Зі все більшою поляризацією світу набуває ваги й Центральна Азія. Наразі вона ще не є суб’єктом політики та єдиним гравцем, проте вже має велике значення в азійському регіоні. За неї ведуть приховану або видиму боротьбу Росія, Китай, США та менші за впливом держави і блоки. Країни Центральної Азії мають численні запаси природних ресурсів та вигідне географічне розташування, через що й становлять інтерес для світових гравців. Таким чином, важливо розуміти куди тяжіє регіон та які настрої панують у місцевих політичних еліт.
Російська Федерація
Для українців найцікавішими є відносини регіону з нашим ворогом. Москва десятиліттями домінувала в Центральній Азії, проте після початку повномасштабного вторгнення в Україну її позиції суттєво погіршилися. Резонанс викликала заява президента Казахстану Касим-Жомарта Токаєва про невизнання «квазідержав» днр та лнр. Наразі Кремль остаточно втратив надії на перетворення будь-якої країни регіону на «другу Білорусь», тобто повністю маріонеткову державу.
На російсько-центральноазійські відносини також мають вплив західні санкції та засудження дій Москви. Так, у вищезгаданому Казахстані 6 жовтня відбувся референдум на тему будівництва АЕС у країні. За даними Центральної виборчої комісії Республіки Казахстан, 71% громадян проголосував за будівництво. Постає питання: хто буде здійснювати спорудження станції? Очевидною та найлегшою відповіддю для уряду була б російська державна компанія «Росатом». Проте президент Токаєв, відповідаючи на питання журналістів, заявив: «Моє особисте бачення цього питання полягає в тому, що в Казахстані має працювати міжнародний консорціум, який складатиметься зі світових компаній, що володіють найпередовішими технологіями». Це не означає, що російські компанії не будуть брати участь в будівництві, проте риторика свідчить про бажання диверсифікації.
Видання Deutsche Welle з посиланням на казахстанського політолога Даніяра Ашимбаєва зазначає, що Астана може піти на змішаний варіант: Москва може поставити атомні турбіни, Казахстан власними силами побудує станцію, а німецькі чи китайські компанії займуться встановленням та обслуговуванням обладнання. Це вже відрізняє центральноазійську країну від члена ЄС та НАТО Угорщини, яка залежна від російських ядерних технологій та повністю співпрацює з «Росатомом» у будівництві двох нових реакторів.
У той час, як Казахстан не має прямих причин для конфлікту з РФ, інша країна регіону, Таджикистан, щоденно отримує нові. Після теракту у «Крокус-сіті Голл» 23 березня 2024 року Москва ініціює радикальні заходи проти мігрантів, особливо з Таджикистану. Раніше Душанбе висловлювалоноту протесту російському послу у зв’язку з цим. 5 жовтня 2024 року прем’єр-міністр Таджикистану на засіданні міжурядової комісії з російською стороною заявив, що його країну непокоїть ситуація з мігрантами в РФ. Мігранти привозять на батьківщину чималу частину ВВП центральноазійської держави, тому їхнє положення в Росії дуже важливе для Душанбе. Якщо ситуація не зміниться, то уряд муситиме перенаправляти трудовий потік в інші сусідні країни. Схожа ситуація спостерігається, але в меншому обсязі, з мігрантами з Киргизстану та Узбекистану.
Понад те, вся Центральна Азія є великим хабом для обходу західних санкцій. Як демонструє видання The Moscow Times, пік експорту з Казахстану, Киргизстану та Узбекистану до Росії припадає на 2023 рік. У 2024 році значення знизилися для Казахстану та Киргизстану, оскільки постала цілком реальна загроза накладення повторних санкцій.
Проте економічна активність з Москвою все одно залишається значною. Країни регіони «переганяють» через себе китайські товари подвійного призначення, які Пекін не бажає поставляти напряму агресору. Вигоди від такої співпраці перевищують можливі негативні наслідки.
Політична співпраця Центральної Азії з Росією дійсно знижується з кожним роком. Москва стала токсичною для всього світу, тому її сусіди не бажають, щоб її тінь лягала на них. Проте наразі регіон отримує великі дивіденди від економічної співпраці з підсанкційним путінським режимом. Також регіон досі зв’язаний військовими, історичними та іншими зв’язками з Москвою, тому відділення буде поступовим, але неминучим. Місцеві держави дрейфують до Китаю, про що мова піде далі.
Китай
Поглиблення співпраці Центральної Азії з Китаєм було неминучим після суттєвого послаблення Росії. Якщо замислитись, то у них набагато більше спільного саме з Піднебесною. КНР є найбільш потужною країною в регіоні. Вона притримувалася принципу невтручання в справи Центральної Азії, бо вважала її сферою інтересів РФ, але тепер ситуація поступово змінюється.
