих, хто працює з асфальтом і автошляхами.
Так склалося історично — пояснюють фахівці та чиновники, які працюють у цій сфері: поміж тими, хто приїхав з Вірменії до Марганця ще за часів УРСР, чимало людей були — фахівцями-шляховиками, і знайшли застосування як своїм знанням, так і своїм бізнес-талантам. Однак твердження про корупцію — відкидають.
Джерело, близьке до міськвиконкому, вказало: цього року тендер виграло державне підприємство “Облавтодор”, у тендерах попередніх років — теж не може йтися про надання переваги якійсь одній групі фірм. Не кажучи вже про те, що результати кожного тендеру перевіряє КРУ різних рівнів.
Так це, чи ні — я перевірити не зміг.
Історія з місцевого бару: «Беркут», офіціантка і «реальные пацаны»
Бар “Старый город” мені неодноразово називали одним з найпопулярнішим закладів у Марганці. Згадували його і тому, що тут — нерідко траплялися інциденти за участі молодих вірмен, – з яких, мовляв, зазвичай усе і починалося. Зайшовши у другій половині дня туди поїсти — і роздивитися, — я відразу виявив за сусіднім столом групу молодих людей у спортивному одязі.
Молодики, оточені пляшками з-під пива, перебували у стані активної дискусії. Наскільки можна було зрозуміти, мова йшла про ставлення когось з присутніх до відсутньої дами серця іншого з присутніх, яка того зневажила.
Бійка розпочалася за три хвилини — і припинилася так само раптово. Частина гостей закладу зникла, як і частина учасників конфлікту. Решта допила пиво, замовила ще — по чому вже між ними почався диспут на тему толерантного ставлення одного з присутніх до когось з відсутніх, який не вважає іншого з присутніх “рєальним пацаном”.
На пропозицію зустрітися завтра після роботи один з учасників диспуту контр-арґументував пропозицією розібратися прямо зараз. Було розбито пляшку і ліхтар у барі. Лише сувора офіціантка з рішучою заявою, що за пошкоджене майно треба заплатити 20 гривень, зупинила бійку.
Третій конфлікт — ще за три хвилини — припинив співробітник “Беркута”, який якраз зайшов купити мінералки. Причому діалог вартий уваги: «Так, я вижу тут кто-то хочет поехать. Не домой и бесплатно», – авторитетно каже міліціонер. «Ну-у нет. У нас все нормально. Ми отдыхаем, общаемся. Может, с нами посидишь?». Беркутівець пішов, але бойовий запал компанії помітно зменшився. Осіб “неслов’янської зовнішності” поміж учасниками подій, звісно, не було.
Присутність “Беркута” у Марганці відчувається зараз на кожному кроці. Втім, навіть при цьому ситуацію спокійною не назвеш. У місті, де і без того кримінальна ситуація ніколи не була дуже простою, від осені майже зупинено містоутворююче підприємство — Гірничо-збагачувальний комбінат. Разом з усією українською металургією. Його співробітники отримують якісь гроші — але на прожиття цього не вистачає. Та й у кращі часи, кажуть місцеві, на робочі місця на Комбінаті черга була — неабияка. Що ж казати про тепер?
Коктейль Марганця і не тільки
Корумпованість правоохоронців усі наші співрозмовники – і вірмени і українці – називали основною причиною вибуху, який стався. Нічого дивного, що всі – і “місцеві”, і “приїжджі”, яких дедалі більше стає в наших індустріальних регіонах, – грають за правилами, запропонованими українським суспільством.
Адже якщо можна вирішити питання за допомогою хабаря, то гріх цією можливістю не скористуватися. Ті ж, хто згуртованіший і мають більше ресурсів – таким чином легше “вирішують” питання. Якщо ж додати соціальну прірву між бідними і багатими, вседозволеність одних і безпросвітність ситуації для інших — то утвориться коктейль, типовий не лише для Марганця. Етнічні відмінності хіба що роблять імовірність вибуху – більшою; як і те, що його результати матимуть з причинами небагато спільного.
