Те, що відбувається у сфері політичного, можна намагатися зрозуміти по-різному. На сьогоднішній момент найбільш звичним для нас та поширеним способом розуміння продовжує залишатися політична ідеологія. Цієї традиції вже як мінімум років сто, і досі ми намагаємося помістити з кожним днем все більш бурхливу політичну реальність на шкалу «правий – лівий». Одним із найдосконаліших інструментів, що дозволяє оцінювати ідеологічні позиції політичних сил, став так званий квадрат Нолана. Він є матрицею на перетині двох осей: ставлення до політичних та економічних свобод.
Відповідно, матриця Нолана досить зручно розбивала різноманіття політичної реальності на чотири сектори: соціал-демократичний (тяжкий до комунітарностів політиці і великою роллю держави в економіці), лібертаріанський (максимум політичних та економічних свобод), консервативний (що поєднує економічну свободу з вимогою комуні і соціальних відносинах) та соціал-ліберальний (велика роль держави при персональній та політичній автономії особистості).
Разом з тим, в останні десятиліття ідеологічна оцінка того, що відбувається в політиці, почала давати збої. Традиційні політичні ролі, описані матрицею Нолана та іншими стандартними підходами, почали «плавитися», «плисти», рухатися назустріч один одному аж до злиття. З іншого боку, почали з’являтися ідеологічні позиції, які вписуються у традиційну систему координат. Ідеологічна матриця перестала адекватно пояснювати те, що відбувається у політичному житті.
Неолібералізм виявився гібридом, який прагне обмежити політичну свободу, а економіці сприяє монополіям. Ультраправі націоналісти (зокрема, в Україні) висувають відверто ультраліві гасла — що більше нагадують роботи Леніна епохи лютневої революції, ніж роботи того ж таки Дмитра Донцова. Альянс «П’яти зірок» і «Ліги Півночі», що народжується сьогодні, після бурхливих парламентських виборів в Італії взагалі складно пояснити в ідеологічних поняттях. Та й сам рух «П’ять зірок» не вписується в традиційну матрицю Нолана, поєднуючи у своїй позиції ідеї, характерні як правих, так лівих.
Багато мислителів, які сьогодні критикують насамперед державні та корпоративно-монополістичні системи, досі постачаються ярликом «леваків». Хоча вони й не мають нічого спільного з тоталітаризмом радянського зразка, під прапором якого розквітав лівий рух у минулому столітті. А фемінізм та різні рухи екологічного спектру також складно класифікувати з ідеологічної точки зору.
Руйнівним чинником ідеологічного підходу став і феномен «гібридної ідентичності» виборця. В тому самому людині дуже часто поєднуються різні (іноді — суперечливі) ідеологічні орієнтації, що робить сумнівною стійку підтримку їм тієї чи іншої політичної сили. Набагато охочіше такий виборець голосує за ідеологічно гібридні платформи — такі, як згадані «П’ять зірок» або «радикального центриста» Еманюеля Макрона.
Схоже, ідеологічний інструментарій ХХ століття вже не повністю адекватний для того, щоб розібратися «хто є хто» в сучасній політиці. Але головне — він не дає відповіді на питання, наскільки можлива політична динаміка. А питання це сьогодні більш ніж актуальне. Без синхронізації політичної сфери з динамікою сучасного світу (зокрема, світу технологій і технологій соціальних відносин, що перебувають під впливом) ця сфера (включаючи державні та громадські інститути, що її обслуговують) може стати, і вже сьогодні стає серйозним фактором, що гальмує загальну динаміку світу.
Тому нам здається необхідним висунути новий концептуальний інструмент, який допомагав би орієнтуватися у турбулентній динаміці соціальних та політичних процесів. Допомагав би зрозуміти, за рахунок чого і як стає можливою ця динаміка як така.
Створення такого інструменту передбачає нову точку відліку — поверх ідеологічної матриці та ідеологій взагалі. Не означає, що ідеології немає значення. Вони в сучасному світі, як і раніше, відіграють роль, формуючи наративи та дискурси, завдяки яким відбувається ідентифікація та аутентифікація людей у спільнотах та суспільстві в цілому. Політичні суб’єкти, якщо застосувати термін Георгія Почепцова, «воюють дискурсами» і, таким чином, формують тканину політичної повсякденності.
