Україна стоїть на роздоріжжі: в той час як війна продовжується з руйнівними втратами, шлях до припинення вогню може пролягти через складні компроміси.
Після більш ніж 1000 днів війни, з незліченною кількістю загиблих і поранених, зруйнованою інфраструктурою, розбомбленими будинками, селами і містами, Україна стоїть перед вибором: або вести переговори про припинення вогню з позиції слабкості, або спробувати здійснити рішучий перелом на полі бою. Однак другий варіант малоймовірний без додаткової західної зброї і, відверто кажучи, без західних військ.
Незважаючи на гуманітарну, фінансову та військову допомогу Заходу, ситуація в Україні продовжує погіршуватися. Тим часом, спіраль ескалації зберігається – як в реальному, так і в риторичному сенсі. Хоча дуже важливо пам’ятати, хто ініціював цей конфлікт, хто є агресором, а хто захисником, за логікою війни, зрештою, не має значення, хто її розпочав. Логіка війни вимагає все більше солдатів і все важчого озброєння, поки ворог не буде переможений. Генерали, в свою чергу, часто запевняють політиків, що перемога можлива за умови все більш рішучих військових дій.
Ескалацію вдалося стримати лише тому, що Захід боїться остаточного ризику великої війни, потенційно із застосуванням ядерної зброї, якщо росія не побачить іншого способу запобігти поразці. Ті, хто виступає за те, щоб Україна отримала все необхідне, включно зі свободою завдавати ударів по цілях глибоко на території росії за допомогою західних ракет, вважають ядерну загрозу Путіна простим блефом. Однак чим довше триває війна, тим більше серед тих, хто виступає за безумовну військову підтримку, з’являється певна байдужість до ризику застосування ядерної зброї – частково через небажання виглядати заляканим путіном.
Кожна порожня погроза збільшує ризик того, що росія може зрештою вирішити, що за словами мають слідувати дії, щоб її сприймали серйозно. Нерозумно з боку Заходу припускати, що путін сам знає, що застосування тактичної ядерної зброї було б безглуздям. Здоровий глузд підказує, що ми повинні враховувати викривлений світогляд нашого супротивника.
Крістоф Хойсген, голова Мюнхенської конференції з безпеки, нещодавно заявив на радіо Deutschlandfunk, що ядерні погрози путіна не слід сприймати всерйоз, оскільки Китай заявив про свою незгоду з такою ескалацією. Така позиція видається наївною, оскільки ґрунтується на припущенні, що Заходу не варто боятися погроз путіна, оскільки Сі Цзіньпін втрутиться, щоб захистити нас.
Розуміння того, коли Путін блефує, а коли він може бути змушений вдатися до остаточної ескалації, є одним з найскладніших рішень для політичних лідерів. Це, ймовірно, головна причина, чому президент Байден, а згодом і канцлер Шольц розширювали постачання зброї лише поступово, а не зобов’язалися надавати необмежену військову допомогу. Як би хто не ставився до такого обережного підходу, він не є стратегією на майбутнє, оскільки Україна явно виснажується у цій війні на виснаження і може витримати її лише протягом обмеженого періоду часу.
Питання додаткових солдатів є ахіллесовою п’ятою українського опору, і воно є навіть більш нагальним, ніж потреба в більшій кількості зброї. Все частіше з’являються повідомлення про повне виснаження українських військ, серйозні проблеми з набором, зростаюче дезертирство або уникнення призову через втечу і корупцію. На відміну від путіна, Україна не має авторитарних союзників, які можуть просто відправити молодих людей на фронт, не зважаючи на внутрішні настрої чи суспільні проблеми.
Якщо Україна хоче перемогти або принаймні вести переговори з позиції сили, їй знадобиться не лише західна зброя, але й західні солдати. За даними Le Monde, Великобританія і Франція розглядають можливість такого кроку, хоча, швидше за все, мова йтиме про інструкторів, технічне обслуговування зброї і, можливо, про бійців приватних охоронних фірм на кшталт Blackwater. Важко уявити, що союзники України знайдуть політичну підтримку, необхідну для відправки власних військ у конфлікт.
Розуміючи, що про західні війська принаймні в осяжному майбутньому не може бути й мови, президент Зеленський, ймовірно, вирішив, враховуючи поточну ситуацію на фронті і повернення Дональда Трампа в Білий дім, відмовитися від мети звільнення окупованих територій і натомість домагатися припинення вогню на нинішніх умовах, а також членства України в НАТО.