Державна «Китайська глобальна телевізійна мережа» приводить даніКитайського міністерства торгівлі, які свідчать про збільшення торгівлі між Пекіном та Центральної Азії з $50 млрд у 2013 році до $70 млрд у 2022 році. Також регіон став місцем початку глобальної китайської ініціативи «Один пояс – один шлях». Після початку російської агресії проти України місцеві держави почали змагатися з Москвою щодо поставок енергоносіїв до КНР. Росія змушена диверсифікувати свої поставки з заходу на схід, що заважає місцевим багатим на корисні копалини державам. Так, Казахстан прагнезбудувати ще одну газову трубу до Китаю, щоб збільшити обсяг поставок.
Як було зазначено вище, відносини з Китаєм важливі й тому, що сприяють обходу санкцій для Росії. Це вигідно всім учасникам згоди. Наразі мало сигналів того, що ця діяльність буде припинена. Навпаки, Пекін поступово збільшує обсяг товарів подвійного призначення, що йдуть до РФ.
Іншою важливою державою для Китаю в регіоні є Таджикистан. Післяприходу талібів до влади в Афганістані східні кордони КНР опинилися під певною загрозою. Так як безпосередній кордон з Афганістаном досить вузький, то все навантаження лягає саме на Таджикистан як на буфер. Пекін, у зв’язку з цим, намагається встановити дружні відносини з місцевою владою. Наявність російської військової бази, очевидно, заважає прямому військовому співробітництву, проте Піднебесна й не прагне до цього.
Іншою важливою темою для діалогу є загроза сепаратизму. У китайському Сіньцзян-Уйгурському автономному районі проживають мусульмани, серед яких є й національності Центральної Азії. Офіційний Пекін прагне не допустити риторики місцевих лідерів з приводу пригнічення мусульман Китаю.
Наразі Китай є майбутнім для Центральної Азії, адже вплив Росії відходить в минуле. Місцеві держави прагнуть поставляти до Піднебесної енергоресурси, імпортувати китайські товари та користуватися вигодами китайських торгівельних шляхів. З часом вплив Пекіну на регіон буде тільки зростати, адже їхня тісна співпраця є неминучою.
США/ЄС
Відносини Центральної Азії з Заходом є ані ворожими, ані занадто близькими. Регіон повністю оточений більш або менш авторитарними країнами, тому проникнення будь-чого з США або ЄС є ускладненим. Незважаючи на це, інтерес західних країн у регіоні чітко прослідковується.
Сполучені Штати зацікавлені у співпраці з місцевими країнами для недопущення повного загарбання Росією або Китаєм. У 2023 році у Вашингтоні відбулася зустріч Джо Байдена з президентами центральноазійських держав у форматі «5+1». Пізніше, 14 березня 2024 року у столиці Казахстану відбулася зустріч місцевих лідерів з американським послом в аналогічному форматі. Метою цих конференцій є побудова стабільних відносин Вашингтону з регіоном з перспективою на майбутнє.
Для Америки важливо мати вплив на Центральну Азію. Було заявлено про бажання США брати участь у побудові АЕС у Казахстані. Це може стати дійсно важливим елементом двосторонніх відносин.
Основний інтерес Європи у регіоні полягає у місцевих енергоресурсах. Особливо, для Франції, яка втратила значні поклади урану після виводу своїх військ з Нігеру. Казахстан може стати наступним зручним постачальником.
Інші країни ЄС мають необхідність диверсифікувати імпорт газу та нафти після часткової відмови від російських. Наразі відсутні значні успіхи в цьому напрямку, оскільки потрібно будувати нову велику інфраструктуру. Проте в майбутньому такі проєкти мають право на життя.
Підсумок
У 2024 році Центральна Азія знаходиться на роздоріжжі. Доки регіон розділений та має велику кількість міжусобиць, він не зможе бути суб’єктом політики. Через це, йому треба кооперуватися з великою світовою силою. Після втрати впливу Росією найбільш очевидним кандидатом стає Китай, але місцеві лідери розуміють небезпеку цього та не прагнуть повністю йому віддатися. Вони шукають зв’язків і у західному світі. Частково й через запити певної частини громадськості, яка поступово демократизується.
Очевидно, що неможливо рівнозначно кооперуватися з сусіднім великим Китаєм та далекими США або ЄС, тому у найближчі роки співпраця з Пекіном буде лише зростати. Це неминуче, тому Україні варто враховувати це у відносинах з регіоном.
Автор: Олександр БУРЯЧЕНКО, експерт Центра досліджень проблем громадянського суспільства
