Будь-яка нація є передусім спільнотою, що спирається на спільну уяву. Суспільний договір або угода – це уявні очікування, які базуються на певному рівні розвитку суспільства. На цінностях які не можна вивчити, їх можна лише прожити. Прожити суспільством, дорости до них. Їх не можна запозичити чи прищепити ззовні. Вони мають вирости еволюційним шляхом всередині суспільства.
Для того, аби зрозуміти (скласти) суспільну угоду необхідно вхопити своєрідний “нерв”, дух часу, оприявнити суспільні тривоги не через раціональне, а в спосіб, що перебуває на межі між чуттєвим і розумним. Необхідно ретроспективно зрозуміти певну спільноту людей.
Суспільна угода не є остаточно визначеною і встановленою, вона змінюється під впливом обставин життя суспільства. За останні часи суспільна угода в Україні змінювалася декілька разів.
Українське суспільство, психологічно травмоване радянською тоталітарною спадщиною на початку періоду незалежності потребувало свободи, яка у свідомості українців дорівнювала безвладдю і відсутності правил, при цьому більшість бачило це через призму сили й свавілля де кожен сам за себе.
Це свавілля на рівні індивідууму переростало у свавілля на рівні влади й держави, тому частиною договору було “нам всім є за що вибачатися, тож кожен має право порушувати закон і робити те, на що здатен в тих чи інших межах”. Так суспільство пробачало владі беззаконня, а влада закривала очі на безлад в суспільстві.
Корупція як на рівні суспільства так і на рівні влади також виникла як частина суспільного договору. Це був спосіб виживання. Спосіб обійти державні інституції, які працювали не на суспільство, а проти нього.
Однак пройшовши трансформацію, свідомість українців почала вимагати вже інших підходів. І наприкінці 2000-х договір змінився. З’явився запит суспільства на економічний добробут, зростання і демократію, що ніяк не узгоджувалося з тоталітаризмом та правлінням “еліт” у вигляді “червоних директорів” і олігархізму. Фактично тоді існувало дві паралельні реальності в яких влада вдавала, що дбає про суспільство, а суспільство вдавало, що виконує закони.
Жорсткість пострадянських законів компенсувалася не обов’язковістю їхнього дотримання. Проте всі ресурси влади лежали в площині суспільства і дедалі більше суспільство потерпало від влади. Тоді, на початку другого десятиріччя 21 століття, наша суспільна угода була переукладена Майданами й криваво підписана Революцією гідності.
Люди зрозуміли що поодинці досягнути добробуту не вийде і необхідно об’єднуватися. Для об’єднання необхідно взаємодіяти один з одним і затверджувати правила цієї взаємодії.
В основу тої угоди також можна покласти такі цінності як життя, свобода, власність. Та власність до якої радикально не звикли українці. Ретроспективно можна оцінити, що інститут власності не є усталеним в Україні. Важко послідкувати навіть декілька поколінь в родинах українців і ще важче побачити спадковість власності крізь покоління.
Совєтська ідеологія не приймала інститут власності. В радянській країні все було спільне. При чому найгарячіше продавали цю тезу саме ті, хто мав найбільше “спільного” лишаючи решту громадян поза межами доступу до державної годівниці.
Розпад Радянського союзу характеризуватися перерозподілом награбованої власності. Фактично той період можна назвати “грабуй награбоване”. Доступ до ресурсів тоді отримували ті, хто сильніші. Позиція сили переважала над позицією правового поля.
Лише протягом півтора десятка останніх років відбулося накопичення власності, подекуди настільки стрімке і неконтрольоване, що призвело до відчутної її асиметрії. Звідси з’явився запит на право збереження і спадковості власності. Ринкова економіка побудована на праві власності. В Україні власність дефолтно належала колишнім “елітам” можновладців і внаслідок економічного розвитку потроху почала законними шляхами переходити до тих, хто отримав економічну здатність набути власність.
Нова суспільна угода потребувала нових людей у яких репутація була “незаплямована” співпрацею зі старою системою. Потреба у зростанні добробуту вимагала також і потребу у безкомпромісних споживачах.
Запит суспільства на комфорт і задоволення потреб споживачів гіпертрофований дефіцитом задоволення цих потреб, протягом тривалого часу, створив нові рівні споживацького сервісу. Це підсвітилося завдяки порівнянням з європейськими країнами як наслідок час вимушеної міграції під час війни. Українські споживачі відчули, що попри подекуди зовнішню нечепурність український сервіс випереджав випещений європейський.
І ось доволі стрімкий еволюційний розвиток країни після Революції гідності, якому сприяло відкриття візових кордонів, розвиток економіки та можливостей окремих домогосподарств призвів до швидкої зміни влади від людей з олігархічним минулим до людей без будь-якого минулого взагалі або популістів, на яких суспільство готово було поміняти досвід заради відмови від стагнації.
Швидке “рішення складних проблем” стало гаслом третього десятиліття в нашій країні. Воно наштовхнулося на війну, якій посприяла відсутність “суб’єктності” України, толерування і співіснування в одній країні пострадянського минулого і європейських цінностей та сусідство з агресивною країною з імперськими замашками в якій все побудовано на жорстокості і відсутності цінності життя людини.
Толерування українцями пострадянщини й запит на швидкі та прості рішення від людей яким віддали право на владу аби не замислюватися над тим чи є у нех компетенції для досягнення очікувань, було сприйняте сусідами як вікно можливостей до дії.
Ми вже можемо окреслити вимоги нового суспільного післявоєнного договору, але ще не можливо його виразно описати. Наразі головню ниткою договору ми можемо побачити все гострющу вимогу до суб’єктності, яка сформувалася в період до великої війни й тепер буде вимагати ще більшого викарбовування.
Варто очікувати що потреба повоєнного виживання перейде в потребу післявоєнного добробуту і розквітання. Суспільний запит на задоволення потреб і бажань в стилі wow-сервісу (коли сервіс намагається задовольнити ще не артикульовані очікування споживача) підсилені популістичними діями влади мультиплікують бажання отримати все й одразу.
Джерелом влади є народ і це закріплено в українській конституції. Сутність цього твердження полягає в тому, що державна влада є лише надбудовою, яку найняв народ для виконання адміністративних функцій, поки громадяни розбудовують державу в той спосіб, який вважають найбільш прийнятним.
Державі й владі народ делегує конституційно визначені повноваження, а держава діє в інтересах нації. Усвідомлення цього прийшло не одразу. Воно трансформувалося в українській свідомості протягом останніх років від “влада окремо, громадяни окремо” до “ми обираємо владу, а вона робить так, щоб нам було комфортно жити”. Теза все більше закріплювалася і на рівні суспільної угоди.
З кожною новою угодою, яких було вже декілька за цей період, усвідомлення громадянами себе й своєї ролі, зростання самосвідомості все збільшувалося. І нова суспільна угода буде ще більше демонструвати цементування самосвідомості на рівні з суб’єктністю.
На жаль, міною сповільненої дії тут може стати підсилене очікування дій, які мають зробити інші. Ядерною небезпекою сповільненої дії буде відчуття себе жертвою, що потребуватиме негайної, але в рази перебільшеної компенсації всього болю і страждань, завданих війною.
Відчуття жертви, яка стала переможцем потребуватиме сатисфакції від всього світу і в першу чергу від влади засноване на не бажанні докладати зусилля до цього. Гірка правда полягає в тому, що лозунг “швидкі рішення складних проблем” тепер може бути доповнений “але не ми (втомлені від війни) це маємо робити”.
Автор: Гліб БІТЮКОВ, військовий медик
Джерело тут