Негативний розвиток подій на фронті та прагнення Трампа закінчити війну змусили, а також дозволили Зеленському йти шляхом між ескалацією та капітуляцією, незважаючи на сильні націоналістичні сили в Україні, які наполягають на продовженні боротьби до повного звільнення всіх окупованих територій.
Шанси заморозити конфлікт могли б бути кращими у 2022 році, після звільнення Херсона, ніж зараз, коли Україна змушена вести переговори з позиції слабкості. Тим більше причин для Заходу діяти рішуче зараз, щоб важке, але правильне рішення Зеленського відкрило двері для порятунку України, а не для перемоги росії.
Президентство Дональда Трампа може надати можливість для припинення вогню. У нього є чіткий і зрозумілий меседж: Путін може або обрати перемир’я, за якого він збереже завойовані території і дозволить вільній і незалежній Україні, або зіткнутися з ескалацією війни. Ніхто – навіть путін – не може бути впевненим, як відреагує Трамп, якщо ця пропозиція буде відхилена. Однак можна з упевненістю припустити, що Трамп не захоче починати своє президентство з поразки. Європа повинна рішуче підтримати зусилля Трампа щодо забезпечення припинення вогню, наполягаючи не лише на тому, щоб зброя замовкла, а й на тому, щоб була гарантована безпека вільної України.
Враховуючі власні військові недоліки, Європа не має іншого вибору, окрім як запропонувати Трампу взяти на себе основний фінансовий тягар як для підтримання безпекової системи, що гарантуватиме припинення вогню, так і, за необхідності, нарощування поставок зброї, якщо перемир’я не вдасться досягти. З європейської та української точки зору, будь-яке рішення має включати гарантії безпеки для України. Якщо пряме членство в НАТО є неможливим через опір росії або розбіжності в самому НАТО, провідні європейські держави повинні будуть зробити крок вперед, надавши надійні гарантії безпеки у співпраці зі Сполученими Штатами.
Але чи є готовність російської сторони до переговорів? Чи готовий Путін відмовитися від своїх максималістських вимог щодо зміни режиму та роззброєння України? Неможливо судити ззовні, чи змінить перспектива припинення вогню суспільні настрої в росії і чи збільшить кількість голосів, які виступатимуть проти війни. Залишається невідомим, чи зможуть відносно нейтральні держави, такі як Індія, Бразилія та Південна Африка – і навіть Китай – закликати росію до переговорів, зважаючи на пропозиції України.
Для Путіна пропозиція Зеленського – це можливість припинити війну, яка також дорого коштує росії і призвела до численних жертв. Непередбачуваність Трампа може бути ризиком, на який Путін не захоче йти. У будь-якому випадку, поступка Зеленського може призвести до переговорів про припинення вогню лише в тому випадку, якщо путін вважатиме, що Україна найближчим часом не буде змушена капітулювати в будь-якому випадку. Тому Європа не повинна залишати жодних сумнівів у своїй твердій підтримці України.
Європі потрібно буде мобілізувати сотні мільярдів євро для цих зусиль. Трамп надасть захист від Путіна лише в обмін на значну фінансову компенсацію, якщо взагалі надасть. Спроби фінансувати солідарність з Україною за рахунок скорочення необхідних інвестицій в інфраструктуру, боротьбу з кліматичними змінами та соціальну справедливість лише підживлюватимуть аргументи тих, хто хоче завершення війни, незалежно від долі України. Для Німеччини це означає або призупинення боргового гальма, або збільшення державних доходів, можливо, за рахунок одноразового 10-відсоткового «податку на свободу» на всі активи вартістю понад один мільйон євро.
Таким чином, ціна припинення вогню, заснованого на військових реаліях, буде потрійною: Україна втратить 20 відсотків своєї території, принаймні тимчасово; Європа заплатить мільярди за американську військову допомогу; а Дональд Трамп, можливо, найнебезпечніший противник американської демократії, здобуде значну зовнішньополітичну перемогу. З огляду на альтернативи, це залишається проблиском надії між капітуляцією та Армагеддоном.
Френк ХОФФЕР, колишній співробітник Міжнародної організації праці (ILO), один з найбільш впливових аналітиків в СДПН та позаштатний радник канцлера О.Шольца.
Переклали: Діана Лебедь, Ірина Бабенко, Олена Бігун, Лікехмахер Мішель (студенти – політологи КНЕУ, Лабораторія протидії дензінформації КНЕУ)