Однак, тільки вихід за рамки ідеологічного дозволяє поглянути в саму суть політичних процесів, не впадаючи в заангажованість тією чи іншою ідеологією і не будучи полоненим у стереотипної термінології з її суперечками про поняття на кшталт «демократії», «авторитаризму» чи «республіки». Ми пропонуємо дві «розтяжки», дві «лінії суперечностей», у яких будуватимемо нову матрицю політичної динаміки
Перша «розтяжка» — між орієнтацією на існуючу систему та контрсистемністю. Політик та підтримуючий його виборець може орієнтуватися на існуючу в даному суспільстві систему (хоч би якою вона була) або виступати за зміну системи відносин у суспільстві цілком.
Друга лінія суперечностей — між орієнтацією на елітарність та орієнтацією на масовість у підходах до управління соціально-політичними процесами. Елітарний підхід — навіть якщо його носій не належить до найбагатших і найзнатніших людей у суспільстві — типовий для начальників, аристократів, еліти: вони знають краще, як організувати та облаштувати найкраще суспільство, бо вони багатші, сильніші, спираємось на експертну точку зору. Елітарний підхід завжди розглядає систему загалом протистоїть орієнтація на масові інтереси, потреби, бажання та настрої. Вони часто не цілком усвідомлювані, не стратегічні, миттєві, а з елітарної точки зору навіть низовинні. Проте інтереси керованих завжди є. І що менше ними орієнтується еліта, то яскравіше і агресивніше вони проявляються.
Перетин цих двох ліній і дає нам матрицю політичної динаміки. У ній утворюються чотири сектори, які позначають різні позиції незалежно від ідеологічної прив’язки. Усередині цих секторів — безліч різних позицій (ролей), ми виділили лише три у кожному секторі — одну найбільш характерну, одну найбільш близьку і одну найбільш віддалену від початку координат.
Побудувати таку матрицю можна, відмовившись від ідеологічних «розтяжок» і навіть поняття економічної та політичної свободи (які, як відомо, лягли в основу «квадрату Нолана»). Ми розглядатимемо політичні ролі, побудовані навколо двох актуальних опозицій сучасного світу:
- Перша опозиція — між елітарною політикою та політикою, орієнтованою на маси
- Друга опозиція — між орієнтацією на систему управління та орієнтацією на заперечення системи управління (тобто контрсистемність).
Перетин цих «розтяжок» дає систему координат функціонально-рольової політичної матриці, з якою ми і працюватимемо.
Така матриця набагато інклюзивніша, ніж ідеологічна, бо може включати в себе якщо не весь, то принаймні набагато ширший спектр дійових осіб політичного процесу. Сюди можуть бути вписані і політичні партії, і державні діячі, і громадські рухи, і контрсистемні групи, політичні клуби — залежно від того, яку роль поточної політики вони відіграють.
З іншого боку, матриця позначає потенційну можливість існування політичних ролей. У суспільстві можуть бути всі, або ж якісь можуть бути відсутніми (це, до речі, евристично корисно для порівняльного аналізу). Це означає, що теоретично матриця може бути застосована до будь-якого суспільного устрою, принаймні — сучасного. Втім, поки що це твердження має статус гіпотези, не більше.
Ще декілька пересторог і зауважень. Матриця має спільні риси, але не повністю співпадає із опозицією «система – життєсвіт», що була введена в науковий обіг Юргеном Хабермасом. По-перше, хабермасівська схема нічого не говорить про опозицію «елітарне-масове», яка є дуже важливою для сучасного суспільства. Поняття Lebenswelt, себто життєсвіту, не може повністю охопити орієнтацію на масовість і фактично ігнорує її. А цього сьогодні ми дозволити собі не можемо. Через те, що дискурсивність фактично злилася із реальними політичними діями в той самий історичний момент, коли доступ до дискурсу отримав майже кожен, а вплив на дискурс знаходиться в руках людських множин і безтілесних приватних, державних та громадських кампаній, що також можуть бути суб’єктами політичного процесу.
По-друге, уявлення про колонізацію системою життєсвіту навантажує хабермасівську схему зайвою моральною коннотацією, яка далека від оцінки реальності, в якій присутня, як відомо, і «зворотна колонізація» системи життєсвітом, що не можна сприймати як однозначно позитивний процес. По-третє, система Хабермаса не дає нам чіткого уявлення про те, завдяки яким політичним ролям реалізується це протистояння. А здатність ці ролі відігравати є однією з ключових у сучасній політиці.
Матриця фіксує актуальну суперечність, яка стала актуальною (і це парадокс!) досить недавно, Це суперечність між системними гравцями, які сповідують елітарний підхід до відносин із суспільством, і контрсистемними, які віддають перевагу орієнтації на настрої людей. В реальності це, звісно, не так. Ми розуміємо, що велика частка «контрсистемників» на етапі буття не при владі, мріє про керованість процесами і плекають створення жорсткого, навіть з елементами диктатури, режиму. Але в системі уявлень в стереотипів людей це так, і політикам, особливо радикальним популістам, доводиться діяти відповідно ним, незалежно від своїх прагнень і бажань. І хоча невблаганна логіка політичного процесу, як ми побачимо нижче, навіть найзапеклішого популіста врешті-решт робить прибічником системи, оптиматом, все ж орієнтацію нова громадську думку він має зберігати хоча б ззовні.
Матриця позначає ще одну деталь, яка здається неочевидною, але в умовах сучасного світу дуже важлива, особливо для демократій, які переживають етап первісного становлення. Організації громадянського суспільства не належать виключно життєвіту і не репрезентують суспільство в протистоянні з системою. Точніше, вони теоретично можуть виконувати таку роль, але поряд з цим у них є роль інша, системна роль — бути каналами реалізації схем влади. Тобто, організація громадянського суспільства (залежно від того, яке місце воно займає в суспільній структурі, хто стоїть за її створенням, та інших факторів) може репрезентовувати як систему влади, так і контрсистемний сектор, не будучи ані абсолютним злом, ані абсолютним «білим лицарем» за межами корпусу суспільних інтересів, які вона представляє.
2
Система координат ділить матрицю на чотири квадранти. Кожен квадрант є вираженням певного настрою в політичній царині. Це топологічний, а не геометричний простір. Він може змінювати форму і масштаб, залежно від умов тієї чи іншої політичної системи, але не змінює своєї суті і своїх базових функцій.
Одночасно, в кожному квадранті присутні типові політичні ролі, які власне діють в межах цього топологічного простору. Звісно, цих ролей безліч, серед них є міксовані. Ми позначили лише найтиповіші з типових, які б послідовно відображали збільшення-зменшення градусу відповідності топології даного квадранта, ступінь проявленості рис за її ключовими осями.
1 квадрант — «Оптимати» («Системність – елітарність»)
Тут зосереджені ролі, які підтримують систему, засновану на елітарній політиці, хоч які б демократичні інституції в даному суспільстві існували. Це політики, які прагнуть збереження системи, вважають її найкращою з можливих, діють за її правилами та принципами. Простіше кажучи, це є політичний істеблішмент.
Ключова фігура тут — «Оптімат» або «системоцентрист». Людина, віддана системі така,що діє з метою її збереження та зміцнення. Таку роль виконує абсолютна більшість тих, кого суспільство називає політиками.
У Реформатора менше градус елітарності та системності. Він не просто бачить недоліки системи, але й прагне виправити їх, відкинувши блоки, що віджили, або помінявши їх місцями. Він не проти прислухатися до інтересів мас, але не готовий ними керуватися у проведенні реформ, оскільки професіоналізм та експертний погляд принесуть, на його думку, більше користі зрештою. Зазначимо окремо: Реформатор завжди діє в рамках Системи, він не повстає проти неї, а якщо і постає, то це постання вдаване і керується виключно політичною риторикою, дотичною до його політичних цілей. Реформатор докладає своїх зусиль на зміну форми, залишаючи зміст системи майже недоторканним. Треба сказати, що більшість контрсистемних діячів, що дійшли до владної каденції, змінюють орієнтацію і досить комфортно розміщуються у ніші Реформатора. Деякі з них продовжують думати, що протистоять системі і завзято переконують у цьому решту.
Диктатор — політик, що повністю спирається на систему, що розглядає її як ресурс, зацікавлений найбільше в її збереженні та зміцненні на користь досить вузької елітарної групи (дуже часто — власної сімʼї). Фігура диктатора цікава тим, що він має не допустити розвиток інших сегментів Матриці, але водночас налагодити співробітництво із крайніми ролями кожного з них — Більшовиком, Вождем і Провокатором. Такий дивний альянс, як це не дивно, є запорукою довготривалості диктаторського режиму. Наприклад, Володимиру Путіну до останніх часів вдавалося такий баланс втримувати. Роль Більшовика при ньому виконував Прігожин, роль Вождя — Навальний, Провокатора впродовж своєї політичної кар’єри грав Жириновський. Втім, зараз, як відомо, цих персонажів немає — двох з них Путін позбувся — і не видно, щоб пошуком їх хтось займався. Що дозволяє робити певні висновки про довготривалість режиму.
2 Квадрант — «Контреліта» (Контрсистемність – Елітарність)
Чинні особи політичної системи, які прагнуть переустановки існуючої системи, але не спираються при цьому ні на настрої, ні на підтримку мас. Це зазвичай інтелектуали з більш менш легким нальотом соціального снобізму, які чітко розуміють порочність даної системи і прагнуть замінити її іншою системою, з одночасною зміною дійових осіб у політиці. Прагнення, звичайно, можуть бути просто мріями, а можуть нагадувати загалом ту чи іншу змову. До речі, контрсистемність цієї категорії акторів не заважає їм за посадою чи становищем входити до складу правлячого класу — таке трапляється, і досить часто.
Тут ключова фігура — «Масон» («Змовник»). Політична змова зовсім необов’язково має кримінальний характер — умовні «масони» можуть об’єднуватись у політичні клуби і хоч до пенсії обговорювати плани суспільної перебудови. Але обов’язково виконуються кілька правил: вони мають бачення, відмінне від бачення Оптиматів з першого квадранта, і це бачення вони намагаються так чи інакше нав’язати масам. Іноді — силою, іноді — під час просвітницьких кампаній.
Крайню позицію у квадранті займає «Більшовик» (або «Терорист»). Це масон, але з усією властивою рішучістю. Він не ставить питання, як нав’язувати суспільству своє альтернативне бачення і вважає, що це можна робити так само просто, як його антипод — Диктатор — навʼязує своє.
«Активіст» (або «Різночинець») має своє уявлення про оптимальний суспільний устрій та прагне реалізувати його через просвітницьку, адвокаційну, загалом — громадську діяльність. Як правило, він не бере участі у розробці цілісних концепцій, але свою «тему» знає добре і відстоює своє бачення з потужною енергією — у рамках пристойності, зрозуміло.
Що треба сказати про категорію, що діє в межах даної топології? Передусім, в будь-якій системі — і всередині, і ззовні її — завжди знайдуться люди, які прагнуть її змінити. На Заході такі люди в університетських аудиторіях та на маргінесі політичного спектру (напевне тому, що діючи політичні сили там надають, здебільшого, можливості для кар’єрного просування). А на сході — при чому на Сході Європи — вони можуть претендувати навіть на те, щоб стати оптиматами.
Друге зауваження. Свідомість людини, навіть сьогодні, в часи принципової невизначеності — річ доволі консервативна. І уявити більш-менш стабільне життя суспільства з інакшою системою, і тим більше без неї — йому дуже складно. Тому для пропагування своїх ідей контрсистемщикам потрібні потужні медіа (зрозуміло, що мова йде не тільки про мас-медіа). В інакшому випадку вони збережуть нішевість, і будуть проповідувати для сотні людей. В більшості випадків принаймні інтелектуали з цієї сфери цим задовольняються, переконуючи себе, що можна перетворити недолік на перевагу і 100 людей аудиторії — це теж перемога. Втім, реального впливу вони не справляють — хіба що їм вдасться пролізти з нестандартними ідеями і переконати в їхній цінності того, хто має реальні важелі влади.
Квадрант 3 — «Радикали» («Контрсистемність – Масовість»)
Тут зосереджено політичні ролі, які заперечують існуючу систему управління та спираються на масову підтримку та інтереси. Вони точно за ліквідацію системи, але їхній недолік — відсутність позитивної програми і навіть позитивного бачення. Що прийде на заміну системі — на це питання актори з третього квадранта здебільшого вважають за краще або не відповідати, або відтворювати лібертаріансько-анархічні утопії у тій чи іншій редакції.
Контрсистемний потенціал, як зазначалося вище, є в кожному суспільстві. Проблема в тому, чи є глибинна теоретична розробка ідей і програм, дотичних до цього потенціалу. Розробка іде в другому квадранті. Як би ми не лаяли Леніна, але він і його соратники підняли розробку контрсистеми на найвищий щабель — власне реалізація утопії відбувалася в третьому квадранті — за допомогою мас, що були контрсистемно налаштовані. Без другого квадранта всі сили взаємодії в третьому — за наявності сильних політичних фігур — можуть перетворитися на нераціональний бунт, який не тільки не змінить систему, але й знецінить на довгі роки всі спроби її змінити.
Ключова постать квадранта — Радикал, за Марксом — «той, хто схоплює саму суть». Тут дуже важливо зрозуміти, що радикал — послідовний контрсистемник, а не той, хто має в запасі камуфляжну форму або зв’язку гранат.
Крайню позицію займає Вождь — максимальна опора маси, максимальна контрсистемність, сильна харизма. Це антипод Диктатора, але у разі приходу до влади може зробити стрибок у диктатори з неймовірною легкістю. Як правило, Вождь — людина ідеї, тому якщо вона не Ганді і ставить прихід влади як мету, їй життєво необхідний альянс із терористом («Більшовиком»), а можливо, з крайньою фігурою четвертого квадранта — Провокатором.
Найбільш компромісний у контрсистемному квадранті — Трибун. Це досить рідкісний тип політика, який відображає масовий інтерес та обстоює його у боротьбі із системою. Якщо Трибун на політичному полі залишається наодинці — це не найгірший сценарій для суспільства. Це означає, що у суспільства з’явився захисник, готовий робити це з позиції поза системою, але в основі своїй суспільство не потребує радикальних змін.
Квадрант 4 — Популяри («Масовість – Системність»)
Досить цікавим є четвертий сегмент політичних ролей. У цьому квадранті зосереджені ті, хто орієнтується на масовий інтерес або грає з ним (у сучасній політиці, погодьтеся, це практично одне й те саме). У той же час ці політики повністю орієнтовані на систему, готові грати і грають за її правилами. У цьому їхня ключова відмінність від третього квадранта.
Ключовою фігурою тут є згадуваний Популіст. Трохи ближче до центру — компромісна постать Опозиціонера. На відміну від Популіста, він готовий до публічної співпраці як із системою, так і контрсистемними ролями.
Зрештою, крайню позицію займає Провокатор. Це дуже цікава роль. Його досить просто сплутати з Вождем (як правило, так і відбувається). Докорінна відмінність між ними в тому, що Провокатор зрештою працює на систему. Він не має глибокої ідейної доктрини, зате є дуже добре скроєний набір гасел, що апелюють до основи піраміди Маслоу. Провокатор (як і популіст) дуже часто неформально управляється Оптиматами, Диктаторами або бізнесом, який за ними стоїть, з зрозумілою метою: спровокувати панічний жах мас перед наслідками «розхитування човна». Але це зовсім не означає, що Провокатор завжди — фігура маріонеткова. Якщо він виконує свою роль, що називається, «по нотах», послідовно і талановито, він має всі можливості грати незалежну тему в політичній драмі. Незалежну від замовників ролі, Оптиматів та Диктаторів. Які стають жертвами Франкенштейна.
Крім квадрантів, на схемі є ще «рольові поля», вони поєднують ролі з кожного квадранта з однаковим ступенем виразності орієнтації на систему / контрсистему та еліту/маси. Конформісти утворюють внутрішнє рольове поле, ключові фігури базове, а радикальні ролі крайнє.
Зрозуміло, що описаними ролями матриця не обмежується. Вона, як таблиця Менделєєва, допускає відкриття та опис нових ролей, що займають проміжні (а можливо, і схеми, що виходять за рамки). Але для перших висновків кількість «політичних привидів» є достатньою
3
Тепер спробуємо подивитися на ці ролі у статиці та динаміці політичного процесу.
Перший цілком очевидний висновок полягає в тому, що в політичному універсумі в ідеалі мають бути представлені всі ролі — принаймні до рівня базового поля. Тоді універсум залишається збалансованим. Якщо в ньому не тільки існують, а й досить чітко виявлені і Оптимати, і Популісти, і Радикали, і «Масони» — не кажучи вже про конформістські ролі внутрішнього поля — це створює можливість рефлексивного розвитку всієї системи. Система у разі не стає застиглою, , у неї є потужний зворотний зв’язок, не втрачається зв’язок з соціумом і враховуються численні інтереси різних груп і суб’єктів. В нормальній політичній системі всі ці ролі так чи інакше присутні. Інше питання – чи дозволяє політична система всім розвинутися і чи надає можливість відігравати свою роль. Політичне розмаїття, таким чином, виступає ключовою умовою збалансованої політики. Навіть від політичних фріків і провокаторів не варто відмовлятися.
Другий висновок зі статики. У «мирний час», тобто коли немає серйозних економічних і геополітичних потрясінь, для збалансованого управління достатньо внутрішнього, конформістського поля політичних ролей. Якщо є контакт та взаємодія між Реформаторами, Опозиціонерами, Трибунами та Активістами – система збалансована та керується. Шанси є, навіть в тому випадку, коли контакти і взаємодія відбуваються непублічно. Але знаходження людини з іншого квадрату в полі зору, контактування із нею, забезпечення сукупного, з різних точок зору, погляду на політичний процес сприяє політичному конструктиву, змушує розглядати політичний процес як серйозний і ексклюзивний.
Контакт і взаємодія в середньому полі (яке поєднує середні політичні ролі) може стабілізувати систему. Але є засаднича проблема: ролі виражають суть ніші максимально яскраво, і взаємодія «титульних представників своєї ніші між собою ускладнена. Якщо вони і знаходять якійсь привід для співробітництва, воно не буває тривким або надійним, тим більше якщо відбувається в публічній площині.
Менше з тим, можна стверджувати, що статичні взаємодії «по полях» є бажаним сценарієм і в певному сенсі політичним ідеалом, оскільки в будь-якому випадку контакти, взаємодія і співробітництво всіх чотирьох функціональних сегментів політичного процесу за умови їхнього агонізму і вільної політичної і конкуренції в публічній площині — сприяє стійкості системи.
В динаміці ситуація інша. В реальному житті представники ніш віддають перевагу дії у її рамках, не контактуючи і не взаємодіючи з представниками інших умовних квадрантів без крайньої потреби.
Які ж сценарії політичної динаміки можливі у топологічних просторах, пов’язаних із політичними ролями?
Найбільш розповсюджена схема — це «4–1–4», за якої оптімати з першого квадранта міняються місцями з популярами з четвертого. Це відбувається в рамках передвиборчого циклу і характерне для сучасних демократій. Зазначимо тільки, що популяри повинні вдаватися до певного рівня популізму під час виборчих перегонів з тим, щоб під час владної каденції поводитись елітарно, приймаючи рішення на підставі експертних висновків, а не народних очікувань в настроїв.
Схема «2–1» набагато менш розповсюджена, але теж зустрічається. Це фактично переворот, коли влада настільки слабка, що контреліти можуть її атакувати без серйозної підтримки з боку контрелітних мас.
Схема, в рамках якої контрелітні маси виступають рушійною силою зміни влади і підходів до управління, нагадує правопопулістські «революції» у сучасному світі. Вони можуть виступати в трьох модифікаціях — як схема «3–1», більш складні «2–3–1», або навіть «4–3–1». В першому випадку отримаємо, як ми вже казали, неконструктивний бунт або безрезультатну політичну акцію на кшталт «Occupy Wall Street». У другому — прихід в Овальний кабінет Дональда Трампа, що супроводжувався теоретичною розробкою (зараз не будемо оцінювати рівень його якості) з боку Стіва Беннона та інших ідеологів. У третьому випадку, коли і популістські маси залучаються до контрсистемних процесів і протестний потенціал нації використовується на повну, маємо справу з кейсом Еманюеля Макрона.
Нарешті, «майданний» сценарій «2–3–4–1», який включає і теоретичну роботу контреліт, і практичну адвокацію і підтримку в середовищі як мас, які принципово проти існуючої системи, перед і перебувають в комфортних відносинах з нею, виступаючи проти особистостей. Такий сценарій зустрічається зрідка, він майже унікальний, в матриця показує, чому саме його так складно втілити в життя.
Нескладно помітити, що всі акти політичної динаміки завершуються на цифрі «1». Тобто, в кінцевому підсумку всі актори хочуть бути системоцентристами. Питання лише в тому, яку систему вони мають на увазі – чинну або уявну. Принципові супротивники системи стають її найзапеклішими адептами на якомусь році каденції. Вірним своїм контрсистемним ідеалам не вдавалося залишатися майже нікому. Виключення, може, складає ісландська «Піратська партія». Але широкого розголосу і наслідування практики в інших країнах вона не отримала.
Джерело тут
Автор телеграм-каналу https://t.me/weird_ontology.
